Постанова № 56549081, 14.03.2016, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

14 березня 2016 рокум. Ужгород№ 308/8864/15-ц

Закарпатський окружний адміністративний суд в складі колегії суддів:

Головуючого судді Шешеня О.М.;

Суддів: Скраль Т.В., Рейті С.І.;

при секретарі Куля Т.Т.

за участю:

позивача: ОСОБА_1;

відповідача: Національний банк України, представник - Лемеха Р.Б.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за уточненою позовною заявою ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання протиправними дій та рішень, визнання недійсним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, стягнення матеріальної шкоди, компенсації та моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач)звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Національного банку України (далі - відповідач) про визнання незаконним та скасування наказу від 30.06.2015 року №3268-к про звільнення з посади головного аудитора Департаменту Національного банку України, поновлення на посаді головного аудитора Департаменту Національного банку України, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 01.07.2015 року до дня поновлення на роботі та компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 134939,52 грн., середнього заробітку за час несвоєчасної видачі трудової книжки в розмірі 6559,56 грн., матеріальну шкоду в розмірі 1863,73 грн. та моральну шкоду в розмірі 10000,00 грн.

13.10.2015 року позивач надіслав до суду заяву про зміну (уточнення) позовних вимог (а.с. 65-69), у відповідності до якої просив: визнати протиправними дії та рішення щодо звільнення з посади головного аудитора Департаменту аудиту Національного банку України за п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України, визнати недійсним та скасувати наказ від 30.06.2015 року №3268-к про звільнення з посади головного аудитора Департаменту аудиту Національного банку України, поновити на посаді головного аудитора Департаменту аудиту Національного банку України, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.07.2015 року до дня поновлення на роботі та компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 134939,52 грн., стягнути матеріальну шкоду в сумі 1863,73 грн., компенсацію за несвоєчасну оплату перших п'яти днів тимчасової непрацездатності в розмірі 27175,32 грн., компенсацію за час несвоєчасної видачі трудової книжки в розмірі 6559,56 грн. та моральну шкоду в розмірі 10000,00 грн.

В судовому засіданні позивач підтримав позов та просив задовольнити уточнені позовні вимоги з підстав, наведених у позовній заяві та заяві про зміну (уточнення) позовних вимог, мотивуючи наступним. Зокрема, позивач згідно до наказу відповідача від 24.11.1995 року №2008 був прийнятий на посаду головного ревізора, а у відповідності до наказу №310-к від 23.02.2012 року його було переведено на посаду головного аудитора відділу аудиту територіальних управлінь західного регіону управління аудиту територіальних управлінь та навчальних закладів відповідача Департаменту аудиту. 15.12.2014 року відповідач видав наказ №2536-к "Про скорочення штату працівників окремих підрозділів Національного банку України", а наказом від 30.06.2015 року №3268-к позивача було звільнено із займаної посади, у зв'язку з реорганізацією Департаменту аудиту відповідача, на підставі п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Так, позивач наголошував, що фактично не було зміни в організації виробництва і праці, оскільки до реорганізації був Департамент аудиту, а після реорганізації - Департамент внутрішнього аудиту, при цьому функції Департаменту щодо здійснення аудиту як територіальних управлінь так і структурних одиниць, збереглися. Однак, позивач зазначав в судовому засіданні, що відповідач всупереч вимогам КЗпП України не запропонував йому переведення на іншу посаду, хоча були вакантні посади, які щоденно публіковувалися на сайті відповідача та не врахував його переважного права на залишенні на роботі. Також, попередження про звільнення було оформлено з порушенням вимог Інструкції з діловодства в системі Національного банку України, затвердженої постановою Правління 14.11.2012 року № 473, а саме: у ньому відсутня дата, тобто відсутній відлік двох місячного строку. Разом з тим, позивач наголошував, що трудова книжка була видана йому тільки 08.07.2015 року, внаслідок чого він не зміг влаштуватися на роботу, йому не була здійснена виплата за роботу у вихідні дні, яких накопилося 72-два дні, а також, не надано позивачеві щорічну та додаткову відпустки у разі звільнення. Також, позивач зазначав, що в результаті незаконного звільнення йому не було нараховано середньомісячну заробітну плату, безпідставне звільнення спричинило останньому моральних страждань, пов'язаних із втратою роботи і вимагало від нього значних додаткових зусиль для організації свого життя та життя своєї сім'ї, він втратив душевний спокій, постійно перебуває у роздратованому стані, що відобразилося на його здоров'ї, у нього відбулося загострення хвороби, погіршилася чутливість слуху, що підтверджується копією листів непрацездатності. Відтак, відповідач повинен відшкодувати позивачеві матеріальну шкоду (вартість ліків та процедур), моральну шкоду, а також, виплатити заробітну плату за весь час вимушеного прогулу та компенсацію за роботу у вихідні дні. Таким чином, позивач просив уточнені позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В судовому засіданні представник відповідача заперечив щодо задоволення уточненого позову в повному обсязі, з підстав викладених в наданих письмових запереченнях та просив відмовити в задоволенні уточнених позовних вимог, мотивуючи наступним. Так, представник відповідача зазначав, що у відповідності до ст. 56 Закону України "Про Національний банк України", з метою вдосконалення організаційної структури відповідача, постановою Правління від 01.12.2014 року № 759 "Про внесення змін до структури центрального апарату Національного банку України" та наказом від 15.12.2014 року № 2536-к "Про скорочення штату працівників окремих підрозділів Національного банку України" було виключено із структури відповідача Департамент аудиту і скорочено штат та чисельність його працівників. Відтак, 31.03.2015 року позивача попереджено про наступне звільнення з роботи на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України, а наказом від 30.06.2015 року №3268-к останнього було звільнено із займаної посади, у зв'язку з реорганізацією Департаменту аудиту відповідача. Так, представник відповідача в судовому засіданні наголошував, що у відповідності до п. 1 наказу відповідача від 09.09.2014 року № 1634-к було передбачено, що усі вакантні посади у системі останнього з 10.09.2014 року підлягають скороченню, відтак, під час звільнення позивача йому не було запропоновано іншої роботи. Разом з тим, згідно до п. 3 наказу відповідача від 09.09.2014 року № 1634-к керівники підрозділів в разі нагальної потреби введення до штату підрозділу додаткової кількості посад мають право подавати Департаменту персоналу обґрунтовані пропозиції за погодженням із керівником відповідача, який здійснює загальне керівництво і контроль за діяльністю підрозділу, а тому, відповідачем було проведено конкурси на заміщення деяких вакантних посад державних службовців у новій структурі, однак, позивач заяву на участь у конкурсі не подавав. Також, судова палата у цивільних справах Верховного суду України в ухвалі від 19.12.2007 року (справа № 6-22563св07) зазначає, що при працевлаштуванні працівників при зміні організаційної структури переважне право залишення на роботі не застосовується. Такої ж думки дотримуються суддя Верховного Суду України, заслужений юрист України Лілія Григор'єва у своїх роз'ясненнях в газеті "Праця і зарплата" № 842 (766) від 16.11.2011 року та доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри цивільного та трудового права Таврійського національного університету Ротань Володимир Гаврилович та кандидат юридичних наук, завідувач відділом розвитку цивільного та господарського законодавства та підприємництва Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради України Зуб Ігор Володимирович в пункті 18 Науково-практичного коментара до статті 40 КЗпП України. Відтак, представник відповідача наголошував, що у зв'язку з вище викладеним норми ст. 42 КЗпП України в даному випадку не підлягали до застосування відповідачем. Також, у попередженні від 31.03.2015 року про наступне звільнення позивача з роботи зазначено що звільнення буде проведено не раніше ніж через два місяці з дня ознайомлення з цим попередженням, тобто дату про ознайомлення з попередженням необхідно було проставити позивачеві, а не роботодавцю. Однак, позивач відмовився від підписання попередження про звільнення, про що в Управлінні Національного банку України в Закарпатській області 31.03.2015 було складено відповідний акт. Також, відповідачем були проведені виплати позивачеві під час звільнення всі належних йому сум, а саме: виплачено заробітну плату за відпрацьовані робочі дні у червні 2015 року, вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку, компенсацію за 18 календарних днів невикористаної щорічної відпустки та 30.07.2015 року оплачено лікарняні листки тимчасової непрацездатності, оскільки їх було включено до протоколу із соціального страхування відповідача від 15.07.2015 року. Трудова книжка позивачеві, у відповідності до його особистої заяви від 30.06.2015 року, відповідачем була направлена супровідним листом №17-01012/44814 від 30.06.2015 року до Управлінням Національного банку України в Закарпатській області та була отримана позивачем 08.07.2015 року. Відтак, представник відповідача просив у задоволенні уточнених позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтуються уточнені позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що уточнена позовна заява підлягає до задоволення частково з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивач у відповідності до наказу відповідача від 24.11.1995 року №2008 був прийнятий на посаду головного ревізора ревізійного відділу при Закарпатському обласному управлінні Національного банку України (а.с. 12).

Починаючи з 24.11.1995 року позивач обіймав різні посади в структурі відповідача, що не заперечувалося в судовому засіданні представником відповідача та підтверджується копією трудової книжки (а.с. 177-178).

Згідно до наказу №310-к від 23.02.2012 року позивача було переведено на посаду головного аудитора відділу аудиту територіальних управлінь західного регіону управління аудиту територіальних управлінь та навчальних закладів Національного банку України Департаменту аудиту, що підтверджується копією трудової книжки (а.с. 177-178).

У відповідності до постанов Правління відповідача від 01.12.2014 року № 760, №763, №759, №761, №762 відповідачем було прийнято наказ від 15.12.2014 року № 2536-к "Про скорочення штату працівників окремих підрозділів Національного банку України", згідно з яким скорочено штат і чисельність працівників Департаменту аудиту (а.с. 134-135). Також, даним наказом від 15.12.2014 року № 2536-к доручено Директору Департаменту персоналу Борисенку Р.М. попередити працівників, які підлягають вивільненню про їх скорочення і вжити інших організаційних заходів відповідно до вимог законодавства України (а.с. 134-135).

Так, Директором Департаменту персоналу відповідача було підготовлено попередження про наступне звільнення позивача із займаної посади на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України (а.с. 93) та 31.03.2015 року Управлінням Національного банку України в Закарпатській області складено акт за № 17-123/902 про відмову позивача підписати попередження про його звільнення (а.с. 96).

Наказом відповідача від 30.06.2015 року №3268-к було звільнено позивача - головного аудитора відділу аудиту територіальних управлінь західного регіону управління аудиту територіальних управлінь та навчальних закладів Національного банку України Департаменту аудиту з роботи 30.06.2015 року у зв'язку із скороченням штату та чисельності працівників, за п. 1 ст. 40 КЗпП України (а.с. 92).

В судовому засіданні та у відповідності до наданих заперечень на позовну заяву, представник відповідача наголошував, що із структури Національного банку України було виключено Департамент аудиту, в якому працював позивач, отже, зміни в організації виробництва і праці, що давали підстави для звільнення позивача за п. 1 ст. 40 КЗпП України, є безперечними (а.с. 87).

Разом з тим, суд констатує наступне.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Проте, згідно до ч. 2 ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 частини першої цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

У відповідності до ч. 1 ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

Згідно до ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Відповідно до ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Згідно до ч. 4 ст. 49-2 КЗпП України вимоги частин першої - третьої цієї статті не застосовуються до працівників, які вивільняються у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, пов'язаними з виконанням заходів під час мобілізації, на особливий період.

Таким чином, КЗпП України визначено порядок та умови розірвання власником або уповноваженим ним органом трудового договору у випадках зміни в організації виробництва і праці.

Так, згідно до вимог ст. 40, ст. 49-2 КЗпП України вбачається, що звільнення з підстав зміни в організації виробництва і праці допускається виключно, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу, при цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати йому всі наявні вакантні посади, які той може обіймати, і не лише за місцем його роботи в певному структурному підрозділі (Департаменті). А єдиним виключенням з даного правила ч. 4 ст. 49-2 КЗпП України передбачає звільнення, у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, пов'язаними з виконанням заходів під час мобілізації, на особливий період, зокрема інших підстав недотримання вимог ст. 40, ст. 49-2 КЗпП України, що обов'язку роботодавця запропонувати працівнику іншу роботу не передбачено.

Не знайшло свого підтвердження в судовому засіданні посилання представника відповідача на те, що відповідачем правомірно не було запропоновано під час звільнення позивачеві іншу посаду, оскільки в новій структурі Національного банку України не передбачено Департаменту аудиту та посади, яку займав позивач, а також, згідно до ухвали судової палата у цивільних справах Верховного суду України від 19.12.2007 року (справа № 6-22563св07) передбачено, що "при працевлаштуванні працівників при зміні організаційної структури переважне право залишення на роботі не застосовується".

У відповідності до ч. 2 ст. 161 КАС України при виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Так, згідно до постанови Верховного Суду України від 19 травня 2015 року у справі №21-107а15 зазначено, що виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої і третьої статті 49-2 КЗпП України колегія суддів дійшла висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Також, згідно до постанови Верховного Суду України від 01.07.2015 року у справі № 6-491цс15 власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

У відповідності до постанов Верховного Суду України від 10.03.2015 року та від 01.04.2015 року, містяться висновки про те, що роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику всі вакансії, які відповідають освіті, кваліфікації та досвіду працівника і які існують на даному підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільняється, працював.

Відтак, виходячи з нормативного тлумачення ч. 1 ст. 40, ч. 1 і ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України слідує висновок, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, зокрема попередження про звільнення, відповідачем всупереч вимог ст. 40, ст. 49-2 КЗпП України при звільненні, у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці не було запропоновано позивачеві іншої вакантної посади, яку б останній міг обіймати відповідно до своєї кваліфікації в тому числі в інших структурних підрозділах відповідача.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованого і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Тобто, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Так, відповідно до постанови Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15 зазначено, що оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Як було встановлено в судовому засіданні та не заперечувалося відповідачем, з дати попередження позивача про наступне вивільнення та станом на дату винесення оскаржуваного наказу, 30.06.2015 року у відповідача були наявні вакантні посади, зокрема, відповідачем проводилися конкурси на заміщення вакантних посад (а.с. 15-25).

Разом з тим, доказів неможливості переведення позивача за його згодою на будь-яку іншу вакантну посаду, відповідачем надано не було.

Як вбачається з попередження про звільнення (а.с. 93), графа "запропоновані вакантні посади" - не заповнена, у ній не вказано запропонованої позивачу вакантної посади, у порушення ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України.

У відповідності до наданого відповідачем штатного розпису вбачається, що станом на 30.06.2015 року (день звільнення позивача) у структурі відповідача був наявний Департамент аудиту Управління аудиту територіальних управлінь та навчальних закладів Національного банку України Відділ аудиту територіальних управлінь західного регіону з кількістю штатних посад головного аудитора - 2-ві та провідного аудитора - 1-на (а.с. 143-145). Також, відповідно до штатного розпису відповідача, станом на 29.07.2015 року у структурі відповідача був наявний Департамент аудиту Управління аудиту територіальних управлінь та навчальних закладів Національного банку України Відділ аудиту територіальних управлінь західного регіону з штатною посадою провідного аудитора.

Незважаючи на факт наявності в структурі відповідача Департаменту аудиту Управління аудиту територіальних управлінь та навчальних закладів Національного банку України Відділу аудиту територіальних управлінь західного регіону, та існування інших вакантних посад у відповідача, позивачу під час звільнення не було запропоновано жодної вакантної посади.

Щодо доводів представника відповідача про те, що згідно до п. 1 наказу відповідача від 09.09.2014 року № 1634-к усі вакантні посади у системі Національного банку України підлягають скороченню, а тому інша роботу позивачу не пропонувалась, суд зазначає наступне.

Так, наказ Національного банку України від 09.09.2014 року № 1634-к прийнятий відповідно до вимог п. 1 ст. 40, ст. ст. 43, 49-2, 49-4 КЗпП України, при цьому суд звертає увагу, що саме частиною 3 статті 49-2 КЗпП України передбачено обов'язок власника або уповноваженого ним органу запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Крім того, в обґрунтування своїх заперечень проти позову представник відповідача посилався на Закон України "Про державну службу", згідно до положень якого, відповідачем було проведено конкурс на заміщення вакантних посад, однак, як наголошував представник відповідача позивач не подав заяви на участь у даному конкурсі.

Так, відповідно до п. 5 "Порядку проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. № 169, переведення на рівнозначну або нижчу посаду в одному державному органі, а також просування по службі державних службовців, які зараховані до кадрового резерву чи успішно пройшли стажування у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, може здійснюватися без конкурсного відбору.

Відтак, переведення позивача на іншу посаду в одному державному органі може здійснюватися без конкурсного відбору.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

У відповідності до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Умови обчислення середньої заробітної плати визначаються Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі - Порядок) та згідно п. "з" ст. 1 даного Порядку - він застосовується при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Пунктом 3 ч.2 Порядку передбачено, що у всіх інших випадках (крім випадків обчислення середньої заробітної плати для оплати щорічної відпустки) збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

У відповідності до Довідки відповідача від 22.01.2016 року № 12409/55 (а.с.138), розмір середньомісячної заробітної плата позивача складає 11024,52 грн., а середньоденної 565,36 грн.

Відтак, загальна сума заробітної плати за час вимушеного прогулу позивача за період з 01.07.2015 року по 14.02.2015 року, що підлягає виплаті на користь позивача, становить 93284,40 грн.

Що стосується визнання протиправними дій відповідача про скорочення посади позивача, суд не погоджується з таким твердженням, оскільки відповідач, як суб'єкт владних повноважень (в особі Голови Національного банку), у відповідності до ст. 19 Закону України "Про Національний банк України" наділений повноваженнями щодо видання актів організаційно-розпорядчого характеру.

Стосовно позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача компенсації за роботу у вихідні дні в розмірі 134939,52 грн., стягнення матеріальної шкоди 1863,73 грн., компенсації за несвоєчасну оплату перших п'яти днів тимчасової непрацездатності в розмірі 27175,32 грн., компенсації за час несвоєчасної видачі трудової книжки в розмірі 6559,56 грн. та моральної шкоди в розмірі 10000,00 грн., суд не вбачає підстав для їх задоволення, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Позивач стверджує, що в порушення вимог ч.2 ст.22 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування", йому при звільненні станом на 30.06.2015 року не було виплачено кошти за дні тимчасової непрацездатності, а саме: за перші п'ять днів тимчасової непрацездатності, кошти позивачу були виплачені відповідачем аж 30.07.2015 року, що підтверджується меморіальними ордерами від 30.07.2015 року (а.с. 70-71). Разом з тим, суд констатує наступне.

У відповідності до абз. 2 ч. 2 ст.22 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" оплата перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, здійснюється за рахунок коштів роботодавця у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 червня 2015 р. № 440 (далі - Постанова № 440) затверджено Порядок оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, за рахунок коштів роботодавця, відповідно до частини другої статті 22 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування".

У відповідності до п. 3 Постанови № 440 підставою для оплати днів тимчасової непрацездатності є виданий в установленому порядку листок непрацездатності, а в разі роботи за сумісництвом - копія листка непрацездатності, засвідчена підписом керівника, скріпленим печаткою за основним місцем роботи.

Відповідачем було надано до суду листки непрацезданості серії АГЦ № 377597 від 17.04.2015 року (а.с. 36), серії АГЦ № 304023 від 25.05.2015 року (а.с. 37), серії АГЦ №304373 від 22.06.2015 року (а.с. 38). Так, у відповідності до листка непрацездатності серії АГЦ №304373 від 22.06.2015 року позивач перебував на лікарняному до 22.06.2015 року і повинен був стати до роботи 27.06.2015 року. 27.06.2015 року - це субота, вихідний день, а перший робочий день після вихідних був 30.06.2015 року, день звільнення з роботи. Відтак, оскільки у відповідності до вимог п. 3 Постанови № 440 підставою для оплати днів тимчасової непрацездатності є виданий в установленому порядку листок непрацездатності, таким чином, роботодавець міг виплатити лікарняні не раніше отримання листка непрацездатності для проведення нарахування.

Відтак, в задоволенні позовних вимог щодо виплати позивачеві компенсації за несвоєчасну оплату перших п'яти днів тимчасової непрацездатності в розмірі 27175,32 грн. слід відмовити.

Також, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні позовні вимоги позивача щодо виплати компенсації за час несвоєчасної видачі трудової книжки в розмірі 6559,56 грн.

Так, у відповідності до особисто поданої позивачем заяви від 30.06.2015 року останній просив відповідача надіслати йому трудову книжку на адресу Управління Національного банку України в Закарпатській області (а.с. 97). Відтак, відповідачем на прохання позивача, викладеного в письмовій заяві від 30.06.2015 року, було надіслано в день звільнення останнього, а саме: 30.06.2015 року трудову книжку на адресу Управління Національного банку України в Закарпатській області, що підтверджується супровідним листом від 30.06.2015 року № 17-01012/44814 (а.с. 98). Дану трудову книжку позивач отримав особисто 08.07.2015 року після надходження її на адресу Управління Національного банку України в Закарпатській області (а.с. 98).

Відповідно до Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 р. № 59 (далі - Інструкція) передбачено, що на працівника, який перебуває у відрядженні, поширюється режим робочого часу того підприємства, до якого він відряджений. Замість днів відпочинку, не використаних за час відрядження, інші дні відпочинку після повернення з відрядження не надаються (п.9 глави І Інструкції), якщо працівник спеціально відряджений для роботи у вихідні або святкові й неробочі дні, то компенсація за роботу в ці дні виплачується відповідно до чинного законодавства України (п.10 глави І Інструкції); якщо працівник відбуває у відрядження у вихідний день, то йому після повернення з відрядження в установленому порядку надається інший день відпочинку (п. 11 глави І Інструкції); якщо наказом про відрядження передбачено повернення працівника з відрядження у вихідний день, то працівникові може надаватися інший день відпочинку відповідно до законодавства у сфері регулювання трудових відносин (п.12 глави І Інструкції); за кожний день (включаючи день вибуття та день прибуття) перебування працівника у відрядженні в межах України, враховуючи вихідні, святкові й неробочі дні та час перебування в дорозі (разом з вимушеними зупинками), йому виплачуються добові в межах сум, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 року № 98 (п.4 глави II Інструкції).

Отже, про те, що працівник спеціально направлений для роботи у вихідний день має бути обумовлено у наказі чи іншому розпорядчому документі керівника про направлення у відрядження. Якщо про це не зазначено у наказі про направлення працівника у відрядження то вибуття у відрядження у вихідний день пов'язано з необхідністю почати роботу у місці відрядження в понеділок.

Так, відповідачем не видавалися накази про залучення позивача до роботи у відрядженнях у вихідні, святкові і неробочі дні.

Згідно до ст. 72 КЗпП України робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі.

Разом з тим, позивачем не було надано до суду належних та допустимих доказів в підтвердження свого посилання що він в усній формі звертався до відповідача щодо надання йому іншого дня відпочинку, або іншої компенсації за роботу у вихідні дні. Також, позивачем не було надано до суду належних доказів в підтвердження своїх слів про його роботу у вихідні дні, яких в нього накопилося саме 72 -дні.

У відповідності до ст. 3 Закону України "Про відпустки" за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки

Згідно до ст. 24 Закону України "Про відпустки" у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткові відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

Відтак, у відповідності до наказу від 30.06.2015 року №3268-к на день звільнення позивачеві було здійснено такі виплати: вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку, компенсація за 18 календарних днів невикористаної щорічної відпустки (а.с. 14).

Також, суд приходить висновку, що в задоволенні позовних вимог щодо відшкодування позивачеві матеріальної шкоди в сумі 1863,73 грн. (вартість ліків і процедур) та моральної шкоди в розмірі 10000,00 грн. слід відмовити виходячи з наступного.

Відповідно до положень п.3 Постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Згідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Згідно до ст. 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до ст.237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Відшкодування моральної шкоди, як вид відповідальності роботодавця за заподіяну працівникові моральну шкоду, передбачає наявність умов і підстав її настання. Умовою настання відповідальності за заподіяну працівникові моральну шкоду є причинний зв'язок протиправної поведінки роботодавця і моральної шкоди, що настала, де протиправність виступає причиною, а моральна шкода - наслідком. Відсутність причинного зв'язку означає, що моральна шкода заподіяна не поведінкою роботодавця, а іншими причинами.

Однак, відповідачем не було надано до суду належних та допустимих доказів на підтвердження заподіяння йому моральної шкоди в сумі 10000,00 грн.

Також, на підтвердження понесених позивачем матеріальних витрат в сумі 1863,73 грн., останнім були надані фіскальні чеки за квітень 2014 року (а.с. 39). Однак, позивачем не було доведено наявності причинно-наслідкового зв'язку між наданими фіскальними чеками за квітень 2014 року та фактом його звільнення 30.06.2014 року.

Згідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до п. п. 2, 3 ч. 1 ст. 256 КАС України негайно виконуються постанови суду, зокрема, щодо присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді, у зв'язку з чим постанова в частині поновлення позивача на займаній на час звільнення посаді та присудження виплати заробітної плати за один місяць у розмірі 11024,52 грн. підлягає до негайного виконання.

На підставі вищезазначеного, суд приходить до висновку, що уточнена позовна заява підлягає до задоволення частково. Зокрема, уточнена позовна заява підлягає до задоволення в частин визнання недійсним та скасування наказу від 30.06.2015 року №3268-к, поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в решті позовних вимог слід відмовити.

У відповідності до ч. 1 ст. 94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно до ч. 3 ст. 94 КАС України якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

На підставі вище вказаного суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення частково.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 19, 94, 104-106, 160, 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

1.Позов ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання протиправними дій та рішень щодо звільнення з посади головного аудитора Департаменту аудиту Національного банку України за п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України, визнання недійсним та скасування наказу від 30.06.2015 року №3268-к про звільнення з посади головного аудитора Департаменту аудиту Національного банку України, поновлення на посаді головного аудитора Департаменту аудиту Національного банку України, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 01.07.2015 року до дня поновлення на роботі та компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 134939,52 грн., стягнення матеріальної шкоди 1863,73 грн., компенсації за несвоєчасну оплату перших п'яти днів тимчасової непрацездатності в розмірі 27175,32 грн., компенсації за час несвоєчасної видачі трудової книжки в розмірі 6559,56 грн. та моральної шкоди в розмірі 10000,00 грн. - задовольнити частково.

2.Визнати недійсним та скасувати наказ директора Департаменту персоналу Національного банку України від 30.06.2015 року №3268-к про звільнення ОСОБА_1 з посади головного аудитора відділу аудиту територіальних управлінь західного регіону управління аудиту територіальних управлінь та навчальних закладів Національного банку України Департаменту аудиту.

3.Поновити ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на посаді головного аудитора відділу аудиту територіальних управлінь західного регіону управління аудиту територіальних управлінь та навчальних закладів Національного банку України Департаменту аудиту з 01.07.2015 року.

4.Стягнути з Національного банку України (м. Київ-8, вул. Інститутська, 9, код ЄДРПОУ 00032106) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.07.2015 року по день винесення рішення суду в сумі 93 284,40 (дев'яносто три тисячі двісті вісімдесят чотири гривні сорок копійок) грн.

5. Постанова суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 11024,52 (одинадцять тисяч двадцять чотири гривні п'ятдесят дві копійки) грн. підлягає до негайного виконання.

6.В решті позовних вимог відмовити.

7.Постанова суду може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду через Закарпатський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а у разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 254 КАС України.

Головуючий суддяО.М. Шешеня

Судді: Т.В. Скраль

С.І. Рейті

Відповідно до статті 160 частини 3 КАС України 14 березня 2016 року було проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Повний текст постанови виготовлено та підписано 17 березня 2016 року.