Ухвала суду № 56543277, 15.03.2016, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 739/1930/15-ц Провадження № 22-ц/795/566/2016 Категорія -цивільнаГоловуючий у I інстанції -Іващенко А.І. Доповідач - Страшний М. М.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 березня 2016 року м. Чернігів

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - суддіСтрашного М.М.,суддів:Євстафіїва О.К., Шарапової О.Л.,при секретарі:Нечасному О.Л.за участю:представника позивача ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Новгород-Сіверського районного суду від 04 лютого 2016 року у справі за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8 про відшкодування матеріальної шкоди, завданої працівником під час виконання трудових обов'язків,

в с т а н о в и в:

Рішенням Новгород-Сіверського районного суду від 04 лютого 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_7 до ОСОБА_8 про відшкодування матеріальної шкоди, завданої працівником під час виконання трудових обов'язків.

В апеляційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення його позову, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Позивач посилається на те, що відповідач була прийнята на роботу на посаду продавця, тому з нею був укладений договір про повну матеріальну відповідальність, примірник якого знаходився у неї, отже відповідач була ознайомлена зі своїми обов'язками щодо зберігання ввірених їй цінностей. Відповідач погодилась із актом ревізії, про що власноручно зробила в ньому запис та написала відповідну розписку, якою зобов'язалась повернути 16 тисяч гри. в строк до 01.01.2016 року.

В письмових запереченнях ОСОБА_8 (змінила прізвище у зв'язку із укладенням 27.02.2016 року шлюбу) просить постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги та залишення без змін рішення суду першої інстанції, вважаючи його законним та обгрунтованим.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступного висновку.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходи із недоведеності позивачем належними доказами розміру шкоди, заподіяної відповідачем.

Апеляційний суд погоджується із зазначеним висновком, оскільки він відповідає встановленим по справі обставинам.

Судом встановлено, що 01 липня 2015 року між ФОП ОСОБА_7 та ОСОБА_8 був укладений трудовий договір, за умовами якого остання була прийнята на роботу до магазину на посаду продавця із випробувальним терміном 2 місяці (а.с.3).

В цей же день, 01.07.2015 року, з ОСОБА_8, як працівником, що обіймає посаду стажера продавця, був укладений договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність з метою забезпечення збереження матеріальних цінностей, які належать ФОП ОСОБА_7 (а.с.4).

Звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, що актом ревізії від 30.08.2015 року підтверджено нестачу в магазині, де працювала відповідач, матеріальних цінностей на суму 14 419 грн., а тому зазначені кошти підлягаються стягненню в повному обсязі, враховуючи наявність договору про повну матеріальну відповідальність (а.с.5).

Відповідно до частин 1, 2, 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами 2, 3 ст. 212 ЦПК України жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Апеляційний суд повністю погоджується із тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження розміру шкоди, заподіяної відповідачем.

Відповідно до п.1 ст. 134 КЗпП України працівник несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з його вини, у випадку коли між ним та роботодавцем відповідно до ст. 135-1 КЗпП України укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Тобто, на основі договору повна матеріальна відповідальність можлива тільки за збереження майна та інших цінностей, переданих працівникові.

В матеріалах справи мається акт прийому-передачі від 01.07.2015 року, відповідно до якого ОСОБА_7, як роботодавець, передав, а ОСОБА_8, як продавець, прийняла товару на суму 15 890 грн. (а.с.20). Проте із зазначеного акту неможливо встановити які саме товари, їх найменування, кількість, якість, ціна були передані відповідачу ОСОБА_8 і збереження яких вона повинна була забезпечувати.

В акті ревізії магазину від 30.08.2015 року також відсутній перелік товарів, які становлять недостачу, зазначена лише загальна сума нестачі (а.с.5).

Судом першої інстанції зазначений акт ревізії обгрунтовано не взято до уваги як належний доказ доведеності вини відповідача ОСОБА_8 у нестачі товарів у магазині.

Крім того, апеляційний суд враховує, що відповідно до Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затвердженого постановою КМУ від 2 січня 1996 року №116, розмір збитків від нестачі матеріальних цінностей визначається шляхом проведення незалежної оцінки відповідно до національних стандартів оцінки.

Позивачем ОСОБА_7 не заперечувалось, що незалежна оцінка товарів не проводилась, ревізія 30.08.2015 року проведена його матір'ю.

Наявна в справі розписка ОСОБА_8 про її зобов'язання віддати ОСОБА_7 частинами борг в сумі 16 000 грн. в строк до 01.01.2016 року також обгрунтовано не взята до уваги судом першої інстанції, оскільки ця розписка жодним чином не підтверджує факт нестачі товарів в магазині, розмір заподіяної шкоди, вини відповідача у нестачі матеріальних цінностей.

Також, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ч. 3 ст. 24 КЗпП України працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування при прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому КМУ.

Позивачем не було надано відповідного наказу про допуск ОСОБА_8 до роботи. Згідно відомостей Пенсійного фонду України за працівника ОСОБА_8 за липень та серпень 2015 року не були сплачені страхові внески, відомості про заробітну плату в ці місяці відсутні. Зазначене свідчить про те, що позивачем ОСОБА_7 не було дотримано вимог трудового законодавства при оформленні з ОСОБА_8 трудового договору та допуску її до роботи.

Крім того відповідно до ст. 135-1 КЗпП України письмовi договори про повну матерiальну вiдповiдальнiсть може бути укладено пiдприємством, установою, органiзацiєю з працiвниками (що досягли вiсiмнадцятирiчного вiку), якi займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язанi iз зберiганням, обробкою, продажем (вiдпуском), перевезенням або застосуванням у процесi виробництва переданих їм цiнностей. Перелiк таких посад i робiт, а також типовий договiр про повну iндивiдуальну матерiальну вiдповiдальнiсть затверджуються в порядку, який визначається Кабiнетом Мiнiстрiв України.

Отже, договори про повну матеріальну відповідальність можна укладати тільки з тими працівниками, які займають посади або виконують роботи, передбачені відповідними нормативно-правовими актами.

Перелік посад і робіт, що заміщаються чи виконуються працівниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування у процесі виробництва, затверджений постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріатом ВЦРПС від 28.12.1977 року за №447/24.

Відповідно до ст. 135-1 Кодексу законів про працю договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність може укладатися при наявності одночасно двох умов: 1) наявність посади, яку працівник займає, або роботи, яку він виконує, у зазначеному Переліку; 2) виконання обов'язків за посадою, виконання роботи відповідно до професії має бути безпосередньо зв'язане із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва довірених працівникам цінностей.

Роботи з продажу (відпуску) товарів (продукції), їх підготовки до продажу незалежно від форм торгівлі та профілю підприємства (організації) передбачені в Переліку. До таких робіт належать роботи, що виконуються продавцями (старшими продавцями, молодшими продавцями), буфетниками, офіціантами, лоточниками.

За матеріалами справи достовірно встановлено та не заперечувалось позивачем, що ОСОБА_8 була прийнята на роботу на посаду стажера продавця із іспитовим строком.

Враховуючи зазначені вище положення закону, з особою, яка займає посаду стажера продавця, не може бути укладено договір про повну матеріальну відповідальність.

Таким чином, з ОСОБА_8, яка займала посаду стажера продавця, не міг бути укладений договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність.

Сукупність досліджених обставин та наявних у справі доказів приводить апеляційний суд до переконання, що судом першої інстанції правильно встановлені фактичні обставини справи і їм надана вірна юридична оцінка. Оскаржуване рішення ґрунтується на повно та всебічно досліджених доказах, оцінка яких проведена у відповідності до положень ст. ст. 57-66 ЦПК України і доводи апеляційної скарги їх не спростовують та не містять передбачених законом підстав для скасування правильного по суті рішення. Підсумовуючи викладене, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-314, 315, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.

Рішення Новгород-Сіверського районного суду від 04 лютого 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:Судді: