Рішення № 56540049, 01.03.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/2080/16

Головуючий у першій інстанції Рева С. В.

Доповідач Дрішлюк А. І.

Категорія: 25

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.03.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області у складі:

головуючого судді Дрішлюка А.І., суддів Процик М.В., Сєвєрової Є.С.,

при секретарі судового засідання Решетник М.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника Приватного акціонерного товариства «Українська охоронно-страхова компанія» на рішення Київського районного суду м.Одеси від 27 листопада 2015 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ПАТ «Українська охоронно - страхова компанія», ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, -

ВСТАНОВИЛА:

До Київського районного суду м. Одеси звернувся ОСОБА_2 з позовом до Публічного акціонерного товариства «Українська охоронно-страхова компанія» про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. В обґрунтування позивач посилався на те, що 18 жовтня 2011 року в м. Одеса на перехресті вул. Костанді та вул. Люстдорфська дорога відбулась дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля Мерседес д/н НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_3 та автомобіля Фольксваген Поло д/н НОМЕР_2, який належить на праві власності ОСОБА_5, але останнім був переданий у фактичне користування і розпорядження позивача на підставі довіреності від 13.06.2011 р.. Позивач просив стягнути з ПАТ «Українська охоронно-страхова компанія» страхове відшкодування у сумі 36210 грн. 86 коп., пеню у сумі 4951 грн. 45 коп., 3 % річних у сумі 1568 грн. 47 коп., відшкодування моральної шкоди у розмірі 500 грн. (т.1, а.с.2-6).

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 16 травня 2014 року у задоволені позову ОСОБА_2 було відмовлено (т.1, а.с.66-68).

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 28 листопада 2014 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 травня 2014 року було залишено без змін (т.1, а.с.140-142).

Ухвалою Вищого Спеціалізованого Суду України від 17 червня 2015 року касаційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 28 листопада 2014 року скасовано, справа направлена на новий судовий розгляд до суду першої інстанції (т.1, а.с.197-199).

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2015 року позов ОСОБА_2 до ПАТ «Українська охоронно-страхова компанія», ОСОБА_3 про стягнення страхового відшкодування було задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Українська охоронно-страхова компанія» на користь ОСОБА_2 заборгованість по виплаті страхового відшкодування в розмірі 36210,86 грн., інфляційні витрати в розмірі 27 151,25 грн., пеню в розмірі 16 045,88 грн., 3% річних в розмірі 3184,57 грн., компенсацію моральної шкоди в розмірі 1000 грн., судові витрати в розмірі 1519,10 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 4000 грн., а всього 89 111,66 грн. (т.1, а.с.252-253).

29.12.2015 року представником ПАТ «Українська охоронно-страхова компанія» - ОСОБА_8 була подана апеляційна скарга на рішення Київського районного суду від 27 листопада 2015 року. В обґрунтування представник посилається на незаконність та необґрунтованість рішення, в зв'язку з тим, що судом було неправильно встановлено обставини, які мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження та оцінки доказів, а також порушення норм матеріального і процесуального права. А саме представник посилається на те, що суд задовольняючи позовні вимоги в частині інфляційної складової та 3% річних не розмежував поняття грошового і деліктного зобов'язання. Представник вважає, що ці вимоги є безпідставними, оскільки в законодавстві не передбачено застосування ст.625 ЦК України до деліктних правовідносин, які виникли між потерпілим і страховою компанією. Відповідальність відповідача в разі порушення зобов'язання перед позивачем передбачена лише у вигляді пені. Крім того представник зазначає, що суд задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення пені не звернув уваги на те, що 28.09.2012 року не є днем порушення зобов'язання, позивач подав усі необхідні документи 20.01.2013 року, тому з урахуванням п.36.2 ст.36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів», пеню слід було нараховувати з 29.03.2013 року. Також представник посилається на те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами розмір витрат на лікування, а моральна шкода, яка виникла у зв'язку з завданням шкоди майну не підлягає стягненню із страхової компанії. Також представник посилався на те, що позивачем не надані усі необхідні документи для підтвердження понесених витрат на надання правової допомоги. Просить скасувати рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові (т.2, а.с.1-5).

Представник позивача та відповідача подали заяви по слухання справи у їх відсутність. У судовому засіданні оголошувалась перерва, до матеріалів справи було приєднано письмові заперечення сторін проти апеляційної скарги та додаткові пояснення представника позивача (т.2, а.с. 27-35, 41-51).

Дослідивши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, доводи скарги, заперечення проти неї, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню в частині з прийняттям нового рішення в скасованій частині виходячи з наступного.

Статтею 303 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги, з врахуванням вимог ст. 303 ЦПК України, судова колегія вважає за необхідне зазначити наступне.

Приймаючи рішення по справі суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що 18 жовтня 2011 року сталася дорожньо-транспортна пригода - відбулося зіткнення автомобіля марки «MERCEDES-BENZ S430», державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_1, під керуванням водія ОСОБА_9, з автомобілем марки «VOLKSWAGЕN POLO», державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_2. При цьому, ОСОБА_9 порушив вимоги п. 12.3, 12.4 Правил дорожнього руху України та постановою Київського районного суду м. Одеси від 11 листопада 2011 року був визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП України та на нього було накладено адміністративне стягнення у вигляді позбавлення права керування всіма видами транспортних засобів на строк шість місяців (т.1, а.с. 8-9).

14 жовтня 2011 року між ПАТ «УОСК» та ОСОБА_10 укладений договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АВ/0047440, відповідно до умов якого застраховано автомобіль марки «MERCEDES-BENZ S430», державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 (т. 1, а.с. 7).

28 жовтня 2011 року ОСОБА_9 звернувся з заявою до ПAT«УОСК» про подію, пов'язану зі спричиненням майнового збитку, у якій повідомив про дорожньо-транспортну пригоду, яка мала місце 18 жовтня 2011 року у м. Одесі, за участю транспортного засобу марки «MERCEDES-BENZ S430», державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_1, який належить ОСОБА_10, під керуванням ОСОБА_9

09 грудня 2011 року за вих. № НОМЕР_3 «УОСК» було направлено лист потерпілій особі ОСОБА_2 про надання документів щодо дорожньо-транспортної пригоди (т.1, а.с. 49).

04 квітня 2012 року за вх. № 2413 ОСОБА_2 надано до страхової компанії заяву-повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду та довіреність від 30 червня 2011 року, видану ОСОБА_5 на ім'я ОСОБА_2 та ОСОБА_2 на вчинення дій відносно транспортного засобу «VOLKSWAGЕN POLO», державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_2, у тому числі на право представляти його інтереси у відносинах зі страховою компанією та у випадках спричинення автомобілю пошкодження іншими особами в результаті дорожньо-транспортних пригод; укладати, якщо в тому буде необхідність, від його імені угоди про відшкодування заподіяної шкоди, одержувати та сплачувати за такими угодами грошові суми.

06 липня 2012 року ПAТ «УОСК» направило на адресу ОСОБА_2 лист (а. с. 11), в якому зазначило, що вищевказаною довіреністю не передбачено право ОСОБА_2 на отримання страхового відшкодування за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

29 січня 2013 року за вх. №1058 від ОСОБА_2 до ПAТ «УОСК» надійшла нова заява на виплату страхового відшкодування та була надана нова довіреність від 18 серпня 2012 року на ім'я ОСОБА_2 від власника пошкодженого автомобіля, яка вже включала окремо визначене право ОСОБА_2 на отримання страхового відшкодування (т.1, а.с. 53).

Згідно з повідомленням ПАТ «УОСК» про відмову у виплаті страхового відшкодування від 29 березня 2013 року № 1918, зазначено, що 27 червня 2012 року відповідач отримав від позивача заяву про виплату страхового відшкодування та довіреність (вх. 4466). Після розгляду даних документів страховиком на адресу позивача було направлено лист (вих. № 2221 від 06 липня 2012 року), в якому зазначено, що згідно з даної довіреності власник автомобіля ОСОБА_5, не уповноважив позивача на одержання страхової виплати. 17 вересня 2012 року до АТ «УОСК» позивачем надана довіреність від 13 вересня 2012 року, згідно з якою позивача уповноважено на отримання страхового відшкодування. За вх. № 1058 від 28 січня 2012 року позивачем подано заяву на виплату страхового відшкодування. Відповідно до пп. 37.1.4 п. 37.1 ст. 37 Закону підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є зокрема неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров'ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди. Враховуючи викладене, АТ «УОСК» змушене відмовити позивачу у виплаті страхового відшкодування (а.с. 55).

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що за встановлених обставин вимоги позивача щодо стягнення з відповідача ПАТ «Українська охоронно-страхова компанія» страхового відшкодування, пені, 3 % річних, відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню. При цьому в частині відмови в задоволенні позовних вимог рішення суду першої інстанції не оскаржувалось.

Колегія суддів частково погоджується з висновками суду та вважає за необхідним зазначити щодо доводів апеляційної скарги наступне.

Відхиляючи довід апеляційної скарги щодо необґрунтованості стягнення 3 % річних та індексу інфляції, колегія суддів зауважує, що предметом спори є відплата страхового відшкодування, а не компенсація завданої шкоди внаслідок ДТП. Відповідно посилання відповідача-апелянта на порушення судом першої інстанції п. 4 Постанови пленуму ВССУ №4 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» від 1 березня 2013 року є безпідставними. При цьому згідно з п. 21 вказаної постанови ВССУ, при безпідставній відмові у виплаті страхового відшкодування, крім наслідків, передбачених договором, страховик, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу страхувальника зобов'язаний сплатити йому суму страхової виплати з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (стаття 526, частина друга статті 625 ЦК).

Надана оцінка судом першої інстанції спірним правовідносинам відповідає правовій позиції ВСУ висловленій в постановою Верховного Суду України від 06 червня 2012 року по справі №6-49цс12, згідно з якою страхова компанія повинна сплатити на користь страхувальника суму страхового відшкодування, пеню за несвоєчасну сплату, а також інфляційні витрати та 3% річних, як особливий вид відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання. Колегія суддів також виходить з того, що ОСОБА_2 є вигодонабувачем у рамках договору щодо страхування цивільної відповідальності винної особи. Таким чином, за цим договором у страхової компанії виникає грошове зобов'язання зі сплати страхового відшкодування вигодонабувачу, яким є позивач по справі. Аналогічна позицію щодо третіх осіб вигодонабувачів була висловлена ВСУ в постанові № 6-126 цс 14 від 11.03.2015 р. При цьому ВСУ в постанові № 6-2759цс15 від 20.01.16 р. вказав, що відповідно до статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 цього Кодексу і визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання та поширює свою дію на всі види зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні правовідносини з виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.

Частиною другою статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При розгляді справ про передбачену статтею 625 ЦК України відповідальність за порушення грошового зобов'язання слід з'ясувати: чи існує зобов'язання між сторонами, чи це зобов'язання є грошовим, чи доведено наявність прострочення у виконанні зобов'язання, чи існують спеціальні норми, що регулюють ці правовідносини та виключають застосування цієї статті. Передбачена статтею 625 ЦК України норма не застосовується до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством. Щодо спору який розглядається, так обмеженні не встановлені.

Щодо стягнення пені, то відхиляючи посилання відповідача що суд задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення пені не звернув уваги на те, що 28.09.2012 року не є днем порушення зобов'язання, позивач подав усі необхідні документи 20.01.2013 року, тому з урахуванням п.36.2 ст.36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів», пеню слід було нараховувати з 29.03.2013 року. Відповідно до ст.36.5 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів», за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня.

Відповідно до ст. 258 ЦК України, позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Пеня була нарахована за останній рік прострочення страхового відшкодування з 02 вересня 2014 року по 02 вересня 2015 року, тому посилання відповідача - апелянта на те, що днем порушення зобов'язання виступає 29 квітня 2013 року є безпідставними та не має значення для нарахування пені, оскільки страхове відшкодування не виплачено і на момент перевірки рішення в суді апеляційної інстанції.

Разом з тим, стягуючи компенсацію завданої моральної шкоди суд першої інстанції не звернув увагу, що відповідно до п.22.3 ст.22 Закону потерпілому відшкодовується також моральна шкода, передбачена пунктами 1, 2 частини другої статті 23 Цивільного кодексу України. Така шкода відшкодовується у встановленому судом розмірі відповідно до вимог статті 23 Цивільного кодексу України. При цьому страховик відшкодовує не більше ніж 5 відсотків ліміту, визначеного у пункті 9.3 статті 9 цього Закону. Різницю між сумою відшкодування, визначеною судом, та сумою, яка має бути відшкодована страховиком, сплачує особа, яку визнано винною у скоєнні дорожньо-транспортної пригоди. Якщо судом встановлено відшкодувати потерпілому моральну шкоду, передбачену пунктами 3, 4 частини другої статті 23 Цивільного кодексу України, таке відшкодування у розмірі, визначеному судом, здійснює особа, яку визнано винною у скоєнні дорожньо-транспортної пригоди.

Згідно із частини першої і другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Вирішуючи спір у частині відшкодування моральної шкоди, суд дійшов помилкового висновку про те, що з урахуванням установлених обставин справи та положень ст.22.3 ст. 22 Закону «Про обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів», є підстави для відшкодування на користь позивача моральної шкоди. Можливість стягнення моральної шкоди як наслідок порушення договірного зобов'язання не передбачено законом та договором. Як роз'яснив Верховний суд України в постанові Пленуму «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (п.п. 2-4) право на компенсацію моральної шкоди повинно бути передбачено спеціальною нормою закону, яка регламентує відповідні правовідносини. Зокрема, відповідно до ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема виникає обов'язок відшкодування моральної шкоди. В зв'язку з вищевикладеним колегія суддів на підставі п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України скасовує частково рішення суду, а в скасованій частині приймає нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, залишаючи без змін іншу частину рішення суду першої інстанції.

Щодо посилань апелянта на те, що позивачем не надані усі необхідні документи для підтвердження понесених витрат на надання правової допомоги. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку. Зазначені позовні вимоги обґрунтовуються договором про надання правової допомоги №25/02/14 (т.1, а.с.57-58), копією свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №1791 від 16.06.2009 року (т.1, а.с.59), розрахунком суми гонорару за надання правової допомоги (т.1, а.с.60), копією квитанції №25/02/14 (т.1, а.с.61).

Відповідно до Постанови Пленуму ВССУ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17.10.2014 року за № 10, право на правову допомогу гарантовано статтями 8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України (Рішення від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000; Рішення від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009; Рішення від 11 липня 2013 року № 6-рп/2013). При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті 12, 42, 56 ЦПК). Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Разом із тим граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлений Законом України від 20 грудня 2011 року № 4191-VI «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах». Підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді як адвокатом, так і іншим фахівцем у галузі права, регламентовано у пункті 2 частини третьої статті 79, статтях 84, 88, 89 ЦПК. Витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, про що зазначено в пункті 47 цієї постанови, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Відповідно до ст.1 Закону України від 20 грудня 2011 року № 4191-VI «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні. Отже при здійсненні розрахунку суми гонорару за надання правової допомоги зазначені норми не були порушенні.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу представника Приватного акціонерного товариства «Українська охоронно-страхова компанія» на рішення Київського районного суду м.Одеси від 27 листопада 2015 року - задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м.Одеси від 27 листопада 2015 року в частині стягнення моральної шкоди скасувати, прийнявши в скасованій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди.

В іншій частині рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2015 року залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.

Судді апеляційного суду А.І. Дрішлюк

Одеської області

Є.С. Сєвєрова

М.В. Процик