Ухвала суду № 56522315, 16.03.2016, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/203/16 Справа № 199/5591/15-ц Головуючий у 1 й інстанції - Сенчишин Ф. М. Доповідач - Осіян О.М.

Категорія 39

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 березня 2016 року м. Дніпропетровськ

Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого - судді - Осіяна О.М.,

суддів - Деркач Н.М., Пищиди М.М.,

за участю секретаря - Сахарова Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Амур - Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2015 року по справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 та ОСОБА_2, співвідповідач ОСОБА_6, треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кошляк Наталія Едуардівна та Четверта дніпропетровська державна нотаріальна контора про встановлення фактів родинних відносин, прийняття спадщини, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Амур - Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2015 року позов задоволений частково.

Встановлено факт того, що ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, є рідною матір'ю ОСОБА_9.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 06 червня 1994 року житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 з надвірними будівлями між ОСОБА_8 та ОСОБА_5, який містить запис про його нотаріальне посвідчення та реєстрацію в реєстрі за № 1-833 Четвертою дніпропетровською державною нотаріальною конторою.

Витребувано із володіння ОСОБА_10 на користь ОСОБА_4 житловий будинок літ. А-1 розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на житловий будинок літ. А-1 розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 68,4 кв. м., житловою площею 49,5 кв. м., в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_9, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2.

У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_4 - відмовлено.

Скасувати захід забезпечення позову у вигляді накладення арешту на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, вжитий ухвалою суду (справа № 199/5591/15-ц, провадження № 2/199/2667/15) від 03 серпня 2015 року.

Скасовано захід забезпечення позову у вигляді заборони ОСОБА_2 вчиняти будь які дії, спрямовані на руйнування житлового будинку та господарчих будівель на території домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, а також здійснювати будь які будівельні роботи на території зазначеного домоволодіння, вжитий ухвалою суду (справа № 199/5591/15-ц, провадження № 2/199/2667/15) від 03 вересня 2015 року.

Стягнуто на користь ОСОБА_4 судові витрати із оплати судового збору: із ОСОБА_2 у розмірі 284,2 гривень; із ОСОБА_5 у розмірі 40,6 гривень.

Стягнуто в дохід держави судовий збір: із ОСОБА_2 у розмірі 993,76 гривень; із ОСОБА_5 та ОСОБА_4 у розмірі по 40,6 гривень із кожного.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального права та не врахування обставин у справі.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, суд вважає за необхідне апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду залишити без змін.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до копії довідки КП «Дніпропетровське МБТІ» ДОР (т.1 а.с.18), право власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 було зареєстроване за ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 12 вересня 1980 року, посвідченого 4-ю ДДНК за реєстром № 1-1920.

Копія зазначеного свідоцтва про право на спадщину за законом, за яким ОСОБА_8 успадкувала домоволодіння після смерті батька - ОСОБА_11, надана КП «Дніпропетровське МБТІ» ДОР та долучена до матеріалів цивільної справи (т. 1 а.с. 85).

Відповідно до копії інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (т.1 а.с.26), за якою зареєстрованим власником нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1, станом на 21 липня 2015 року є ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 09 липня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кошляк Наталією Едуардівною за реєстровим № 658.

Приватним нотаріусом ДМНО Кошляк Н.Е. надана копія, посвідченого нею 09 липня 2015 року за реєстровим номером 658, договору купівлі-продажу житлового будинку (т. 1 а.с. 64), за яким ОСОБА_5 продав, а ОСОБА_2 придбав за 440000 грн. житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1. За змістом договору, житловий будинок належить продавцеві на праві приватної власності та був отриманий ним на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 06 червня 1994 року Четвертою дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстром № 1-833; зареєстрованому в Дніпропетровському МБТІ 16 липня 1994 року, записано в реєстрову книгу за № 112-88. Витяг з державного реєстру прав власності на нерухоме майно про реєстрацію права власності № НОМЕР_3, виданий 10 лютого 2015 року Реєстраційною службою Дніпропетровського МУЮ, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна № НОМЕР_2, номер запису про право власності: НОМЕР_1.

Крім цього, з тексту договору вбачається, що продавець ОСОБА_5 повідомив покупцю про те, що під час набуття цього житлового будинку він у зареєстрованому шлюбі не перебував, це майно належить йому на праві особистої приватної власності. Але, на час укладення договору ОСОБА_2 перебував в зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_6, яка надала письмову згоду на укладення договору.

Також нотаріусом ДМНО Кошляк Н.Е. надана копія поданого продавцем ОСОБА_5 при укладенні вказаного договору правовстановлюючого документа - договору купівлі-продажу (т. 1 а.с. 134-135).

За змістом цього договору, 06 червня 1994 року ОСОБА_12 продала а ОСОБА_5 за 16000 карбованців купив жилий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Документ містить підписи від імені сторін а також запис від імені державного нотаріуса Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори про його нотаріальне посвідчення та реєстрацію в реєстрі за № 1-833.

Документ також містить запис здійснений від імені Дніпропетровського МБТІ про реєстрацію зазначеною установою права власності на це домоволодіння за ОСОБА_5 на підставі договору 16 липня 1994 року, про що здійснений запис в реєстрі за № 112-88. У зв'язку з нечіткістю запису передостанньої цифри в номері запису в реєстрі, можливі варіанти читання реєстрового номеру «112-58», або «112-98».

Згідно копії свідоцтва про смерть (т. 1 а.с. 19), ОСОБА_8 померла ІНФОРМАЦІЯ_1.

Як передбачено ч. 2 ст. 524 ЦК України (1963 року), спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Заповіту ОСОБА_8 після себе не залишила, що підтверджується витягом зі спадкового реєстру «Заповіти/спадкові договори» (т. 1, а.с. 75, 210).

За повідомленням Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори (т. 1 а.с. 66) та згідно інформаційної довідки зі спадкового реєстру «Спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину» (т. 1 а.с. 209), щодо ОСОБА_8 спадкова справа не заводилась.

Згідно копії свідоцтва про смерть (т. 1 а.с. 20), ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_9

Останній заповіту після себе також не залишив, що підтверджується витягом зі спадкового реєстру «Заповіти/спадкові договори» (т. 1, а.с. 76).

Четвертою дніпропетровською державною нотаріальною конторою надана копія спадкової справи до майна ОСОБА_13 (т. 1 а.с. 68-82).

У спадковій справі зазначено, що єдиним спадкоємцем після смерті останнього, який звернувся до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, є позивачка ОСОБА_14, яка 10 листопада 2005 року подала до нотаріальної контори заяву (а.с. 69), за якою повідомила, що вона є донькою померлого та спадкове майно прийняла постійним проживанням зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Згідно запису державного нотаріуса ОСОБА_15 на вказаній заяві, факт прийняття спадщини спадкоємцем - проживання разом зі спадкодавцем на час смерті та протягом шести місяців, підтверджується домовою книгою.

На запит нотаріуса філією «Лівобережне відділення № 8420» ВАТ «Державний ощадний банк України» була надана інформація (т. 1 а.с. 81, зворот) про те, що на ім'я «ОСОБА_8» (російскою) наявний компенсаційний рахунок з залишком коштів та поточний рахунок із залишком коштів, які заповідані 15 лютого 1983 року на користь «ОСОБА_9» (російською).

10 листопада 2005 року державним нотаріусом Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори позивачці ОСОБА_14 було видане свідоцтво про право на спадщину за законом (т.1 а.с.78), за яким вона, як дочка, є спадкоємцем майна померлого ОСОБА_9 Спадкове майно, на яке видане зазначене свідоцтво, складається з грошових коштів із належними відсотками, компенсаційними, індексаційними і іншими виплатами у відділенні Ощадного банку м. Дніпропетровська, які належать ОСОБА_8, померлій ІНФОРМАЦІЯ_1, спадкоємцем якої був ОСОБА_9, за заповідальним розпорядженням в установі банку, який спадщину прийняв, але не оформив своїх спадкових прав.

22 листопада 2011 року ОСОБА_4 звернулася до нотаріуса із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину після смерті батька, яка складається із домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 80).

07 липня 2015 року державним нотаріусом Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори прийнята постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії (т. 1 а.с. 24, 81), якою ОСОБА_4 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_8, померлій ІНФОРМАЦІЯ_1, спадкоємцем якої за законом був її син - ОСОБА_13 (який спадщину прийняв, але не оформив своїх спадкових прав), та який помер ІНФОРМАЦІЯ_2.

Постанова обґрунтовується тим, що встановлення факту родинних відносин між спадкодавцем ОСОБА_16 та ОСОБА_13 має визнати суд, оскільки документи, які підтверджують ступінь споріднення між зазначеними особами нотаріусу не надані, а актовий запис про народження ОСОБА_13 не зберігся. Крім цього, згідно даних витягу за результатом пошуку інформації про зареєстровані речові права, право власності на зазначене домоволодіння в цілому зареєстроване за іншою особою, тобто право власності на ім'я спадкодавця - ОСОБА_8, відсутнє.

Позивач стверджувала що ОСОБА_9 був рідним сином ОСОБА_8 та просила суд встановити відповідний факт.

Відповідна вимога позивача кореспондується із приписами ч. 1 ст. 529 ЦК України (1963 року), за якою при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.

Вирішуючи позовні вимоги в цій частині, суд виходив із того, що за вимогами п. 1 ч. 1 ст. 256 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами, за приписами ч. 2 ст. 256 ЦПК України, судом встановлюються факти у разі, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення

Згідно довідки Амур-Нижньодніпровського відділу державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції (т. 1 а.с. 73 зворот), актовий запис про народження ОСОБА_9., ІНФОРМАЦІЯ_3, в архіві відділу відсутній. Актові записи за зазначений рік збереглися частково.

Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області також повідомлено про відсутність актового запису про народження ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_3, в архівах відділів державної реєстрації актів цивільного стану територіальних управлінь юстиції у Дніпропетровській області та відділу державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області. Одночасно повідомлено про те, що архіви за даний період час збереглися частково (т. 1 а.с. 217).

Отже, наявні обліки підрозділів реєстрації актів цивільного стану не можуть ані підтвердити, ані спростувати факт кровного споріднення між ОСОБА_8 та ОСОБА_9, а оскільки відповідний факт має для позивача юридичне значення, із урахуванням фактичних обставин у справі наявний спір, який підлягає вирішенню судом.

Допитані в судовому засіданні за клопотанням позивача у якості свідків ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20 та ОСОБА_21 показали, що ОСОБА_9 був рідним сином ОСОБА_8. Останні мешкали разом однією сім'єю, піклувалися один про одного, зверталися один до одного саме як мати та син.

Показання свідків узгоджуються із тим фактом, що за копією домової книги для прописки громадян, що мешкають в будинку АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 21-23), «ОСОБА_8» (російською) була зареєстрована за вказаною адресою постійно із 25 липня 1944 року до дня смерті, «ОСОБА_9» (російською) із 25 березня 1967 року до дня смерті.

Вищевказані фактичні обставини також узгоджуються із тим фактом, що саме на ОСОБА_9 було зроблено заповідальне розпорядження ОСОБА_8 на кошти, що знаходилися на банківському рахунку, а також із різницею у віці ОСОБА_8 та ОСОБА_9, яка становить 21 рік.

Наведені докази, узгоджуються між собою як в цілому, так і в деталях, із урахуванням того факту, що відповідачами докази на спростування цього факту суду взагалі не надавалися, підтверджують той факт, що ОСОБА_9 є рідним сином ОСОБА_8 і за таких обставин відповідні позовні вимоги про встановлення факту родинних відносин підлягають задоволенню.

На підставі встановленого судом факту, ОСОБА_9 згідно вимог ч. 1 ст. 529 ЦК України є спадкоємцем ОСОБА_8 за законом першої черги.

Інші спадкоємці за законом першої черги або такі, що мають право на обов'язкову частку у спадковому майні дослідженими судом доказами не встановлені.

Як передбачено ст. 548 ЦК України (1963 року), для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв.

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 549 ЦК України (1963 року), вважається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.

Як встановлено судом на підставі копії домової книги для прописки громадян, що мешкають в будинку АДРЕСА_1, ОСОБА_9 постійно мешкав у вказаному будинку, як на час смерті ОСОБА_8, так і після цього до своєї смерті.

Наведена обставина також підтверджується копією довідки квартального комітету № 19 Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпропетровську ради від 17 липня 2015 року (т. 1 а.с. 25), згідно якої за вказаною адресою проживала бабуся «ОСОБА_8» (російською) із 25 липня 1944 року. На день смерті останньої разом із нею був прописаний її син «ОСОБА_9» (російською).

Фактичне постійне проживання ОСОБА_9 із ОСОБА_16 на час її смерті підтвердили не тільки свідки, допитані за клопотанням позивача (ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20 та ОСОБА_21.), а й допитаний за клопотанням представника відповідача свідок ОСОБА_22

Отже, ОСОБА_9 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 549 ЦК України (1963 року) є таким, що прийняв спадщину після смерті ОСОБА_8, оскільки вступив у володіння спадковим майном.

Позивач просила встановити факт того, що ОСОБА_9 прийняв спадщину після смерті своєї матері ОСОБА_8

Зазначений факт має юридичне значення лише для оформлення спадщини після смерті ОСОБА_8

Позивач має достатній обсяг письмових доказів, що підтверджують зазначений факт, і нотаріусом при видачі позивачу свідоцтва про право на спадщину у вигляді грошових коштів із належними відсотками, компенсаційними, індексаційними і іншими виплатами у відділенні Ощадного банку м. Дніпропетровська, які належать ОСОБА_8, померлій ІНФОРМАЦІЯ_1, було встановлено що ОСОБА_9 спадщину після її смерті прийняв, але не оформив своїх спадкових прав.

Прийняття спадщини ОСОБА_9 після смерті ОСОБА_23 є не фактом, що має юридичне значення, а фактичною обставиною, яка встановлена судом та на підставі якої будуть вирішені інші позовні вимоги.

Суд, керуючись вимогами ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, врахував правовий висновок, викладений Верховним судом України у постанові № 6-78цс13 від 25 грудня 2013 року, згідно якого відповідно до статті 15 ЦК України та статті 3 ЦПК України у порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право.

Оскільки права позивача в цій частині не потребують судового захисту, відповідні позовні вимоги суд не задовольнив.

Із цих же правових підстав суд не задовольнив і позовні вимоги, за якими ОСОБА_4 просила встановити факт того, що ОСОБА_9, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 є її рідним батьком, а також що вона прийняла спадщину після смерті свого батька ОСОБА_9

Суд дослідив копію паспорту позивача (т. 1 а.с. 16) та зазначив, що її прізвище, ім'я та по батькові українською мовою зазначені як «ОСОБА_4» і вона народилася ІНФОРМАЦІЯ_4 у м. Дніпропетровську.

Позивачем до позову додана копія свідоцтва про народження (т. 1 а.с. 17), заповненого російською мовою, за якою «ОСОБА_24» народилася ІНФОРМАЦІЯ_4 у м. Дніпропетровську від батька «ОСОБА_9» та матері «ОСОБА_25».

За копією домової книги для прописки громадян, що мешкають в будинку АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 21-23), «ОСОБА_9» (російською) був зареєстрований за вказаною адресою постійно з 25 березня 1967 року до дня смерті, а «ОСОБА_4» із 17 липня 1984 року та залишається зареєстрованою в житловому будинку і на час розгляду справи в суді.

Аналогічні відомості щодо реєстрації позивача містяться і в копії її паспорту(а.с.16) та підтверджені довідкою ГУДМС України в Дніпропетровській області.

Згідно копії довідки квартального комітету № 19 Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпропетровську ради від 17 липня 2015 року (т.1 а.с.25), «ОСОБА_4» (російською) мешкає та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1. За цією адресою проживала бабуся «ОСОБА_8» (російською) з 25 липня 1944 року. На день смерті останньої разом із нею був прописаний її син «ОСОБА_9» (російською). На день смерті батька була прописана та проживала його донька «ОСОБА_4» (російською).

Фактичне постійне проживання ОСОБА_4 із ОСОБА_9 на час смерті останнього підтвердили не тільки свідки допитані за клопотанням позивача (ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20 та ОСОБА_21.), а допитаний за клопотанням представника відповідача свідок ОСОБА_22

Крім цього, позивачем надані квитанції про сплату комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 у 2005, 2008 та 2009 роках (т. 1 а.с. 183, 213, 214).

Наведені докази доводять той факт, що ОСОБА_4 є рідною донькою ОСОБА_9, отже остання згідно вимог ч. 1 ст. 529 ЦК України є спадкоємцем ОСОБА_9 за законом першої черги, яка на підставі п. 1 ч. 1 ст. 549 ЦК України (1963 року) є такою, що прийняла спадщину після смерті ОСОБА_9, оскільки вступила у володіння спадковим майном.

Встановлення вказаних фактів необхідне позивачу для реалізації своїх спадкових прав, разом із тим, нотаріусом при видачі позивачу свідоцтва про право на спадщину у вигляді грошових коштів із належними відсотками, компенсаційними, індексаційними і іншими виплатами у відділенні Ощадного банку м. Дніпропетровська, було встановлено що позивач, як донька ОСОБА_9, є спадкоємцем за законом першої черги і є такою що прийняла спадщину, оскільки вступила у володіння спадковим майном.

Кровне споріднення між ОСОБА_4 та ОСОБА_9, а також прийняття спадщини ОСОБА_4 після смерті ОСОБА_9 є не фактами, що мають юридичне значення, а фактичними обставинами, які встановлені судом та на підставі яких будуть вирішені інші позовні вимоги. Оскільки права позивача в цій частині не потребують судового захисту, відповідні позовні вимоги також задоволенню не підлягають.

Вирішуючи позовні вимоги в частині визнання недійсним із моменту укладення договору купівлі-продажу від 06 червня 1994 року житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 із надвірними будівлями, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_5, суд врахував, що позивач не є стороною вказаного правочину.

Також суд, керуючись вимогами ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, врахував правовий висновок, викладений Верховним судом України у постанові № 6-164цс12 від 23 січня 2013 року, згідно якого у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають із часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього із моменту державної реєстрації цього майна (ч. 2 ст. 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача із підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Відповідно до ст. 548 ЦК України (1963 року), прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Не дивлячись на те, що ОСОБА_9 за життя не оформив свої спадкові права, прийнята ним після смерті ОСОБА_8 спадщина на підставі ст. 548 ЦК України (1963 року) належала йому із моменту відкриття спадщини.

Оскільки позивач прийняла спадщину після смерті батька ОСОБА_9, який в свою чергу прийняв спадщину після смерті його матері ОСОБА_23, у позивача незалежно від отримання свідоцтва про право на спадщину та реєстрації права власності на спадкове майно, виникли майнові права, які згідно вимог ч. 1 ст. 15 ЦК України підлягають судовому захисту у випадку їх порушення, невизнання або оспорювання.

Позивач стверджує, що домоволодіння № АДРЕСА_1 увійшло до складу спадкового майна після смерті бабусі та в подальшому після смерті її батька, отже ОСОБА_4 є належним позивачем за цими позовними вимогами.

За ч. 1 ст. 153 ЦК України (1963 року), договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.

Згідно ст. 227 ЦК України (1963 року), договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

У відповідності до приписів ст. 225 ЦК України (1963 року), право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

Як передбачено ч. 1 ст. 48 ЦК України (1963 року), недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

За ч. 1 ст. 47 ЦК України (1963 року), нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Як роз'яснив Верховний Суд України у п. 5 постанови № 3 від 28 квітня 1978 року «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», за правилами ст.48 ЦК угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції. Стаття 48 ЦК застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45-47, 49-58 ЦК). Правила зазначеної статті застосовуються також до наслідків визнання недійсною угоди при недодержанні форми, в якій угода під страхом недійсності має бути укладена. У разі визнання угоди недійсною за ст.48 ЦК суд повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає.

На запит суду Четвертою дніпропетровською державною нотаріальною контрою надана відповідь (т. 1 а.с. 155), згідно якої ними договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 06 червня 1994 року за реєстровим № 1-833 не посвідчувався.

Згідно довідок КП «Дніпропетровське МБТІ» ДОР від 20 серпня 2015 року (т. 1 а.с. 84, 179, 181), станом на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі за адресою: АДРЕСА_1, містяться відомості щодо реєстрації права власності за ОСОБА_8 В матеріалах інвентаризаційної справи відсутні відомості станом на 31 грудня 2012 року про реєстрацію права власності на вказане домоволодіння за ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 06 червня 1994 року, а також відсутні дані про внесення БТІ відомостей про реєстрацію права власності за ОСОБА_5 до реєстру № 112-58, № 112-88 або 112-98.

Позивачем надана довідка Управління НБУ в Дніпропетровській області (т.1 а.с.182), за якою офіційний курс українського карбованця до долара США, встановлений НБУ станом на 06 червня 1994 року становив 15100 українських карбованців за 1 долар США. Отже, зазначена у договорі купівлі-продажу ціна домоволодіння за офіційним курсом НБУ була еквівалентною 1,06 доларів США (16000 / 15100).

ОСОБА_5 у фактичне володіння вказаним домоволодінням не вступав, оскільки за вищезазначеними копією домової книги для прописки громадян, що мешкають в будинку АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 21-23), довідкою квартального комітету № 19 Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпропетровську ради від 17 липня 2015 року (т. 1 а.с. 25), в будинку після зазначеної в договорі дати його укладення залишилися зареєстрованими ОСОБА_23, ОСОБА_9 та ОСОБА_4, які продовжували фактично в ньому мешкати.

Допитані судом свідки ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20 та ОСОБА_21 показали, що ОСОБА_23 ніколи не висловлювала наміру щодо продажу будинку, який був єдиним житлом її самої, а також її сина та онуки.

Ці ж свідки, а також допитаний за клопотанням представника відповідача свідок ОСОБА_22 показали, що ОСОБА_5 в будинку ніколи не мешкав.

Крім цього, позивачем доведено, що нею від свого імені сплачувалися комунальні послуги за адресою: АДРЕСА_1 в 2005, 2008 та 2009 роках (т. 1 а.с. 183, 213, 214).

Наведені обставини в своїй сукупності та взаємозв'язку, поза всяким розумним сумнівом доводять той факт, що договір купівлі-продажу будинку ОСОБА_23 не укладався, цей договір нотаріусом не посвідчувався, а право власності в КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» ДОР на підставі такого договору за ОСОБА_5 не реєструвалося.

Отже, оспорюваний договір купівлі-продажу є недійсним із підстав, передбачених ч. 1 ст. 47 ЦК України (1963 року), у зв'язку із недотриманням нотаріальної форми цього договору, а також із підстав, передбачених ст. 48 ЦК України (1963 року), оскільки оспорюваний договір не відповідає вимогам закону через порушення встановленого порядку вчинення дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків. Зокрема, договір не відповідає вимогам ст. 225 ЦК України (1963 року) через здійснення відчуження житлового будинку без відповідного волевиявлення його власника.

Тому позовні вимоги в цій частині суд задовольнив.

Вирішуючи позовні вимоги в частині витребування у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 спірного житлового будинку, що розташований на земельній ділянці 880 метрів квадратних за адресою: АДРЕСА_1, із надвірними будівлями, суд, керуючись вимогами ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, врахував правовий висновок, зроблений Верховним Судом України у постанові № 6-140цс14 від 17 грудня 2014 року, згідно якого за положеннями статей 330, 387, 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. Норма ч.1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.

Також суд врахував правовий висновок, зроблений Верховним судом України у постанові № 6-95цс13 від 18 вересня 2013 року, згідно якого не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Оскільки, перший правочин із двох правочинів щодо відчуження спірного домоволодіння визнаний судом недійсним, що тягне за собою недійсність наступних правочинів, позивачем обраний правильний спосіб захисту порушеного права - пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна - ОСОБА_2 із підстав, передбачених ст. 388 ЦК України.

Згідно заперечень представників відповідача ОСОБА_2, останній є добросовісним набувачем житлового будинку, і тому будинок, на їх дімку, не може бути у нього витребуваний.

Суд врахував роз'яснення п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», за якими відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Суду не надавалися докази на підтвердження того, що ОСОБА_2 знав, чи міг знати про те, що ОСОБА_5 не мав права відчужувати домоволодіння. Судом встановлено, що ОСОБА_2 дійсно є добросовісним набувачем спірного домоволодіння.

Суд врахував і правовий висновок, зроблений Верховним судом України у постанові № 6-619цс15 від 01 липня 2015 року щодо підстав витребування майна у добросовісного набувача.

Судом встановлено, що спірне домоволодіння вибуло із володіння ОСОБА_8 поза її волею, і за таких обставин позивач, як спадкоємець, який прийняв спадщину у вигляді зазначеного домоволодіння, на підставі п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України має право витребувати домоволодіння від набувача.

Станом на день винесення рішення по справі за Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (т. 2 а.с. 34-36), зареєстрованим власником домоволодіння є відповідач ОСОБА_2

Тому позовні вимоги в цій частині суд також задовольнив.

Згідно результатів технічної інвентаризації станом на 18 серпня 1980 року (т. 1 а.с. 236-241) домоволодіння складалося з житлового будинку літ. А-1, сараю літ. Б, вбиральні літ. В.

На час придбання домоволодіння ОСОБА_2 воно також складалося з житлового будинку літ. А-1, сараю літ. Б, вбиральні літ. В.

Разом із тим, сторонами визнаний факт, що на час розгляду справи в суді на території домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, залишився лише житловий будинок літ. А-1, що узгоджується з наданими сторонами світлинами домоволодіння (т. 1 а.с. 96-104, 120, 140, 141).

Отже витребуванню на користь позивача підлягає лише те спадкове майно, яке залишилося в натурі на час розгляду справи в суді - житловий будинок літ. А-1.

Витребування житлового будинку не пов'язується із площею земельною ділянки, як про це просить позивач, оскільки площа земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок, не є ідентифікуючою ознакою житлового будинку.

Згідно довідки Дніпропетровської регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру» (т. 1 а.с. 79 зворот), будь яка інформація щодо державної реєстрації права власності або користування на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 в Державному земельному кадастрі м. Дніпропетровська станом на 25 жовтня 2011 року відсутня.

Станом на день прийняття рішення по справі за Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (т. 2 а.с. 32-33), право власності на земельну ділянку площею 0,088 га з кадастровим номером НОМЕР_4, за адресою: АДРЕСА_1, із 12 жовтня 2015 року зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_5, виданого 12 жовтня 2015 року, реєстраційною службою Дніпропетровського МУЮ.

Правомірність набуття ОСОБА_2 права власності на зазначену земельну ділянку позивачем не оспорюється.

Тому порушене право позивача і в цій частині суд захистив шляхом витребування від ОСОБА_2 на її користь спірного житлового будинку.

Вирішуючи позовні вимоги в частині визнання за позивачем права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, з надвірними будівлями, розташованими на земельній ділянці 880 метрів квадратних, суд посилався на роз'яснення постанови Пленум Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», та зазначив, що за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.

Суд виходив із того, що нотаріусом вже було обґрунтовано відмовлено позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину, і на цей час є об'єктивні перешкоди для реалізації спадкових прав позивача через органи нотаріату, оскільки із наявних відомостей про здійснення будівництва ще одного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, нотаріус позбавлений можливості вирішення питання щодо належності наявного на території домоволодінні майна спадкодавцям.

Як було встановлено судом, ОСОБА_9 як спадкоємець за законом першої черги прийняв спадщину після смерті ОСОБА_23, але не оформив своїх спадкових прав. Після його смерті успадковане ним домоволодіння увійшло до складу спадкового майна та було прийняте позивачем, яка є спадкоємцем за законом першої черги.

На час смерті ОСОБА_9, останній у шлюбі із матір'ю позивача не перебував, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу (т.1 а.с.212), за яким розірвання шлюбу між «ОСОБА_9»(російською) та «ОСОБА_25»(російською) зареєстроване 25 березня 1977 року.

Інші спадкоємці після смерті ОСОБА_9 за законом першої черги або такі, що мають право на обов'язкову частку у спадковому майні дослідженими судом доказами не встановлені.

Отже, прийнята позивачем спадщина після смерті батька на підставі ст. 548 ЦК України (1963 року) належить ОСОБА_4 з моменту відкриття спадщини.

Суд також врахував правовий висновок, зроблений Верховним Судом України у постанові № 6-32цс13 від 12 червня 2013 року, згідно якого суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням. Визнання права є способом захисту прав, передбаченим п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Суд вважав, що ефективним захистом порушеного права позивача, необхідним та достатнім для відновлення її порушеного права, є визнання за нею права власності на житловий будинок. Площа земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок, не є ідентифікуючою ознакою житлового будинку і не підлягає зазначенню в рішенні суду.

Ухвалами суду від 03 серпня 2015 року та 03 вересня 2015 року були вжиті заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1; а також заборони ОСОБА_2 вчиняти будь які дії, спрямовані на руйнування житлового будинку та господарчих будівель за цією адресою, а також здійснювати будь які будівельні роботи на території зазначеного домоволодіння.

Посилаючись на вимоги ч. 6 ст. 154 ЦПК України, суд зазначив, що оскільки із часу набрання рішенням законної сили потреба у подальшому застосуванні заходів забезпечення позову відпадає, відповідні заходи підлягають скасуванню.

Суд розподілив судові витрати, відповідно до вимог ст. 80, 88 ЦПК України, із врахуванням роз'яснень у п. 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», та із урахуванням позовних вимог і наданих доказів.

Не можуть бути підставою для скасування судового рішення доводи апеляційної скарги про те, що позивач не є і не була власником спірного домоволодіння, місце знаходження ОСОБА_5 невідоме, але суд розглянувши справу за відсутності відповідача порушив його права.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Суд врахував правовий висновок, зроблений Верховним судом України у постанові № 6-619цс15 від 01 липня 2015 року щодо підстав витребування майна у добросовісного набувача.

Судом встановлено, що спірне домоволодіння вибуло із володіння ОСОБА_8 поза її волею, і за таких обставин позивач, як спадкоємець, який прийняв спадщину - спірне домоволодіння, на підставі п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України має право витребувати домоволодіння від набувача.

Також суд врахував правовий висновок, зроблений Верховним судом України у постанові № 6-164цс12 від 23 січня 2013 року, згідно якого в спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (ч. 2 ст. 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Відповідно до ст. 548 ЦК України (1963 року), прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Не дивлячись на те, що ОСОБА_9 за життя не оформив свої спадкові права, прийнята ним після смерті ОСОБА_8 спадщина на підставі ст. 548 ЦК України (1963 року) належала йому із моменту відкриття.

Оскільки позивач прийняла спадщину після смерті батька ОСОБА_9, який в свою чергу прийняв спадщину після смерті ОСОБА_23, у позивача незалежно від отримання свідоцтва про право на спадщину та реєстрації права власності на спадкове майно, виникли майнові права, які згідно вимог ч. 1 ст. 15 ЦК України підлягають судовому захисту у випадку їх порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до вимог ч. 5 ст.74 ЦПК України у разі ненадання особами, які беруть участь у справі, інформації щодо їх адреси, судова повістка надсилається:

фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку. У разі відсутності осіб, які беруть участь у справі, за такою адресою, вважається, що судовий виклик або судове повідомлення вручене їм належним чином.

А частиною 9 цієї статті передбачено, що відповідач, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення у пресі. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про час і місце розгляду справи. На ці випадки поширюється правило частини четвертої цієї статті.

В матеріалах справи наявна довідка адресно-довідкового підрозділу ГУДМС України у Дніпропетровській області відповідно до якої ОСОБА_5 зареєстрованим або знятим із реєстрації у м. Дніпропетровську не значиться (т.1 а.с.30).

Тому суд першої інстанції розглянув справу відповідно до вимог процесуального законодавства та без порушення прав відповідача, викликавши його в суд через оголошення у пресі (т.2 а.с.39).

Отже, наведені в апеляційній скарзі доводи висновків суду не спростовують, а із матеріалів справи вбачається, що передбачені ст. 309 ЦПК України підстави для скасування чи зміни судового рішення відсутні, і оскаржуване рішення судом першої інстанції ухвалене із додержанням норм процесуального права та у відповідності із нормами матеріального права.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 315 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Амур - Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з цього часу.

Судді: