Рішення № 56472473, 09.03.2016, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 344/10723/15-ц

Провадження № 22-ц/779/198/2016

Категорія 27

Головуючий у 1 інстанції Домбровська Г. В.

Суддя-доповідач Горейко М.Д.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 березня 2016 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючої Горейко М.Д.

суддів: Вакарук В.М., Проскурніцького П.І.

секретаря Шемрай Н.Б., Драганчук У.М.,

з участю апелянта ОСОБА_2, його представника ОСОБА_3, відповідача ОСОБА_4, представника позивача ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 листопада 2015 року, -

в с т а н о в и л а :

В липні 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося в суд з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про стягнення в солідарному порядку заборгованості за кредитним договором №IFIVGA0000000004 від 21.08.2008 року в розмірі 35 687,62 доларів США, що за курсом 21,04 відповідно до службового розпорядження НБУ від 28.05.2015 року еквівалентно 750 867,45 грн., та судові витрати.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 21.08.2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та відповідачем ОСОБА_2 укладено кредитний договір №IFIVGA0000000004, відповідно до якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 57 724,79 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення кредиту 21.08.2018 року, а відповідач зобов'язався повернути кредит і сплатити відсотки за користування кредитними коштами у строки та в порядку, що встановлені кредитним договором. В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 21.08.2008 року між банком та відповідачем ОСОБА_4 укладено договір поруки, згідно якого поручитель взяла на себе зобов'язання солідарно відповідати за зобов'язаннями позичальника. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за кредитним договором №IFIVGA0000000004 від 21.08.2008 року станом на 28.05.2015 року за ним утворилась заборгованість у сумі 35 687,62 доларів США, а саме: 29 762,06 долари США - заборгованість за кредитом, 2 790,89 доларів США - заборгованість по процентах за користування кредитом, 710,34 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом, 713,60 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, 11,88 доларів США - штраф (фіксована частина), 1 698,84 доларів США - штраф (процентна складова). У зв'язку з наведеним позивач просив позов задовольнити.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 листопада 2015 року задоволено позов Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк». Стягнуто в солідарному порядку із ОСОБА_2, ОСОБА_4 на користь Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором №IFIVGA0000000004 від 21.08.2008 року у розмірі 853 290,99 грн., що станом на 19 листопада 2015 року еквівалентно 35 687,62 доларам США, та витрати по оплаті судового збору в розмірі 3 654 грн.

Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне з'ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Зокрема апелянт зазначає, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом не взято до уваги, що згідно п. 1.1 кредитного договору банк зобов'язувався надати йому кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу банку чи/або перерахування на рахунок, зазначений в п. 8.1 договору. При цьому п. 8.1 не містить реквізитів розрахункового рахунку, а тому видача коштів мала відбутися через касу банку. Однак такої видачі не відбулося і позивачем не надано жодного доказу, який свідчить про видачу йому кредитних коштів в іноземній валюті через касу банку. На думку апелянта даний факт не відбувся через відсутність у банку як індивідуальної, так і генеральної ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій, у зв'язку з чим банк не мав права укладати з ним кредитний договір в іноземній валюті.

Апелянт стверджує, що суд не звернув увагу на ту обставину, що порука ОСОБА_4 згідно договору поруки від 21.08.2008 року припинилась, оскільки банк надіслав їй повідомлення про наявність заборгованості 30.06.2015 року, а згідно розрахунку заборгованості за кредитним договором така виникла в нього 10.11.2014 року. Таким чином суд не врахував положення ч. 4 ст. 559 ЦК України та безпідставно стягнув заборгованість за кредитним договором в солідарному порядку з нього та поручителя ОСОБА_4

Також апелянт вказує, що розрахунок заборгованості проведений банком без урахування ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», постанов Правління Національного банку України від 18.06.2003 року №255 «Про затвердження Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України» та від 17.11.2004 року №555 «Про затвердження Інструкції з бухгалтерського обліку операцій в іноземній валюті та банківських металах у банках України», відповідно до яких при отриманні позичальником кредиту в іноземних валютах сплата відсотків за такими кредитами, а також можливо нараховувана позичальникам пеня (штраф) обчислюються виключно в грошовій одиниці України.

Крім того апелянт зауважує, що в порушення ст. 10 ЦПК України суд не роз'яснив йому про право клопотати про призначення судової бухгалтерської експертизи для визначення правильності нарахування відсотків та штрафних санкцій.

З цих підстав апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовити.

У засіданні апеляційного суду апелянт та його представник доводи апеляційної скарги підтримали з наведених у ній мотивів.

Представник позивача в судовому засіданні доводи апеляційної скарги не визнала, рішення суду першої інстанції вважала законним і обґрунтованим.

Відповідач ОСОБА_4 погодилась з доводами апеляційної скарги.

Заслухавши доповідача, пояснення сторін, представника апелянта, дослідивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків суду фактичним обставинам справи та правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права у вирішенні даного спору, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Судом першої інстанції установлено та вбачається з матеріалів справи, що 21.08.2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір №IFIVGA0000000004, відповідно до п. 8.1 якого банк надав позичальнику кредитні кошти на строк з 21.08.2008 року по 21.08.2018 року включно, у вигляді не поновлюваної лінії у розмірі 57 724,79 доларів США, з яких 50 000 доларів США на споживчі цілі шляхом видачі готівки через касу, 1 500 доларів США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту в момент надання кредиту, 6 224,79 доларів США на сплату страхових платежів за договорами страхування, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,25% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 4,08% річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно п. 7.2 даного договору, а позичальник зобов'язався щомісяця з 10 по 15 число надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 983,70 долари США згідно графіку погашення кредиту для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсотків, винагороди, комісії (а.с. 14-16).

В забезпечення виконання зобов'язань за наведеним кредитним договором 21.08.2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_4 укладено договір поруки, згідно якого поручитель ОСОБА_4 взяла на себе зобов'язання солідарно відповідати перед кредитором за виконання позичальником ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором №IFIVGA0000000004 від 21.08.2008 року (а.с. 17).

За даними розрахунку заборгованості за вказаним договором, проведеним позивачем станом на 28.05.2015 року (а.с. 3-7) у відповідача з 15.01.2015 року виникла заборгованість по оплаті кредиту.

Задовольняючи позов ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що не зважаючи на взяті на себе зобов'язання за кредитним договором №IFIVGA0000000004 від 21.08.2008 року відповідач ОСОБА_2 належним чином їх не виконував, внаслідок чого виникла заборгованість в розмірі 35 687,62 доларів США, а тому вимоги позивача про стягнення вказаної суми заборгованості з відповідачів в солідарному порядку є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

В силу ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

Положеннями ч. 1 ст. 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно положень ст.ст. 610, 611 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 свої зобов'язання за кредитним договором №IFIVGA0000000004 від 21.08.2008 року належним чином не виконував. Згідно розрахунку заборгованості за кредитним договором №IFIVGA0000000004 від 21.08.2008 року (а.с. 3-7) станом на 28.05.2015 року заборгованість відповідача перед банком становить 35 687,62 доларів США, яка складається з: 29 762,06 долари США - заборгованість за кредитом, 2 790,89 доларів США - заборгованість по процентах за користування кредитом, 710,34 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом, 713,60 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, 11,88 доларів США - штраф (фіксована частина), 1 698,84 доларів США - штраф (процентна складова).

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Приписами ст. 554 ЦК України встановлено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову відповідальність поручителя. Поручитель відповідає у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Згідно з ч. 2 ст. 1054 та ч. 2 ст. 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.

В силу дії ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Згідно матеріалів справи, а саме повідомлення Приватбанку за №30.1.0.02-935 від 18.06.2015 року та реєстру поштових відправлень (а.с. 9, 11) відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 були повідомлені про розмір заборгованості, їм було надано строк для добровільного погашення такої заборгованості та попереджено, що в противному випадку банк вимагає повернення кредиту в повному обсязі, а також нараховані проценти та штрафні санкції.

Встановивши, що за кредитним договором позичальник з 15 січня 2015 року припинив внесення щомісячних платежів щодо повернення кредиту та пред'явлення банком 18 червня 2015 року вимоги до позичальника і поручителя про дострокове повернення кредитних коштів, а також звернення позивача із зазначеним позовом до суду в межах встановленого законом шестимісячного строку, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що порука поручителя не припинилася.

Більше того, в п. 12 вище наведеного договору поруки (а.с. 17) сторони погодили, що порука за цим договором припиняється після закінчення 5-ти років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором.

Таким чином, суд першої інстанції вірно дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідачів в солідарному порядку заборгованості за кредитом в розмірі 35 687,62 доларів США, з яких: 29 762,06 долари США - заборгованість за кредитом, 2 790,89 доларів США - заборгованість по процентах за користування кредитом, 710,34 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом, 713,60 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, 11,88 доларів США - штраф (фіксована частина), 1 698,84 доларів США - штраф (процентна складова).

Вище наведеним спростовуються доводи апелянта про те, що суд не звернув увагу на ту обставину, що порука ОСОБА_4 згідно договору поруки від 21.08.2008 року припинилась.

Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в п. 12 постанови від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», якщо кредит правомірно наданий в іноземній валюті та кредитодавець (позивач) просить стягнути кошти в іноземній валюті, суд у резолютивній частині рішення зазначає про стягнення таких коштів саме в іноземній валюті, що відповідає вимогам частини третьої статті 533 ЦК України.

Наведені роз'яснення суд першої інстанції не врахував і в резолютивній частині рішення зазначив про стягнення з відповідачів загальної суми заборгованості в національній валюті України - гривні в розмірі 853 290,99 грн., що станом на 19 листопада 2015 року еквівалентно 35 687,62 доларам США. Вказана сума заборгованості судом правильно розрахована, виходячи з курсу валют, встановленого НБУ на день розгляду справи в розмірі 23,91 грн. за 1 долар США, адже відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, які містяться в абз. 2 п. 14 постанови від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», у разі пред'явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті суду слід у мотивувальній частині рішення навести розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим Національним банком України саме на день ухвалення рішення. Відтак, 35 687,62 доларів США х 23,91 грн. = 853 290,99 грн.

Однак, в силу ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, а жодною з сторін не оскаржено рішення з підстави, що судом стягнуто з відповідачів заборгованість в національній валюті з зазначенням еквіваленту у валюті кредиту.

Доводи апелянта про те, що він отримав за вказаним кредитним договором тільки 20 000 доларів США, які вже сплатив, а не 50 000 доларів, як зазначено в ордері-розпорядженні від 21 серпня 2008 року, спростовуються матеріалами справи, зокрема кредитним договором, відповідно до якого банк зобов'язався надати відповідачу на споживчі цілі 50 000 доларів США та 7 724,79 доларів США на оплату страхових платежів за перший рік кредитування, та умовами п. 8.1. цього договору, відповідно до якого відповідач зобов'язався щомісячно погашати кредит по 983,70 доларів США згідно графіку погашення кредиту, які він сплачував до 15.01.2015 року, ордером-розпорядженням, який є підставою для отримання 50 000 доларів США в касі банку.

Як ствердила в засіданні апеляційного суду представник позивача, документом, в якому позичальник розписується за отримання коштів, є чек, один екземпляр якого зберігається в касі банку. Оскільки в суді першої інстанції відповідач ОСОБА_2 не заперечував отримання ним всієї суми кредиту відповідно до умов кредитного договору, то нею і не долучався такий документ до матеріалів справи.

Відтак, апелянт не надав суду належних доказів на підтвердження доводів щодо отримання ним в касі банку тільки 20 000 доларів США, тому такі його доводи колегією суддів до уваги не приймаються.

Доводи апелянта про те, що розрахунок заборгованості за кредитним договором позивачем проведено з порушенням норм матеріального права, оскільки при отриманні позичальником кредиту в іноземній валюті сплата відсотків за таким кредитом, обчислюються виключно в грошовій одиниці України, не узгоджуються з положеннями ст. 99 Конституції України, ст. ст. 192, 533 ЦК України та ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», які регулюють спірні правовідносини.

Статтею 99 Конституції України, ст. 533 ЦК України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому жодна з наведених норм не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 Цивільного кодексу України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, проте водночас обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним нормативно-правовим актом, який установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства, є Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України в справі №6-103цс14 від 24.09.2014 року використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. У силу положень ст. ст. 192, 533 ЦК України та ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність в банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказані обставини, - стягнути грошову суму в іноземній валюті.

Згідно матеріалів справи (а.с. 24) у ПАТ КБ «ПриватБанк» мається банківська ліцензія на право надання банківських послуг, визначених ч. 3 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

З огляду на те, що виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, то разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті стягнення процентів (ст. 536 ЦК України) здійснюється також в іноземній валюті, оскільки такий процент є не фінансовою санкцією, а платою за користування грошима у валюті кредиту.

Вище наведеним спростовуються і посилання апелянта на відсутність у позивача генеральної ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій, у зв'язку з чим банк не мав права укладати з ним кредитний договір в іноземній валюті.

Що доводів апелянта про відсутність в банку індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій, то як роз'яснив пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в п. 11 постанови від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» (з наступними змінами та доповненнями) у разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року №483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року №1429/10028). Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року №3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

У зв'язку з наведеним суди повинні виходити з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Що стосується доводів апелянта про неправильне нарахування позивачем штрафних санкцій в іноземній валюті, то за даними розрахунку заборгованості за кредитним договором №IFIVGA0000000004 від 21.08.2008 року (а.с. 3-7) позивачем станом на 28.05.2015 року нараховано відповідачу пеню за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором в розмірі 713,60 доларів США, штраф (фіксована частина) в розмірі 11,88 доларів США та штраф (процентна складова) в розмірі 1 698,84 доларів США. Проте, судом вказані суми штрафних санкцій стягнені в національній валюті, виходячи з курсу долара, встановленого НБУ на день постановлення рішення, що узгоджується з умовами п. 5.1 кредитного договору, відповідно до якого сплата пені здійснюється в гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, пеня сплачується в гривневому еквіваленті по курсу НБУ на дату сплати.

Розмір штрафних санкцій за неналежне виконання кредитних зобов'язань визначений умовами кредитного договору. Пунктом 5.1 кредитного договору №IFIVGA0000000004 від 21.08.2008 року передбачено, що у випадку несвоєчасного погашення заборгованості по кредиту позичальник сплачує банку пеню у розмірі, який зазначений у п. 8.4 договору за кожний день прострочки. Одночасно в п. 5.3 договору передбачено, що при порушенні позичальником строків платежів по будь-якому з грошових зобов'язань, передбачених кредитним договором більш ніж на 30 днів, позичальник зобов'язаний сплатити банку штраф у розмірі 250 грн. +5% від суми позову (а.с. 15 зв.).

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, та застосувавши вищенаведені норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог про стягнення з відповідачів в солідарному порядку заборгованості за кредитним договором №IFIVGA0000000004 від 21.08.2008 року, яка виникла станом на 28.05.2015 року в розмірі 35 687,62 доларів США і становить 853 290,99 грн. станом на день постановлення судового рішення - 19 листопада 2015 року.

Проте, колегія суддів не погоджується з рішенням суду в частині стягнення судового збору.

При вирішенні питання судових витрат судом не враховано положення ст. 88 ЦПК України щодо пропорційного їх розподілу, а тому неправильно стягнуто ці витрати з відповідачів в солідарному порядку. Згідно платіжного доручення №ВО905B0V1R від 15.07.2015 року позивачем ПАТ КБ «ПриватБанк» при подачі позовної заяви в суд оплачено 3 654 грн. судового збору. Таким чином, вказану суму судового збору слід розподілити між відповідачами, стягнувши з них на користь позивача по 1 827 грн. з кожного.

Тому в цій частині рішення суду слід змінити.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 листопада 2015 року в частині стягнення судового збору змінити.

Стягнути із ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» з кожного по 1 827 грн. судових витрат.

В решті рішення суду залишити без зміни.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання рішенням законної сили.

Головуюча Горейко М.Д.

Судді: Вакарук В.М.

Проскурніцький П.І.