Ухвала суду № 56423455, 09.02.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"09" лютого 2016 р. м. Київ К/800/37140/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Швеця В.В.,

Малиніна В.В.,

Ситникова О.Ф.,

провівши у порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи

за позовною заявою ОСОБА_4 до Чернігівської міжрайонної державної податкової інспекції Чернігівської області Державної податкової служби про стягнення середнього заробітку,

провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Чернігівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Чернігівській області (далі - Чернігівська ОДПІ) на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2013 року, -

в с т а н о в и л а:

У березні 2013 року ОСОБА_4 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні за період з 13 лютого 2010 року по 27 лютого 2013 року в сумі 83 701,49 грн.

В обґрунтування позову зазначив, що Чернігівський оружний адміністративний суд постановою від 9 січня 2013 року, що набрала законної сили, стягнуто з відповідача грошову компенсацію за невикористану відпустку за 2006-2010 роки в розмірі 14 232,27 грн. На виконання вказаного рішення суду, згідно меморіального ордеру № 3 від 27 лютого 2013 року він отримав кошти на свій банківський рахунок. Тому, з огляду на вимоги статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), не проведення з вини власника розрахунку при звільненні є підставою для виплати йому середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2013 року, позов задоволено частково. Зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку за період з 13 лютого 2010 року по 27 лютого 2013 року. Допущено негайне виконання постанови в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за один місяць. Зобов'язано відповідача надати звіт про виконання постанови протягом двох місяців від дати набрання рішення законної сили. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені ними рішення та прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позову.

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та рішення, що приймалися під час її розгляду, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Судами встановлено, що постановою Чернігівського оружного адміністративного суду від 9 січня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2013 року, стягнуто з відповідача грошову компенсацію за невикористану відпустку за 2006-2010 роки в сумі 14 232,27 грн. Допущено негайне виконання постанови в межах суми стягнення за лютий 2010 року.

27 лютого 2013 року, на виконання рішення суду, відповідачем перераховано ОСОБА_4 грошову компенсацію за невикористану відпустку за 2006-2010 роки в сумі 14 232,27 грн., що підтверджується меморіальним ордером № 2 від 27 лютого 2013 року.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідач своєчасно не розрахувався з позивачем при звільненні, а тому відповідно до статті 117 КЗпП, з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку, з дати звільнення по день фактичного розрахунку.

Проте зазначений висновок судів є передчасним.

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до приписів частини першої статті 117 КЗпП у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

За перевіркою матеріалів справи, позивач в день звільнення, яким суди вважали 13 лютого 2010 року не працював, а тому вирішуючи питання про стягнення сум, передбачених статтями 116, 117 КЗпП України, підлягало з'ясуванню питання про те, коли саме він пред'явив вимоги про проведення розрахунку.

Адже саме з такими обставинами законодавство пов'язує порушення трудових прав працівника, а отже - і початок періоду затримки розрахунку.

Окрім того, суд, вирішуючи питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку має визначити розмір такого заробітку, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, а не обмежитись встановленням періоду, за який необхідно виплатити цей середній заробіток (постанова Верховного Суду України від 14 січня 2014 року (справа № 21-395а13).

Втім, суди попередніх інстанцій не навели відповідних розрахунків, не конкретизували та не визначили розмір середнього заробітку за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Відповідно до частин другої та третьої статті 159 КАС України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 220 КАС України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Частиною другою статті 227 КАС України визначено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

За обставин, коли судами першої та апеляційної інстанцій допущено порушення норм матеріального та процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 220-1 КАС України, за наявності підстав, які тягнуть за собою обов'язкове скасування судового рішення, суд касаційної інстанції ухвалює рішення за наслідком попереднього розгляду справи, без повідомлення осіб, які беруть участь у справі.

Керуючись статтями 220-1, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу Чернігівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Чернігівській області задовольнити частково.

Постанову Кіровоградського окружного адміністративного суду від 20 травня 2009 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 1 листопада 2012 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам та оскарженню не підлягає.

Судді В.В.Швець

В.В.Малинін

О.Ф.Ситников