Постанова № 56338670, 29.02.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" лютого 2016 р. Справа№ 910/16376/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Жук Г.А.

Сухового В.Г.

при секретарі судового засідання Євдокимові В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Міністерства оборони України

на рішення Господарського суду міста Києва

від 09.09.2015

у справі №910/16376/15 (суддя - Сташків Р.Б.)

за позовом Державного підприємства «Українські спеціальні системи»,

до Міністерства оборони України,

про стягнення 155 300,74 грн,

за участю представників:

від позивача: Складаний В.А. - представник (довіреність №7 від 14.01.2016);

від відповідача: Сорока А.В. - представник (довіреність №220/27/д від 06.01.2016),

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство «Українські спеціальні системи» (надалі - ДП «Українські спеціальні системи», позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України (надалі - відповідач) про стягнення 155 300,74 грн, з яких 71 717,20 грн основного боргу, 23 048,08 грн пені, 54 283,94 грн інфляційних втрат та 6 251,52 грн 3% річних, зумовлених неналежним виконанням відповідачем зобов'язань з оплати виконаних робіт за державним контрактом від 16.09.2008 №313/3/08/1/01.194/08/УС.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.09.2015 у справі №910/16376/15 позов задоволено частково. Стягнуто з Міністерства оборони України на користь Державного підприємства «Українські спеціальні системи» 71 717,20 грн боргу, 54 283,94 грн інфляційних втрат, 6 251,52 грн 3% річних та 2 645,05 грн судового збору. У решті позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду, Міністерство оборони України звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2015 повністю та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, неправильним і неповним дослідженням доказів, порушенням судом норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 08.02.2016 Міністерству оборони України було поновлено строк на апеляційне оскарження, апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 29.02.2016.

В судовому засіданні представник скаржника підтримав вимоги апеляційної скарги в повному обсязі, просив її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Представник позивача проти доводів апеляційної скарги заперечив, вважає їх безпідставними, а судове рішення законним та обґрунтованим, у зв'язку з чим просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення суду без змін.

29.02.2016 в судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови господарського суду апеляційної інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування господарським судом норм чинного законодавства, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне.

Як встановлено місцевим господарським судом та підтверджується матеріалами справи, 16.09.2008 між Міністерством оборони України (в тексті договору - замовник) та Державним підприємством «Українські спеціальні системи» (в тексті договору - виконавець) було укладено державний контракт №313/3/08/1/01.194/08/УС, згідно умов якого виконавець зобов'язався виконати роботи по обладнанню військового містечка №4 системою контролю та управління доступом, відеоспостереження, охоронною сигналізацією (надалі - роботи), відповідно до розділу 45 Державного класифікатору продукції та послуг ДК 016-97, передбачені проектами (інв. №№292-дск, 293-дск, 294-дск, 295-дск) у обсязі визначеному Локальним кошторисом (Додаток № 4) та здати системи і мережі в експлуатацію відповідно до Графіку виконання робіт (Додаток № 1), що є невід'ємними частинами цього державного контракту, а замовник зобов'язувався прийняти та оплатити ці роботи відповідно до умов контракту та вимог чинного законодавства (пункт 1.1. договору).

Матеріали справи свідчать, що в подальшому сторонами були підписані додаткові угоди, якими внесено зміни та доповнення до контракту.

Згідно з пунктом 11.1. договору в редакції додаткової угоди від 12.11.2010 №7 здавання-приймання систем та мереж в експлуатацію оформлюється актом здавання систем та мереж в експлуатацію. Здавання-приймання систем та мереж в експлуатацію, а також перелік документів, що при цьому оформляються, передбачено вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 08.10.2008 №923 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів».

Відповідно до умов договору в редакції додаткової угоди від 04.03.2010 №6 сторонами було погоджено, що у зв'язку із відсутністю в повному обсязі кошторисних призначень, відповідно до пункту 12.2. договору обсяг робіт у 2010 році визначається Договірною ціною (Додаток № 1) і Локальним кошторисом № 2-1-1/65/6 (Додаток № 2). Сума Державного контракту у 2010 році складає 196 000,00 грн (з ПДВ).

Відповідно до пункту 12.5. договору замовник здійснює щомісячно проміжні платежі за виконання робіт на підставі актів виконаних робіт (форма КБ-3, КБ-2в), підписаних уповноваженими представниками сторін. Оплата виконаних робіт проводиться протягом десяти банківських днів після підписання акта виконаних робіт замовником за умови надходження бюджетних коштів на рахунок Міністерства оборони України за даним кодом видатків.

Згідно з пунктом 12.9. договору кінцеві розрахунки за виконані роботи здійснюються протягом 20 банківських днів з дня підписання замовником акту здавання системи контролю та управління доступом, відеоспостереження, охоронної сигналізації в експлуатацію. Замовник має право затримати кінцеві розрахунки за роботи, надані з недоробками і дефектами, виявленими при прийманні робіт, до їх усунення.

Державний контракт діє з дня набрання ним чинності до 30 грудня 2011 року, але у будь-якому випадку до остаточного розрахунку (пункт 18.1. договору в редакції додаткової угоди від 12.11.2010 №7.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно визначив правову природу відносин, що склалися між сторонами, зазначивши, що такі мають ознаки договору підряду, за яким, відповідно до статті 837 Цивільного кодексу України, одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Стаття 854 Цивільного кодексу України до обов'язків замовника відносить, зокрема, оплату виконаної підрядником роботи після здачі всієї роботи, якщо інше не встановлено законом або договором.

Згідно з частиною 4 статті 882 Цивільного кодексу України передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформляється актом, підписаним обома сторонами. У разі відмови однієї із сторін від підписання акта про це вказується в акті і він підписується другою стороною.

Виходячи з приписів статей 173, 193 Господарського кодексу України, статей 526, 629 Цивільного кодексу України, сторони мають виконувати зобов'язання належним чином відповідно до його умов та вимог закону, при цьому, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як правильно встановлено місцевим господарським судом та вбачається з матеріалів справи, позивач відповідно до умов договору виконав роботи у два етапи:

- І етап - у березні 2010 року на суму 124282,80 грн, що підтверджується актом від 12.03.2010 № 1 приймання виконаних будівельних робіт;

- ІІ етап - у грудні 2011 року на суму 71 717,20 грн, що підтверджується актом від 22.06.2012 №2 приймання виконаних будівельних робіт за грудень 2011 року.

Також сторонами був підписаний та скріплений печатками підприємств акт готовності об'єкта до експлуатації від 22.06.2012 (затверджений відповідачем 27.06.2012), згідно якого закінчений будівництвом об'єкт визнано таким, що готовий до експлуатації.

Як стверджує позивач, відповідач свої зобов'язання з оплати робіт за договором виконав частково на суму 124 282,80 грн за актом від 12.03.2010 № 1, у зв'язку з чим в останнього наявна заборгованість перед позивачем у розмірі 71 717,20 грн.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Зважаючи на вищенаведені законодавчі положення та враховуючи, що позивач належними та допустимими доказами довів виконання ним у повному обсязі робіт за договором, а відповідачем прийняття робіт, визначених умовами договору не спростовано, як і суми боргу, несплаченого на час прийняття рішення, колегія суддів погоджується з позицією місцевого господарського суду про те, що позовна вимога про стягнення з відповідача суми основного боргу в розмірі 71 717,20 грн є обґрунтованою, документально підтвердженою та такою, що підлягає задоволенню.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач зазначив, що у нього відсутній обов'язок здійснювати оплату вказаної заборгованості за актом у зв'язку з тим, що акт готовності об'єкта до експлуатації був підписаний комісією лише 22.06.2012, а строк дії державного контракту закінчився 30.12.2011, тобто дана заборгованість виникла за межами відповідного бюджетного періоду (року) та не підлягає оплаті за рахунок бюджетних коштів.

Дані твердження апелянта колегія суддів находить необґрунтованими, з огляду на наступне.

Згідно з частиною 1 статті 96 Цивільного кодексу України, юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, а статтею 526 Цивільного кодексу України і статтею 193 Господарського кодексу України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення договірного зобов'язання.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 у справі № 11/446 та рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18.10.2005.

Згідно з частиною 1 статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України, рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх судів України, суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що у разі прострочення позивачем строків виконання робіт, як зазначає відповідач, останній вправі звернутися до ДП «Українські спеціальні системи» з вимогою про стягнення штрафних санкцій, передбачених пунктом 14.3. державного контракту.

Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Позивачем заявлено до стягнення з відповідача 23 048,08 грн пені за період з 23.07.2012 по 28.04.2015.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо відмови у задоволенні вказаних позовних вимог з огляду на наступне.

Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання, або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України).

Частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, якщо інше не встановлено законом або договором.

Пунктом 14.5. договору передбачено, що у разі прострочення термінів оплати виконаних та належним чином прийнятих робіт замовник сплачує виконавцю пеню у розмірі облікової ставки Національного банку України від вартості робіт, з яких допущено прострочення оплати за кожний день прострочення.

З аналізу змісту вказаного пункту договору вбачається, що сторонами не було збільшено період нарахування пені, а зазначення «за кожний день прострочення» стосується порядку нарахування, а не його періоду.

Отже, позивач мав право нараховувати пеню лише за період з 21.07.2012 до 20.01.2013 (включно). Нарахування пені за решту часу, враховуючи положення частини 6 статті 232 ГК України, не відповідає вимогам законодавства України.

Під час розгляду справи місцевим судом відповідач заявив клопотання про застосування строку позовної давності до вимоги про стягнення пені.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Положеннями частини 2 статті 258 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Частиною 3 статті 267 цього Кодексу передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України).

Оскільки позивачем було пропущено строк позовної давності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача пені, нарахованої за період з 23.07.2012 до 20.01.2013, та відмову у задоволенні позову в цій частині.

Крім того, позивач просив стягнути з відповідача 54 283,94 грн інфляційних втрат за період прострочення з 01.08.2012 по 31.05.2015 та 6 251,52 грн 3% річних за період з 23.07.2012 по 18.06.2015.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Колегія суддів встановила, що позивачем правильно розраховано розміри 3 % річних та інфляційних втрат, а відтак, місцевий господарський суд дійшов мотивованого висновку щодо задоволення цих позовних вимог у заявленому позивачем обсязі.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарським судом міста Києва від 09.09.2015 у справі №910/16378/15 прийнято з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги обґрунтованих висновків суду не спростовують, у зв'язку з чим оскаржуване рішення має бути залишеним без змін, а апеляційна скарга Міністерства оборони України без задоволення.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі статті 49 Господарського процесуального кодексу України покладається на апелянта.

Керуючись статтями 4-3, 32-34, 43, 44, 49, 99, 101 - 106 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2015 у справі №910/16378/15 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2015 у справі №910/16378/15 залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/16378/15 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді Г.А. Жук

В.Г. Суховий