Постанова № 56338581, 24.02.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" лютого 2016 р. Справа№ 910/21162/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Скрипки І.М.

суддів: Яковлєва М.Л.

Гончарова С.А.

за участю представників сторін:

від позивача: Степаненко Ю.М. - дов. б/н від 30.12.2015р.

від відповідача-1: не з'явились

від відповідача-2: Болейко-Чечуй В.О. - дов. № 7/8-14927 від 21.12.2015р.

від відповідача-3: не з'явились

розглянувши апеляційну скаргу Приватного підприємства «Ремерцентр» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.11.2015р.

у справі № 910/21162/15 (суддя Нечай О.В.)

за позовом Приватного підприємства «Ремерцентр»

до Департаменту капітального будівництва Одеської обласної

державної адміністрації (відповідач-1)

Міністерства регіонального розвитку будівництва та житлово-

комунального господарства України (відповідач-2)

Державного казначейства України (відповідач-3)

про стягнення заборгованості в розмірі 118 815 085,67 грн.

В судовому засіданні 24.02.2016р. відповідно до ст. ст. 85, 99 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.

ВСТАНОВИВ:

В серпні 2015р. Приватне підприємство «Ремерцентр» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Департаменту капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації (відповідач-1) (з урахуванням заяви про заміну неналежного відповідача), Міністерства регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України (відповідач-2) та Державного казначейства України (відповідач-3) про стягнення заборгованості в розмірі 118 815 085,67 грн. та зобов'язання вчинити дії (з урахуванням останньої заяви про уточнення позовних вимог від 16.11.2015р., яка прийнята судом до розгляду).

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на те, що рішенням Господарського суду міста Києва від 10.12.2014р. у справі №910/19328/14, яке набрало законної сили 23.03.2015р., з Департаменту капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації було стягнуто 119 486 414, 86 грн. заборгованості за виконані підрядні роботи за договором підряду № 26 від 26.07.2010р., 19 715 258, 44 грн. суми інфляційного збільшення, 10 007 396, 45 грн. 3% річних, 48 676, 96 грн. судового збору, в решті позовних вимог відмовлено. Однак, вказане рішення відповідачем-1 не було виконане, у зв'язку з чим позивачем заявлено до стягнення 3 368 534, 82 грн. 3% річних, 47 663 380, 82 грн. інфляційних втрат, 45 902 424, 91 грн. пені та 21 880 745, 12 грн. відсотків за користування грошовими коштами (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 16.11.2015р.).

Крім того, позивач просив суд зобов'язати Державне казначейство України перерахувати бюджетні кошти в розмірі 118 815 085, 67 грн. на рахунок Міністерства регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України та зобов'язати останнього перерахувати зазначені кошти на рахунок відповідача-1.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.11.2015р. у справі №910/21162/155 позов задоволено частково.

Стягнуто з Департаменту капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації на користь Приватного підприємства «Ремерцентр» 3% річних в розмірі 3 368 534, 82 грн. та інфляційні втрати в розмірі 47 663 380, 82 грн., витрати по сплаті судового збору в розмірі 31 388, 37 грн.

В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення пені в розмірі 35 786 999, 65 грн. та відсотків за користування чужими грошовими коштами в розмірі 21 880 745, 12 грн. скасувати та прийняти в цій частині нове рішення, яким задовольнити зазначені позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована порушенням судом норм матеріального права, рішення прийнято з неправильним з'ясуванням фактичних обставин справи, оскільки, на думку апелянта, судом першої інстанції безпідставно було відмовлено позивачу в задоволенні вимог про стягнення пені та відсотків за користування грошовими коштами.

Відповідно до автоматизованого розподілу справ між суддями апеляційну скаргу Приватного підприємства «Ремерцентр» 22.12.2015р. передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Скрипці І.М., сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Скрипка І.М., судді Гончаров С.А., Шаптала Є.Ю.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 24.12.2015р. колегію суддів в зазначеному складі прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду на 24.02.2016р.

Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції склад колегія суддів змінювався.

Представник позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції 24.02.2016р. підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити, оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення пені в розмірі 35 786 999, 65 грн. та відсотків за користування чужими грошовими коштами в розмірі 21 880 745, 12 грн. скасувати та прийняти в цій частині нове рішення, яким задовольнити зазначені позовні вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача-2 в судовому засіданні апеляційної інстанції 24.02.2016р. заперечував проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі, просив її відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Представники відповідачів 1 та 3 в судове засідання апеляційної інстанції 24.02.2016р., будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, не з'явились, причини неявки суду не повідомили, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у їх відсутність за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до частини 1 статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Частиною 2 статті 101 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Згідно статті 99 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників апеляційного провадження, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення підлягає залишенню без змін виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 26.07.2010р. між Приватним підприємством «Ремерцентр» (позивач, генпідрядник за договором) та Головним управлінням капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації, яке в подальшому перейменовано на Департамент капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації, (відповідач-1, замовник за договором) укладено договір підряду № 26, відповідно до п. п. 1.1., 1.2. якого замовник доручає, а генпідрядник забезпечує виконання будівельно-монтажних робіт з будівництва, згідно проектної документації та умов договору по об'єкту «Проведення першочергових робіт з будівництва системи відводу стічних вод від станції біологічної очистки «Північна» в м. Одесі на об'єкті «Глибоководний випуск».

Згідно п. п. 6.7, 6.8 договору розрахунки за виконані роботи здійснюються з урахуванням положень Загальних умов щомісячними проміжними платежами. Оплата проміжних платежів за виконані роботи здійснюється на підставі типових форм-КБ-3, КБ-2в (розрахованої за допомогою програмного комплексу АВК-5), підписаними представниками сторін при умові наявності коштів на рахунку замовника (відповідача-1).

Термін дії цього договору, згідно п. 11.10., встановлюється з моменту його підписання обома сторонами і до виконання зобов'язань сторін по договору.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.12.2014р. справі № 910/19328/14, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.03.2015р. та постановою Вищого господарського суду України від 08.06.2015р., позов задоволено частково. Стягнуто з Департаменту капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації на користь Приватного підприємства «Ремерцентр» 119 486 414, 86 грн. вартості виконаних підрядних робіт за Договором, 19 715 258, 44 грн. суми інфляційного збільшення, 10 007 396, 45 грн. 3% річних, 48 676, 96 грн. судового збору. В решті позовних вимог відмовлено.

Як вбачається з вищезазначеного рішення, судом встановлено, що ПП «Ремерцентр» було виконано роботи за договором підряду № 26 від 26.07.2010р. на суму 119 486 414, 86 грн., що підтверджується підписаними між сторонами Актом приймання виконаних будівельних робіт за грудень 2011 року, Актом звірки взаєморозрахунків від 07.03.2012р., а також Актом № 06-19/99 від 24.02.2012р. позапланової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Головного управління капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації за період 01.01.2010р. по 31.12.2011р. В свою чергу, Департаментом капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації не було надано суду жодного доказу на підтвердження погашення вищезазначеної заборгованості за договором, що стало підставою для задоволення позову в частині стягнення з останнього вказаної заборгованості.

Згідно ч. 2 ст. 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач зазначав про те, що рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2014р. у справі № 910/19328/14 невиконане відповідачем-1, а тому у позивача наявні правові підстави для стягнення з відповідача-1 3% річних, інфляційних втрат, пені та відсотків за користування чужими коштами за період з 11.12.2014р. по 18.11.2015р.

Частиною 5 ст. 124 Конституції України передбачено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Відповідно до п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, обов'язковість рішень суду.

Згідно ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до п. 1.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» (надалі - постанова Пленуму № 14) грошовим, за змістом статей 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому право кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.

Згідно п. 1.2. постанови Пленуму № 14 правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549 - 552, 611, 625 ЦК України.

Статтею 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Пунктом 1.3. постанови Пленуму № 14 встановлено, що з урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 ЦК України та статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

З огляду на те, що згадану статтю 625 ЦК України вміщено в розділі 1 книги 5 цього Кодексу - «Загальні положення про зобов'язання», ця стаття застосовується до всіх грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, які регулюють відносини, пов'язані з виникненням, зміною чи припиненням окремих видів зобов'язань.

Відповідно до п. 1.10. постанови Пленуму № 14 за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання через відсутність у нього необхідних коштів, оскільки згадане правило обумовлено замінністю грошей як їх юридичною властивістю. Тому у випадках порушення грошового зобов'язання суди не повинні приймати доводи боржника з посиланням на неможливість виконання грошового зобов'язання через відсутність необхідних коштів (стаття 607 ЦК України) або на відсутність вини (статті 614, 617 ЦК України чи стаття 218 ГК України).

Як зазначено в пунктах 3.1., 3.2. постанови Пленуму № 14 інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Згідно п. 4.1. постанови Пленуму № 14 сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

В листі Верховного Суду України від 01.07.2014р. «Аналіз практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України у цивільному судочинстві» зазначено, що статтею 625 ЦК регулюються зобов'язальні правовідносини, тобто її дія поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. При цьому ч. 5 ст. 11 ЦК, в якій ідеться про те, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду, не дає підстав для застосування положень ст. 625 ЦК у разі наявності між сторонами деліктних, а не договірних зобов'язань. Крім того, з рішення суду зобов'язальні правовідносини не виникають, оскільки вони виникають з актів цивільного законодавства, про що й зазначено в ст. 11 ЦК, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність.

Оскільки, рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2014р. у справі № 910/19328/14, яке набрало законної сили 23.03.2015р. відповідачем не виконано, позивачем правомірно заявлено до стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за період з 11.12.2014р. по 23.03.2014р. та з 24.03.2015р. по 18.11.2015р., розрахованих на суму боргу в розмірі 119 486 414, 86 грн.

Колегія суддів, здійснивши перевірку наданих позивачем розрахунків 3% річних та інфляційних втрат, нарахованим за період з 11.12.2014р. по 23.03.2014р. та з 24.03.2015р. по 18.11.2015р. на заборгованість в розмірі 119 486 414, 86 грн., за допомогою калькулятора підрахунку заборгованості та штрафних санкцій «ЛІГА:ЕЛІТ 9.1.2.», погоджується з висновком місцевого господарського суду про обґрунтованість вимог позивача про стягнення з відповідача 3% річних, які підлягають задоволенню в розмірі 3 368 534, 82 грн.

При цьому, колегія суддів зазначає, що розрахунок інфляційних втрат є арифметично невірним, і за розрахунком суду інфляційні втрати складають 50 435 281, 33 грн.

Проте, виходячи з того, що позивачем заявлено до стягнення 47 663 380, 82 грн. інфляційних втрат (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 16.11.2015р.), інших заяв про збільшення розміру позовних вимог позивачем не подавалось, а господарський суд позбавлений права самостійно виходити за межі позовних вимог, позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат підлягають задоволенню у заявленій до стягнення сумі - 47 663 380, 82 грн.

Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача 45 902 424, 91 грн. пені (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 16.11.2015р.), колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно ч. 1 ст. 550 Цивільного кодексу України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Частиною 2 ст. 551 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.

Згідно ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Отже, рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність, з рішення суду зобов'язальні правовідносини не виникають, оскільки вони виникають з актів цивільного законодавства, в свою чергу нарахування пені на заборгованість можливе лише на підставі договору або акту законодавства, який регулює окремі правовідносини.

Оскільки ані спірним договором (копія наявна в матеріалах справи), ані законом, який регулює спірні правовідносини, не визначено розмір пені за прострочення виконання замовником (відповідачем-1) зобов'язання з оплати вартості будівельних робіт за договором підряду, а розрахунок пені проведений позивачем за період з 11.12.2014р. по 23.03.2015р. (до набрання чинності рішенням суду у справі № 910/19328/14), так і за період з 24.03.2015р. по 18.11.2015р. (після набрання вказаним рішенням законної сили), колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про невідповідність вимог позивача в частині стягнення з відповідача пені приписам закону, а тому відсутність правових підстав для їх задоволення.

Крім того, позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача-1 21 880 745, 12 грн. відсотків за користування чужими грошовими коштами (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 16.11.2015р.), на підставі статей 536 та 1214 ЦК України.

Згідно ст. 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно ч. 3 ст. 1214 Цивільного кодексу України у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

Проте, стаття 1214 Цивільного кодексу України містить загальні положення про зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави, а до договірних зобов'язань положення вказаної статті не застосовуються. У разі невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань настають наслідки, визначені в главі 51 ЦК України.

Аналіз вказаної норми дає підстави для висновку, що застосування ст. 1214 ЦК України може відбуватись в разі: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

Правовідносини сторін у цьому спорі регулюються нормами зобов'язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень ст. 1214 ЦК України.

В свою чергу, оскільки рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність, а укладений договір між позивачем та відповідачем-1, на підставі якого у сторін виникли зобов'язальні відносини, є за своєю природою договором підряду, суд не вбачає підстав для застосування до даних відносин норм статей 1214 та 536 Цивільного кодексу України, а тому вимоги позивача про стягнення з відповідача-1 21 880 745, 12 грн. відсотків за користування чужими грошовими коштами (з урахуванням останньої заяви про уточнення позовних вимог) задоволенню не підлягають.

При цьому посилання позивача в даному випадку і на положення ст. 232 ГК України, ст. 1048 ЦК України та застосування розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ, не узгоджуються з положеннями чинного законодавства.

Щодо позовних вимог про зобов'язання Державної казначейської служби України перерахувати на рахунок відповідача-2, а відповідача-2 на рахунок Департаменту капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації грошових коштів в сумі 118 815 085,67 грн. (з урахуванням останньої заяви про уточнення позовних вимог), колегія суддів зазначає наступне.

Зважаючи на те, що відповідальною особою за виконання грошового зобов'язання за договором є відповідач-1, а у відповідача-2 та відповідача-3 перед позивачем зобов'язання відсутні, при цьому, навіть перерахування відповідачами 2 та 3 коштів на рахунок відповідача-1 не буде безперечно належним засобом поновлення останнім порушеного права та охоронюваного законом інтересу саме позивача, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про необґрунтованість позовних вимог в цій частині.

Доводи апелянта щодо безпідставної відмови суду першої інстанції в задоволенні позовних вимог про стягнення 45 902 424, 91 грн. пені та 21 880 745, 12 грн. відсотків за користування грошовими коштами (з урахуванням останньої заяви про уточнення позовних вимог) не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Згідно ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь - які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, що скаржником зроблено не було.

Таким чином, застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права відповідає встановленим обставинам справи, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення від 18.11.2015р.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 85, 99, 101-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Приватного підприємства «Ремерцентр» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.11.2015р. у справі № 910/21162/15 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18.11.2015р. у справі №910/21162/15 залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/21162/15 повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.

Головуючий суддя І.М. Скрипка

Судді М.Л. Яковлєв

С.А. Гончаров