Рішення № 56325473, 01.03.2016, Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01.03.2016 Справа №607/6700/14-ц

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

в складі :

головуючого Ромазана В.В.

з участю секретаря Буцик О.П.

представників сторін ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення коштів за договором позики, а також інфляційних нарахувань, трьох процентів річних та моральної шкоди та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання договору позики недійсним ,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_4 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики, укладеним між ними 30 липня 2011 року, відповідно до якого ОСОБА_5 позичила у неї 436 000 грн., які зобовязувалася повернути в строк до 30 листопада 2011 року про що надала письмову розписку. Частина коштів за розпискою, а саме 232500 грн. стягується із ОСОБА_5 ДВС Тернопільського районного управління юстиції згідно ВП№35238067, в порядку виконання виконавчого листа №1915/9047/12, виданого Тернопільським міськрайонним судом 22.10.2012 року. Решту коштів - 203500 грн. відповідачка відмовляється повертати. ОСОБА_4 неодноразово зверталася до ОСОБА_5 з вимогою про повернення боргу, однак остання ухиляється від виконання зобовязання.

Просить стягнути з ОСОБА_5 в її користь суму неповернутого боргу в розмірі 203500 грн., з врахуванням інфляційних нарахувань та трьох процентів річних від простроченої суми, за період із 01 грудня 2011 року по 14 квітня 2014 року, на суму 21590,50 грн., а також 10000 грн. завданої їй моральної шкоди.

Крім цього, ОСОБА_5 звернулася в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору позики від 30.11.2011 року на суму 436000 грн. посилаючись на те, що із 2006 року по 2011 рік вона працювала продавцем у ОСОБА_4 та була матеріально-відповідальною особою. При проведенні інвентаризації, у 2011 року, було виявлено нестачу матеріальних цінностей на суму 436000 гривень. Зазначила, що вона привласнювала кошти за період роботи у ОСОБА_4, але вказана сума є значно завищеною. Однак, ОСОБА_4, з метою гарантування повернення нестачі, примусила її написати письмову розписку на суму 436000 грн. Спірний договір позики був укладений проти її волі, внаслідок застосування психічного тиску зі сторони ОСОБА_4, зокрема погрози вчинення насильства третіми особами до неї та її рідних. Враховуючи наведене, ОСОБА_5 просить визнати розписку недійсною у зв»язку з безгрошовістю та застосування до неї психологічного тиску.

Представники ОСОБА_4М ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в судовому засіданні первинні позовні вимоги підтримали повністю, проти зустрічних позовних вимог заперечили.

Представник ОСОБА_5- ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні вимоги ОСОБА_4 не визнала, зустрічний позов підтримала та просить суд його задовольнити з підстав наведених у зустрічній позовній заяві.

Дослідивши та оцінивши докази по справі, суд встановив.

Згідно Свідоцтва про державну реєстрацію серії В04 №092308 від 28.12.1998 року, ОСОБА_4 зареєстрована як фізична особа-підприємець.

ОСОБА_5 працювала у приватного підприємця ОСОБА_4 на підставі трудового договору №176-06 від 02 березня 2006 року, здійснюючи продаж шпалер та інших супутніх товарів у кіоску №Д-35 на центральному ринку м. Тернополя та була матеріально-відповідальною особою.

Згідно письмової розписки, яка міститься при матеріалах справи, 30.07.2011 року ОСОБА_5 взяла у борг в ОСОБА_4 436 000 грн., які зобовязувалась повернути кількома сумами в строк до 30.11.2011 року.

Відповідно до вимог ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно ч.2 ст.1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов»язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Згідно правової позиції, викладеної у постанові Верховного суду України від 18 вересня 2013 року №6-63 цс 13, яка згідно ст.360-7 ЦПК України є обовязковою для усіх судів України, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів, робити відповідні правові висновки.

Як вбачається із вироку Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03.10.2012 року, ОСОБА_5Є визнана винною за ч.1 ст.191, ч.3 ст.191 ККУкраїни в тому, що працюючи у фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 продавцем в кіоску № Д-35 по вул.Живова в м,Тернополі, і будучи матеріально-відповідальною особою, за період із 2007 по 2011 роки привласнила кошти на суму 232 500 грн., та засудженадо 5-ти років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, повязані з обслуговуванням товарно-матеріальних цінностей на строк 3 роки. Стягнено із ОСОБА_5 в користь ОСОБА_4 завдану матеріальну шкоду в сумі 232 500 грн.

Відповідно до ч. 4 ст. 61 ЦПК України, вирок у кримінальному провадженні, що набрав законної сили … обовязковий для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

В рамках вказаної кримінальної справи ОСОБА_4 заявила цивільний позов до ОСОБА_5 про стягнення суми недостачі у розмірі 436000 грн. Проте, сума завданої ОСОБА_4 шкоди за результатами розгляду зазначеної кримінальної справи судом підтверджена у розмірі 232500 грн., яку стягнуто з ОСОБА_5 в користь ОСОБА_4

10 червня 2014 року ОСОБА_5 звернулася із заявою до Тернопільського МВ УМВС України в Тернопільській області щодо примушення її ОСОБА_4 до виконання цивільно-правових відносин.

Як вбачається із протоколу допиту свідка від 19 червня 2014 року, проведеного в процесі досудового розслідування, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань від 10 червня 2014 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.355 КК України, ОСОБА_4 повідомила про те, що в серпні 2011 року вона вийшла із декретної відпустки та вирішила провести інвентаризацію товаро-матеріальних цінностей кіоску Д-35, після чого виявила недостачу на суму 436000 грн., про що був складений відповідний акт. На звернення із запитанням до ОСОБА_5, остання повідомила, що вона дійсно взяла вказану суму грошей із кіоску Д-35, та зобовязується їх повернути, про що написала розписку. Також ОСОБА_4 зазначила, що грошей ОСОБА_5 не позичала.

Суд проаналізувавши матеріали справи вважає, що позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення коштів за договором позики, а також інфляційних нарахувань, трьох процентів річних та моральної шкоди не підлягає до задоволення, оскільки ОСОБА_4 не доведено надання у позику ОСОБА_5 грошових коштів у розмірі 436000 гривень за розпискою від 30 липня 2011 року. При цьому суд зазначає, що сума боргу за розпискою ототожнюється із сумою виявленої нестачі, яку допустила ОСОБА_4 при виконанні своїх трудових обов»язків, про які остання зазначала у своїх показаннях згідно протоколу допиту свідка від 19 червня 2014 року під час проведення досудового розслідування. При цьому суд не приймає до уваги показання свідка ОСОБА_6, оскільки остання не була безпосереднім очевидцем передачі грошей ОСОБА_4 саме на суму 436000 гривень за розпискою від 30.07.2011 року. Крім цього, будучи допитаним у якості свідка ОСОБА_5 зазначила, що суму коштів за розпискою від 30.07.2011 року у розмірі 436000 гривень від ОСОБА_4 вона не отримувала, а розписку склала внаслідок виявленої та допущеної неї нестачі товаро-матеріальних цінностей. Також, суд вважає, що встановлені ним обставини узгоджуються із обставинами встановленими вироком у кримінальній справі Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03.10.2012 року, а також тим, що ОСОБА_4 у її рамках було заявлено цивільний позов до ОСОБА_5 про стягнення суми недостачі у розмірі 436000 грн. Таким чином, позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 в частині стягнення суми боргу за договором позики, а також інфляційних нарахувань, трьох процентів річних не підлягає до задоволення з наведених вище підстав. Щодо позовної вимог ОСОБА_4 про відшкодування моральної шкоди, суд вважає, що вона також не підлягає до задоволення виходячи з такого. Відповідно до ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у звязку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім»ї чи близьких родичів.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» визначено поняття моральної шкоди, під якою розуміються втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Згідно пункту 3 Постанови зазначено, що відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема, у моральних переживаннях у звязку з ушкодженням здоровя, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушення стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Пунктом 9 зазначеної Постанови передбачено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних, тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення). Зокрема враховуються стан здоровя потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, ступінь зниження престижу, ділової репутації. Пунктом 11 зазначеної постанови передбачено, що критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Суд вважає, що ОСОБА_4 не доведено заподіяння їй моральної шкоди діями ОСОБА_5, оскільки нею не представлено суду доказів, які б свідчили, про заподіяння останній моральної шкоди, а також, які б підтверджували її моральні страждання.

Також суд вважає, що зустрічний позов ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання договору позики недійсним не підлягає до задоволення із таких підстав.

Згідно з вимогами ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним, тобто він є оспорюваним.

В силу вимог ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Як зазначено у пункті 21 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК) судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов»язково злочинних діях.

Суд вважає, що ОСОБА_5 не надано суду доказів, які б підтверджували факт застосування насильства ОСОБА_4 під час написання нею спірної розписки від 30.07.2011 року.

Також суд зазначає, що ОСОБА_5 не зверталася до правоохоронних органів безпосередньо після укладення договору позики 30.07.2011 року, якщо вважала, що до неї було вчинено неправомірні дії, а звернулася лише із відповідною заявою 10 червня 2014 року, після того, як ОСОБА_4 подала до суду позов простягнення із неї суми заборгованості. Також, постановою слідчого відділу Тернопільського МВ УМВС України в Тернопільській області від 09 серпня 2014 року, кримінальне провадження закрито у звязку з відсутністю в діях ОСОБА_4 складу кримінального правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 355 КК. Крім цього, суд зазначає, що про факт вчинення відносно неї неправомірних дій з боку ОСОБА_4, у тому числі написання останню спірної боргової розписки ОСОБА_5 також не заявляла у кримінальній справі про її обвинувачення за ч. 1 ст. 191, ч. 3 ст. 191, ч. 1 ст. 209 КК України. При цьому, суд відкидає та не бере до уваги показання свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8 оскільки останні не були безпосередніми очевидцями під час написання розписки ОСОБА_5 Також суд вважає, що ОСОБА_5 не доведено що спірний договір позики грошей слід визнати недійсним внаслідок його безгрошовістю.

Згідно з вимогами ст. 1051 ЦК позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 10, 60, 88, 213, 214, 215 ЦПК України, ст.ст. 625, 1046, 1051 ЦК України, суд,

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення коштів за договором позики, а також інфляційних нарахувань, трьох процентів річних та моральної шкоди відмовити

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання договору позики недійсним відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Головуючий суддяОСОБА_9