Постанова № 56281296, 27.01.2016, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2016 р. Справа № 804/14800/15 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Серьогіної О.В., суддів Ляшко О.Б., Єфанової О.В., розглянувши в порядку письмового провадження у місті Дніпропетровську розглянувши письмовому провадженні у місті Дніпропетровську адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, в якому просить:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 07.09.2015 року № 585-15;

- зобов'язати Державну міграційну службу повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обгрунтування позовних вимог, позивач зазначив, що не погоджується з прийнятим Державною міграційною службою України рішенням від 07.09.2015 року № 585-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та вважає, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем поверхово та неповно з'ясовано всі обставини справи, не враховано ситуацію, що склалася в країні його походження. Позивач обґрунтовує свої вимоги наявним побоюванням стати жертвою переслідувань в країні національної приналежності Іраку, де його можуть вбити через те, що члени його родини були міліціонерами, та майже всіх їх вже позбавлено життя, а також через власні релігійні переконання, оскільки він є прибічником сунізму.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.10.2015 року відкрито провадження у вказаній справі.

В судове засідання сторони не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Від представника відповідача надйшло клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження.

Частиною 6 статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи в порядку письмового провадження.

Представник відповідача надав до суду письмові заперечення, в яких зазначив, що позивач в якості доказів не надав жодного документу на підтвердження обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань в країні громадянської належності по ознакам раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Таким чином, щодо позивача відсутні конвенційні ознаки для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Крім того, відповідач відзначив, що всі дії позивача вказують на те, що це лише спроба легалізації на території України, оскільки інших підстав він не має.

Розглянувши матеріали справи, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 вперше звернувся до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у 2013 році. 02.08.2013 р. згідно рішення Державної міграційної служби України № 469-13 йому було відмовлено. Вказане рішення заявник оскаржував в судах різних інстанцій. 06.06.2014 ухвалою вищого адміністративного суду України К/800/29588/14 громадянину Іраку ОСОБА_1 було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії. Проте територію України в встановлений строк заявник не залишив.

25.02.2015 року позивач вдруге звернувся до ГУ ДМС в України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, так як вважає, що в нього з'явилися нові обставини, а саме: погіршення військово-політичної ситуації на території Іраку, що загострило ситуацію в сфері безпеки на території Іраку.

Рішенням Державної міграційної служби України від 07.09.2015 № 585-15 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Підставою для відмови в задоволенні заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стали наступні обставини:

- заявник не надав переконливих доказів можливості його утисків чи переслідування в країні походження;

- метою звернення заявника до міграційної служби є вирішення особистих питань з метою легалізації на території України;

- на підставі проаналізованої інформації з джерел Інтернету зроблено висновок про неактуальність переслідування заявника та покращення ситуації країні походження, зокрема у зв'язку тим, що армія Іраку звільняє частину захоплених угрупуванням «Ісламська держава» територій, зменшуючи вплив даного угрупування та знищуючи бойовиків.

З матеріалів справи вбачається, що на території України позивач перебуває починаючи з 2008 року. ОСОБА_1, вперше виїхав з Іраку до Сирії, але не через переслідування, а з метою навчання. За отриманням статусу біженця до цієї країни не звертався. В 2008 році прибув в Україну для навчання в Харківському національному медичному університеті. Після закінчення першого курсу ОСОБА_1 виїжджав в Ірак у гості до сестри, але 25.08.2009 року повернувся до України щоб продовжити навчання. Після відрахування з навчання у 2011 році він не залишив територію України в установлений строк.

Відповідно до пункту 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною 11 статті 9 Закону передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з пунктом 13 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до статті 15 Директиви ЄС 2011/95/ЕU від 13.11.2011 р., яка визначає підстави для надання додаткового захисту, як ризик отримання серйозної шкоди у формі: а) смертна кара: в) катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, с) серйозна особиста загроза життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, факти дискримінації та можливого подальшого переслідування або арешту.

Пунктом 22 Постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3 встановлено, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

- наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

- побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

- неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

З аналізу зазначених правових норм, суд приходить до висиновку, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Позивач зазначає, що суб'єктивна сторона його побоювань полягає у висловлених ним твердженнях, щодо можливості переслідувань в Іраку з боку шиїтів та терористичних угруповань черех те, що він сунніт.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Частиною 7 статті 7 Закону передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

В якості доказів обставин на які посилається позивач, до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області під час попереднього звернення ним було надано довідки, що посвідчують поранення та смерть його рідних, а також наведено відмості з інтернет-джерел щодо погіршення військово- політичного конфлікту в країні. Зазначені довідки вказують на те, що батьки та рідний брат позивача загинули насильницькою смертю, а інший брат був тяжко поранений. На цьому наголошує і позивач, зазначаючи про те, що повернувшись до Іраку, він також може бути позбавлений життя. Позивач стверджує, що вказані трагічні події відбулись через приналежність членів його родини: батька та братів до певної категорії службових осіб-міліціонерів. Проте, будь-яких доказів того, що переслідування особисто позивача, сім'ї позивача та загибель її членів стала саме наслідком приналежності їх до певної категорії службових осіб або через їх політичні чи релігійні погляди не надано.

Згідно пункту 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року №3, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування, і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Під час співбесід в ГУ ДМС в України в Дніпропетровській області позивач стверджував, що побоюється повертатися до своєї країни походження у зв'язку з наступними причинами:

- в співбесідах від 02.03.2015 та 02.07.2015 p.p. позивач розповів про погрози з боку терористів, які вбили його батьків та рідного брата, оскільки вони були міліціонерами на території Іраку. Родичів запідозрили в зраді Іракській владі, так як після військових подій на території Іраку формуватися державному устрою допомагала американська влада;

- щодо особистої загрози позивачу, то він стверджував, що йому неодноразово погрожували смертю у вигляді телефонних дзвінків за те, що його батьки були міліціонерами та зрадили рідну державу;

- військові події, які до сьогоднішнього дня не мають логічного завершення та унеможливлюють його подальше навчання.

Отже, ОСОБА_1 не бажає повертатися до Іраку, так як вважає, що його життю може загрожувати небезпека у країні громадянської належності та постійного проживання у зв'язку із військовими подіями, але у той же час наголошував на тому, що міг би повернутися за сприятливих умов для свого подальшого навчання.

Під час додаткової співбесіди від 02.07.2015 р., позивачем були надані пояснення, що вбивство його рідних відбулося у жовтні 2006 року, коли він був в гостях у сестри в м. Багдад. До їхнього дому у м. Аль-Фалуджа, де ОСОБА_1 мешкав зі своєю родиною, прийшли терористи та вбили його рідних. Зі слів заявника, про вбивство близьких йому повідомили сусіди, які зателефонували, він захисту був у Багдаді. До кінця 2006 року, позивач вважав, що його брат ОСОБА_3, також був вбитий під час нападу. Проте, як стало пізніше відомо, за допомогою представників організації ООН, ОСОБА_3 вибув до США та подав документи на статус біженця. Сестра заявника, ОСОБА_4, і на даний час разом з дітьми проживає в м. Багдад, Ірак.

Також, позивач вказує на той факт, що головним для нього є навчання і отримання освіти. Це підтверджують і твердження заявника щодо отримання нового поаспорта або продовження терміну дії старого (у разі його знаходження) і найближчим часом виїзду з вказаною ціллю до Туреччини. Україну як країну проживання він не розглядє, оскільки планує виїжджати до будь-якої третьої країни як тільки закінчить своє навчання.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що свідчення, які надавав позивач, не є переконливими, містять протиріччя та не доводять переслідувань, існування реальної загрози його життю або можливості нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Отже, є очевидним, що в рамках спірних відносин визначальний критерій щодо визнання біженцем не містить об'єктивної сторони, у зв'язку з чим, відсутні підстави вважати, що побоювання позивача є реальними.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що інформація, надана позивачем щодо побоювань стати жертвою переслідувань, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях, і немає ніякого документального підтвердження. Вказані обставини та наявні протиріччя дають підстави вважати, що можливість утисків і переслідування позивача, а також наявність загрози його життю в країні його походження є лише суб'єктивною стороною.

Згідно із ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до абзацу четвертого статті 6 вказаного Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні.

Абзацем 6 цієї ж статті Закону визначено, що не може бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в України з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, органом міграційної служби встанолено, що ані позивач особисто, ані члени його сім'ї за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувались, побоювання переслідування достовірними доказами не підтверджуються.

Отже, при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону, суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.

Таким чином, суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України № 585-15 від 07.09.2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте відповідачем на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають .

Керуючись ст. ст. 128, 158-163, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення відмовити.

Постанова суду може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Дніпропетровський окружний адміністративний суд з одночасним направленням копії апеляційної скарги особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі складення постанови у повному обсязі, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна, скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Суддя Суддя О.В. Серьогіна О.В. Єфанова О. Б. Ляшко