Постанова № 56256113, 24.02.2016, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" лютого 2016 р. Справа № 922/5651/15

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Слободін М.М., суддя Гребенюк Н. В. , суддя Істоміна О.А.

при секретарі Белкіній О.М.

за участю представників сторін:

за участю представників сторін:

позивача не зявився;

відповідача ОСОБА_1, за договором від 22.09.2015 р. № 234/45;

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача (вх. №239 Х/3) на рішення господарського суду Харківської області від 22.12.2015 р. у справі № 922/5651/15

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Алсен", м. Одеса

до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, с. Вербівка Балаклійського району Харківської області

про стягнення 53538,43 грн.

ВСТАНОВИЛА:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Алсен" звернулось до господарського суду Харківської області з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 з позовом про стягнення 53538,43 грн., в тому числі: 30728,94 грн. основного боргу за договором про організацію перевезень вантажів автомобільним транспортом від 22.01.2014 р. № ДГ-2201/14 і нараховані на нього 21285,11 грн. інфляційних втрат і 1524,38 3% річних.

Рішенням господарського суду Харківської області від 22 грудня 2015 року у справі № 922/5651/15 (суддя Хатенець П.В.) в позові відмовлено повністю.

Позивач подав на зазначене рішення до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального права, просить це рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилається на неправильне застосування господарським судом першої інстанції до спірних правовідносин положень ч. 1 статті 32 Женевської Конвенції 1956 р. про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, які для вимог, що випливають з договору міжнародного перевезення встановлюють позовну давність в один рік, оскільки, на думку позивача, до цих правовідносин підлягають застосуванню положення ч. 1 статті 32 цієї Конвенції, які встановлюють трирічну позовну давність у виняткових випадках, що мали місце за обставинами даної справинавмисного правопорушення або такого неналежного виконання обовязків, яке згідно із законодавством, що застосовується судом або арбітражем, який розглядає справу, прирівнюється до навмисного правопорушення.

При цьому позивач зазначає, що господарський суд першої інстанції не надав оцінку обставинам, які, на думку позивача, підтверджують факт навмисного правопорушення відповідача або такого неналежного виконання ним своїх обовязків, яке може бути прирівняне до навмисного правопорушення, які були викладені в заяві позивача з приводу застосування трирічної позовної давності від 11.11.2015 р. (а.с. 47).

Представник відповідача у відзиві на апеляційну скаргу ( вх.. № 2108 від 23.02.2016 р.) та в судовому засіданні проти її задоволення заперечує, просить оскаржуване рішення залишити без змін.

Позивач представника для участі в судовому засіданні не направив, у клопотанні від 04.02.2016 р. за вх. № 1395 просив розглянути справу без участі його представника.

Зважаючи на наведене клопотання, справа розглядається за відсутності представника позивача, за наявними в ній матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, повторно розглянувши справу відповідно до вимог статті 101 Господарського процесуального кодексу України, вислухавши пояснення представника відповідача, перевіривши повноту встановлення місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено господарським судом першої інстанції, 22 січня 2014 року між товариством з обмеженою відповідальністю "АЛСЕН" (позивачем, перевізником) та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 (відповідачем, замовником перевезення, експедитором за договором) було укладений договір №ДГ-2201/14 про організацію перевезень вантажів автомобільним транспортом.

Згідно з пунктом 1.1. договору про організацію перевезень вантажів автомобільним транспортом 22 січня 2014 року №ДГ-2201/14 його предметом є взаємовідносини сторін, які виникають при плануванні, взаєморозрахунках і здійсненні перевезення вантажів автомобільним транспортом по території України, а також країн близького і далекого зарубіжжя.

Відповідно до пункту 1.2. Договору перевізник на підставі письмових заявок від експедитора виконує транспортне перевезення вантажу шляхом залучення транспортних засобів належних перевізнику, у відповідності до умов даного договору і заявок.

Вказаний Договір за своєю правовою природою та істотними умовами є договором перевезення вантажу, визначення якого міститься у частині 1 статті 909 Цивільного кодексу України, згідно з якою за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Законом встановлена спеціальна вимога до порядку укладення даного виду договорів.

Згідно з частиною 2 статті 909 Цивільного кодексу України договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі.

Відповідно до частини 3 статті 909 Цивільного кодексу України, укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).

З матеріалів справи вбачається, що того ж дня, 22 січня 2014 року, перевізнику надійшла заявка №52/14 на перевезення вантажів автотранспортом за маршрутом м. Шатобріан (Франція) - м. Саверн (Франція) - н/п Ягодин (Волинська область) - м. Київ (а.с. 12). Умови заявки погоджені перевізником - документ з підписом та печаткою Товариства з обмеженою відповідальністю "АЛСЕН" направлений замовнику перевезення.

Вартість перевезення, згідно із заявкою склала 32728,94 грн. Форма оплати -безготівкова, протягом 10 банківських днів після отримання оригіналів документів (рахунок, акт, договір, CMR), які за звичаями ділового обороту, що склалися в галузі вантажних перевезень, підтверджують належне виконання послуги та є підставою для здійснення оплати.

На підтвердження укладення договору перевезення №ДГ-2201/14 та на виконання вимоги частини 3 статті 909 Цивільного кодексу України, сторонами складені коносаменти у вигляді міжнародних товаротранспортних накладних CMR А№0608990 та А№0608988 (а.с. 13,14).

Позивач не отримував від фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 та вантажоодержувача будь-яких зауважень та застережень, що підтверджується відміткою відповідальної особи вантажоодержуваяча в графі № 24 накладних CMR, а також підписаним сторонами договором, Актом надання послуг № 35 від 29 січня 2014 року.

Позивач у позовній заяві вказує, що оригінали документів, отримання, яких за умовами заявки, є підставою проведення оплати були направлені на адресу відповідача 18 лютого 2014 року та вручені Фізичній особі - підприємцю ОСОБА_2 18 лютого 2014, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення, 25 лютого 2014 року( а.с. 16). З наступної дати - 26 лютого 2014 року 10 банківських днів, визначених для проведення оплати минули 11 березня 2014 року. З 12 березня 2014 року у правовідносинах, що склалися між сторонами, фізична особа - підприємець ОСОБА_2 виступив боржником, який прострочив виконання грошового зобов'язання на суму 32728,94 грн.

Згідно з пунктом 1 статті 193 Господарського кодексу України та статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобовязанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобовязання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Як вбачається з копії виписки по банківському рахунку (а.с. 17) та зазначено позивачем в позовній заяві, 21 травня 2014 року відповідач здійснив часткову оплату виконаного за Договором перевезення у сумі 2000,00 грн., у звязку з чим заборгованість фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 перед позивачем склала 30728,94 грн.

Згідно з ч. 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобовязання, на вимогу кредитора зобовязаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором чи законом.

Позивачем, як вбачається з матеріалів справи, на підставі ч. 2 статті 625 Цивільного кодексу України нараховано до стягнення несплачену суму грошового зобовязання, інфляційні втрати в сумі 21285,11 грн. за період часу з березня 2014 року по червень 2015 року , а за період з 12 березня 2014 року по 20 травня 2014 року та з 21 травня 2014 року по 31 жовтня 2015 року 3% річних в сумі 1524,38 грн.

Матеріали справи містять заяву відповідача (а.с. 66-69) про застосування позовної давності тривалістю в один рік, яка встановлена для вимог, що випливають з договору міжнародного перевезення ч. 1 статті 32 Женевської Конвенції 1956 р. про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів

Також матеріали справи містять заяву позивача (а.с. 47), в якій він просив суд першої інстанції розглядати справу із застосування трирічної позовної давності, яка встановлена для вимог, що випливають з договору міжнародного перевезення ч. 1 статті 32 Женевської Конвенції 1956 р. про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів у виняткових випадках навмисного правопорушення або такого неналежного виконання обовязків, яке згідно із законодавством, що застосовується судом або арбітражем, який розглядає справу, прирівнюється до навмисного правопорушення.

При цьому позивач в цій заяві в обґрунтування наявності у діях відповідача навмисного правопорушення або такого неналежного виконання ним своїх обовязків, яке може бути прирівняне до навмисного правопорушення, зазначив наступні підстави:

1. Безспірним фактом у відносинах, що стали предметом цього спору є те, що сторона відповідача була обізнана про існування договірних відносин і обов'язку оплатити виконане перевезення, адже вказаний факт підтверджений відповідачем в адресованих суду документах.

2. Стороні відповідача було відомо, що перевезення виконане належним чином без будь-яких зауважень вантажоодержувача. Це слідує з долученого Акту наданих послуг.

3. Усвідомлюючи наявність грошового зобов'язання, відповідач був зобов'язаний оплатити виконані перевезення.

4. Обставини справи свідчать, що відповідач мав реальну можливість виконати своє зобов'язання, оскільки будь-яких заяв про наявність перешкод в оплаті перевезень не заявляв, будь-яких вимог чи претензій стороні позивача не пред'являв.

5. На відміну від Конвенції, національний цивільний Закон не передбачає понять умисного (навмисного) чи ненавмисного невиконання грошових зобов'язань. Проте, розуміння цих понять випливає із змісту обов'язковості виконання господарського зобов'язання та наявності в законодавстві поняття дії обставин непереборної сили, які виключно, за національним законодавством, вказують на відсутність винних дій особи, яка не виконала зобов'язання.

6. Цивільне законодавство України обумовлює презумпцію вини особи, яка не виконує своє цивільно-правове зобов'язання. Воно визнає неналежне виконання свідомим і навмисним в усіх випадках, окрім тих, які прямо передбачені законом. Ненавмисне невиконання, тобто невиконання, спричинене дією обставин, які не залежали від волі зобов'язаної особи, або були фактором, який би перешкоджав виконанню зобов'язання і які б могли стати причиною невиконання зобов'язання - не мало місця. Поміж тим, лише таке невиконання вважалося би ненавмисним. В інших випадках, порушення є навмисним і боржник відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, оскільки не надав жодного доказу, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення порушення господарського зобов'язання. Обставини непереборної сили і форс-мажорні обставини за законодавством є випадками звільнення сторін від господарсько-правової відповідальності. Лише вони засвідчують відсутність умислу, у випадку порушення зобов'язання. За змістом ст. 218 ГК України непереборною силою є надзвичайні і невідворотні обставини за даних умов здійснення господарської діяльності. Принципи міжнародних комерційних договорів (принципи УНІДРУА) ототожнюють ці поняття. їх зміст засвідчує, що вплив згаданих факторів, які не залежать від волі особи, усувають вину зобов'язаної особи і таке невиконання вважається ненавмисним, в іншому випадку невиконання зобов'язання, що вчинене свідомо є таким, що вважається умисним (безпричинним), або навмисним - таким, про яке йде мова в ч.І ст.32 Конвенції, де регламентується застосування трирічного строку позовної давності.

7. Не вважаються обставинами, що звільняють сторону від відповідальності, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів (ч. 2 ст. 218 ГК України).

Дослідивши обставини справи і правовідносини, що склалися між сторонами, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду першої інстанції про застосування до спірних правовідносин позовної давності тривалістю в один рік та про відмову у позові у звязку із поданням його позивачем після спливу вказаного строку, зважаючи на наступні підстави.

Згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 Цивільного кодексу України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.

Згідно з частиною 1 статті 258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Частиною 4 статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до статті 926 Цивільного кодексу України позовна давність, порядок пред'явлення позовів у спорах, пов'язаних з перевезеннями у закордонному сполученні, встановлюються міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про автомобільний транспорт» міжнародні перевезення вантажів-перевезення вантажів автомобільним транспортом з перетином державного кордону.

Як було наведено вище, за договором від 14.01.2014 р. №ДГ-2201/14 про організацію перевезень вантажів автомобільним транспортом позивачем здійснювалось перевезення вантажу за маршрутом м. Шатобріан (Франція) - м. Саверн (Франція) - н/п Ягодин (Волинська область) - м. Київ, тобто перевезення у закордонному сполученні, а тому позовна давність у даному спорі відповідно до вимог статті 925 Цивільного кодексу України повинна встановлюватись міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами).

Відповідно до Закону України «Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного перевезення вантажів» від 01.08.2006 р. Україна приєдналась до міжнародної Женевської Конвенції 1956 р. про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, шляхом підписання відповідного протоколу.

Згідно з пунктом 1 цієї Конвенції вона застосовується до будь-якого договору

автомобільного перевезення вантажів транспортними засобами за винагороду, коли зазначені в договорі місце прийняття вантажу для перевезення і місце, передбачене для доставки, знаходяться у двох різних країнах, з яких принаймні одна є договірною країною, незважаючи на місце проживання і громадянство сторін.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обовязковість яких надана Верховною радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до частини 1 статті 10 Цивільного кодексу України чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України.

Згідно з частиною другою цієї статті, якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Зважаючи на наведене, господарський суд першої інстанції правильно зазначив, що до спірних правовідносин між позивачем та відповідачем щодо виконання міжнародного перевезення вантажу слід застосовувати положення Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, до якої приєдналась Україна, оскільки застосування положень цієї Конвенції має пріоритет перед національним законодавством, а відповідно до статті 926 Цивільного кодексу України позовна давність, порядок пред'явлення позовів у спорах, пов'язаних з перевезеннями у закордонному сполученні, встановлюються міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами).

Згідно з частиною 1 статті 32 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів Термін позовної давності для вимог, що випливають з перевезення, на яке поширюється ця Конвенція, встановлюється в один рік. Однак, у випадку навмисного правопорушення або такого неналежного виконання обов'язків, яке згідно законодавства, що застосовується судом або арбітражем, який розглядає справу, прирівнюється до навмисного правопорушення, термін позовної давності встановлюється в три роки.

З матеріалів справи вбачається, що порушення відповідачем своїх зобовязань за договором про організацію перевезень вантажів автомобільним транспортом від 22.01.2014 р. № ДГ-2201/14 не було навмисним, у звязку з чим відповідно до частини 1 статті 32 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів до спірних правовідносин підлягає застосуванню позовна давність тривалістю в один рік.

Відповідно до частини 1 статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Згідно з частиною 2 цієї статті відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Виходячи зі змісту цієї статті вина це невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобовязання або для запобігання заподіянню шкоди.

При цьому вина у формі умислу включає в себе намір не вживати зазначені заходи для належного виконання зобовязання.

Оскільки вина відповідно до вказаної статті презюмується, відповідно до вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України саме відповідач повинен довести відсутність у нього наміру із вжиття всіх залежних від нього заходів для належного виконання зобовязання.

Проте відповідач довів вжиття залежних від нього заходів для виконання своїх зобовязань за договором про організацію перевезень вантажів автомобільним транспортом від 22.01.2014 р. № ДГ-2201/14, що вбачається з наступного.

У матеріалах справи відсутні вимоги чи претензія позивача відповідачу, від відповіді на які останній ухилявся.

Договір про організацію перевезень вантажів автомобільним транспортом від 22.01.2014 р. № ДГ-2201/14 відповідач як замовник уклав з позивачем-перевізником з метою виконання своїх зобовязань експедитора за укладеним із Товариством з обмеженою відповідальністю «Контракт Україна ЛТД» договором транспортного експедирування від 22.01.2014 р. (а.с. 69-71).

Перевезення вантажу за договором перевезень вантажів автомобільним транспортом від 22.01.2014 р. № ДГ-2201/14 за маршрутом автотранспортом за маршрутом м. Шатобріан (Франція) - м. Саверн (Франція) - н/п Ягодин (Волинська область) - м. Київ відповідач замовив позивачу згідно із заявкою № 52/14д з метою виконання замовлення ТОВ «Контракт Україна ЛТД» за договором транспортного експедирування від 22.01.2014 р. № 003 (а.с. 72).

Відповідно до статті 9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобовязується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, повязаних з перевезенням вантажу.

Відповідно до п. 1.1. договору транспортного експедирування від 22.01.2014 р. № 003 експедитор(відповідач) зобовязується за винагороду і за рахунок ТОВ «Контракт Україна ЛТД» організувати транспортно-експедиторські послуги.

В пункті 4.1.9. договору транспортного експедирування від 22.01.2014 р. № 003 передбачено, що експедитор (відповідач у справі) має право за рахунок ТОВ «Контракт Україна ЛТД» здійснювати розрахунки із перевізником.

Отже відповідач діяв у спірних правовідносинах за рахунок ТОВ «Контракт Україна ЛТД», а саме платежів останнього, які Товариство повинно було сплачувати відповідачу для організації перевезень, в тому числі оплату послуг перевізника (позивача) та винагороди експедитору.

Проте ТОВ «Контракт Україна ЛТД» не виконало свої зобовязання за договором транспортного експедирування від 22.01.2014 р. № 003 , у звязку з чим відповідач звернувся до господарського суду міста Києва для стягнення заборгованості в сумі 34 365,40 грн. за вказаним Договором.

Рішенням господарського суду міста Києва від 02.09.2014 р. у справі № 910/12981 14 вказану заборгованість було стягнуто з ТОВ «Контракт Україна ЛТД» на користь відповідача у даній справі (а.с. 51-55).

Проте зазначене рішення станом на 27.11.2015 р. не було виконано ТОВ «Контракт Україна ЛТД», що підтверджується інформацією про виконавче провадження з Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень (а.с. 78-82).

Окрім цього, як зазначає відповідач, він дізнався про те, що ТОВ «Контракт Україна» в особі його директора» фактично одержало плату від вантажовідправника згідно з СМR, але не здійснило розрахунок з цих коштів із ним як експедитором, у звязку з чим ним було подано заяву до правоохоронних органів про вчинення керівником зазначеного Товариства злочину передбаченого ч. 1 статті 190 Кримінального кодексу України(а.с.85). Вказана заява внесена до ЄДР 06.11.2015 р. та за нею триває слідство у кримінальному провадженні № 12015100100013350, що підтверджується витягу з цього провадження (а.с. 87).

Окрім цього, як зазначалось вище, відповідач провів часткову оплату позивачу за договором з організації перевезень вантажів автомобільним транспортом від 22.01.2014 р. № ДГ-2201/14, на суму 2000 грн. .

Вказані обставини в їх сукупності підтверджують відсутність у відповідача наміру не вживати всіх залежних від нього заходів для належного виконання зобовязання за договором з організації перевезень вантажів автомобільним транспортом від 22.01.2014 р. № ДГ-2201/14 тобто умислу у невиконанні зобовязань за цим Договром, а тому відповідно до частини 1 статті 32 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів до спірних правовідносин підлягає застосуванню позовна давність тривалістю в один рік.

Як правильно зазначив господарський суд першої інстанції, оскільки Договір та заявка на перевезення були укладені між Товариством з обмеженою відповідальністю "АЛСЕН" та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 22 січня 2014 року, а тому, за приписами абз. с) ч. 1 статті 32 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення, відлік річного терміну позовної давності за вимогою позивача розпочався через три місяця з дня укладення договору -23 квітня 2014 року статті та сплинув 23 квітня 2015 року.

Позов у даній справі відповідно до ч. 4 статті 51 ГПК України здано на пошту для надсилання до господарського суду Харківської області 07.10.2015 р. (підтверджується відбитком штемпелю поштового відділення на поштовому конверті - а.с. 23), тобто подано після спливу позовної давності.

Таким чином, позов подано після спливу позовної давності, про застосування якої заявив відповідач, що відповідно до положень ч. 4 статті 267 Цивільного кодексу України є підставою для відмови в позові.

Виходячи з викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновку господарського суду першої інстанції про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову за спливом позовної давності, у звязку з чим оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін як законне та обґрунтоване.

Зважаючи на наведене, керуючись статтями 99, 101, п. 1 статті 103, , статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 22.12.2015 р. у справі № 922/5651/15 залишити без змін .

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.

Повний текст постанови складено 29.02.16 р.

Головуючий суддя Слободін М.М.

Суддя Гребенюк Н. В.

Суддя Істоміна О.А.