Ухвала суду № 56242472, 25.02.2016, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

Провадження 22ц/790/263/16 Головуючий 1 інстанції - Короткий І.П.

Справа № 643/11488/15-ц Доповідач - Кірсанова Л.І.

Категорія - договірні

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 лютого 2016 року судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області у складі:

головуючого - судді: Кірсанової Л.І.

суддів: Пилипчук Н.П. , Трішкової І.Ю.,

за участю секретаря - Гребенщикової Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 07 жовтня 2015 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» про захист прав споживачів,-

В С Т А Н О В И Л А:

В липні 2015 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. В обгрунтування позовних вимог зазначив, що 23.05.2015 року між сторонами було укладено договір фінансового лізингу, предметом якого є транспортний засіб NISSAN JUKE. На виконання вказаного договору 23.05.2015 року позивач здійснив адміністративний платіж відповідачу у розмірі 57070 грн., поніс витрати з послуг банку (комісія) у розмірі 500 грн. Посилаючись на той факт, що вказаний договір частково суперечить актам цивільного законодавства, позивач просить суд визнати недійсними слова «адміністративний платіж (10%)» в Додатку №1 до вказаного договору; визнати недійсним пункт 12.1. статті 12 вказаного договору; стягнути з відповідача на користь позивача 57070 грн. сплачені за недійсним правочином, 500 грн. збитків, судові витрати на правову допомогу у розмірі 2300 грн., 10000 грн. на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 07 жовтня 2015 року в задоволенні вказаного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення районного суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі. В обгрунтування апеляційної скарги посилається на порушення норм матеріального та процесуального права, незаконність та необгрунтованість рішення суду, невідповідність висновків суду обставинам справи. Зазначає, що адміністративний платіж фактично є платежем, що сплачується за дії, що передують укладанню Договору. Вважає, що включення до лізингових платежів виду платежу, як адміністративного платежу не відповідає законодавству України, так як не передбачені у вичерпному переліку, встановленому ч. 2 ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг».

При розгляді справи апеляційним судом було оголошено перерву до 25.02.2016 року, про що сторони були повідомлені під явочний лист. Вказана дата була погоджена зі сторонами. Позивач та його представник не вказували про неможливість з»явитися в судове засідання 25.02.2016 року. Між тим, 25.02.2016 року від представника позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи в зв»язку з участю в іншій справі. З заяви про відкладення не вбачається по якій справі зайнятий представник та ним не надано доказів зайнятості в іншому процесі. Від позивача ОСОБА_1 ніяких клопотань не надійшло. У минулих судових засіданнях вони надали пояснення, судом були досліджені матеріали справи.

Відповідно до ст. 305 ЦПК України апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй судової повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними.

Неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Судова колегія визнає, що позивач та його представник без поважних причин не з»явилися у судове засідання 25.02.2016 року. Тому враховуючи розумні строки розгляду справи та що справа знаходить на розгляді тривалий час судова колегія знаходить можливим продовжити розгляд справи 25.0.2.2016 року у відсутності ОСОБА_1 та його представника.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення районного суду у відповідності до ст. 303 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Ухвалюючи рішення про відмову в повному обсязі в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того що позивач не довів суду наявності підстав для визнання зазначеного договору недійсним. Вказаний в договорі фінансового лізингу адміністративний платіж, про розмір та порядок сплати якого домовились сторони, є обов'язковим для позивача і підстав для визнання договору в цій частині недійсним у суду не мається. Оскільки судом відмовлено в задоволенні позову в частині визнання недійсним частини договору, також відмовлено і в решті позовних вимог, оскільки вони є похідними від вимоги про визнання недійсним частини договору.

Судова колегія знаходить вказаний висновок є обгрунтованим, відповідає обставинам справи та вимогам закону.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 2 ст. 59, ч. 1, ч. 4 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

З матеріалів справи вбачається, що 23.05.2015 року між сторонами було укладено договір фінансового лізингу, предметом якого є транспортний засіб NISSAN JUKE( а. с. 13-26).

Посилаючись на той факт, що вказаний договір частково суперечить актам цивільного законодавства, позивач просить суд визнати недійсними слова «адміністративний платіж (10%)» в Додатку №1 до вказаного договору; визнати недійсним пункт 12.1. статті 12 вказаного договору.

З договору фінансового лізінгу від 23.05.2015 року, укладеного з позивачем, оригінал якого був оглянутий судовою колегнією в судовому засіданні вбачається, що згідно визначення термінів договору фінансового лізінгу ( сторінка 1) адміністративний платіж це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувателем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладання договору незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір Адміністративного платежу відображається у Додатку №1 до договору та становить погоджений сторонами відсоток від вартості Предмета лізінгу.

Відповідно до додатку № 1, вартість предмету лізингу становить 24813,04 доларів США; авансовий платіж 50% 12406,52 доларів США, щомісячний платіж 1033,88 доларів США; адміністративний платіж (10%) 2481,30 доларів США.; комісія за передачу (3%) 744,39 доларів США. (а.с. 25).

На виконання вказаного договору 23.05.2015 року ОСОБА_1 сплатив ТОВ «Євролізинг Україна» суму в розмірі 57070 грн., поніс витрати з послуг банку (комісія) у розмірі 500 грн. що підтверджується копіями квитанцій від 23.05 .2015 року (а.с. 27).

При розгляді справи в суді апеляційної інстанції представник відповідача пояснив, що обумовлений у договорі платіж, як адміністративний, розмір якого визначений як 10 % вартості предмета лізингу, є фактично платежем, який спрямовується на утримання «Лізингодавця», оскільки такий не може діяти безоплатно.

Зазначене узгоджується із ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», згідно якої сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Пунктом 9.7 передбачено, що кошти, які сплачуються Лізингоодержувачем до моменту отримання предмета лізингу, незалежно від їх призначення, яке вказується у квитанції, зараховуються по даному договору у наступному порядку: - Адміністративний платіж; - Авансовий платіж; - Комісія за передачу предмета лізингу; - у разі наявності, різниця до вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п.9.6. ст.9 даного Договору.

ОСОБА_1 ознайомився з умовами договору, про що свідчить його особистий підпис на кожній сторонці договору. (а.с. 13-21). Оригінал договору фінансового лізингу від 23.05.2015 року укладений з позивачем, оглянутий судовою колегією в судовому засіданні, відповідає екземпляру договору, який позивач долучив до матеріалів справи ( а. с. 13-26).

Позивач наполягав, що під час укладення договору його було введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, працівник відповідача позбавив її достатнього часу для прийняття свідомого рішення, що призвело до того, що ним підписаний зазначений договір , в якому міститься п.12.1, який позивачка вважає несправедливим.

У п.12.1 зазначено, що лізингоодержувач який сплатив адміністративний платіж частково або повністю сплатив авансовий внесок та не отримав транспортний засіб, має право розірвати даний договір за власним бажанням, про що має повідомити лізингодавця у письмовій формі з чітким волевиявленням щодо розірвати договір, шляхом направлення відповідного листа рекомендованою кореспонденцією на адресу лізінгодавця. У строк встановлений чинним законодавством, лізінгодавець розглядає заяву та надає письмову відповідь , в якій повідомляє про розірвання договору та про наслідки його розірвання.В такому випадку поверненню підлягає 60% від сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, 40% лівзингодавець утримує у якості штрафу за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає.

Посилання позивача про встановлення в п.12.1 Договору односторонньої відповідальності лізингоодержувача за порушення зобов'язання, а також за розірвання договору за його ініціативою, що є обмеженням принципів свободи договору, справедливості, розумності та добросовісності судова колегія вважає необґрунтованими.

Відповідно до ч.1 ст. 7 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачено іншого строку.

Отже наведена стаття дає право лізингоодержувачу відмовитись від договору лізингу лише при настанні певної умови, а саме прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, тобто не регулює виниклі правовідносини.

Пункти 12.1, 12.2 Договору передбачають умови розірвання договору з ініціативи лізингоодержувача. За таких обставин, судова колегія вважає, що відсутні підстави вважати вказані умови договору несправедливими.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, є договори та інші правочини.

Відповідно до статей 203, 215 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом і має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недодержання вказаних вимог в прямо визначених законом випадках у відповідності до ст. 215 цього Кодексу робить правочин нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність за судовим рішенням.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, а саме, коли: зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин не має необхідного обсягу цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину не є вільним і не відповідає його внутрішній волі; недотримано встановленої законом форми правочину; правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Дійсно, в силу ст. 230 ЦК України, правочин вчинений в результаті обману може бути визнаний недійсним, якщо обман стосуються обставин, які мають істотне значення, щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність.

При цьому, обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

У даній справі відсутні належні та допустимі докази тому, що при укладені оспорюваного договору фінансового лізингу працівники ТОВ «Євролізинг Україна» умисно ввели в оману позивача, шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчували обставини, які мають істотне значення для угоди, що укладається.

Так, оспорюваний договір викладений у письмовій формі, містить детальне викладення умов на тринадцяти сторінках, кожна з яких була підписана позивачем. Крім того позивачем підписані додатки до договору, в яких зазначена марка та модель автомобілю, що є предметом договору та графік сплати платежів.

Позивач вказував, що представник ТОВ«Євролізинг Україна» квапив його, не давав змоги ознайомитись з договором. Проте, судова колегія вважає, що позивач мав можливість не підписувати договір у разі неповного ознайомлення із текстом договору або недостатнього розуміння його змісту.

В силу ст.ст. 3, 627 ЦК України, договору притаманна така риса, як свобода договору. Поряд із справедливістю, добросовісністю і розумністю вона вважається вищою цінністю права, що забезпечує природне існування фізичної особи.

Свободу договору можна охарактеризувати як нормативно закріплену можливість особи здійснювати дії, вчинки на власний розсуд, не порушуючи при цьому свободу інших суб'єктів.

Зміст свободи договору в загальному розкривається у ст.627 ЦК України, яка з посиланням на ст.6 ЦК України встановлює співвідношення актів цивільного законодавства і договору. За ними, зміст названого принципу проявляється у свободі особи вільно вступати у договірні відносини; самостійно обирати контрагента та вид договору, який регулюватиме їх взаємні відносини; самостійно визначають умови (зміст) договору, структуру і вид договірного зв'язку.

Учасники договору можуть обрати договір, що передбачений законом (так звані поіменовані договори, які прямо передбачені в ЦК України або в іншому нормативному акті), так і договір, не передбачений у законодавстві (непойменовані), проте породжує права та обов'язки його учасників.

За ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Такі суттєві умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона.

Істотні умови відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов'язки, які покладаються на них за договором. Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов'язкової сили для сторін.

Одночасно слід зазначити, що договір є підставою виникнення договірного зобов'язання - під яким, відповідно до ст. 509 ЦК України, слід розуміти правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Підписи позивача на договорі та додатках свідчать про те, що позивач ознайомився із змістом договору та додатками, та погодився із умовами викладеними у договорі.

Також судом встановлено, що відповідач ТОВ «ЄвролізингУкраїна » має право на надання послуг фінансового лізингу, так як Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, її було взято на облік як юридичну особу, що має право надавати послуги з фінансового лізингу.

Відповідно до п.3.2 Статуту ТОВ«Євролізин Україна» оригінал якого оглянутий судовою колегією в судовому засіданні, предметом діяльності товариства є фінансовий лізінг, торгівля автомобілями.

Відповідно до умов ст.2 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачено, що відносини, які виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм, (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Відповідно до ч.2 ст.6 Закону України «Про фінансовий лізинг» істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Судова колегія знаходить, що саме сторони спірного договору фінансового лізингу, будучи вільні в своєму виборі, визначили наслідки дострокового розірвання договору, у тому числі і неповернення адміністративного платежу.

В прикінцевих положеннях договору зазначено, що підписання цього договору та додатків до нього є свідченням факту ознайомлення, розуміння сторонами та згоди сторін з усіма визначеними умовами та змістом договору та додатків до нього, підписанням цього договору та додатків до нього лізингоодержувач заявляє, що отримав усі коректно викладені пояснення від представника ТОВ, що стосуються змісту даного договору та додатків до нього, проінформований про всі можливі витрати та ризики в зв'язку з укладенням та виконанням договору, він уважно прочитав та зрозумів договір та додатки до нього, ознайомлений з умовами, внутрішніми правилами лізингодавця, а представником ТОВ надано лізингоодержувачу повну, необхідну, доступну, достовірну інформацію про положення договору та додатків до нього.

Заявляючи вимогу про визнання недійсним пункту спірного договору на підставі ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів", позивачем не було зазначено суттєвих обставин, які б давали підстави вважати, що умови договору є несправедливими з наявністю одночасно ознак того, що умови договору порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін або завдають шкоди споживачеві, а вказаний Закон повинен застосовуватися у системному зв'язку із спірними правовідносинами, що регулюються Законом України "Про фінансовий лізинг", який є спеціальним.

Договір фінансового лізингу відповідає вимогам спеціального законодавства, яким регулюються правовідносини фінансового лізингу та з аналізу умов спірного договору не вбачається істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків позивача та відповідача.

Щодо доводів позивача про встановлення в статті 12 Договору односторонньої відповідальності лізингоодержувача за порушення зобов'язання, а також за розірвання договору за його ініціативою, що є обмеженням принципів свободи договору, справедливості, розумності та добросовісності, а також порушенням передбачених ч.1 ст. 7, п.3 ч.1 ст. 11 Закону України «Про фінансовий лізинг» прав споживача на розірвання договору, судова колегія також не може з ними погодитись виходячи з такого.

Відповідно до ч.1 ст. 7 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачено іншого строку.

Отже наведене стаття дає право лізингоодержувачу відмовитись від договору лізингу лише при настанні певної умови, а саме прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, тобто не регулює виниклі правовідносини.

Пунктом 3 ч. 1 ст.11 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачено, що лізингоодержувач має право вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього у передбачених законом та договором лізингу випадках.

Отже, законодавством про фінансовий лізинг чітко передбачено порядок, умови та наслідки розірвання договорів фінансового лізингу лізингоодержувачами в односторонньому порядку, тобто законодавством передбачена можливість відмовитись від правочину в разі неналежного виконання лізингодавцем умов договору, а саме лише у разі затримки передачі товару в користування, в інших випадках сторони мають обов'язково керуватись умовами договору.

Посилання позивача та його представника, що вказаний договір фінансового лізингу є несправедливим безпідставні.

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч. 2 ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів", тобто умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Таким чином, для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст.3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; умови договору завдають шкоди споживачеві.

Судовою колегією не встановлено наявності одночасно всіх вказаних ознак.

Доводи позивача про те, що відповідач ТОВ "Євролізинг Україна»" займається нечесною підприємницькою діяльністю є необґрунтованими, судом не встановлено дій відповідача, які б підпадали під визначені ст.19 Закону України "Про захист прав споживачів" заборони.

За таких обставин судова колегія знаходить, що суд першої інстанції обгрунтовано відмовив позивачу в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними слова «адміністративний платіж (10%)» в Додатку №1 до вказаного договору; визнання недійсним пункт 12.1. статті 12 вказаного договору; стягнення з відповідача на користь позивача 57070 грн. сплачені за недійсним правочином, 500 грн. збитків.

Також суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в стягненні моральної шкоди так як позивач не надав доказів порушення його прав.

Згідно с. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в Постанові Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995р. із змінами внесеними Постановою Пленуму Верховного Суду України № 5 від 25 травня 2001 року „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб, розмір моральних страждань визначається з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача чи інших обставин.

Колегією суддів не встановлено таких порушень норм процесуального та матеріального права, які могли стати підставою відповідно до вимог ст. 309 ЦПК України для перегляду рішення суду першої інстанції та ухвалення нового.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відхиляє апеляційну скаргу, якщо визнає, що суд першої інстанції постановив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Судом першої інстанції правильно досліджені і оцінені обставини по справі, надані сторонами докази. Доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

За таких обставин підстав для зміни або скасування судового рішення судова колегія не вбачає. Відповідно, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 303, 304, п. 1 ч. 1 ст. 307, 308, 313- 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія,-

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 07 жовтня 2015 року залишити без змін.

Ухвала апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

ГОЛОВУЮЧИЙ: СУДДІ: