Окрема ухвала № 56218622, 29.02.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaОКРЕМА ДУМКА

на рішення Господарського суду м. Києва від 24.02.2016

судді Господарського суду міста Києва

Сташківа Р.Б.

29.02.2016Справа № 910/24390/15Задовольняючи частково первісний позов про стягнення заборгованості та санкцій за договором оренди резервуарних ємностей та відмовляючи у зустрічному позові про визнання зазначеного правочину удаваним та недійсним, Господарський суд міста Києва виходив з того, що договір оренди резервуарних ємностей №669/8/2107 від 01.04.2015 (далі - Оспорюваний договір) належить за правовою природою до договорів оренди, і саме цей вид договору сторони бажали укласти.

Вважаю даний висновок помилковим, тому не погоджуюсь із винесеним рішенням і керуючись частиною 3 статті 82 Господарського процесуального кодексу України викладаю своє бачення правової природи Оспорюваного договору і впливу його неправильної правової оцінки на результат ухваленого рішення.

І) Згідно з частиною 1 статті 759 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Метою укладання договору найму (оренди) є отримання орендованого майна у користування, у складі якого, наймачеві переважно передається і право володіння орендованим майном. Тобто наймач отримує можливість не тільки вилучати корисні властивості майна, але й мати його, бути його титульним (правомірним) володільцем.

Виходячи із зазначених положень Закону та предмету оренди Оспорюваного договору (розділ І), цей предмет повинен передаватися відповідачу у користування з володінням, однак, як убачається з матеріалів справи, предмет оренди відповідачу у володіння фактично переданий не був.

Відповідно до пункту 2.3 Оспорюваного договору експлуатація і обслуговування резервуарних ємностей здійснюється безпосередньо силами і засобами ПАТ «Укртатнафта». А згідно з пунктом 2.4 Оспорюваного договору в залежності від технічної та технологічної необхідності ПАТ «Укртатнафта» може самостійно переміщувати нафту з одного резервуару в інший (в межах орендованих ємностей) або змінювати кількість орендованих орендарем ємностей за погодженням сторін, без зміни загальної кількості та якості нафти, яка покладена орендарем.

Отже, виходячи із зазначених положень Оспорюваного договору фактичним володільцем (як і користувачем) ємностей протягом дії Оспорюваного договору залишалось ПАТ «Укртатнафта», яке могло вчиняти відповідні дії щодо належного йому майна на власний розсуд, визначаючи місце зберігання переданої ПАТ «Укртранснафта» нафти та кількість необхідних для цього резервуарів (фактично здійснюючи функції забезпечення схоронності цієї нафти).

ПАТ «Укртранснафта» лише здійснювало контроль кількості та якості цієї нафти, не втручаючись у господарську діяльність ПАТ «Укртатнафта» (пункт 5.1 Оспорюваного договору).

Натомість, кваліфікуючою ознакою найму є користування майном за плату, тоді як умови Оспорюваного договору наглядно підтверджують, що майно орендодавця фактично не вибуло із його володіння, а орендар, у свою чергу, не набув права володіння та користування орендованим майном, не маючи можливості використання такого майна на власний розсуд (шляхом визначення кількості нафти, що буде зберігатись у тій чи іншій ємності тощо). Більше того, орендар не мав можливості самостійно (без відома орендодавця) здійснювати будь-які операції щодо належного йому на праві власності майна, яке знаходиться в орендованих ємкостях.

Відповідно до частини 1 статті 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Одним із різновидів договору зберігання є договір охорони (стаття 978 ЦК України), який укладається із метою забезпечення недоторканості, зокрема, майна, яке охороняється.

Метою укладання договору зберігання є забезпечення схоронності речей, які передаються на зберігання. Зберігання речей може здійснюватися власником речі особисто або іншими особами (зберігачами) на підставі цивільно-правових договорів, закону чи інших правових засад.

Відповідальність за збереження речей, що перебувають у предметі оренди, за загальним правилом, покладається на власника цих речей (стаття 323 ЦК України). Якщо ця відповідальність переноситься на інших осіб, то у даному разі виникають відносини зберігання (охорони).

Пунктом 6.4 Оспорюваного договору передбачено, що ПАТ «Укртатнафта» зобов'язується за власний рахунок забезпечити схоронність нафти ПАТ «Укртранснафта» в орендованих резервуарних ємностях згідно з актом поклажі.

Згідно з пунктами 6.9, 8.2 ПАТ «Укртатнафта» несе майнову відповідальність за нафту, яка знаходиться в його резервуарах за актами поклажі нафти, а у випадку втрати нафти або погіршення її якості з причин, незалежних від орендаря, ПАТ «Укртатнафта» зобов'язано відшкодувати вартість нафти, виходячи з ринкових цін.

Таким чином, за умовами Оспорюваного договору ПАТ «Укртатнафта» несе повну відповідальність за збереження покладеної у її резервуари нафти, тоді як характерною ознакою, яка відрізняє договори зберігання та оренди один від одного, є ознака відповідальності за збереження речей.

Аналогічного підходу дотримано у ЦК України при розмежуванні договорів про надання індивідуального банківського сейфу на договори зберігання та договори найму залежно від того, на кому лежить обов'язок з охорони банківського сейфу. У першому випадку відносини регулюються статтею 970 ЦК України (договір про надання індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком) і на них поширюється інститут зберігання, а у другому - статтею 971 ЦК України (договір про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком), на який будуть поширюватися положення цього Кодексу про майновий найм (оренду).

На моє переконання, у випадку, коли умовами договору врегульовано порядок та умови передавання майна від сторони, названої орендарем, стороні, названій орендодавцем, і водночас остання відповідає за схоронність переданого майна, то незалежно від іменування сторін мова йде про правовідносини зберігання.

ІІ) Досліджуючи положення Оспорюваного договору (пункти 3.1, 3.2) щодо розрахунку орендної плати, бачимо, що остання розрахована у спосіб, що є характерним саме для договорів зберігання, зокрема, добова вартість послуг оренди резервуарів становила 6,40 грн. (разом з ПДВ) за розміщення і знаходження в ньому однієї тонни нетто нафти, а вихідними даними для розрахунку орендної плати сторонами визначено саме кількість нафти, переданої на зберігання і кількість днів, протягом яких ця нафта зберігалась.

Предметом Оспорюваного договору є індивідуально визначене майно - резервуарні ємності з індивідуальними номерами, але відповідно до указаних пунктів Оспорюваного договору при формуванні плати за цим договором сторони виходили не з предмету оренди, а з кількості нафти (яка характеризується родовими ознаками), яка в ньому зберігається, що притаманно договорам зберігання.

ІІІ) Нафта ПАТ «Укртранснафта», що розміщена у спірних резервуарах, була передана ПАТ «Укртатнафта» ще у квітні 2014 року на підставі саме договору зберігання, що сторонами не оспорюється та підтверджується наявною у справі копією договору зберігання №3/2014 (687/10/2120) від 01.04.2014. Вказана нафта фізично ніколи не поверталася позивачем відповідачу зі зберігання (було відсутнє фактичне переміщення нафти) та в подальшому при укладені договорів оренди резервуарних ємностей не передавалася ПАТ «Укртранснафта», незважаючи на підписання сторонами по кожному із зазначених договорів оренди відповідних актів поклажі нафти та актів повернення з поклажі нафти - підтверджується, зокрема, і пунктом 10.2 договору оренди резервуарних ємностей № 2632/8/2107 від 28.10.2014, у якому вказано, що нафта станом на 06.07.2014 знаходилась у орендованих за цим договором резервуарах.

Порівняльний аналіз змісту укладених між сторонами Договору зберігання від 01.04.2014 та Оспорюваного договору, співставлення змісту Оспорюваного договору з положеннями законодавства України, які регулюють господарські відносини щодо зберігання та оренди, дають можливість зробити висновок про те, що після розірвання договору зберігання №3/2014 (687/10/2120) від 01.04.2014 сторонами були укладені договори оренди резервуарних ємностей, метою яких (дійсною спрямованістю волі обох сторін при укладенні яких) було продовження правовідносин зі зберігання нафти без здійснення визначених Законом України «Про здійснення державних закупівель» процедур закупівлі.

Отже, за моїм власним переконанням Оспорюваний правочин у розумінні ст. 235 ЦК України є удаваним правочином, який мав на меті приховати інший правочин - договір зберігання (схову), і саме з такого правового аналізу правочину повинен був виходити суд при вирішення спору.

Оскільки Оспорюваний правочин є договором зберігання, то його укладення без здійснення передбачених Законами України «Про здійснення державних закупівель» та «Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності» процедур закупівлі є порушенням цих законів, та зокрема статті 12 та частини 4 статті 40 Закону України «Про здійснення державних закупівель». Дія указаних законів поширюється на ПАТ «Укртранснафта», оскільки 100% його акцій знаходиться у державній власності та сума Оспорбваного договору перевищує 1 мільйон гривень виходячи з кількості розміщеної в резервуарах нафти, добової плати за кожну тонну та кількості календарних днів терміну дії Оспорюваного договору.

При цьому мною враховано, що приписами статті 4 Закону України «Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності» дозволено здійснення закупівель без застосування відповідних процедур окремих видів супутніх послуг, зокрема, і зберігання, однак обов'язковою умовою для цього є пов'язаність та необхідність таких супутніх послуг для здійснення основної в даному випадку операції - закупівлі нафтопродуктів.

Тобто, якщо послуги зі зберігання нафти не пов'язані із здійсненням закупівель цієї нафти з метою її переробки і реалізації (така не пов'язаність послуг має місце у правовідносинах сторін даного спору, оскільки нафта, яка є предметом Оспорюваного договору, є нафтою, яка була витіснена з магістральних трубопроводів ПАТ «Укртранснафта»), то такі послуги не є необхідними для здійснення таких закупівель і не є супутніми послугами, тому здійснення закупівель таких послуг зберігання нафти потребує застосування процедур закупівель, передбачених Законом України «Про здійснення державних закупівель» та Законом України «Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності».

Крім того, відсутнє рішення Кабінету Міністрів України щодо погодження здійснення ПАТ «Укртранснафта» комерційних операцій з нафтою, тоді як його прийняття є обов'язковою умовою для здійснення таких операцій відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 30.09.2009 №1483-р «Деякі питання діяльності НАК «Нафтогаз України» і ВАТ «Укртранснафта».

Отже, Оспорюваний правочин має бути визнаний недійсним на підставі статті 215 ЦК України, як такий, що укладений між сторонами всупереч вимогам частини 1 статті 203 ЦК України.

До таких же висновків дійшов і Київський апеляційний господарський суд у своїй постанові від 09.02.2016 у справі № 910/23996/15 (досліджувалися аналогічні обставини та договори, як і у вказаній справі № 910/24390/15).

ІV) Не погоджуюсь і з рішенням суду у частині відсутності правових підстав для визнання недійсним договору, який припинив свою дію, оскільки ця обставина жодним чином не впливає на дійсність договору.

Диспозиція частини 1 статті 216 ЦК України не заперечує факт недійсності правочину у разі неможливості повернення виконаного за таким недійсним правочином, натомість вказує, що у такому разі стороні повинно бути відшкодовано вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Посилання ж у рішенні суду на постанови Верховного Суду України № 3-1143гс15 від 23.12.2015 та № 3-38гс14 від 19.08.2014 є недоречним, оскільки ці постанови стосуються інших обставин, де йдеться про непотрібність визнання недійсним договору, якщо останній був розірваний і сторонами було повернено отримане за цим договором, а не про відсутність правових підстав для визнання його недійсним. Верховний Суд України у вказаних справах № 3-1143гс15 та № 3-38гс14 вказав, що права позивача у випадку розірвання договору і повернення сторонами отриманого за цим договором не є порушеними, а тому не підлягають захисту, але Верховний Суд України не вказує на відсутність підстав для визнання такого договору недійсним.