Рішення № 56218615, 25.02.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.02.2016Справа №910/1913/16За позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

до публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк"

про розірвання договору та стягнення 40 316,62 грн.

Суддя Головатюк Л. Д.

Представники сторін:

Від позивача: ОСОБА_1

Від відповідача: не прибув

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" про розірвання договору та стягнення 40 316,62 грн. грошових коштів що знаходяться на банківському рахунку позивача відкритому у відповідача.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 11.02.2016 порушено провадження у справі № 910/1913/16, розгляд справи призначено на 25.02.2016.

В судове засідання 25.02.2016 представник позивача з'явився, дав пояснення по справі, позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

Представник відповідача в судове засідання 25.02.2016 не з'явився, причин неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Проте, через канцелярію суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти позову заперечував та просив відмовити в його задоволенні, посилаючись на тимчасову адміністрацію та наголосив на тому, що позивач не позбавлений права захистити свої права в порядку Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон).

Місцезнаходження відповідача за адресою, на яку було відправлено ухвали суду, адреса підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

Ухвала суду від 11.02.2016 отримана відповідачем 15.02.2016, що підтверджується відміткою на звороті ухвали та повідомленням про вручення поштового відправлення № 04053 3028129 4(в матеріалах справи).

Відповідно до абзацу 3 п. 3.9.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідач повідомлений про час та місце судового розгляду належним чином.

Оскільки про час та місце судового засідання відповідач був належним чином повідомлений, на підставі статті 75 Господарського процесуального кодексу України справа може бути розглянута за наявними в ній матеріалами.

В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судовому засіданні складався протокол згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення проти позову, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

09.11.2009 між акціонерним товариством «Український інноваційний банк» в особі Кременчуцького відділення Світловодської філії АТ «Укрінбанк»(далі відповідач, банк за договором) та фізичною особою-підгіриємцем ОСОБА_1(далі позивач, клієн за договором), було укладено Договір № 15 банківського рахунку №26000300797001(далі договір). В подальшому в зв'язку з реорганізацією банку листом № 235 від 08.08.2013 було змінено належний позивачу номер рахунку на НОМЕР_2 в Кременчуцькому відділенні ПАТ «Укрінбанк».

П. 1.1. договору встановлено, що банк після отримання всіх необхідних документів відкриває Клієнту поточні рахунки НОМЕР_3 та здійснює їх обслуговування (надалі банківські послуги), відповідно до чинного законодавства України, нормативно-правових актів Національного банку України та внутрішніх документів Банку.

П.2.2.Клієнт має право:

П.2.2.1. Отримувати на цілі, передбачені чинним законодавством України, готівкові кошти (у межах коштів, наявних на його рахунках).

П.2.2.2. Вимагати від Банку своєчасного й повного надання банківських послуг відповідно до п.1.1. Договору.

П.2.2.5. Зазначати в платіжному дорученні дату валютування, яка не може бути пізніше 10 календарних днів після складання платіжного доручення (день складання не враховується).

П.2.2.7. Самостійно розпоряджатися коштами на своїх рахунках за умови дотримання вимог чинного законодавства України. Операції по рахунках можуть бути зупинені виключно у випадках, передбачених законами України.

П.2.3. Банк приймає на себе зобов 'язання:

П.2.3.2. Своєчасно здійснювати розрахункові операції відповідно до нормативно-правових актів НБУ та чинного законодавства.

П.2.3.3. Здійснювати прийняття та видачу готівки відповідно до чинного законодавства України та нормативно-правових актів Національного банку України.

Дослідивши зміст укладеного договору, суд дійшов до висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є договором банківського рахунка.

Відповідно до частини 1 статті 1066 Цивільного кодексу України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Нормами частини 1, 3 статті 1075 Цивільного кодексу України встановлено, що договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час. Залишок грошових коштів на рахунку видається клієнтові або за його вказівкою перераховується на інший рахунок в строки і в порядку, встановлені банківськими правилами.

Статтею 51 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначено, що банківські розрахунки проводяться у готівковій та безготівковій формах згідно із правилами, встановленими нормативно-правовими актами Національного банку України; безготівкові розрахунки проводяться на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.

Відповідно до п.1.15 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою Правління НБУ від 21 січня 2004р. № 22, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29 березня 2004р. за № 377/8976, доручення платників про списання коштів зі своїх рахунків і зарахування коштів на рахунки отримувачів банки здійснюють у термін, установлений законодавством України.

Пунктом 8.1. ст. 8 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", та п. 2.19 вищезазначеної Інструкції встановлено, що розрахункові документи, що надійшли до банку протягом операційного часу, банк виконує в день їх надходження. Розрахункові документи, що надійшли після операційного часу, банк виконує наступного операційного дня. Банк і клієнт мають право, ураховуючи встановлені законодавством строки проведення переказу, передбачити в договорі банківського рахунку інші, ніж встановлені в абзаці першому цього пункту, строки виконання розрахункових документів клієнта. Порядок виконання таких документів визначається договором між банком і клієнтом та внутрішніми правилами банку.

Пунктом 8.4. ст. 8 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" встановлено, що міжбанківський переказ виконується в строк до трьох операційних днів.

Як встановлено судом, 05.10.2015 позивачем до Банку було подано платіжне доручення № 1 про перерахування до бюджету єдиного податку в сумі 1923,14 грн. Вказана сума коштів була перерахована Банком.

12.10.2015 до Банку було подано платіжне доручення № 2 про перерахування коштів в сумі 25000 грн. на відкритий на ім'я позивача розрахунковий рахунок в АТ «Ощадбанк», однак до теперішнього часу кошти не перераховані.

09.11.2015 до банку було подано грошовий чек ЯЯ 0833877 на видачу готівкових коштів в сумі 26425 грн., однак банк відмовився видавати кошти.

14.11.2015 на адреси ПАТ «Укрінбанк» та Національного банку України позивачем було відправлено листи з претензіями про невиконання Кременчуцьким відділенням ПАТ «Укрінбанк» вимог Договору №15 банківського рахунку та вимог чинного законодавства України.

Проте, як зазначив позивач, до теперішнього часу ПАТ «Укрінбанк» відповіді на претензію не надав.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача про стягнення грошових коштів сумі 30 316,62 грн. не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Дослідивши зміст укладеного між позивачем та відповідачем договору, суд дійшов висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є договором банківського рахунку.

Відповідно до частини 1 статті 1066 Цивільного кодексу України, за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Відповідно до статті 1067 Цивільного кодексу України, Договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. Банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам. Банк не має права відмовити у відкритті рахунка, вчинення відповідних операцій за яким передбачено законом, установчими документами банку та наданою йому ліцензією, крім випадків, коли банк не має можливості прийняти на банківське обслуговування або якщо така відмова допускається законом або банківськими правилами. У разі необґрунтованого ухилення банку від укладення договору банківського рахунка клієнт має право на захист відповідно до цього Кодексу.

Згідно зі статтею 1068 Цивільного кодексу України, банк зобов'язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов'язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунка або законом. Банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.

Обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом (ст. 1074 Цивільного кодексу України).

24.12.2015 відповідно до Постанови Правління Національного банку України № 934 від 24.12.2015 «Про віднесення публічного акціонерного товариства «УКРІНБАНК» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) прийнято Рішення від 24.12.2015 № 239 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «УКРІНБАНК» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку».

Згідно з зазначеним рішенням розпочато процедуру виведення ПАТ «УКРІНБАНК» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на три місяці з 25.12.2015 по 24.03.2016 (включно) та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПУБЛІЧНОМУ АКЦІОНЕРНОМУ ТОВАРИСТВІ «УКРАЇНСЬКИЙ ІННОВАЦІЙНИЙ БАНК» (далі - Банк), код ЄДРПОУ 05839888, МФО 300142 - Білу Ірину Володимирівну.

Після введення у ПАТ «УКРІНБАНК» тимчасової адміністрації, порядок виплати коштів за договорами банківського вкладу, черговість та порядок задоволення вимог до банку, оплата витрат та здійснення платежів встановлено та здійснюється відповідно до приписів Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23.02.2012 №4452-VІ (далі Закон №4452-VІ).

Згідно п.1 ст.36 Закону №4452-VІ з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Відповідно до п.5 ст.36 Закону №4452-VІ під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема, задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку та примусове стягнення майна (у тому числі коштів) банку, накладення арешту та звернення стягнення на майно (у тому числі кошти) банку (виконавче провадження щодо банку зупиняється, у тому числі знімаються арешти, накладені на майно (у тому числі на кошти) банку, а також скасовуються інші вжиті заходи примусового забезпечення виконання рішення щодо банку).

Відповідно до пункту 1 частини п'ятої статті 36 Закону №4452-VІ, під час тимчасової адміністрації банком не здійснюються задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, оскільки вони є вимогами кредитора.

Кредитором банку, у визначенні ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», є юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до банку щодо його майнових зобов'язань.

Задоволення вимог кредиторів банку (юридичних та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності) здійснюється за рахунок коштів, одержаних в результаті ліквідації та реалізації майна банку, відповідно до вимог ст. 45 Закону №4452-VІ та у черговості визначеної ст. 52 Закону №4452-VІ.

Отже, зобов'язальні правовідносини, що склалися між сторонами на підставі договору банківського рахунка, мають майново-грошовий характер, відтак, у цьому випадку Позивач є кредитором за майновою вимогою щодо розпорядження належними йому коштами.

Таким чином, на Позивача поширюються обмеження щодо задоволення його вимог до Відповідача під час запровадження у ньому тимчасової адміністрації, встановлені приписами пункту 1 частини п'ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 20.01.2016 у справі № 6-2001цс15.

У даній постанові суд зазначив, що згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.

Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.

Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п'ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.

Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси.

Таким чином, господарський суд м. Києва суд на вимогу вказаної постанови ВСУ зазначає, що на момент звернення позивача до суду у відповідача вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Після запровадження Фондом гарантування вкладів фізичних осіб тимчасової адміністрації стосовно неплатоспроможного банку з метою виведення його з ринку та в подальшому відкликання Національним банком України банківської ліцензії та переходу до процедури ліквідації банку, задоволення вимог кредиторів банку здійснюється в порядку, передбаченому Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

При цьому, задоволення вимог окремих кредиторів поза межами процедури ліквідації банку порушує в цілому баланс інтересів кредиторів банку та не узгоджується з положеннями Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", якими передбачено, що під час ліквідаційної процедури неплатоспроможного банку визначається загальна сума його заборгованості перед кредиторами (пасив), формується ліквідаційна маса банку (актив) та здійснюється її реалізація з подальшим спрямуванням коштів, одержаних від продажу майна банку, на погашення акцептованих (визнаних) вимог кредиторів в порядку черговості відповідно до статті 52 цього Закону.

При цьому суд зауважує, що Позивач не позбавлений можливості захистити свої майнові права за договором банківського рахунку в порядку передбаченому Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

У відповідності до частини 1 статті 1074 Цивільного кодексу України (із змінами і доповненнями, внесеними згідно із законом України від 04.11.2010 № 2677-VI) обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом.

Отже, починаючи з 09.03.2011 (дата набрання чинності Законом України від 04.11.2010 № 2677-VI) випадки обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, можуть бути передбачені в спеціальному законі.

Процедура щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків врегульована Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який є спеціальним законом у даних правовідносинах.

Пунктом 16 статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" встановлено, що тимчасова адміністрація - процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом, а відповідно до пункту 6 статті 2 Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.

Відтак, у спорах пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація чи почата процедура його ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є спеціальними, а даний Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.

Виходячи зі суті (змісту) та згідно з частиною 2 статті 1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.

Нормами статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" врегульовані наслідки запровадження тимчасової адміністрації.

Так, відповідно до пункту 1 частини 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку.

Судом враховано, що пунктом 1 частини 6 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" передбачено, що обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом.

Однак, згідно з пунктом 4 частини 1 статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у цьому Законі термін "вкладник" вживається у значені "фізична особа (крім фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката".

Відтак, враховуючи дану норму, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності та юридичні особи не підпадають під визначення поняття "вкладник" у розумінні вищевказаного Закону. Тому, на них не поширюється виняток з обмеження встановленого пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Визначення терміну "кредитор банку" міститься у статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність", та під яким розуміється - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов'язань.

Виходячи з положень частини 1 статті 1066 Цивільного кодексу України, за договором банківського рахунка банк, зокрема, зобов'язується виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

За змістом пункту 1.24 статті 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" переказ коштів - рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатор та отримувач можуть бути однією і тією ж особою.

Отже, враховуючи вище наведені положення, та, зокрема, положення статей 177, 190, 509 Цивільного кодексу України, зобов'язання щодо переказу коштів, в тому числі у зв'язку із закриттям рахунку, з рахунку позивача, відкритому у відповідача, на його рахунок в іншому банку чи на рахунок контрагента позивача є майновим зобов'язанням.

Відтак, виходячи з аналізу вищенаведених положень, позивач є кредитором банку на якого поширюються обмеження встановлені пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", і тому не можуть бути задоволені його вимоги до відповідача від часу запровадження у останньому тимчасової адміністрації.

Розглядаючи спір по суті, судом враховано, що відповідно до пункту 3 частини 2 статті 37 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" уповноважена особа Фонду має право продовжувати, обмежувати або припиняти здійснення банком будь-яких операцій.

У матеріалах справи відсутні докази про те, що уповноважена особа Фонду дала дозвіл на продовження виконання відповідачем спірних платіжних доручень позивача та заяв про перерахування залишку коштів на рахунках.

Крім того, виходячи зі змісту статей 39, 40, 49, 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" під час тимчасової адміністрації складається план врегулювання (рішення Фонду, що визначає спосіб, економічне обґрунтування, строки та умови виведення неплатоспроможного банку з ринку) у якому визначаються заходи щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку в один із способів передбачених у частині 2 статі 39 даного Закону. Фонд складає реєстр активів і зобов'язань, які підлягають відчуженню. Під час відчуження зобов'язань Фонд має забезпечити неупереджене ставлення до всіх кредиторів неплатоспроможного банку, дотримуючись черговості, передбаченої статтею 52 цього Закону, при цьому зобов'язання банку за вкладами фізичних осіб, гарантованими Фондом, мають найвищий пріоритет і не можуть бути відчужені частково. Під час ліквідації банку уповноважена особа Фонду не має права здійснювати задоволення вимог кредиторів до затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів, за виключенням погашення за погодженням з виконавчою дирекцією Фонду вимог за правочинами, що забезпечують проведення ліквідаційної процедури. Кошти, одержані в результаті ліквідації та реалізації майна банку, спрямовуються уповноваженою особою Фонду на задоволення вимог кредиторів у черговості передбаченій статтею 52 даного Закону. Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження коштів від реалізації майна банку після повного задоволення вимог попередньої черги. Таким чином, після запровадження у банку тимчасової адміністрації (з метою виведення цього банку з ринку) та переходу до процедури ліквідації банку, задоволення вимог кредиторів відбувається у особливому, передбаченому зазначеним спеціальним Законом порядку з дотриманням принципів черговості, передбаченої статтею 52 цього Закону, та виходячи з того, що найвищий пріоритет мають зобов'язання банку за вкладами фізичних осіб, гарантованими Фондом.

Згідно з частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи вищезазначене, вимоги позивача про стягнення з відповідача коштів в сумі 30 316,62 грн. на інший рахунок позивача в іншому банку не підлягають задоволенню. При цьому суд звертає увагу позивача на те, що позивач може захистити свої майнові права за договором банківського рахунку в порядку передбаченому Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Щодо вимоги про стягнення моральної шкоди, то суд зазначає наступне:

Також позивач просить стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 10 000,00 грн.

Самостійним способом захисту цивільних прав та інтересів відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України є відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до положень Конституції України, зокрема статей 32, 62 і чинного законодавства, фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення їх прав і свобод та законних інтересів.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України №4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають:

- наявність такої шкоди,

- протиправність діяння її заподіювача,

- наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної школи не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз, тим більше, якщо така компенсація стосується юридичної особи. У будь-якому випадку розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.

Неправомірними діями відповідача позивачеві завдано також суттєвих немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які позначили негативні зміни у його житті.

Як вбачається з пояснень позивача, протиправні дії відповідача призвели позивача до моральних страждань, він втратив нормальний сон, переніс нервові потрясіння, вимушений докладати додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно з пунктами 5-6 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28.03.2007 №01-8/184 «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію», ділову репутацію юридичної особи становить престиж її фірмового (комерційного) найменування, торговельних марок та інших належних їй нематеріальних активів серед кола споживачів її товарів та послуг.

Приниженням ділової репутації суб'єкта господарювання (підприємця) є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, що дискредитують спосіб ведення чи результати його господарської (підприємницької) діяльності у зв'язку з чим знижується вартість його нематеріальних активів. Зазначені дії завдають майнової та моральної шкоди суб'єктам господарювання, а тому ця шкода за відповідними позовами потерпілих осіб підлягає відшкодуванню за правилами статей 1166 та 1167 ЦК.

Згідно з положеннями статті 23 ЦК особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

За змістом статей 23 та 201 ЦК, а також статті 8 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" право на повагу до ділової репутації може за своєю природою належати будь-якому господарюючому суб'єкту (підприємцю). Згідно зі статтею 55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Тому усі підприємці - як фізичні, так і юридичні особи, - мають право на відшкодування моральної шкоди внаслідок приниження їх ділової репутації та на звернення до господарського суду з відповідними позовами з додержанням визначених Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК) вимог щодо підвідомчості господарських спорів (п. 4 цитованого Інформаційного листа ВГСУ).

Абзац п'ятий частини першої статті 225 ГК України містить пряму вказівку на те, що матеріальна компенсація моральної шкоди підлягає відшкодуванню у випадках, передбачених законом. Згідно положення частини першої статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Згідно зі ст. 201 ЦК юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на інформацію та інші особисті немайнові блага, які можуть належати юридичній особі.

Статтею 16 ЦК України (ч. 2) визначено право особи на захист своїх прав і законних інтересів, зокрема, шляхом:

- припинення дії, яка порушує право;

- відновлення становища, яке існувало до порушення;

- примусове виконання обов'язку в натурі;

- відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

- відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

Статтею 20 Господарського кодексу України (ч. 2) визначено право суб'єкта господарювання на захист своїх прав і законних інтересів, зокрема, шляхом:

визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

присудження до виконання обов'язку в натурі;

відшкодування збитків;

іншими способами, передбаченими законом.

Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи організації мають право звертатись до господарського суду за захистом не лише своїх порушених або оспорюваних прав, а і охоронюваних законом інтересів.

Суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями.

Пунктом 6 Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 29.02.1996 № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди» (Із змінами, внесеними згідно з роз'ясненнями Вищого арбітражного суду України № 02-5/445 від 18.11.1997, № 02-5/433 від 13.11.1998, № 02-5/618 від 06.11.2000, роз'ясненням Вищого господарського суду України від 31.05.2002 № 04-5/609) передбачено, що розмір компенсації моральної шкоди залежить від характеру діяння особи, яка її заподіяла, а також від негативних наслідків через порушення немайнових прав позивача. При визначенні обсягу компенсації моральної шкоди слід виходити з того, що він не залежить від заподіяної відповідачем майнової шкоди, яку останній повинен відшкодувати відповідно до статті 440 Цивільного кодексу України.

Частиною 3 ст. 23 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

На законодавчому рівні особливо підкреслено, що інститут компенсації моральної шкоди є основним способом захисту нематеріальних благ.

При цьому суд вважає, що факт зменшення нематеріальних благ як наслідок протиправної дії правопорушника не є необхідною умовою для виникнення в потерпілого права на компенсацію моральної шкоди. Достатньо, щоб дії правопорушника створювали реальну загрозу зменшення нематеріального блага. Такий висновок випливає зі ст.23 ЦК, де в якості підстави виникнення права на компенсацію моральної шкоди зазначені дії, що створюють лише загрозу порушення ділової репутації (розповсюдження недостовірної інформації).

В позовній заяві міститься лише непідтверджена жодним доказом вимога про сплату моральної шкоди, без будь-якого обґрунтування її дійсної наявності та розміру. Не зрозуміло також з якого розрахунку Позивач виходив визначаючи розмір шкоди, у зв'язку з чим дана вимога також не підлягає задоволенню.

Належним чином дослідивши матеріали справи та вислухавши думки всіх присутніх в судовому засіданні сторін, з урахуванням ступеня вини відповідача, суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 10 000,00 грн.

Що стосується позовних вимог позивача про розірвання договору банківського рахунку № 15 від 09.11.2009, то суд задовольняє позовні вимоги в цій частині, у зв'язку з натупним:

Частиною 1 ст. 14 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1. ст. 607 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.

Згідно із ст. 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України) зміна господарських договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не встановлено договором (ч. 1). Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором (ч. 2). Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду (ч. 3).

Згідно із ч. 4 ст. 188 ГК України у разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Зважаючи на норми ст. 188 ГК України, ст. 26 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" договір про надання послуг з водопостачання може бути розірвано, зокрема, у зв'язку зі зміною власника об'єкта водопостачання.

Суд зазначає про неможливість виконання зобов'язань по договору з боку відповідача, у зв'язку з віднесенням публічного акціонерного товариства «УКРІНБАНК» до категорії неплатоспроможних.

Вказану неможливість виконання зобов'язань слід розглядати як підставу для припинення зобов'язань з огляду на настання обставин, за які не відповідає жодна із сторін, оскільки станом на момент вирішення спору відповідач не може надавати відповідачу послуги обумовлені договором, у зв'язку з чим договір № 15 від 09.11.2009 підлягає розірванню.

Частиною першою статті 651 Цивільного кодексу України визначено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. (ч. 2 ст. 651 ЦК України).

Відповідно до ст. 652 Цивільного кодексу України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.

Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Пунктом 7 ч. 1 ст. 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, у тому числі, припинення правовідношення.

Згідно з ст. 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Відповідно до ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

Фактичні обставини справи свідчать про наявність істотної зміни обставин, які відповідно до п. 1 та п. 2 ч. 1 ст. 652 Цивільного кодексу України є достатньою підставою для розірвання договору за рішенням суду.

Відповідно до ст. ст. 43, 33, 34 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги підлягають задоволенню частково.

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Виходячи з вищенаведеного та керуючись ст. 4, 33, 34, 49, 64, 75, 82, 83, 84, 85 ГПК України, господарський суд м. Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Розірвати договір банківського рахунку від 09.11.2009 №15, що укладений між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) та публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк" (04053, м. Київ, вул. Вознесенський узвіз, 10-А (колишня назва вул. Смирнова-Ласточкіна); ідентифікаційний код 05839888).

3. Стягнути з публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" (04053, м. Київ, вул. Вознесенський узвіз, 10-А (колишня назва вул. Смирнова-Ласточкіна); ідентифікаційний код 05839888) з будь-якого рахунку, виявленого під час виконання даного рішення суду, на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) 1 378 (одну тисячу триста сімдесят вісім) грн. судового збору.

4. В іншій частині позову - відмовити.

5. Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання, оформленого відповідно до ст. 84 Господарського процесуального кодексу України, та може бути оскаржене в порядку та строки, визначені Господарським процесуальним кодексом України.

6. Копію рішення розіслати сторонам.

Суддя Головатюк Л.Д.

Дата підписання повного тексту рішення - 02.03.2016