Ухвала суду № 55986901, 16.02.2016, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 лютого 2016 року № 876/2044/15

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Гінди О.М.

суддів: Качмара В.Я., Курильця А.Р.

за участю секретаря судових засідань: Гользбергер А.П.

представника позивача - Носик Н.Я.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Управління соціального захисту Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради на постанову Шевченківського районного суду м. Львова від 29 грудня 2014 року у справі за адміністративним позовом Управління соціального захисту Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради до ОСОБА_3 про зобов'язання до виконання мирової угоди, -

встановив:

28.04.2014 Управління соціального захисту Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради (далі - УСЗ, позивач) звернулося в суд із адміністративним позовом до ОСОБА_3 (далі - відповідач) у якому просить зобов'язати відповідача виконати мирову угоду від 07.06.2011, яка визнана ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 23.09.2011 № 6-а-18/11 та стягнути із нього на користь позивача 18364,37 грн.

Позов обґрунтований тим, що на стадії примусового виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду 09.11.2010 по справі № 2а-4/2009, між УСЗ та ОСОБА_3 07.06.2011 було укладено мирову угоду, яка затверджена ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 23.09.2011 по справі № 6-а-18/11. На виконання умов цієї угоди, 14.10.2011 УСЗ виплатило ОСОБА_3 заборгованість по заробітній платі в сумі 6720,19 грн, які згідно п. 6 цієї мирової угоди останній зобов'язується повернути у разі скасування вказаної вище постанови суду в касаційному порядку. Оскільки ухвалою Вищого адміністративного суду України від 19.11.2013 скасовано постанову Львівського апеляційного адміністративного суду 09.11.2010 по справі № 2а-4/2009, однак ОСОБА_3 відмовляється повернути виплачені йому за мировою угодою кошти, Управління соціального захисту, посилаючись на положення ст.ст. 525, 610, 611 ЦК України, просить позов задовольнити.

Постановою Шевченківського районного суду м. Львова від 29.12.2014 у задоволенні позову відмовлено.

Із цією постановою суду першої інстанції не погодився позивач та оскаржив її в апеляційному порядку. Вважає, що така прийнята з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому просить її скасувати та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити.

Представник апелянта у судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав та просить її задовольнити.

Відповідач у судове засідання не прибув, хоча належним чином повідомлений про його дату, час та місце, а тому у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України, апеляційний розгляд справи проведено у його відсутності.

Суд апеляційної інстанції, заслухав доповідь судді-доповідача, пояснення представника апелянта, перевірив матеріали справи та обговорив підстави і межі апеляційних вимог, вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволення позову, виходив з того, що позивачем у цій справі фактично ставиться вимога про поворот виконання судового рішення, що не було вирішено Вищим адміністративним судом України під час скасування постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 09.11.2010, а відтак для вирішення цього питання йому слід звертатися з заявою у порядку ст. 265 КАС України.

Однак, суд апеляційної інстанції з такими висновками суду першої інстанції не погоджується, оскільки такі зроблені без з'ясування того чи цей спір належить розглядати у порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України (далі - КАС) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Таким чином, законодавець чітко визначив, що суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування в сфері дотримання прав та свобод громадян та юридичних осіб за допомогою процесуального закону з певними особливостями, зокрема, обов'язку доказування правомірності своєї діяльності органами влади чи самоврядування. Тобто, однією з визначальних особливостей КАС є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, чиї права, свободи чи інтереси вони вважають порушеними, а відповідачем - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи.

Відповідно до статті 50 КАС громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.

Колегія суддів доходить висновку, що правовий аналіз пунктів 1-4 частини четвертої статті 50 КАС свідчить, що всі наведені підстави, коли громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб.

Однак і в цих випадках, водночас із перевіркою дій чи бездіяльності згаданих осіб, обставин, що стали підставою для втручання суб'єктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих суб'єктів владних повноважень.

Логічний спосіб тлумачення частини четвертої статті 50 КАС дозволяє колегії суддів дійти висновку, що і пункт 5 частини четвертої статті 50 КАС, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків «превентивного» судового контролю і має розумітися та застосовуватися судами саме в такому значенні, а не як норма, що давала би право для розширеного тлумачення права суб'єкта владних повноважень на адміністративний позов. Такий безпідставний підхід до розуміння змісту пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС по суті призводить до відмови органів влади від виконання своїх функціональних обов'язків та можливої дискреційної поведінки.

За пунктом 4 частини четвертої статті 50 КАС суб'єкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об'єднань, юридичних осіб, які не є суб'єктами владних повноважень, для превентивного судового контролю своєї ж діяльності і у випадках, визначених законом.

В випадку, що розглядається, позов заявлений про стягнення грошових коштів, що стали власністю ОСОБА_3 і, на думку суду апеляційної інстанції, не підпадають під дію пункту 4 частини четвертої статті 50 КАС.

Такі висновки суду апеляційної інстанції відповідають правовій позиції Верховного Суду України викладеній у постанові від 22.09.2015 по справі № 21-1884а15.

У постанові від 11.11.2015 по справі № 6-242цс15 Верховний Суд України дійшов висновку, що мирова угода за своєю правовою природою є договором, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами. Мирова угода не приводить до вирішення спору по суті, вона ґрунтується на взаємовигідних для обох сторін умовах і повинна виконуватися добровільно. У протилежному разі мирова угода, затверджена (визнана) судом, може бути підставою для примусового виконання. У разі невиконання однією зі сторін зобов'язань за умовами мирової угоди, інша сторона угоди може звернутися до державної виконавчої служби для примусового виконання ухвали суду про затвердження мирової угоди, якщо ця ухвала відповідає вимогам статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», але інша сторона угоди також не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди.

За приписами п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС суд закриває провадження у справі, якщо спір не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства.

Згідно ч. 1 ст. 203 КАС, постанова або ухвала суду першої інстанції скасовується в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається з підстав, встановлених відповідно статтями 155 і 157 цього Кодексу.

З огляду на те, що оскаржувана постанова судом першої інстанції прийнята з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про її скасування і закриття провадження у справі, роз'яснивши позивачу його право на звернення із цим позовом у порядку цивільного судочинства.

Керуючись ст.ст. 157, 195, 196, 198, 203, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд -

ухвалив:

апеляційну скаргу Управління соціального захисту Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради задовольнити частково.

Постанову Шевченківського районного суду м. Львова від 29 грудня 2014 року у справі № 466/2714/14-а скасувати, а провадження у справі закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.

На ухвалу протягом двадцяти днів, з дня складення її у повному обсязі, може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий: О.М. Гінда

Судді: В.Я. Качмар

А.Р. Курилець

Ухвала у повному обсязі складена та підписана 22.02.2016.