Постанова № 55907931, 15.02.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" лютого 2016 р. Справа№ 910/23232/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Буравльова С.І.

Дідиченко М.А.

за участю представників:

від позивача - Войтенко А.І., представник за довіреністю № 127 від 25.12.2015;

від відповідача - Савєльєв С.І., представник за довіреністю № 864/22 від 18.12.2015,

розглянувши апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства "Центренерго" на рішення господарського суду міста Києва від 09.11.2015 у справі №910/23232/15 (суддя Зеленіна Н.І.) за позовом державного підприємства зовнішньоекономічної діяльності "Укрінтеренерго" до публічного акціонерного товариства "Центренерго" про стягнення 6 862 444,24 грн.

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство зовнішньоекономічної діяльності "Укрінтеренерго" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з публічного акціонерного товариства "Центренерго" пені в сумі 1 858 190, 86 грн., 3% річних в сумі 110 847,52 грн. та інфляційних в сумі 4 893 405, 86 грн.

Рішенням господарського суду міста Києва від 09.11.2015 у справі №910/23232/15 позов задоволено: вирішено стягнути з відповідача на користь позивача пеню в сумі 1 000 000 грн., три відсотки річних в сумі 110 847,52 грн. та інфляційні в сумі 4 893 405, 86 грн.

Суд першої інстанції при ухваленні рішення по даній справі виходив з того, що прострочення відповідачем виконання свого грошового зобов'язання з оплати вартості поставленого вугілля є підставою для стягнення пені, річних та інфляційних.

Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду міста Києва від 09.11.2015 у справі №910/23232/15 скасувати в частині стягнення пені, прийнявши в цій частині нове - про відмову у задоволенні вказаної вимоги, а також розстрочити виконання рішення.

Апеляційна скарга мотивована тим, що протягом дії мораторію неустойка за невиконання грошових зобов'язань не нараховується, у тому числі це стосується і вимог по стягненню неустойки, нарахованої на борг перед поточними кредиторами.

Крім цього, апелянт посилається на те, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення неправомірно не задоволено клопотання відповідача про розстрочення судового рішення.

Представник апелянта - відповідача у справі в судовому засіданні 15.02.2016 підтримав вимоги за апеляційною скаргою.

Представник позивача в судовому засіданні 15.02.2016 проти апеляційної скарги заперечив та просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно зі ст. 99 Господарського процесуального кодексу України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково наданими доказами, якщо заявник обґрунтував неможливість їх надання суду в першій інстанції з причин, що не залежали від нього, повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення або ухвали місцевого суду у повному обсязі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Між державним підприємством зовнішньоекономічної діяльності "Укрінтеренерго" (Постачальник) та публічним акціонерним товариством "Центренерго" (Покупець) 16.10.2014 р. укладено договір поставки № 44/1-96.

Згідно п. п. 1.1, 1.2 договору, Постачальник зобов'язується передати (поставити) у власність Покупця імпортне кам'яне вугілля, ввезене на митну територію України судновими партіями за кодами згідно УКТЗЕД 2701 11 00 00/2701 19 00 00/2701 12 90 00 (далі Вугілля) та забезпечити укладення договору перевезення Вугілля залізничним транспортом до узгодженого Сторонами місця призначення, на умовах, погоджених Сторонами у цьому Договорі і специфікаціях, які є невід'ємною частиною цього Договору (далі - Специфікація/Специфікації). Покупець, на умовах, передбачених ним Договором, зобов'язується прийняти вказане Вугілля і сплатити вартість Вугілля за цим Договором.

Пунктом 6.5 договору встановлені наступні умови оплати вартості Вугілля: Покупець здійснює часткову оплату в розмірі 90% вартості Вугілля, визначеної в Специфікації до Договору, та скоригованої відповідно до пункту 6.2. Договору, не пізніше ніж за 15 календарних днів до підходу судна з Вугіллям в порт вивантаження, про що Постачальник письмово повідомляє Покупця, на підставі рахунку Постачальника. Постачальник разом з рахунком надає Покупцю копію коносаменту на суднову партію Вугілля, що є предметом Специфікації. Рахунок Постачальника повинен бути оплачений Покупцем протягом двох банківських днів з дати його отримання. Остаточний розрахунок за фактично поставлене за відповідною Специфікацією Вугілля, здійснюється Покупцем протягом 5 банківських днів з дати підписання останнього Акту приймання-передачі вугілля за відповідною Специфікацією на підставі рахунку-фактури Постачальника, виходячи із фактично поставленою обсягу Вугілля, ціни Вугілля, визначеної з урахуванням вимог п. 6.2., 6.3., та з урахуванням часткових оплат, проведених відповідно до п. 6.5.1 Договору.

Позивачем на виконання умов договору поставлено відповідачу кам'яне вугілля, яке було прийнято відповідачем, що підтверджується оформленими належним чином актами приймання-передачі (а.с. 43-77).

Відповідачем зобов'язання за договором виконувались неналежним чином, тобто було допущено прострочення оплати грошових коштів за договором.

Враховуючи те, що відповідачем було оплачено кам'яне вугілля з порушенням встановлених договором строків, позивачем за прострочення виконання грошового зобов'язання нараховано пеню в сумі 1 858 190, 86 грн., 3% річних в сумі 110 847,52 грн. та інфляційні в сумі 4 893 405, 86 грн.

З вимогою про стягнення зазначених сум позивач звернувся з даним позовом до суду.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

У відповідності до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 2 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Згідно зі статтею 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідачем зобов'язання з оплати отриманого товару виконувались неналежним чином, тобто з порушенням строків, встановлених договором.

Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Положеннями ст. 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Згідно п. 8.5 договору за порушення строків виконання зобов'язань з оплати покупець сплачує постачальнику неустойку у вигляді пені у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від розміру несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день порушення.

Позивачем, у зв'язку з простроченням виконання грошового зобов'язання відповідачем нараховано пеню в сумі 1 858 190, 86 грн.

Нарахування зазначеної санкції здійснювалось позивачем з урахуванням часткових оплат, здійснених відповідачем та в межах періоду, що встановлений частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України (протягом шести місяців з моменту невиконання відповідачем грошового зобов'язання).

Оскільки, відповідач прострочив виконання грошового зобов'язання перед позивачем за договором, судом першої інстанції вказані нарахування визнані обґрунтованими.

Разом з тим, пеня, хоча і визнана правомірно нарахованою, була зменшена судом до 1 000 000,00 грн.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції в частині зменшення розміру пені, з огляду на наступне.

Частина 3 статті 83 Господарського процесуального кодексу України надає господарському суду право, ухвалюючи рішення, зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.

Вирішуючи, в тому числі й з власної ініціативи, питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання (пункт 3 статті 83 ГПК), господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо (п. 3.17.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції").

Враховуючи інтереси сторін, ступень виконання покупцем зобов'язання, а також причини неналежного виконання відповідачем зобов'язання, колегія суддів вважає обґрунтованим зменшення розміру, заявленої до стягнення пені, до 1 000 000,00 грн.

Доводи апелянта про те, що протягом дії мораторію неустойка за невиконання грошових зобов'язань не нараховується, у тому числі це стосується і поточної заборгованості, відхиляються колегією суддів з огляду на наступне.

Апелянт обґрунтовуючи вказану позицію посилається на постанови Верховного Суду України (від 12.03.2013 у справі № 3-71гс12, від 01.10.2013 у справі № 3-27гс13, від 18.12.2012 у справі №3-67гс12).

Так, дійсно у вказаних постановах Верховний Суд України дійшов наступного висновку.

Частина 4 статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлює загальну заборону на нарахування штрафу і пені протягом часу дії мораторію на задоволення вимог кредиторів. Зміст цієї заборони не пов'язаний з визначенням поняття мораторію і не обмежений ним. Заборона чинна протягом дії мораторію. Тому, неустойка за невиконання грошових зобов'язань не нараховується в силу прямої заборони законом, безвідносно до часу їх виникнення.

При цьому, Верховний Суд України у вказаних постановах посилався на наступну редакцію ч. 4 статті 12 вказаного Закону (оскільки вона була чинною на момент виникнення спірних правовідносин сторін у справах, що переглядались судом): протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства; не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов'язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів).

Апелянт у своїй апеляційній скарзі також зазначає про необхідність застосування до даних правовідносин ч. 4 статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у вказаній вище редакції.

Разом з тим, згідно позиції Верховного Суду України, викладеною у вказаних постановах, до правовідносин сторін підлягає застосуванню саме та редакція Закону, яка була чинною на момент виникнення цих правовідносин.

На момент укладення договору між позивачем та відповідачем, а також на момент виникнення боргу та нарахування неустойки була чинною інша редакція Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", ніж та на яку посилається апелянт.

Так, згідно статті 19 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції станом на час існування спірних відносин): протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, зокрема, не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій.

Водночас, частиною п'ятою вказаною статті у зазначеній редакції передбачено, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на вимоги поточних кредиторів.

Вказана стаття 19 Закону підлягає застосуванню у даному випадку саме у наведеній вище редакції, оскільки вона була чинною на момент виникнення правовідносин між сторонами.

Отже, наведеною статтею повинен був також керуватись суд першої інстанції при прийнятті рішення.

Разом з тим, суд, в оскаржуваному рішенні послався на редакцію статті, яка була чинною станом на день порушення провадження у справі № 15/76-б про банкрутство відповідача.

Так, згідно вказаної статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції, яка була чинною станом на день порушення провадження у справі № 15/76-б) мораторій на задоволення вимог кредиторів поширюється на зобов'язання, строки виконання яких настали до подання заяви про порушення справи про банкрутство. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

При цьому, суд застосувавши до вказаних правовідносин зазначену статтю повинен був прийняти рішення про відмову у задоволенні вимоги про стягнення пені.

Проте, пославшись на вказану норму, суд задовольнив вимогу позивача та стягнув з відповідача пеню.

Враховуючи те, що судом першої інстанції не вірно застосовано ч. 2 статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції, яка була чинною станом на день порушення провадження у справі № 15/76-б про банкрутство відповідача), вказаний висновок підлягає виключенню з мотивувальної частини.

Як вже зазначалось, відповідно до позиції Верховного суду України, у даній ситуації до правовідносин сторін підлягає застосуванню саме та редакція Закону, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин.

Згідно ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин; далі - Закон) кредитор - юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство; забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя).

Провадження у справі № 15/76-б про банкрутство відповідача було порушено 09.02.2004 року.

Спірні правовідносини сторін виникли у 2014 році.

Відповідно вимоги позивача до відповідача виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

Отже, позивач є поточним кредитором.

Відповідно до ч. 1 статті 19 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин) мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.

Частиною 3 вказаної статті передбачено, що протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, зокрема, не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій.

Водночас, згідно частини п'ятою даної статті у зазначеній редакції дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на вимоги поточних кредиторів.

Отже, наведена редакція Закону, яка підлягає застосуванню у даному випадку, на відміну від попередньої редакції, чітко визначає, що дія мораторію в частині ненарахування неустойки не поширюється на вимоги поточних кредиторів.

Оскільки, позивач є поточним кредитором, на його вимоги не поширюється дія мораторію.

Таким чином, позивачем обґрунтовано заявлено вимогу про стягнення з відповідача пені, яка в свою чергу правильно була задоволена судом. При цьому, застосування судом першої інстанції неналежної редакції Закону не вплинуло на правильність висновку щодо задоволення позовних вимог, у зв'язку з чим підстави для скасування чи зміни рішення відсутні.

Позивачем також було заявлено до стягнення 3% річних в сумі 110 847,52 грн. та інфляційні в сумі 4 893 405, 86 грн.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачена вказаною статтею сплата суми боргу за грошовим зобов'язанням з урахуванням встановленого індексу інфляції, а так само трьох процентів річних від простроченої суми, здійснюється незалежно від наявності відповідного положення в договорі.

Оскільки, відповідач прострочив виконання грошового зобов'язання перед позивачем за договором, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних в сумі 110 847,52 грн. та інфляційних в сумі 4 893 405, 86 грн., розрахунок яких перевірений судом та не суперечить чинному законодавству.

Стосовно доводів апелянта про необґрунтованість відмови судом першої інстанції у задоволенні заяви відповідача про розстрочення виконання рішення, слід зазначити наступне.

Згідно ст. 121 Господарського процесуального кодексу України при наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони, державного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора чи його заступника і у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови, змінити спосіб та порядок їх виконання.

Відповідно до пункту 7.1.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 р. № 9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України" розстрочка означає виконання рішення частками, встановленими господарським судом, з певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частки також повинні визначатись господарським судом. При цьому слід мати на увазі, що розстрочка можлива при виконанні рішення, яке стосується предметів, що діляться (гроші, майно, не визначене індивідуальними ознаками; декілька індивідуально визначених речей тощо).

Пунктом 7.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 р. № 9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України" передбачено, що підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та порядку виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом. При цьому слід мати на увазі, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених статтею 121 ГПК, ця стаття не вимагає, і господарський суд законодавчо не обмежений будь-якими конкретними термінами відстрочки чи розстрочки виконання рішення. Проте, вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо фізичної особи (громадянина) - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, скрутний матеріальний стан, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог даного Кодексу і інших актів законодавства. Аналогічна за змістом норма міститься у п.1 ст. 193 Господарського кодексу України.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Положеннями ст. 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України зобов'язання повинно виконуватися у встановлений строк.

Згідно п. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Тому, вирішуючи питання про відстрочку або розстрочку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансований стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів в економіці держави та інші обставини справи, які б свідчили про можливість надання відповідачу розстрочки виконання судового рішення.

Судом апеляційної інстанції враховуються матеріальні інтереси стягувача, оскільки він також здійснює господарську діяльність, має зобов'язання щодо здійснення різного роду виплат, а також те, що неотримання грошових коштів істотно погіршує його фінансовий стан.

Крім того, слід також враховувати, що відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Відповідальність боржника означає можливість стягнення суми невиконаного грошового зобов'язання у тому числі із застосуванням заходів примусового характеру передбачених законодавством.

Тобто, боржник не звільняється від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошового зобов'язання за будь-яких обставин.

Окрім того, частина 2 статті 218 Господарського кодексу України передбачає, що відсутність у боржника необхідних коштів, а також порушення зобов'язань контрагентами правопорушника не вважаються обставинами, які є підставою для звільнення боржника від господарсько-правової відповідальності.

Відповідно до частини другої статті 617 Цивільного кодексу України, не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх зобов'язань контрагентом боржника, відсутність у боржника необхідних коштів.

Тяжкий його фінансовий стан також не є підставою для відстрочення виконання рішення.

Такої ж правової позиції дотримується Вищий господарський суд України, про що зазначено, зокрема, у постановах від 20.03.2007 р. по справі №16/242/06, від 24.03.2009р. по справі №10/1994 та багатьох інших.

Отже, скрутне фінансове становище відповідача, не звільняє його від обов'язку виконання рішення суду та відповідно підставою для розстрочення виконання рішення бути не може.

Наведені відповідачем обставини не засвідчують неможливості або ускладнення виконання рішення місцевого господарського суду в даній справі і не є винятковими в розумінні статті 121 ГПК України. Ці обставини лише вказують на те, що виконання судового рішення по даній справі негативно впливає на фінансовий стан відповідача.

При цьому, відповідачем не надано жодних доказів того, що у нього відсутні кошти на всіх банківських рахунках чи відсутнє майно, на яке можна звернути стягнення.

Також, не наведено доводів та обґрунтування стосовно можливості виконання відповідачем рішення у разі його розстрочення.

Не надано при цьому і жодних доказів, що відповідач отримуватиме у певні періоди відповідні кошти, необхідні для виконання ним даного рішення з розстроченням.

Необхідність доведення наведених обставин, поряд з доводами про неспроможність негайного виконання рішення, також є необхідною передумовою для його розстрочення.

З огляду на викладене, апелянтом не доведено обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, що в свою чергу унеможливлює задоволення заяви про розстрочку виконання рішення.

За наведених обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про залишення без задоволення заяви відповідача про розстрочку виконання рішення суду.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Оскільки, в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на відповідача (апелянта).

Керуючись ст. ст. 32-34, 43, 49, 99, 101-103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства "Центренерго" залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 09.11.2015 у справі №910/23232/15 - без змін.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника - відповідача у справі.

3. Матеріали справи №910/23232/15 повернути до господарського суду міста Києва.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановленому Господарським процесуальним кодексом України порядку та строки.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді С.І. Буравльов

М.А. Дідиченко