Ухвала суду № 55868401, 16.02.2016, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 лютого 2016 р. Справа № 876/7056/13

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого суддіЗаверухи О.Б.,

суддівГінди О.М., Качмара В.Я.,

за участю секретаря судового засіданняАндрушківа І.Я.,

представника відповідачаОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу Луцької обєднаної державної податкової інспекції Волинської області Державної податкової служби на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2012 року у справі за позовом підприємця ОСОБА_2 до Луцької обєднаної державної податкової інспекції Волинської області Державної податкової служби про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,-

В С Т А Н О В И В:

07.11.2012 року підприємець ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Луцької обєднаної державної податкової інспекції Волинської області Державної податкової служби, в якому просила визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення відповідача № НОМЕР_1 від 04.05.2012 року.

На обґрунтування позовних вимог зазначає про хибність висновків, викладених в акті позапланової виїзної перевірки СПД ОСОБА_2 з питань здійснення фінансово-господарських операцій з ОСОБА_3 "Медео-Захід" в листопаді 2010 року. Вважає, що правомірно віднесла до податкового кредиту суми ПДВ, сплачені в ціні придбаних товарів у ОСОБА_3 "Медео-Захід", оскільки факт придбання товарно-матеріальних цінностей та подальше їх використання у власній господарській діяльності підтверджується первинними документами податкового та бухгалтерського обліку.

Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2012 року адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Луцької обєднаної податкової інспекції від 04 травня 2012 року № НОМЕР_1.

Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що викладені в акті перевірки підприємця ОСОБА_2 висновки податкового органу про нікчемність правочинів, укладеного між ОСОБА_3 "Медео-Захід" та позивачем, не знайшли свого підтвердження в ході з'ясування обставин у справі по суті. Відтак, встановлення податковим органом завищення позивачем податкового кредиту по господарських операціях із вказаним контрагентом-постачальником є необґрунтованим та безпідставним, а прийняте податкове повідомлення-рішення від 04 травня 2012 року №0001421701 є протиправним.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, Луцька обєднана державна податкова інспекція Волинської області Державної податкової служби подала апеляційну скаргу, в якій просила оскаржувану постанову скасувати та прийняти нову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржувана постанова є незаконною та необґрунтованою, прийнята з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, за результатами виїзної позапланової документальної перевірки СПД ОСОБА_2 з питань здійснення фінансово-господарських операцій з ОСОБА_3 "Медео-Захід" в листопаді 2010 року Луцькою ОДПІ складено акт №827/17-2/НОМЕР_2 від 23.04.2012 року(а.с.7-12).

Вищевказаним актом встановлено порушення позивачем вимог вимог ч.1 ст.201, ч.1-6 ст.203, 215, 216, 228, 662, 655, 656, 628, 638, 664 ЦК України в частині недодержання в момент вчинення правочину вимог, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними по правочинах, здійснених підприємцем ОСОБА_2 при придбанні товарів, відповідно до ч.1,5 ст.203, п.1.2 ст.215, ст.228 ЦК України, зазначені правочини мають ознаки нікчемності та є нікчемними в силу Закону, п.1.4 ст.1, п.п.7.2.6 п.7.2, п.п.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України "Про податок на додану вартість", в результаті чого завищено суму податкового кредиту з ПДВ за листопад 2010 року на 49425,00 грн.

На підставі акту перевірки Луцькою ОДПІ винесено податкове повідомлення-рішення від 04.05.2012 року №0001421701, яким підприємцю збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на 74137,50 грн. (в тому числі: за основним платежем - 49425,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) - 24712,50 грн.)(а.с.14).

Приймаючи оскаржувану постанову суд першої інстанції прийшов до висновку про неправомірність прийнятого відповідачем податкового повідомлення-рішення.

Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав.

В період, що перевірявся, платники податку на додану вартість, об'єкти, база та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету, визначались Законом України «Про податок на додану вартість» (у відповідній редакції).

Відповідно до п. 1.3 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» платник податку це особа, яка згідно з цим Законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем, або особа, яка імпортує товари на митну територію України.

Відповідно до п. 1.7, п. 1.8 цієї статті податковий кредит це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом, а бюджетне відшкодування це сума, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у зв'язку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом.

Відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 цього Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у звязку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до пп. 7.7.1 та пп. 7.7.2 ст. 7 цього Закону, сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобовязання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду.

При позитивному значенні суми, розрахованої згідно з пп. 7.7.1 цього пункту, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені законом для відповідного податкового періоду.

При відємному значенні суми, розрахованої згідно з пп. 7.7.1 цього пункту, така сума враховується у зменшення суми податкового боргу з цього податку, що виник за попередні податкові періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до закону), а при його відсутності зараховується до складу податкового кредиту наступного податкового періоду.

Підпунктом 7.7.4 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» встановлено, що платник податку, який має право на одержання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення повної суми бюджетного відшкодування, подає відповідному податковому органу податкову декларацію та заяву про повернення такої повної суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації.

Підпунктом 7.7.10 цього пункту передбачено, що джерелом сплати бюджетного відшкодування (у тому числі бюджетного боргу) є загальні доходи Державного бюджету України. Забороняється обумовлювати або обмежувати виплату бюджетного відшкодування наявністю або відсутністю доходів, отриманих від цього податку в окремих регіонах України.

При цьому відповідно до пп. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 цього Закону податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Підпунктом 7.4.5 п.7.4 ст.7 цього Закону визначено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Згідно з наведеними нормами правомірність віднесення позивачем вказаних сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту за вказані податкові періоди підтверджує його право на бюджетне відшкодування цього податку.

Також аналіз зазначених норм дає підстави зробити висновок, що формування підприємством податкового кредиту не може ставитись у пряму залежність від додержання податкової дисципліни третіми особами, а повязане з призначенням придбаних товарів (послуг) для використання у господарській діяльності та наявності податкової накладної (накладних).

Одночасно колегія суддів погоджується з доводами апелянта, що також необхідно встановити факт реальності господарських операцій, тобто фактичне поставлення товарів (послуг).

При цьому, якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на формування податкового кредиту з податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо включення сум податку, сплачених ним в ціні придбаних товарів (робіт, послуг), до складу податкового кредиту та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Наведене узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03), де Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Отже, аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту.

Разом з тим, необхідною умовою для віднесення сплачених (нарахованих) у ціні товарів сум податку на додану вартість до податкового кредиту є факт придбання товарів, вартість яких відноситься до податкового кредиту з податку на додану вартість. Отже, для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість витрати платника щодо сплати (нарахування) відповідної суми податку у складі ціни товару мають бути підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції та є підставою для формування податкового обліку платника податків.

На підставі зазначених обставин колегія суддів вважає висновки відповідача викладені в акті перевірки необґрунтованими з наступних підстав.

З матеріалів справи слідує, що на підставі договору поставки товару №20/10 від 20.10.2010 року, укладеного між СПД ОСОБА_2 та ОСОБА_3 "Медео-Захід", останнє у листопаді 2010 року здійснило три поставки товарно-матеріальних цінностей (цукру-піску) в адресу позивача, про що свідчать податкові накладні від 05.11.2010 року №51105, від 15.11.2010 року №151104, від 17.11.2010 року №171106, а також видаткові накладні за вказані дати(а.с.18-19, 21-22, 24-25).

Розрахунок за поставлений товар позивач здійснив у безготівковій формі, шляхом банківського переказу грошових коштів, що підтверджується банківською випискою №66 за 16.12.2010 року(а.с.76).

Суми ПДВ, сплачені позивачем в ціні придбаного у ОСОБА_3 "Медео-Захід" товару, були ним включені до складу податкового кредиту листопада 2010 року, що в свою чергу підтверджується додатком №5 до Декларації та даними Реєстру отриманих та виданих податкових накладних за листопад 2010 року(а.с.27-31).

На підтвердження факту транспортування придбаного у ОСОБА_3 "Медео-Захід" товару позивач надав товарно-транспортні накладні №51104 від 05.11.2010 року, №151103 від 15.11.2010 року, №171106 від 17.11.2010 року(а.с. 20,23,26), цивільно-правовий договір від 01.09.2010 року, укладений із ОСОБА_4 на виконання послуг водія автотранспортного засобу, який фактично здійснював перевезення цукру, та видатковий касовий ордер про здійснення розрахунків із водієм за надані послуги в листопаді 2010 року(а.с.87,88).

Крім цього, факт використання придбаного товару у власній господарській діяльності позивач підтвердив первинними документами на його реалізацію, а саме договором купівлі-продажу товару від 09.08.2010 року № 09/08, випискою № 66 за 16.12.2010 року, видатковими накладними № КВ-0000068 від 10.11.2010 року, № КВ-0000059 від 18.11.2010 року та № КВ-0000047 від 17.11.2010 року, податковими накладними № 68 від 10.11.2010 року, № 59 від 18.11.2010 року та № 47 від 17.11.2010 року, товарно-транспортними накладними серії КВ № 68 від 10.11.2010 року, № 59 від 18.11.2010 року та № 47 від 17.11.2010 року, генеральним дорученням від 09.08.2010 року(а.с.72-86).

З наведених вище документів слідує, що всі вони відповідають вимогам до первинних документів, встановленим Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Крім того, виписані ОСОБА_3 "Медео-Захід" позивачу податкові накладні не мали недоліків, а порядок їх заповнення відповідав чинному на момент їх видання законодавству.

Отже, з дня отримання податкових накладних у позивача виникло право формувати податковий кредит по взаєморозрахунках з ОСОБА_3 "Медео-Захід".

Поряд з тим, колегія суддів зазначає, що доводи відповідача про відсутність у ОСОБА_3 "Медео-Захід" трудових ресурсів, виробничо-складських приміщень, майна не спростовують фактичне виконання спірних операцій з поставки, оскільки специфіка підприємницької діяльності з купівлі-продажу товару, полягає у тому, що підприємству, яке реалізує товарно-матеріальні цінності та є перепродавцем товару, як правило, не вимагається ані значної кількості працівників, ані наявності основних засобів, складських приміщень та транспорту для виконання взятих на себе зобов'язань. Особливістю поставки товару за участю транзитних постачальників є те, що даний вид діяльності може здійснюватися без попереднього зберігання товару, а перевезення виконуватися транспортними засобами, що належать третім особам (як це фактично і було у розглядуваному випадку).

Безтоварність господарських операцій з придбання платником податку товару (робіт, послуг) має підтверджуватися належними, допустимими та достатніми доказами і не може ґрунтуватися на припущеннях, зокрема обумовлюватись лише допущеними контрагентом порушеннями вимог законодавства щодо створення підприємства та ведення фінансово-господарської діяльності. Якщо вказаний контрагент допустив такі порушення, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо нього, адже законом іншого не передбачено.

При дотриманні контрагентом законодавчо встановлених вимог щодо оформлення відповідних документів підстави для висновку про недостовірність або суперечливість відомостей, зазначених у таких первинних документах, відсутні, якщо не встановлені обставини, що свідчать про обізнаність покупця про зазначення продавцем недостовірних відомостей.

З акту перевірки слідує, що фактично висновки Луцької ОДПІ Волинської області ДПС щодо допущених позивачем порушень податкового законодавства мотивовані результатами перевірки його контрагента ОСОБА_3 «Медео-Захід», викладеними в акті № 339/23-3/35594018 від 20.01.2012 року, що також не заперечується відповідачем у справі.

При цьому слід зазначити, що дефектність та навіть фіктивність контрагента платника податків сама собою не свідчить про обізнаність платника податків із протиправним характером діяльності його контрагента або про дефектність самих господарських операцій чи первинних документів за такими операціями. Обставини фіктивності та інших недоліків правового статусу контрагентів платника податків, так само і невиконання ними своїх податкових зобов'язань, підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами, що свідчать про нереальність господарської операції або відсутність в ній ділової мети, яка зі змісту положень ст. 14 Податкового кодексу Українипередбачає обов'язкову спрямованість будь - якої операції на отримання позитивного економічного ефекту.

Лише встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника податку з недобросовісним постачальником з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями контрагента може слугувати підставою для висновку про неправомірне формування ним податкового кредиту з ПДВ та валових витрат.

При цьому, колегія суддів вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». Так, наведені відповідачем аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентами, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагента, як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

На момент здійснення господарських операцій з позивачем ОСОБА_3 «Медео-Захід» було зареєстровано у встановленому порядку, не було виключено з ЄДРПОУ, перебувало на обліку в органах державної податкової служби та було зареєстровано платником податку на додану вартість, здійснювало господарську діяльність відповідно до законодавства.

Враховуючи наведені вище обставини, колегія суддів дійшла висновку, що на підставі належних, допустимих та достатніх доказів встановлено факти реального отримання СПД ОСОБА_2 товарів від ОСОБА_3 «Медео-Захід», підтвердження здійснення господарських операцій первинними документами, які відповідають вимогам законодавства, тому у податкового органу не було законних підстав для висновків про неправомірність формування позивачем податкового кредиту з податку на додану вартість по взаєморозрахунках з цим контрагентом.

Щодо тверджень податкового органу про нікчемність зазначеного вище договору, укладеного між СПД ОСОБА_2 та ОСОБА_3 «Медео-Захід», колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до положень ст. 203 Цивільного кодексу України до загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, відноситься: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно з ст. 216 цього Кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю.

Згідно з ст. 228 цього Кодексу правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України, господарське зобовязання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосубєктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Отже, для висновку про нікчемність зазначеного вище договору купівлі-продажу необхідно встановити невідповідність такого правочину загальним умовам чинності правочину та наявність мети, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що податковим органом не доведено наявності у позивача та/чи його контрагента умислу при укладенні ним договору, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства або порушує публічний порядок. Зазначений договір був укладений саме з метою здійснення передбаченої законом підприємницької діяльності, зобовязання за ним виконані сторонами належним чином, а тому даний договір не може розглядатися як нікчемний.

Отже, оскільки не було встановлено нікчемність зазначеного вище договору, то відповідно не можна застосовувати наслідків нікчемного правочину.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що податкове повідомлення рішення Луцької ОДПІ Волинської області ДПС № НОМЕР_1 від 04.05.2012 року є протиправним.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржувану постанову слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 200, п. 1 ч. 1 ст. 205, ст. ст. 206, 254 КАС України, суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Луцької обєднаної державної податкової інспекції Волинської області Державної податкової служби залишити без задоволення, а постанову Волинського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2012 року у справі № 2а/0370/3729/12 без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий:О.Б. Заверуха

Судді:О.М. Гінда

ОСОБА_5