Ухвала суду № 55796768, 09.02.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 лютого 2016 року м. Київ К/800/4382/15

Вищий адміністративний суд України у складі:

головуючого суддіРозваляєвої Т. С. (суддя-доповідач),суддівМаслія В. І., Черпіцької Л. Т.,секретаря судового засідання Кальненко О. І.,

за участю: представника позивача - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 жовтня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2014 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" до Державної реєстраційної служби України, Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сіволіна Михайла Юрійовича про скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

встановив:

Публічне акціонерне товариство "Державна продовольчо-зернова корпорація України" звернулося до суду з позовом до Державної реєстраційної служби України, Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сіволіна М. Ю. про скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 жовтня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2014 року, позов задоволено частково:

визнано дії державного реєстратора прав на нерухоме майно Сіволіна М. Ю. протиправними щодо винесення рішення від 15 липня 2013 року № 3978690 про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень;

скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно пі реєстраційної служби України Сіволіна М. Ю. від 15 липня року № 3978690 про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень;

у решті позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просив їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Заперечень не надходило.

Заслухавши доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Судами встановлено, що 26 червня, 27 червня та 02 липня 2013 року ПАТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» подано чотири заяви до Реєстраційної служби Комінтернівського районного управління юстиції Одеської області про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про реєстрацію права приватної власності Публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» на нерухоме майно - майновий комплекс, що розташований за адресою: Одеська обл., Комінтернівський район, с. Кремидівка, вулиця Центральна, будинок 10.

Заяви позивача зареєстровані у базі даних про реєстрацію заяв і запитів Державного реєстру речових прав та нерухоме майна 26 червня 2013 року за реєстраційним номером 1736382, що підтверджується карткою прийому заяви № 3441155; 27 червня 2013 року за реєстраційним номером № 1764823, що підтверджується карткою прийому заяви № 3497242; 27 червня 2013 року за реєстраційним номером № 1765307, що підтверджується карткою прийому заяви № 3498245; 02 липня 2013 року за реєстраційним номером 1793575, що підтверджується карткою прийому заяви № 3557142.

За наслідками розгляду заяви державним реєстратором прав на нерухоме майно Сіволіним М. Ю. винесено рішення від 15 липня 2013 року № 3978690 про відмову у державній реєстрації права власності на нерухоме майно - майновий комплекс, що розташований за адресою: Одеська обл., Комінтернівський район, с. Кремидівка, вулиця Центральна, будинок 10.

Спірне рішення прийняте в порядку ст. 24 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та з посиланням на пункти 16, 23 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703 (далі - Порядок № 703). Підставою для прийняття відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень стало те, що позивач надав документи для державної реєстрації права власності, які не дають можливості встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують.

Не погоджуючись з рішенням та діями відповідача, позивач заявив цей позов.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов частково, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що дії та рішення є протиправними. Проте відсутні правові підстави щодо зобов'язання відповідачів прийняти конкретне рішення (зобов'язати вчинити певні дії), що виходитиме за межі завдань адміністративного судочинства та може бути формою втручання в дискреційні повноваження відповідачів.

Колегія суддів касаційної інстанції не заперечує правильності резолютивної частини оскаржуваних судових рішень щодо наявності підстав для задоволення позову в частині, але не погоджується з їх мотивуванням з огляду на наступне.

Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" № 1952-ІV від 01 липня 2004 року (далі - Закон № 1952), постановою Кабінету Міністрів України № 703 від 22 червня 2011 року "Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно" (далі - Порядок № 703).

Пункт 1 ч. 2 ст. 9 Закону № 1952 передбачає обов'язок державного реєстратора під час розгляду заяви про реєстрацію встановити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями.

Згідно із ч. 1 ст. 15 Закону № 1952 державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації.

В силу п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону № 1952 державний реєстратор: приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав.

Пунктом 23 Порядку № 703 визначено, що державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень виключно за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, що визначені в Законі України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Підстави для відмови в державній реєстрації перелічені в статті 24 Закону № 1952-IV, якщо: 1) заявлене право, обтяження не підлягає державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) об'єкт нерухомого майна розміщений на території іншого органу державної реєстрації прав; 3) із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа; 4) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують; 5) заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев'ятою статті 15 цього Закону: 5-1) заяву про державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 5-2) заяву про державну реєстрацію речових прав, похідних від права власності, подано за відсутності державної реєстрації права власності, крім випадків, установлених частиною дев'ятою статті 15 цього Закону; 5-3) під час подання заяви про державну реєстрацію права власності на підприємство як єдиний майновий комплекс, житловий будинок, будівлю, споруду (їх окремі частини), що виникло на підставі документа, за яким правонабувач набуває також право власності на земельну ділянку, не подано заяву про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку; 5-4) після завершення п'ятиденного строку з дня отримання заявником письмового повідомлення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав не усунено обставин, що були підставою для прийняття такого рішення; 5-5) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію; 5-6) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка не є державним кадастровим реєстратором або державним виконавцем; 6) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене право та обтяження такого права вже зареєстровано у Державному реєстрі прав.

Системний аналіз наведених норм дає підстави вважати, що законодавець визначив перелік підстав, за яких державний реєстратор, встановивши їх наявність, може прийняти рішення про відмову в державній реєстрації прав. При цьому вказані норми визначають вичерпний перелік підстав для відмови у реєстрації.

Такий висновок пояснюється, зокрема, приписами імперативної норми ч. 4 ст. 9 Закону № 1952, в якій вказано, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав.

Утім, слід мати на увазі, що така відмова має бути прийнята у відповідності до ст. 2 КАС України яка визначає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. При цьому з посиланням на норми закону та ніяким чином не містити декларативних висновків.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Як встановлено судами обох інстанцій, посилаючись на ст. 24 Закону, підставою для відмови у державній реєстрації зазначено, що документи, подані для проведення державної реєстрації прав, не відповідають вимогам, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують.

Між тим, приймаючи рішення, державний реєстр не пояснив, в чому саме полягає невідповідність поданих документів вимогам законодавства чи неможливість встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують, відповідно до ст. 2 КАС України.

Зазначене призводить до неоднакового розуміння рішення реєстратора, ускладнює його оскарження в судовому порядку та є грубим порушенням вимог законодавства.

Таким чином, відсутність у відмові про вчинення реєстраційної дії обставин, на підставі яких державний реєстратор дійшов таких висновків, унеможливлює надання судом правової оцінки діям відповідача.

Колегія суддів касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що в ході аналізу документів, поданих для проведення державної реєстрації прав, державним реєстратором виявлено кілька підстав для відмови в державній реєстрації прав або зупинення розгляду заяви; у відповідному рішенні необхідно вказувати одразу всі виявлені підстави із посиланням на норми права.

Враховуючи наведене, помилкове застосування судами норм матеріального права не призвело до прийняття неправильного по суті рішення, а тому суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів за наявності інших підстав для задоволення позову в частині про визнання дії державного реєстратора протиправними щодо винесення рішення від 15 липня 2013 року № 3978690 про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень та його скасування.

Щодо вимоги про зобов'язання вчинити дії, колегія суддів зазначає таке.

Частиною 2 статті 162 КАС України встановлено, що у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. При цьому, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, суд не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Таке втручання не можуть бути виправдані з підстав доцільності та необхідності врегулювання спірних відносин.

Аналіз наведених норм дає підстави стверджувати, що завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.

Таким чином вимога про зобов'язання зареєструвати право не підлягає задоволенню, оскільки призведе до того, що суд перебере на себе повноваження відповідача та втрутиться в його дискреційні повноваження.

Крім того, відсутність у відмові про вчинення реєстраційної дії обставин, на підставі яких державний реєстратор дійшов висновків про таку відмову, унеможливлює надання оцінки документам, які надавалися позивачем для реєстрації права.

За таких підстав, колегія судів погоджується з висновками судів про відмову в задоволенні позову у такий спосіб в частині.

Згідно із ч. 2 ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив :

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 жовтня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2014 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеними статтями 237, 238, 239-1 КАС України.

Судді: