Постанова № 55653713, 08.02.2016, Львівський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 лютого 2016 року Справа № 876/2125/15

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого-судді Сапіги В.П.,

суддів: Левицької Н.Г., Обрізка І.М.,

за участі секретаря судових засідань ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної виконавчої служби України на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 30.01.2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Державної виконавчої служби України про визнання неправомірною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

19.01.2015 року ОСОБА_2 звернулась в суд з адміністративним позовом до Державної виконавчої служби України про визнання неправомірною бездіяльності ДВС України, яка полягає у неперерахуванні ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 34748,63 грн. (еквівалент 2000 євро) та зобовязати ДВС України перерахувати вищезазначені грошові кошти на наданий позивачем банківський рахунок.

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що є дружиною покійного ОСОБА_3, який помер 09.06. 2013 року. На момент його смерті у Європейському суді з прав людини розглядалася його заява № 62247/12 проти України щодо невиконання рішення суду про виплату йому соціальної допомоги. 13.02.2014 року Європейським судом з прав людини було ухвалено остаточне рішення у справі Васильєв проти України, до якої було приєднано ще 248 заяв, в тому числі і ОСОБА_3 Вищевказаним рішенням Європейський суд з прав людини постановив, що протягом трьох місяців держава-відповідач (Україна) має забезпечити виконання рішень національних судів, ухвалених на користь заявників, які підлягають виконанню, та сплатити 2000 (дві тисячі) євро кожному заявнику або його/її спадкоємцю. В кінці травня 2014 року на її адресу надійшла постанова відділу примусового виконання рішень ДВС України про відкриття виконавчого провадження на підставі наведеного рішення Європейського суду з прав людини. У супровідній до даної постанови містилася пропозиція надати банківські реквізити для перерахування стягнутих сум. Позивачем на адресу відповідача були надіслані нотаріально завірені копії свідоцтв про право на спадщину, з яких вбачається, що позивач разом з своїми малолітніми дітьми є спадкоємцями померлого ОСОБА_3, а також копію паспорту, ідентифікаційного коду та довідки про відкриття рахунку у банку. В кінці листопада 2014 року на адресу ОСОБА_2 надійшов лист відповідача від 05.11.2014 року, з вимогою надати уточнені банківські реквізити в національній валюті (українська гривня) для виплати належних грошових коштів. 25.11.2014 року позивачем повторно був направлений відповідачу пакет документів, в тому числі банківські реквізити, на які слід перераховувати кошти. Однак, станом на 19.01.2015 року вищезазначені кошти не перераховані, що порушує її права на отримання належних коштів. Просить суд визнати неправомірною бездіяльність Державної виконавчої служби України, яка полягає у неперерахуванні ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 34748,63 грн. (еквівалент 2000 євро) та зобовязати Державну виконавчу службу України перерахувати вищезазначені грошові кошти на наданий позивачем банківський рахунок.

Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 30.01.2015 року адміністративний позов задоволено повністю, так як суд погодився з доводами позивача.

Зазначену постанову суду оскаржив відповідач - Державна виконавча служба України, вважаючи її незаконною, прийнятою із порушенням норм матеріального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи, а тому просить її скасувати з підстав та доводів, наведених в апеляційній скарзі.

Вимоги за апеляційною скаргою обґрунтовує зокрема тим, що при розгляді адміністративного позову судом першої інстанції не взято до уваги той факт, що на момент подачі позивачем адміністративного позову - 19.01.2015 р., державним виконавцем відділу примусового виконання рішень ДВС України ще 23.12.2014 р. винесено розпорядження №42621126/11, відповідно до якого грошові кошти в сумі 34748,63 грн необхідно перерахувати на користь ОСОБА_2 як спадкоємцю ОСОБА_3 згідно спадкової справи №01/2014. При тому суд хибно стверджує, що розпорядження є внутрішнім документом, який не свідчить про те, що дане розпорядження виконано бухгалтером ОСОБА_4 шляхом направлення платіжного доручення до органів Державної казначейської служби України. Підтвердженням того, що розпорядження виконано є платіжне доручення №5951 від 24.12.2014 р., яке на момент розгляду адміністративного позову перебувало на виконанні у ДКС України м. Києва. Крім того, за даним платіжним дорученням кошти в сумі 34748,63 грн 29.01.2014 були перераховані позивачу, однак сторона позивача даний факт від суду приховала, що й було причиною невірного застосування судом першої інстанції норм законодавства, що призвело до помилкових висновків та як наслідок винесення незаконного рішення, оскільки на момент розгляду справи судом рішення Європейського суду з прав людини №29266/08 від 13.02.2014 р. виконане в повному обсязі..

Суд у відповідності до ч.1 ст.41 КАС України відзначає, що коли відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.

Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів врахувала наступні норми чинного законодавства та обставини справи.

Згідно ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, добросовісно.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 13.02.2014 року Європейським судом з прав людини (далі - ЄСзПЛ) ухвалено остаточне рішення у справі Васильєв проти України № 29266/08, до якої було приєднано ще 248 заяв, в тому числі і громадянина ОСОБА_3 № 62247/12, який помер 09.06.2013 року, що підтверджено свідоцтвом про смерть від 11.06.2013 року. Позивач у даній справі є дружиною ОСОБА_3 та його спадкоємцем, що стверджується свідоцтвами про право на спадщину за законом.

Наведеним рішенням ЄСзПЛ постановив, що протягом трьох місяців держава-відповідач Україна має забезпечити виконання рішень національних судів, ухвалених на користь заявників, які підлягають виконанню, та сплатити 2000 (дві тисячі) євро кожному заявнику або його/її спадкоємцю, вказаних в Додатку 1, в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди, та компенсації судових витрат, а також додатково сплатити суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам на ці суми; ці суми повинні бути конвертовані в національну валюту за курсом на день здійснення виплати.

Як вбачається з матеріалів справи, в кінці травні 2014 р. на адресу позивача надійшла постанова відділу примусового виконання рішень ДВС України № 42621126 про відкриття виконавчого провадження від 21.03.2014 р. на підставі рішення ЄСзПЛ № 29266/08 від 13.02.2014 р. з пропозицією надати перелік документів, необхідних для виконання вищевказаного рішення суду.

20.06.2014 р. позивачем на адресу відповідача були надіслані нотаріально завірені копії свідоцтв про право на спадщину за законом, копія паспорта громадянина України, ідентифікаційного коду та довідки про відкриття рахунку у банку. 25.06.2014 р. дані документи були отримані відповідачем.

В листопаді 2014 р. позивачу від відділу примусового виконання рішень ДВС України надійшов лист від 05.11.2014 р. № 1715-2/11, з якого вбачається, що 30.09.2014 р. на спеціальний реєстраційний рахунок відповідача надійшли кошти, призначені на користь ОСОБА_3 у розмірі 34748,63 грн (еквівалент 2000 євро) та запропоновано позивачу терміново надати відповідачу уточнені банківські реквізити в національній валюті (українська гривня) для виплати належних коштів.25.11.2014 року позивачем повторно направлено до відділу примусового виконання рішень ДВС України пакет документів, в тому числі банківські реквізити, на які слід перераховувати належні їй грошові кошти. Вищезазначені документи були вручені відповідачу 27.11.2014 року.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не надав суду належні та допустимі докази в підтвердження належного виконання рішення ЄСзПЛ № 29266/08 від 13.02.2014 року в частині перерахування на користь ОСОБА_2 як спадкоємця ОСОБА_3 коштів в розмірі 34748,63 грн (еквівалент 2000 євро), внаслідок чого на момент розгляду справи судом рішення ЄСзПЛ № 29266/08 від 13.02.2014 року не виконав.

Погодитися з такими висновками суду першої інстанції не можна, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам справи і зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права.

У п.4 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2012 №7 «Про судове рішення в адміністративній справі» цей суд розяснив, що за змістом ст.159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства, що регулює спірні правовідносини, подібні правовідносини (аналогія закону), або за відсутності такого закону - на підставі конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), принципів верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені під час судового розгляду справи (у судовому засіданні, у порядку скороченого чи письмового провадження) з урахуванням вимог ст.70 КАС України щодо належності та допустимості доказів або обставин, які не підлягають доказуванню, та висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними.

Цим вимогам оскаржене судове рішення не відповідає.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п.9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Спірні правовідносини регулюються в частині порядку виконання рішень Європейського суду з прав людини регулюється Законом України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006 року № 3477-IV (надалі Закон № 3477-IV), Законом України Про виконавче провадження від 21.04.1999 року № 606-XIV (надалі - Закон № 606-XIV), іншими нормативно-правовими актами з урахуванням особливостей, що передбачені Законом.

Статтею 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточне рішення Європейського суду з прав людини у будь-якій справі, в якій вони є сторонами. У зв'язку із обов'язком України виконувати рішення Європейського суду у справах проти України, Верховною Радою України 23.02.2006 року прийнято Закон № 3477-IV.

Статтею 81 Закону № 606-XIV визначено, що порядок виконання в Україні рішень іноземних судів і арбітражів визначається відповідними міжнародними договорами, цим Законом та законами України.

Закон № 3477 регулює відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України

Відповідно до ст. 2 Закону № 3477-IV рішення Європейського суду є обов'язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції.

Згідно з статтею 1 Закону № 3477-IV виконанням рішення є: а) виплата Стягувачеві (Заявникові) відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру.

Органом представництва, відповідальним за координацію виконання рішень Європейського суду з прав людини відповідно до постанови Кабінету міністрів України № 784 від 31.05.2006 року Про заходи реалізації Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини, визнано Міністерство юстиції України, а саме Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини та його Секретаріат.

Відповідно до ч.1 ст. 7 Закону № 3477-IV протягом десяти днів від дня отримання повідомлення Суду про набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва: надсилає Стягувачеві повідомлення з роз'ясненням його права подати до державної виконавчої служби заяву про виплату відшкодування, в якій мають бути зазначені реквізити банківського рахунка для перерахування коштів; надсилає до державної виконавчої служби оригінальний текст і переклад резолютивної частини остаточного рішення Суду у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції, оригінальний текст і переклад резолютивної частини остаточного рішення Суду щодо справедливої сатисфакції у справі проти України, оригінальний текст і переклад рішення Суду щодо дружнього врегулювання у справі проти України, оригінальний текст і переклад рішення Суду про схвалення умов односторонньої декларації у справі проти України. Автентичність перекладу засвідчується Органом представництва. Державна виконавча служба упродовж десяти днів з дня надходження документів, зазначених у пункті "б" цієї частини, відкриває виконавче провадження.

Згідно ч.1 ст. 8 Закону № 3477-IV виплата Стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття Рішенням статусу остаточного або у строк, передбачений у Рішенні.

Відповідно до ч.2 с.9 Закону № 3477-IV сума відшкодування, яка знаходиться на депозитному рахунку державної виконавчої служби, перераховується: б) на рахунки спадкоємців Стягувача - фізичної особи після подання ними належним чином оформлених документів, які надають їм право на отримання спадщини; кошти можуть бути перераховані на рахунок стягувача або його правонаступників за умови відповідного оформлення документів.

Положеннями статті 1 Закону України № 606-XIV встановлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

Відповідно до ч. 1, п. 9 ч. 2 ст. 17 Закону № 606-XIV примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом. Відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи: рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини.

Згідно ч.1 ст. 19 Закону № 606-XIV державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону: за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення; в інших передбачених законом випадках.

Правилами ч. 2 ст. 45 Закону № 606-XIV визначено, що за письмовою заявою стягувача - фізичної особи чи його представника (за наявності відповідних повноважень) стягнуті грошові суми можуть бути перераховані державним виконавцем на зазначений ним рахунок у банку або в іншій фінансовій установі чи надіслані на адресу стягувача поштовим переказом, що здійснюється за його рахунок, крім переказу аліментних сум.

Відповідно до пункту 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 року № 408 Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення платежів, пов'язаних з виконанням рішень закордонних юрисдикційних органів, прийнятих за наслідками розгляду справ проти України для здійснення платежів, зазначених у підпунктах 1, 2 і 4 пункту 2 головний розпорядник подає до Казначейства, уповноваженого банку платіжний документ, який повинен містити такі відомості: найменування справи, за якою закордонним юрисдикційним органом прийнято рішення проти України; найменування стягувача (стягувачів); банківський реквізит стягувача (стягувачів) (за наявності).

З матеріалів справи вбачається, що позивачем належним чином виконано вимоги державного виконавця щодо подання відповідних документів, необхідних для виплати коштів у розмірі 34748,63 грн (еквівалент 2000 євро) відповідно до рішення Європейського суду з прав людини № 29266/08 від 13.02.2014 року.

Разом з тим, колегія суддів вважає передчасним висновок суду першої інстанції, що винесене головним державним виконавцем Єжовим М.В. розпорядження № 42621126/11 від 23.12.2014 року про необхідність перерахування на користь ОСОБА_2 як спадкоємця ОСОБА_3 коштів в розмірі 34748,63 грн є внутрішнім документом відділу примусового виконання рішень ДВС України та не свідчить про те, що дане розпорядження виконано бухгалтером ОСОБА_4 шляхом направлення платіжного доручення до органів Державної казначейської служби України.

Закріплений у ч. 1 ст. 11 КАС України принцип змагальності сторін передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 69 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Предметом доказування відповідно до ч. 1 ст. 138 КАС України є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Одночасно слід зазначити, що згідно ст. 49, 70 КАС України, сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, а відтак зобов'язані обґрунтовувати належність та допустимість доказів для підтвердження своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. А згідно ст. 86 цього Кодексу суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, на виконання винесеного головним державним виконавцем Єжовим М.В. розпорядження №42621126/11 від 23.12.2014 року на наступний день 24.12.2014 року бухгалтером ОСОБА_4 оформлено платіжне доручення №5951, яке на момент розгляду адміністративного позову перебувало на виконанні у Державній казначейській службі України м. Києва. За даним платіжним дорученням кошти в сумі 34748,63 грн 29.01.2015 року були перераховані позивачу в повному обсязі.

Таким чином, перевіривши дійсні обставини справи та додатково проаналізувавши зібрані документальні докази по матеріалах справи, колегія суддів прийшла до неспростовного переконання про те, що позивач, а також його представник, діючи всупереч вимогам положень Кодексу адміністративного судочинства України щодо обґрунтованості позовних вимог та добросовісного користування належними процесуальними правами, на час прийняття рішення не надали суду докази фактичного виконання рішення Європейського суду з прав людини №29266/08 від 13.02.2014 року, внаслідок чого даний факт від суду приховали, що призвело неповного зясування судом першої інстанції обставин справи.

Зважаючи на наведене, колегія суддів вважає, що відповідач виконав свій обовязок щодо доказування правомірності вчинення дій та надав суду достатні та беззаперечні докази в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, отже, діяв у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України, відтак суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку щодо задоволення адміністративного позову.

Відповідно до статті 202 КАС України, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є порушення судом норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання, а так само неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи.

Враховуючи неповне зясування судом першої інстанції обставин справи, з порушенням норм процесуального права, колегія суддів вбачає підстави для скасування оскаржуваної постанови суду першої інстанції з прийняттям нової про відмову у задоволенні позовних вимог.

Керуючись ч.3 ст.160, ст.ст.195, 196, 198, 202, 205, 207, 254 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Державної виконавчої служби України задовольнити.

Постанову Волинського окружного адміністративного суду від 30.01.2015 року у справі № 803/57/15-а скасувати та прийняти нову постанову, якою відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції протягом 20-ти днів з дня набрання постановою законної сили, а у разі складення постанови в повному обсязі відповідно до ст.160 КАС України - з дня складення постанови в повному обсязі.

Головуючий суддя В.П. Сапіга

Судді Н.Г. Левицька

ОСОБА_5

Повний текст виготовлено 09.02.2016р.