Ухвала суду № 55520976, 03.02.2016, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 лютого 2016 р.Справа № 820/9516/15Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Лях О.П.

Суддів: Старосуда М.І. , Яковенка М.М.

при секретарі судового засідання Резніченко Ю.В.

за участю представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача та третьої особи Вишневського О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Громадянина Іраку ОСОБА_2 на Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 18.11.2015р. по справі № 820/9516/15 за позовом Громадянина Іраку ОСОБА_2 до Державнаї міграційнаї служби України третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

Громадянин Іраку ОСОБА_2 (надалі за текстом - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив суд: скасувати рішення Державної міграційної служби України від 30.07.2015р. № 472-15; зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 18.11.2015 року адміністративний позов Громадянина Іраку ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії залишено без задоволення.

Позивач, не погодившись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Харківського окружного адміністративного суду від 18.11.2015 року та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Вказує, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про відсутність встановлених п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" підстав для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, судом не було надано належної оцінки тому факту, що позивач не може повернутись до Іраку внаслідок побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача та представника відповідачів, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що громадянин Іраку ОСОБА_2 прибув до України 22.08.2008 року на навчання, закінчив підготовчий факультет та вступив до «Харківського авіаційного інституту» Національного аерокосмічного університету ім. М.Є. Жуковського.

29.12.2014 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби Ужраїни в Харківській області із заявою про надання йому статусу біженця, яку обґрунтовував тим, що він є сунітом, а у Іраку зараз іде війна між сунітами та шиїтами, тому в разі повернення у країну походження, його можуть забрати до лав армії як солдата-суніта ( а.с. 92-99).

На підставі зібраної інформації та наданих позивачем пояснень, ГУ ДМС України в Харківській області зроблено висновок про відсутність умов, передбачених п. 1 та п.13 ч.І ст.1 Закону України "Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та доцільним відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту , а рішенням Державної міграційної служби України від 30 липня 2015 року позивачу було підтримано висновок ГУ ДМС в Харківській області та відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 136).

Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 року № 3671-VI (далі - Закон України № 3671-VI).

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону визначено, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1ст. 1 Закону № 3671 , особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань;

Згідно із ч.5 ст.5 Закону України № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

У відповідності до п.7 ст.7 Закону України № 3671-VI, до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідування можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні громадянської належності або країні постійного проживання.

Згідно із ч. 5 ст. 10 Закону України № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

Згідно із п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців" від 16 грудня 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Обов'язок доказу здійснюється позивачем, який має надавати правдиві обґрунтування фактів, що стосуються заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято відповідне рішення. Це означає, що позивач повинен переконати посадову особу в правдивості своїх фактичних тверджень.

Зважаючи на розділ С.2 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, за результатами проведеної з позивачем співбесіди та матеріалами справи встановлено, що твердження позивача в заяві щодо небезпеки, яка нібито загрожує в Сирії йому , є повністю безпідставним і не має реального підґрунтя.

Відповідно до п.45 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань. З аналізу матеріалів справи вбачається, що позивач не виявив ризику загрози своєму життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не взмозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004р. №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Також, пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по видачі національного паспорту, продовженні терміну його дії, відмовлено в наданні дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

В свою чергу, матеріалами справи підтверджено, що позивачем не було надано до ГУ ДМС в Харківській області достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування на Батьківщині та доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати права від дискримінації, переслідувань. Вказаних обставин позивачем також не було надано під час судового розгляду справи.

Щодо доводів апеляційної скарги позивача про неврахування судом першої інстанції ситуації в країні походження позивача, з посиланням на відповідні резолюції Ради безпеки ООН, колегія суддів зазначає наступне.

Позивач покинув країну свого походження 18.08.2008року легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань за особистим паспортом.

При цьому, основною причиною від'їзду позивача з країни громадянської належності є вирішення особистих проблем.

Вищенаведені обставини свідчать про те, що до органу міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації на території Україні, оскільки його посвідка на тимчасове проживання з терміном дії до 20.01.2015 року була скасована 02.06.2014 року відповідним рішенням ГУ ДМС в Харківській області ( а.с.153). При цьому позивач одружився на громадянці України в той період, коли його посвідка на тимчасове проживання з терміном дії вже була скасована. Доказів скасування рішення від 02.06.2014 року про скасування посвідки на тимчасове проживання позивача матеріали справи не містять. Отже, починаючи з 02.06.2014 року ОСОБА_2 перебував на Україні нелегально.

Колегія суддів зауважує, що згідно з п. F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, "мігрант - це особа, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місті, а його дії мотивуються особистим бажанням.

Якщо особа переїджає тільки з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем." Пошук кращих економічних та соціальних умов життя є сферою правового регулювання Закону України "Про імміграцію" з відповідним правовим статусом, який набувається згідно з цим законом.

З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Колегія суддів вважає, що постанова Харківського окружного адміністративного суду від 18.11.2015 року по справі №820/9516/15 відповідає вимогам ст. 159 КАС України, а тому відсутні підстави для її скасування та задоволення апеляційних вимог апелянта, позивача у справі.

Відповідно до ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, п.1ч.1 ст.198, 200, 205, 206, 254 Кодексу адміністративного судочинства, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Громадянина Іраку ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 18.11.2015р. по справі № 820/9516/15 залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення в повному обсязі.

Повний текст ухвали виготовлений 05.02.2016 р.

Головуючий суддя (підпис)Лях О.П.Судді(підпис) (підпис) Старосуд М.І. Яковенко М.М.