Рішення № 55504435, 02.02.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №490/7197/15-ц 02.02.2016 02.02.2016 02.02.2016

Провадження №22-ц/784/153/16

Суддя по 1 інстанції - Гуденко О.А.

Категорія 48 Доповідач апеляційного суду - Шолох З.Л.

Рішення

Іменем України

2 лютого 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Шолох З.Л.,

суддів - Довжук Т.С., Коломієць В.В.,

із секретарем судового засідання - Лівшенко О.С.,

за участю:

-представника позивачки ОСОБА_2 - ОСОБА_3,

-представника третьої особи ОСОБА_4 - ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

ОСОБА_2

на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 листопада 2015 року у справі

за заявою

ОСОБА_2 до ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу,

в с т а н о в и л а :

У липні 2015 року ОСОБА_2.(до шлюбу ОСОБА_2) звернулася з позовом до ОСОБА_6 про встановлення факту проживання з ним однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період з 30 жовтня 2003 року по ІНФОРМАЦІЯ_3.

В обгрунтування позову вказувала, що 30 жовтня 2003 року вони з відповідачем на їх батьківщині в Азербайджані уклали шлюб за релігійними правилами Шаріату та переїхали на постійне місце проживання в м. Миколаїв. З цього часу вони проживають однією сім'єю та ведуть спільне господарство, відповідач є громадянином України з 1999 року.

Шлюб між ними зареєстровано в Україні ІНФОРМАЦІЯ_3 в день народження їх першої дитини - сина ОСОБА_6, а ІНФОРМАЦІЯ_4 у них народилася донька ОСОБА_18. Вказувала, що вона вела спільне домашнє господарство, а відповідач вів бізнес, куди були внесені й кошти надані її батьками.

Встановлення даного факту їй необхідно для вирішення в подальшому майнового спору з відповідачем про поділ спільного набутого майна, у тому числі й нерухомого по АДРЕСА_1 (нежитлові приміщення та земельна ділянка), яке ввійшло до складу приватного підприємства «Шафаят», засновником та власником якого був відповідач з 5 листопада 2003 року. Вказане майно відчужено відповідачем без її згоди.

Відповідач ОСОБА_6 позовні вимоги визнав.

Ухвалою Центрального районного суду від 8 вересня 2015 року, постановленої в судовому засіданні, до участі у справі в якості третьої особи залучено ОСОБА_4, який є іпотекодержателем зазначеного нерухомого майна за договором іпотеки, укладеним із ОСОБА_10

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 листопада 2015 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2

В апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду, просила його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у справі, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги необґрунтовані та суперечать моральним засадам, сімейному та міграційному законодавству України.

Між тим, колегія суддів не може повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції.

Так, відповідно до змісту ст.ст. 15, 16 КпШС України, чинного на час виникнення спірних правовідносин, шлюбний вік для жінок встановлено у сімнадцять років. Цей Кодекс не передбачав можливості визнання факту спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу як підставу для визнання набутого майна спільною сумісною власністю.

З 1 січня 2004 року набрав чинності новий СК України, яким передбачено, що відповідно до ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь - якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу, якою врегульовано право спільної сумісної власності подружжя.

Зазначені положення СК України не мають зворотної сили й застосовуються виключно до правовідносин, які виникли після 1 січня 2004 року.

За змістом ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно із ст. 4 СК України особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення сім'ї. У випадках, передбачених ч.2 ст. 23 цього Кодексу, сім'ю може створити особа, яка не досягла шлюбного віку. Сім'ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку.

Відповідно до ст. 22 СК України шлюбний вік для жінок встановлюється у сімнадцять, а для чоловіків - у вісімнадцять років.

Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам (ст. 23 СК України).

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою Азербайджану. ІНФОРМАЦІЯ_3 в Заводському відділі реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції вона зареєструвала шлюб з громадянином України ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, та прийняла його прізвище «ОСОБА_6» (а.с. 11). На час реєстрації шлюбу позивачці виповнилося 18 років, а відповідачу - 38 років. Вони перебувають у зареєстрованому шлюбі й на час звернення до суду.

Відповідач (уродженець Азербайджану) є громадянином України з 1999 року (а.с. 8-9).

Від шлюбу сторони мають двох неповнолітніх дітей: сина ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_3, а також доньку - ОСОБА_18, ІНФОРМАЦІЯ_4, які народилися у м. Миколаєві (а.с. 10, 12).

Звертаючись до суду із зазначеним позовом, позивачка стверджувала, що вона уклала з відповідачем в Азербайджані релігійний шлюб 30 жовтня 2003 року, з цього часу вони стали проживати однією сім'єю й вона переїхала до відповідача в м. Миколаїв за згодою батьків. В день народження їх сина ІНФОРМАЦІЯ_3 вони зареєстрували шлюб.

Зазначені обставини підтвердив і відповідач.

Згідно із свідоцтвом про шлюб, яке видане Духовним управлінням Мусульман Азербайджану 30 жовтня 2003 року, між ОСОБА_6 та ОСОБА_12, якій виповнилося 13 років, укладено релігійний шлюб за правилами Шаріату (а.с. 60-61).

Допитані судом першої інстанції в якості свідків ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16 підтвердили факт спільного проживання сторін однією сім'єю, починаючи з жовтня 2003 року в м. Миколаєві, куди вони переїхали на постійне проживання після укладення релігійного шлюбу.

ІНФОРМАЦІЯ_5 позивачці виповнилося 17 років, а ІНФОРМАЦІЯ_3 вона в м. Миколаєві народила сина ОСОБА_11, перебуваючи на медичному обліку в м. Миколаєві в період вагітності.

Крім того, із матеріалів справи вбачається, що 5 листопада 2003 року відповідач заснував та зареєстрував приватне підприємство "Шафаят" за юридичною адресою АДРЕСА_1. У власності ПП «Шафаят» за цією адресою перебували нежитловий комплекс (адміністративно-побутовий та торгівельний комплекс) та земельна ділянка, площею 2 518 кв. м, для їх обслуговування.

25 вересня 2010 року зазначені об'єкти нерухомості за двома договорами дарування, посвідченими нотаріально, були відчужені брату відповідача - ОСОБА_14, який 9 липня 2014 року подарував їх ОСОБА_10, а 6 серпня 2014 року ОСОБА_10 передав їх в іпотеку ОСОБА_4 в забезпечення укладеного між ними договору позики (а.с. 29-36). Позивачка вказувала, що відчуження майна її чоловіком відбулося без її згоди, про що їй стало відомо у травні 2015 року після пред'явлення до суду позову ОСОБА_4

Як сторони по справі, так і свідки зазначали, що позивачка та відповідач складом своєї сім'ї фактично з кінця 2003 року проживають в АДРЕСА_4, який не зареєстрований як житловий будинок та входить до складу нежитлового нерухомого майна ПП «Шафаят». Зазначене унеможливлює здійснення реєстрації їх місця проживання за вказаною адресою. За такого, позивачка разом із дітьми з 25 січня 2011 року зареєстрована за місцем проживання в АДРЕСА_2 (а.с. 6 -7), а відповідач, починаючи з 4 жовтня 1990 року постійно зареєстрований у АДРЕСА_3 (а.с. 8-9).

Цим доказам суд першої інстанції не надав належної оцінки в сукупності та у взаємозв'язку з іншими доказами та вважав, що реєстрація місця проживання сторін за різними адресами свідчить про відсутність сімейних відносин.

За змістом ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Отже, колегія суддів вважає, що сукупний аналіз та оцінка вищезазначених доказів у відповідності до вимог ст.ст. 57 - 59, 63-64, 212 ЦПК України дають підстави вважати, що позивачка по досягненню 17 років, зокрема в період з ІНФОРМАЦІЯ_5 й по день реєстрації шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_3 проживала однією сім'єю з відповідачем як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу.

Зазначене не суперечить вищезазначеним вимогам СК України та узгоджується з вимогами ст. 11 СК України про те, що суд може враховувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд посилався на те, що перебування позивачки на території України до 2010 року суперечить вимогам Законам України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та «Про імміграцію» та виходив з того, що Тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні вона отримала лише 30 вересня 2010 року, в якій зазначено, що вона прибула на постійне проживання в Україну у липні 2010 року (а.с.6). Таке посилання суду є безпідставним, оскільки питання законності перебування позивачки на території України не було предметом цього спору, а зазначене в посвідці не спростовує того факту, що ІНФОРМАЦІЯ_3 позивачка народила дитину, в м. Миколаєві (батьком якої є відповідач) та зареєструвала шлюб з відповідачем.

Разом з тим, суд першої інстанції вірно вважав, що укладення релігійного шлюбу не визнається державою.

Відповідно до ст. 6 КпШС України, чинного на час виникнення спірних правовідносин, правове регулювання шлюбних і сімейних відносин в Україні здійснюється тільки державою. Визнається тільки шлюб, укладений у державних органах запису актів громадянського стану. Релігійний обряд шлюбу, так само, як і інші релігійні обряди, не має правового значення і є особистою справою громадян.

Звертаючись до суду у липні 2015 року із зазначеним позовом, позивачка вказувала, що встановлення заявленого факту їй необхідно для вирішення в подальшому майнового спору з відповідачем про поділ спільно набутого майна, проте нею не заявлено в цьому провадженні позовних вимог щодо спірного майна.

Хоча, ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 15 липня 2015 року, якою залишаючи без розгляду заяву ОСОБА_2 аналогічного змісту, подану в порядку окремого провадження, суд роз'яснив, що встановлення такого факту підлягає розгляду в загальному порядку разом із позовними вимогами, в якому вирішується майновий спір (а.с. 20).

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в порядку окремого провадження, але лише за відсутності спору про право. Якщо виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах ( ч.6 ст. 235 та ч. 4 ст. 256 ЦПК України).

Розглядаючи справу в порядку, передбаченому главою 1 розділу V ЦПК України, апеляційний суд позбавлений можливості усунути процесуальні недоліки позовної заяви й не може вийти за межі заявлених позовних вимог та досліджувати докази, які не стосуються заявлених позовних вимог та надавати їм оцінку.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції в порушення вимог ч. 1 ст. 41 ЦПК України залучив до участі у справі в якості перекладача представника позивачки.

З урахуванням викладеного та на підставі пунктів 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Керуючись ст. ст. 303, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 листопада 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити частково.

Встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, із ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, в період з ІНФОРМАЦІЯ_5 по ІНФОРМАЦІЯ_3.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Судді: