Постанова № 55480770, 02.02.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" лютого 2016 р. Справа№ 910/21466/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Шапрана В.В.

суддів: Андрієнка В.В.

Буравльова С.І.

при секретарі Місюк О.П.

за участю представників:

від позивача - не з`явився

від відповідача - Грай М.П.

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Служба швидкого кредитування» на рішення Господарського суду м. Києва від 05.11.2015 (суддя Бондарчук В.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Служба швидкого кредитування»

до Товариство з обмеженою відповідальністю «Компарекс Україна»

про визнання договору недійсним,-

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 05.11.2015 в задоволені позовних вимог відмовлено повністю.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду, в якій зазначає, що рішення прийнято при неповному з`ясуванню обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права, а тому просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 05.11.2015 та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи, апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів: головуючий суддя - Шапран В.В., судді: Андрієнко В.В., Буравльов С.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 25.12.2015 апелянту відновлено строк на подання апеляційної скарги, прийнято її до провадження та призначено до розгляду на 02.02.2016.

Через відділ документального забезпечення від представника відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що рішення суду є законним та обґрунтованим, а тому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

В призначене судове засідання з`явився представник відповідача та надав усні пояснення стосовно предмету спору.

Представник позивача в судове засідання не з`явився, про день та час розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується зворотнім повідомлення про вручення ухвали суду від 25.12.2015. Клопотань про відкладення розгляду скарги через поважність причини неявки суду не подавав.

Враховуючи, те що представник позивача був належним чином повідомлений про дату та час розгляду апеляційної скарги, ним не було подано суду доказів неможливості явки в призначене судове засідання іншого представника товариства, представник апелянта не був позбавлений можливості, у випадку неявки в судове засідання та при наявності необхідності, подати письмові додаткові пояснення по суті спору, те, що наявні матеріали справи достатні для прийняття повного, всебічного та обґрунтованого рішення, а неявка представника позивача не перешкоджає вирішенню справи по суті, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника позивача.

Апеляційний господарський суд, розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши наявні матеріали справи, встановив наступне:

26.06.2014 між Товариством з обмеженою від повільністю «КОМПАРЕКС Україна» ( ліцензіат) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Служба швидкого кредитування» ( субліцензіат) був укладений субліцензійний договір № 140626, умовами якого передбачено, що ліцензіат в порядку та на умовах цього договору за винагороду (роялті) надає субліцензіату право на користування програмним забезпеченням, перелік якого зазначено в додатках до цього договору, що є його невід'ємними частинами.

Відповідно до п. 1.5 договору, строк, на який надаються права, визначений додатками до цього договору, що є його невід'ємними частинами. Територія на якій надаються права - територія України.

Згідно п. 4.1 договору, дозвіл на використання Програмного забезпечення надається субліцензіату шляхом надання доступу на сайт https://www.microsoft.com.licensing/servicecentr/, на якому субліцензіат матиме доступ до програмного забезпечення та/або матиме змогу отримати ліцензійні коди на активацію програмного забезпечення (у разі потреби), про що сторони складають акт приймання - передачі ліцензій відповідно до додатків до цього договору.

Договір вступає в силу з дня його підписання сторонами і діє до 30.06.2017, а в частині розрахунків - до їх повного виконання (п. 9.1. договору).

26.06.2014 сторонами укладено додаток № 1 до договору, пунктом 2 якого погоджено перелік ліцензій, які надаються, зокрема, на 1-й квартал з 01.07.2014 по 30.09.2014., 2-й квартал з 01.10.2014 по 31.12.2014, 3-й квартал з 01.01.2015 по 31.03.201, на 4-й квартал з 01.04.2015 по 30.06.2015 вартістю 76 550 грн. 84 коп. за кожний квартал.

У пункті 3 додатку № 1 зазначено, що дозвіл на використання вищезазначеного Програмного забезпечення надається субліцензіату за актом приймання-передачі ліцензій в порядку, що передбачений статтею 4 договору.

Крім того, 25.09.2014 сторонами укладено додаток № 2 до Сублізенційного договору № 140626, за умовами якого п. 2.1 сторонами погоджено Перелік ліцензій, які надаються ліцензіатом сублізенціату в рамках програми ліцензування та вартість, а саме: загальна сума роялті згідно переліку ліцензій, які надаються на 1-й період з 01.10.2014 по 30.06.2015, складає 56 125 грн. 20 коп.

Відповідно до п. 3 додатку № 2, дозвіл на використання програмного забезпечення надається субліцензіату за актом приймання-передачі в порядку, що передбачений ст. 4 договору.

Сума роялті за весь період у відповідності до переліку, наведеному в п. 1 є еквівалентом 15 840, 04 доларів США за «Курсом долара» на дату підписання, що становить 1 299,19 грн. за 100 доларів США.

Позивач, звертаючись із даним позовом до суду, обґрунтував свої вимоги тим, що вказаний договір вчинений позивачем під впливом обману, оскільки відповідач недобросовісно використовує своє становище на ринку та вводить в оману споживачів, нав` язуючи контрагентам такі види програмного забезпечення, які не потрібні останнім у їх господарській діяльності, отримує незаконні прибутки.

Відповідач, заперечуючи проти заявлених вимог, зазначає, що позивач не довів наявність тих обставин, з яким закон пов`язує визнання недійсним договорів.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Недодержання вказаного положення в момент вчинення правочину, а також частин другої, третьої, п'ятої, шостої ст.203 Цивільного кодексу України є підставою для недійсності правочину (ст.215 Цивільного кодексу України). Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У такому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. При цьому, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його недійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як наголошено в постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними» вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Так, відповідно до ст. 1109 Цивільного кодексу України, за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

У випадках, передбачених ліцензійним договором, може бути укладений субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об'єкта права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.

Як встановлено судом, сторони погодили всі істотні умови субліцензійного договору № 140626 від 26.06.2014.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на положення ст. 230 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до ст. 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.

Відповідно до п. 3.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року N 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставістатей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Аналогічні рекомендації містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними".

Згідно ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Разом з тим, необхідно зазначити, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Крім того, суд зазначає, що наявність факту навмисного введення однією із сторін іншої сторони в оману щодо обставин, які мають істотне значення, одночасно виключає наявність факту помилки щодо таких обставин.

Твердження апелянта стосовно того, що відповідач ввів його в оману тим, що ТОВ «Служба швидкого кредитування» вимушена була придбати програмне забезпечення, що не потрібне було йому у здійснені своєї господарської діяльності, скориставшись відсутністю у позивача достатньої та повноцінної інформації щодо того, яке програмного забезпечення їм насправді потрібне, не приймається до уваги колегією судів, з огляду на наступне.

Згідно з ч. 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України).

Аналогічні положення містяться і в статті 180 Господарського кодексу України.

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Отже, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Як зазначає сам позивач, після підписання договору йому стало відомо з різних джерел про можливості використання програмного забезпечення, ліцензії на яке було предметом спірного договору, зазначаючи, що це джерела мережі інтернет, тобто різні сайти, на яких розміщується та чи інша інформація, що є у вільному доступі будь-якій особі, в даному випадку, з питань програмного забезпечення, що були предметом спірного договору.

В той же час, позивач, обгрунтовуючи свої позовні вимоги, не надає доказів того, чому позивачем до підписання договору не було досконало та всебічно вивчені різні доступні джерела, зокрема і в тому числі, вказані самим позивачем у позовній заяві, та не було прийнято обгрунтованого рішення щодо необхідності чи відсутності такої у купівлі ліцензій, запропонованих відповідачем.

Отже, в даному випадку має місце професійна недбалість працівників позивача, які, не маючи достовірної та перевіреної інформації щодо того, які насправді ліцензії для ведення бізнесу їм потрібні, укладають договір з контрагентом, не перевіряючи інформацію, що була надана останнім до підписання спірного договору.

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що наведені позивачем обставини, не мають своїм наслідком визнання договору недійсним у розумінні положень ст.ст. 229, 230 ЦК України, оскільки позивач не навів, а суд не встановив таких фактів порушень охоронюваних законом прав Товариства з обмеженою відповідальністю «Служба швидкого кредитування» з боку відповідача, а також фактів, які б підтверджували укладення спірного договору під впливом обману.

Також, колегія суддів на спростування доводів, викладених позивачем у апеляційній скарзі зазначає таке.

Відповідно до ст. 203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності та волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частиною 1 ст. 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб'єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості, наданій сторонам, визначати умови такого договору. Однак під час укладення договору, визначаючи його умови, сторони повинні дотримуватись нормативно-правових актів.

Позивач не був позбавлений можливості, як суб`єкт, що вільно виражає своє волевиявлення при укладанні спірного договору, самостійно, на власний розсуд обрати контрагента, який може запропонувати надання право користування програмним забезпеченням, яке потрібне позивачу, вивчити всі умови, що пропонуються ліцензіатом та є істотними при вирішення питання використання програмного забезпечення, запропонувати свої умови, або ж відмовитися від певних видів програмного забезпечення, у випадку відсутності у позивача достовірної інформації щодо реальної необхідності використання у своїй господарській діяльності того чи іншого програмного забезпечення.

Відповідач по справі не є монополістом в даній сфері господарської діяльності.

Свобода договору передбачає можливість укладати не лише ті договори, які передбачені нормами чинного цивільного законодавства, а й ті, які законом не передбачені, але в такому разі такий договір не повинен суперечити законодавству. Також принцип свободи договору полягає в можливості особи вільно обирати контрагента.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.

Щодо твердження позивача що підвищення вартості послуг з надання ліцензій викликає істотні зміни умов оплати за договором, чого позивач не міг передбачити на час укладання договору, є також підставою для визнання такого договору недійсним, спростовується тим, що сторони умовами додатку 1 до договору (п.8) визначили можливість перерахунку суми, що підлягає сплаті, на письмову вимогу будь-якої сторони, у випадку збільшення/зменшення курсу долара, а отже позивач був обізнаний, розумів та повинен був розуміти, що певні зміни курсу можуть мати місце, з урахуванням тривалості договірних відносин між сторонами.

Відповідно до частини 2 статті 16 ЦК України, одним із способів захисту цивільного права може бути зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 43 ГПК України встановлено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Зважаючи на встановлені обставини справи та враховуючи положення чинного законодавства, суд вірно дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного договору недійсним, у зв'язку з чим у позовних вимогах обґрунтовано було відмовлено.

Враховуючи все вище зазначене, а також докази надані представниками сторін як в суді першої інстанції так і в суді апеляційної інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів відносно оспорюваної угоди судом під час розгляду справи таких обставин не встановлено, а отже Господарським судом міста Києва повно, всебічно і об'єктивно з`ясовано обставини справи, винесено рішення у відповідності до норм матеріального і процесуального права, з повним з`ясування обставин, що мають значення для справи, правомірно відмовлено у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Служба швидкого кредитування» , а тому апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Служба швидкого кредитування» не підлягає задоволенню.

Зважаючи на те, що колегією суддів апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Служба швидкого кредитування» залишається без задоволення, судові витрати, відповідно до ст. 49 ГПК України покладаються на апелянта.

Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 102, п. 1 ч. 1 ст. 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Служба швидкого кредитування» залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 05.11.2015 у справі № 910/21466/15- без змін.

Матеріали справи № 910/21466/15 повернути до Господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя В.В. Шапран

Судді В.В. Андрієнко

С.І. Буравльов