Постанова № 55406202, 25.01.2016, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" січня 2016 р. Справа № 7/61-9/80

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого-судді Кордюк Г.Т.

суддів Гриців В.М.

Давид Л.Л.

розглянувши апеляційну скаргу Міністерства оборони України, за № 301 від 03.08.15 року

на рішення господарського суду Івано-Франківської області від 10.07.15

у справі № 7/61-9/80

за позовом: Міністерства оборони України, м. Київ

до відповідача: ТзОВ "Станіславська торгова компанія", м. Івано-Франківськ

за участю третіх осіб на стороні позивача, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору:

1. Міністерство економіки України, м. Київ;

2. ОСОБА_2, м. Івано-Франківськ;

3. ОСОБА_3, м. Івано-Франківськ;

4. ОСОБА_4, м. Івано-Франківськ;

5. ОСОБА_5, м. Івано-Франківськ;

6. Івано-Франківська квартирно-експлуатаційна частина району, м. Івано-Франківськ;

7. Кабінет Міністрів України, м. Київ;

8. Управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської обласної державної адміністрації, м. Івано-Франківськ;

за участю третьої особи на стороні відповідача, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору:

9. ТзОВ "Карпатська нафтова компанія", м. Івано-Франківськ;

10. ТзОВ "Станіславбудкомплект", м. Івано-Франківськ;

11. ПП "Люкс - Буд", м. Івано-Франківськ;

12. ВАТ "Державний ощадний банк України", м. Київ;

за участю військового прокурора Західного регіону України, м. Львів

про визнання недійсним договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004 року

за участю представників:

від прокуратури -Гарбарук В.А.- прокурор

від позивача - Боберський І.М.- представник;

від третьої особи-7 - Барнич Т.В. - представник

від відповідача та третіх осіб 1-6,-8,-9,-10,-11,-12 - не з'явилися;

Автоматизованою системою документообігу суду справу № 7/61-9/80 розподілено до розгляду судді - доповідачу Кордюк Г.Т. введено до складу судової колегії суддів Гриців В.М. та Давид Л.Л.

Розпорядженням в.о. голови Львівського апеляційного господарського суду від 19.08.15 до складу судової колегії внесено зміни - замість судді Данко Л.С.

Ухвалами Львівського апеляційного господарського суду від 19.08.15 скаржнику поновлено строк на подання апеляційної скарги, апеляційну скаргу у даній справі прийнято до провадження, справу призначено до розгляду на 10.09.15.

Розпорядженням голови Львівського апеляційного господарського суду від 09.09.15 до складу судової колегії внесено зміни - замість суддів Давид Л.Л. та Данко Л.С. введено суддів Гриців В.М. та Юрченка Я.О. з підстав, викладених у розпорядженні.

Ухвалами Львівського апеляційного господарського суду від 10.09.15 та від 24.09.15 розгляд справи відкладався, підстави відкладення викладені в ухвалах суду.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 22.10.15 залучено до участі у справі третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Кабінет Міністрів України та Управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської обласної державної адміністрації, третіми особами які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Станіславбудкомплект", ПП "Люкс - Буд" та ПАТ "Державний ощадний банк України", розгляд справи у зв'язку з наведеним відкладено на 10.11.15.

Розпорядженням голови Львівського апеляційного господарського суду від 10.11.15 частково змінено склад судової колегії - замість судді Юрченка Я.О. введено суддю Давид Л.Л. з підстав, викладених у розпорядженні.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 10.11.15 розгляд справи відкладено на 26.11.15.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 26.11.15 витребувано в учасників судового процесу необхідні суду докази та відкладено розгляд справи на 14.12.15.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 14.12.15 продовжено строк розгляду апеляційної скарги в порядку ст.69 ГПК України та відкладено розгляд справи на 12.01.16.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суд у від 12.01.16 розгляд справи відкладено на 25.01.16 з підстав, викладених в ухвалі суду.

Рішенням Господарського суду Івано - Франківської області від 10.07.15 у справі №7/61-9/80 (головуючий суддя Калашник В.О., судді Гриняк Б.П., Деделюк Б.В.) відмовлено в позові Міністерства оборони України до відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Станіславська торгова компанія" про визнання недійсним договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004 року.

При цьому місцевий господарський суд виходив з того, що ТзОВ "Прикарпатська фінансова компанія" (сторона договору) не є власником військового майна переданого на підставі оспорюваного договору міни, а саме військові містечка визначені у додатку №2 до договору від 24.09.2004 , оскільки її право на їх володіння перейшло до ТзОВ "Станіславська торгова компанія", яка не була стороною оспорюваного договору, а також відчужено ТзОВ "Карпатська нафтова компанія", зважаючи на те, що наслідки недійсності правочину підлягають застосуванню лише стосовно сторін договору, тому на особу, яка не брала участі в правочині, не може бути покладено обов'язок повернення майна за цим правочином.

Відтак, судом першої інстанції зазначено, що звертаючись з позовом про визнання договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004 недійсним, а також повернення Міністерству оборони України всього отриманого ТзОВ "Прикарпатська фінансова компанія" за договором міни майна, позивачем не враховано, що визнання договору недійсним не поновить його порушеного права.

Не погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Господарського суду Івано - Франківської області від 10.07.15 у даній справі скасувати в частині визнання недійсним договору міни нерухомого військового майна на житло для військово службовців і членів їх сімей від 24.09.2004 року та прийняти в цій частині нове рішення, яким позов в цій частині задоволити.

При цьому скаржник посилається на те, що місцевим господарським судом під час прийняття рішення порушено норми матеріального та процесуального права.

Зокрема, на думку скаржника місцевий господарський суд відмовляючи у позові у зв'язку з неправильно обраним способом захисту не надав належної оцінки тому, що спірний договір укладений з порушенням вимог ЗУ «Про правовий режим майна у Збройних силах України» та Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна збройних Сил, затвердженого постановою КМУ від 2812.2000 р. №1919.

Так, як зазначає апелянт, п.6 Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна збройних Сил, затвердженого постановою КМУ від 2812.2000 р. №1919 встановлено, що рішення про відчуження зазначеного військового майна приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням за пропозицією Міністерства оборони України та погодженого з Мінекономіки переліку такого майна.

Проте, у Перелік військового майна Збройних Сил України, яке пропонується до відчуження, затвердженого розпорядженням КМУ від 26.07.2001 р. №299-р військове нерухоме майно, яке було предметом договору міни, не включено.

Також, скаржник вказує на те, що при відчуженні споруд військового містечка №3 та №4 (Палац Потоцьких та Будинок союзу залізничників), які є пам'яткою архітектури місцевого значення, порушено вимоги ч.1 ст.18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», відповідно до якої, вказані об'єкт' можуть бути відчужені лише за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Проте, при укладенні спірного договору, відповідне погодження отримано не було.

Зважаючи на наведене, апелянт вважає, що місцевим господарським судом безпідставно відмовлено в задоволенні позову без з'ясування зазначених обставин.

10 вересня 2015 року до суду від ТОВ «Карпатська нафтова компанія» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено про те, що при укладенні спірного договору продавцем зазначено, що майно, яке було предметом договору нікому не подароване, не відчужене іншим чином, не заставлене, в спорі чи під забороною (арештоване податковою зазставою) не перебуває, прав і претензій щодо нього у третіх осіб немає.

Таким чином, ТОВ «Карпатська нафтова компанія» зазначено, що позивачем не доведено фактів та обставин які б підтверджували підстави для визнання договору недійсним та витребування майна, у зв'язку з чим рішення місцевого господарського суду просить залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

Також, 10.09.15 до суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому зазначено про відсутність порушень зі сторони ТОВ «Карпатська нафтова компанія» по виконанню умов договору міни від 24.09.2004 р., та належне виконання вимог законодавства до укладення даного виду правочину. Таким чином просить рішення місцевого господарського суду залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

24 вересня 2015 року від ТОВ «Карпатська нафтова компанія» надійшло клопотання про долучення доказів, а саме договорів купівлі - продажу частини нерухомого майна, яке було предметом спірного договору, третім особам.

24 вересня 2015 року від відповідача також надійшло клопотання про долучення доказів, а саме копій рішень Європейського суду з правл людини.

Зважаючи на наведене, судом витребувано від ТОВ «Карпатська нафтова компанія» у разі наявності, докази відчуження іншої частини майна, що було предметом спірного договору.

На виконання вимог ухвали суду, 22.10.15 ТОВ «Карпатська нафтова компанія» долучено до матеріалів справи додаткові докази.

Докази, які подані учасниками судового процесу долучені до матеріалів справи.

Оцінивши договори, які подані ТОВ «Карпатська нафтова компанія», суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність залучення до розгляду справи третіх осіб, які набули майно, яке було предметом спірного договору, у ТОВ «Карпатська нафтова компанія».

26 листопада 2015 року ТОВ «Карпатська нафтова компанія» подано клопотання про долучення до матеріалів справи доказів. Подані докази оцінені судом та долучені до матеріалів справи.

23 грудня 2015 року до суду від представника Кабінету Міністрів України надійшли пояснення по суті спірних правовідносин в яких зазначено про те, що на його думку спірний договір укладений без дотримання необхідної процедури, встановленої чинним законодавством, а тому вважається неправомірним.

25 січня 2016 року від військового прокурора на виконання вимог ухвали суду подано клопотання про долучення до матеріалів справи копії рішення Івано - Франківського облвиконкому №238 від 26.05.1981 р., а також інформацію відділу з питань охорони культурної спадщини ВК Івано - Фраківської міскої ради від 15.01.2016 р. №14/27-13.

Також, 25.01.16 від Управління культури, національностей та релігій надійшло клопотання про розгляд справи без участі їхнього уповноваженого представника та долучено до матеріалів справи рішення Івано - Франківського облвиконкому №238 від 26.05.1981 р. «Про погодження переліку пам'яток архітектури і містобудівництва місцевого значення».

25 січня 2016 року від Івано-Франківської квартирно-експлуатаційної частини району надійшло клопотання про розгляд справи без участі уповноваженого представника.

Відповідач та треті особи 1-6,-8,-9,-10,-11,-12 участі своїх уповноважених представників у судовому засіданні не забезпечили, натомість від відповідача та третьої особи 9 надійшли клопотання у вигляді електронного повідомлення та факсограми про відкладення розгляду справи.

Розглянувши подані клопотання, колегія суддів зазначає, що ст..22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 ГПК України, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для реалізації якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Беручи до уваги те, що розгляд справи неодноразова відкладався, відповідачем та третьою особою 9 надано пояснення у попередніх судових засіданнях, судом долучено до матеріалів справи подані вказаними сторонами документи, таким чином судова колегія Львівського апеляційного господарського суду дійшла висновку про можливість закінчення розгляду апеляційної скарги без участі зазначених представників, оскільки у матеріалах справи наявні відомості та документи, необхідні для перегляду рішення в апеляційному порядку.

Від третіх осіб 1-6,-8,-10,-11,-12 клопотань про відкладення розгляд у справи не надходило, причини неявки вказаними особами не повідомлено.

У судовому засіданні присутні представники навели свої доводи, міркування та заперечення з приводу поданої апеляційної скарги.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши в судових засіданнях доводи присутніх представників сторін, третіх осіб та прокурора, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права зазначає наступне:

24 вересня 2004 року між Міністерством оборони України та ТзОВ "Прикарпатська фінансова компанія" (правонаступником усіх прав та обов'язків якого є ТОВ «Станіславська торгова компанія», що підтверджується Статутом ТОВ «Станіславська торгова компанія» затвердженого загальними зборами товариства 16.04.14(Т.6, а.с.63-71)) укладено договір міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей

Відповідно до п.1.1 Договору, предметом цього договору є обмін нерухомого військового майна, що є власністю держави, рахується на балансі та належить до сфери управління Міністерства оборони України, на квартири, які належать на праві власності відповідачу.

Відповідно до п.2.1 Договору, ціна військового майна відповідно до Висновку про оцінку вартості майна - будівель та споруд, що знаходяться у м.Івано-Франківську по вул. Січових Стрільців, 26; вул. Грушевського, 19; вул. Трускавецька, 26; вул.Шевченка, 81 ; вул.Шпитальна, 5; вул. Національної гвардії, 14 б; с.Крихівці Івано-Франківської міської ради вул.22 Січня, 166а, виконаного ТзОВ "Ека-Захід" становить 4628660,00 грн. Податок на додану вартість складає 925732,00грн. Загальна вартість становить 5554392,00 грн.

Ціна квартир, які передаються згідно умов даного договору, становить 4629675,83грн.

Податок на додану вартість складає 925935,17грн., що складає загальну вартість 5555611,00грн.

Перелік квартир, що передаються міністерству визначений у Додатку №1 до договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004 року.

Військове майно, яке передається в обмін на квартири визначено в Додатку №2 до договору.

Факт передачі військового майна підтверджується Актом прийому-передачі від 24.09.2004, який підписаний уповноваженими представниками сторін.

На виконання умов договору, відповідач передав, а позивач прийняв 66 квартир у м.Коломия, Івано-Франківської області та 9 квартир у м.Івано-Франківську, загальною вартістю 5555611,00грн.

Вказані обставини підтверджені матеріалами справи.

Посилаючись на укладення вказаного договору з порушенням вимог закону, без отримання погодження відповідних органів, Міністрство оборони України звернулося з позовом про визнання договору недійсним.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням господарського суду Івано - Франківської області від 30.05.2006 винесеного у справі №7/61, позов Міністерства оборони України задоволено, визнано недійсним договір міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.04, укладений між Міністерством оборони України та ТзОВ "Прикарпатська фінансова корпорація".

Крім цього, зобов'язано ТзОВ "Прикарпатська фінансова компанія" повернути Міністерству оборони України все отримане майно по договору міни від 24.09.04, а саме:

-нерухоме майно військового містечка №9 (м.Івано-Франківськ, вул.Січових Стрільців,26; -№3 (м.Івано-Франківськ, вул.Грушевського,19); №71 (м.Івано-Франківськ, вул.Трускавецька,26); №90 (м.Івано-Франківськ, вул.Шевченка,81); -№4 (м.Івано-Франківськ, вул.Шпитальна,5); №55 (с.Крихівці, Івано-Франківської міської ради, вул.22 січня, 166а); №13 (м.Івано-Франківськ, вул.Національної гвардії,14б) одержане від Міністерства оборони згідно акту приймання-передачі від 24.09.2004.

Цим же рішенням зобов'язано Міністерство оборони України компенсувати ТзОВ "Прикарпатська фінансова корпорація" 5 554 392,00грн. за договором міни.

За апеляційним поданням військового прокурора Івано-Франківського гарнізону та апеляційних скарг позивача і відповідача, Львівським апеляційним господарським судом була винесена ухвала від 26.06.2006 про відкриття апеляційного провадження та призначена справа до розгляду.

На стадії апеляційного провадження, 18.07.2006 позивачем подана заява про затвердження мирової угоди , а відповідачем - клопотання про зупинення апеляційного провадження у справі та скерування справи до господарського суду Івано-Франківської області.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 25.07.2006 винесеної у справі №7/61 вказані вище заява та клопотання були задоволені, провадження у справі зупинено до розгляду господарським судом Івано-Франківської області заяви про затвердження мирової угоди, а справа скерована до господарського суду першої інстанції.

Ухвалою господарського суду Івано-Франківської області від 17.08.2006 винесеної у справі №7/61, заява позивача від 18.07.2006 про затвердження мирової угоди була задоволена, а мирова угода, укладена між сторонами у даній справі затверджена судом в запропонованій ними редакції.

Військовим прокурором Івано-Франківського гарнізону винесено апеляційне подання на ухвалу господарського суду Івано-Франківської області від 17.08.2006 у справі №7/61 про затвердження мирової угоди.

Однак, Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 03.10.2006 вказана ухвала господарського суду Івано-Франківської області залишена без змін, а апеляційне подання без задоволення.

Крім цього, за наслідками розгляду апеляційного подання військового прокурора, а також апеляційних скарг позивача і відповідача на рішення господарського суду Івано-Франківської області від 30.05.2006 винесене у справі №7/61, Львівським апеляційним господарським судом винесена ухвала від 07.11.2006, відповідно до якої вказане рішення було скасовано, а провадження у справі припинено.

Військовим прокурором Івано-Франківського гарнізону зазначена ухвала Львівського апеляційного господарського суду оскаржена в касаційному порядку, а також оскаржена ухвала господарського суду Івано-Франківської області від 17.08.2006 про затвердження мирової угоди від 18.07.2006.

Постановою Вищого господарського суду України від 25.01.2007 касаційні подання військового прокурора від 01.12.2006 були задоволені, а ухвала господарського суду Івано-Франківської області від 17.08.2006, постанова Львівського апеляційного господарського суду від 03.10.2006 винесені у справі №7/61 скасовані.

Цією ж постановою скасовано рішення господарського суду Івано-Франківської області від 30.05.2006 та направлено справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час повторного розгляду даної справи, представником Міністерства оборони України (за довіреністю) О.В. Шамрай була подана заява про відмову від позову.

За результатами розгляду вказаної заяви ухвалою суду від 15 червня 2007 провадження у справі №7/61-9/80 було припинено.

Військовим прокурором Івано-Франківського гарнізону винесено апеляційне подання на ухвалу господарського суду Івано-Франківської області від 15.06.2007, 13.07.2007 своїм листом на адресу Львівського апеляційного господарського суду за №2078 прокурор відмовився від апеляційного подання.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 28.08.2007 винесеної у справі №7/61-9/80 прийнято відмову від апеляційного подання та припинено апеляційне провадження.

Проте, 23.03.2009 , Вищим господарським судом України винесена ухвала у справі №7/61-9/80 відповідно до якої поновлено строк для подання касаційної скарги від 29.01.2009 поданої гр.ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 як осіб, яких не було залучено до участі у справі, щодо яких , на їх думку, прийнято судове рішення, що стосується їх прав і обов'язків.

Вищим господарським судом України винесена постанова від 23.04.2009 за результатами розгляду касаційної скарги, якою касаційна скарга зазначених вище осіб була задоволена, а ухвала господарського суду Івано-Франківської області від 15.06.2007 винесена у справі №7/61-9/80 скасована. Справа направлена до суду першої інстанції для розгляду по суті спору.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Прикарпатська фінансова компанія" оскаржила вказану постанову Вищого господарського суду України до Верховного суду України, який своєю постановою від 11.06.2009 відмовив у порушенні касаційного провадження з перегляду постанови ВГС України від 23.04.2009 у справі №7/61-9/80.

Як зазначено вище, за результатими нового розгляду даної справи, рішенням Господарського суду Івано - Франківської області від 10.07.15 відмовлено у задоволенні позову.

Оцінивши матеріали справи та докази, що містяться в матеріаліах справи, а також обставини які викладені у рішення місцевого господарського суду, що переглядається, у ній колегія суддів зазначає наступне:

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі, коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності (п.2.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Правовий режим майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, і повноваження органів військового управління та посадових осіб щодо управління цим майном визначено Законом України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України".

Відповідно до ч.2 ст.6 зазначеного Закону рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

Крім того, процедура відчуження та реалізації майна, закріпленого за військовими частинами Збройних Сил визначена Положенням про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1919 від 28.12.2000 р.

Пунктом 2 зазначеного Положення визначені способи відчуження військового майна, зокрема: вилучення військового майна із Збройних Сил у результаті його реалізації через уповноважені підприємства (організації); безпосередньої передачі виконавцям державного оборонного замовлення іншим постачальникам матеріально-технічних засобів (ресурсів), виконавцям робіт, надавачам послуг з метою проведення з ними розрахунків; передача юридичним особам в обмін на житло для військовослужбовців та членів їхніх сімей.

Відповідно до пункту 3 Положення реалізації підлягає військове майно, яке є придатним для подальшого використання, але не може бути застосоване у повсякденній діяльності військ, надлишкове майно, а також цілісні майнові комплекси та інше нерухоме майно.

Пунктом 6 Положення встановлено, що рішенням про відчуження зазначеного військового майна, приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням за пропозицією Міноборони та погодженого з Мінекономіки переліку такого майна.

Зазначена норма стосується всіх способів відчуження військового майна і є необхідною умовою для його відчуження.

Після затвердження Кабінетом Міністрів України відповідного переліку військового майна, яке може бути відчужено, Міністерство оборони України може прийняти рішення щодо визначення способу відчуження зазначеного майна, в тому числі відповідно до п.14 Положення - відчуження військового майна шляхом його передачі юридичним особам в обмін на житло військовослужбовців та членів їх сімей.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що Міноборони, приймаючи рішення про обмін військового майна на житло для військовослужбовців, визначає лише спосіб відчуження військового майна, включеного у Перелік військового майна Збройних Сил, яке може бути відчужено, згідно затвердженого Кабінетом Міністрів України переліку.

Враховуючи наведене, майно, що було предметом договору міни нерухомого майна на житло для військовослужбовців та членів їхніх сімей від 24.09.04, укладеного між Міністерством оборони та ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія", мало бути включене до відповідного Переліку військового майна Збройних Сил України, затвердженого Кабінетом Міністрів України.

Разом з цим, у Перелік військового майна Збройних Сил України, яке пропонується до відчуження, затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26.07.01 №299-р військове нерухоме майно, яке було предметом договору міни, не включено.

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи та наведеного вище, для відчуження нерухомого військового майна, яке було предметом спірного договору необхідний належним чином оформлений дозвіл Кабінету Міністрів України, а саме внесення відчужуваного майна до відповідного переліку, який отриманий не був.

Крім того, матеріалами справи підтверджується, що відчуженні споруди військових містечок №3, №4 (палац Потоцьких та Будинок союзу залізничників), є пам'яткою архітектури місцевого значення, дана обставина підтверджується розпорядженням Виконавчого комітету Івано - Франківської обласної ради народних депутатів від 26.05.1981 р. № 238-р «Про погодження переліку пам'яток архітектури і містобудівництва місцевого значення», листами Управління культури Івано - Франківської обласної державної адміністрації № 157/01-8/09 від 31.03.2005 р. та № 129/01-8/05 від 14.03.2005 р. (Т.1, а.с.68-69) та листом відділу з питань охорони культурної спадщини за вих. № 14/27-13 від 15.01.16.

Відповідно до ЗУ «Про охорону культурної спадщини» (в редакції Закону № 1805-III від 20.02.2002 року, чинній на момент укладення спірного договору), до повноважень органу охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та органів охорони культурної спадщини місцевого самоврядування, відповідно до їхньої компетенції, належить погодження відчуження або передачі пам'яток місцевого значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління (п.13 ст.6 Закону України).

Відповідно до п.1 ст.18 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, крім пам'яток, занесених до Переліку пам'яток, які не підлягають приватизації, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

При продажу пам'ятки, крім пам'ятки, яка не підлягає приватизації, власник або уповноважений ним орган зобов'язані у письмовій формі повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини (обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, місцевого самоврядування чи орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим) та центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини із зазначенням ціни та інших умов продажу, на яких він її продає (п.1 ст.20 Закону України).

В матеріалах справи відсутні докази звернення Міністерства Оборони України до відповідного органу охорони культурної спадщини за погодженням та надання такої згоди щодо військових містечок №3, №4 (палац Потоцьких та Будинок офіцерів).

Крім того, в листі відділу з питань охорони культурної спадщини Івано - Франківської міської ради міститься посилання на те, що звернення щодо погодження відчуження зазначених пам'яток архітектури у відділ не надходили.

Таким чином, у даному випадку при укладені договору міни від 24.09.04 відносно двох пам'яток, військових містечок №3 та №4, не отримано необхідного погодження з уповноваженим органом охорони культурної спадщини, що є істотним порушенням законодавства в сфері охорони культурної спадщини.

А відтак, судова колегія апеляційної інстанції зазначає, що при укладенні спірного правочину сторонами не дотримано законодавчо визначеного порядку, який має передувати укладенню договорів такого виду, що, в силу ст. 215 Цивільного кодексу України, є підставою для визнання спірного правочину недійсним як такого, що суперечить актам цивільного законодавства.

Разом з цим місцевий господарський суд відмовляючи у задоволенні позову послався на те, що ТзОВ "Прикарпатська фінансова компанія" (сторона договору) не є власником військового майна переданого на підставі оспорюваного договору міни. Щодо цього суд апеляційної інстанції зазначає наступне:

Статтею 328 Цивільного кодексу України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст.ст.715,716 ЦК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов'язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом. До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

Тобто після виконання позивачем та відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором міни від 24.09.2004 р., вони набули прав власників на обмінювані товари та, відповідно, право на його реалізацію у встановлений законом спосіб.

Як зазначено вище, реалізуючи набуте право власності на квартири, Міністерство оборони України передало вказані квартири для сімей військовослужбовців, тобто отримані позивачем квартири перейшли у володіння інших осіб, що підтверджується Актами прийому - передачі квартир від 10.01.2006 р., які в подальшому здійснили їх приватизацію. Аналогічно,ТОВ «Прикарпатська фінансова компанія»,правонаступником якої на даний час є ТОВ «Станіславська торгова компанія», реалізувало своє право, відчужило отримане від Міністерства оборони України нерухоме військове майно на підставі договорів купівлі - продажу від 13.12.2004 р. ТОВ «Карпатська нафтова компанія» (Т.3, а.с.11-24).

Таким чином, на час звернення до господарського суду із позовом відповідач не був власником нерухомого майна набутого на підставі оспорюваного договору міни від 24.09.2004 р., оскільки реалізував його шляхом відчуження, в межах наданих йому законом на відчуження повноважень власників, третім особам.

Щодо твердження місцевого господарського суду стосовно того, що позивачем не вірно обрано спосіб захисту, оскільки позивачем не враховано, що визнання договору недійсним не поновить його порушеного права, колегія суддів зазначає наступне:

Статтею 216 ЦК України передбачено загальні наслідки недійсності правочину - недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а згідно зі статтею 236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.

Виходячи зі змісту частини першої статті 216 ЦК України, наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину.

Таким чином, у випадку недійсності правочину сторони не вправі пред'являти позов про витребування майна з чужого незаконного володіння (позов віндикації), оскільки відносини між сторонами носять зобов'язальний характер.

Про наявність зобов'язальних відносин між сторонами недійсного правочину вказує ст..216 ЦК України, яка у разі недійсності правочину зобов'язує кожну сторону повернути отримане без правової підстави майно. Такі відносини сторін підпадають під ст.509 ЦК України, відповідно до якої зобов'язанням є правовідношення, де одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно,виконати роботу,надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Особливістю зобов'язальних відносин при застосуванні реституції є те, що вони є наслідком такого юридичного факту як недійсність правочину.

Сторони недійсного правочину можуть витребувати своє майно (в тому числі індивідуально - визначене) лише шляхом заявлення позову про застосування наслідків недійсності правочину (реституція). Двосторонній характер реституції виключає можливість сторін витребувати майно одна від одної шляхом віндикації.

При цьому апеляційний господарський суд зазначає, що на відміну від реституції, витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація) є речово - правовим засобом захисту права власності, що зумовлює неможливість власника індивідуально - визначеного майна - сторони недійсного правочину, скористатися таким засобом.Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, у відповідності до ст..387 ЦК України. Однак, підстави такого витребування пов'язані із добросовісністю набувача речі. На це вказує ст..388 ЦК України, відповідно до якої ознака добросовісності набувача полягає в тому, що такий набувач не знає та не повинен знати, що особа, в якої він придбав майно, не має права його відчужувати. Тобто з врахуванням змісту вказаної статті, власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, тобто в особи, яка не знала і не могла знати, що майно яке нею набувається за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, лише у разі, якщо це майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином захист інтересів добросовісного набувача речі пов'язаний з тим, що у випадку відчуження речі власником, відповідальність за вибір недобросовісного контрагента, який згодом її продав третій особі, він несе самостійно.

Вказане підтверджується і правовою позицією Верховного Суду України від 07.11.12 у справі № 6-107цс12, згідно якої відповідно до ст..387 ЦК України особа має право витребувати майно з чужого незаконного володіння.

Добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

У разі встановлення наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У випадку, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

А також правовою позицією Верховного Суду України від 21.11.12 у справі №6-136цс12 , згідно якої відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що у разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до п.2.13 Постанови Пленуму ВГС України №11 від 29.05.13 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як самостійно, так і, з урахуванням припису частини першої статті 58 ГПК, бути об'єднана з вимогою повернути одержане за цим правочином у натурі або про відшкодування його вартості (якщо повернення у натурі неможливе). В разі заявлення вимоги про повернення одержаного за правочином відповідач має право подати зустрічний позов (стаття 60 ГПК) про витребування належного йому майна або відшкодування вартості останнього. Якщо такий позов не подано, господарський суд з огляду на припис частини п'ятої статті 216 ЦК України та з урахуванням конкретних обставин справи може з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину також і щодо позивача.

У разі задоволення позову господарський суд у резолютивній частині рішення зазначає про визнання правочину недійсним (у тому числі й на майбутнє) і одночасно може зазначити про застосування передбачених законом наслідків, вказавши, зокрема, розмір сум, що підлягають стягненню, та/або найменування майна, що підлягає передачі, і місце його знаходження (пункт 4 частини першої статті 84 ГПК), а за необхідності й строк виконання певних дій (абзац другий частини другої цієї статті ГПК).

За встановленої під час судового розгляду неможливості повернути одержане за правочином майно у натурі (через його втрату, псування, істотну зміну тощо) набувач повинен відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України). З метою такого відшкодування заінтересована особа вправі звернутися до набувача з окремою позовною вимогою (п.2.14 Постанови Пленуму ВГС України №11 від 29.05.13 ).

Як вбачається з матеріалів справи, ТОВ "Карпатська нафтова компанія" було укладено відповідні договори купівлі-продажу частини нерухомого майна, яке було придбано у ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія", а саме:

1. Військове містечко № 3 - набуто АТ "Ощадбанк" у 2010 р.; на підставі договору про заміну зобов'язання зі сплати грошових коштів передачею у власність нерухомого майна з виконанням нового зобов'язання особою (Т.7, а.с.112-113);

2. Військове містечко № 55 - продано ПП "Люкс-Буд" у 2011р.;

3. Військове містечко № 71 - продано ТОВ "Станіславбудкомплект" у 2011 р.;

Вищевказані особи (набувачі майна) не знали і не могли знати про обмеження які існували на момент укладення договору міни. Крім того, майно вибуло з володіння власника - Міністерства оборони України з його волі, не було викрадене у власника, та не було загубленим.

Таким чином, зважаючи на все вищенаведене, у даному випадку право позивача не може бути захищення шляхом застосування реституції в порядку ст.216 ЦК України, оскільки у відповідача відсутнє майно, яке було предметом договору міни.

Разом з цим позивач не позбавлений можливості захистити своє право шляхом звернення з віндикаційним позовом зважаючи на те, що набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншим особам, або з вимогою відшкодувати вартість майна (ч.1 ст.216 ЦК України) з окремим позовом.

Наведеним спростовуються висновки місцевого господарського суду стосовно того, що визнання недійсним договору не поновить порушеного права позивача зважаючи на відчуження майна третім особам.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно ч.1 та ч.2 ст.43 ГПК України відповідно господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом; ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Зважаючи на вищенаведені обставини, які не були враховані місцевим господарським судом під час прийняття рішення, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги, як підтверджені належними та допустимими доказами у справі, та скасування рішення Господарського суду Івано - Франківської області від 10.07.15 у даній справі.

Судовий збір за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції покласти на відповідача, в порядку вимог ст.ст. 49,105 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 104, 105 Господарського процесуального кодексу України, -

Львівський апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Міністерства оборони України задоволити.

2. Рішення Господарського суду Івано - Франківської області від 10.07.15 у справі №7/61-9/80 скасувати.

3. Прийняти нове рішення. Позов задоволити частково. Визнати недійсним договір міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004 р. укладений між Міністерством оборони України та ТОВ «Станіславська торгова компанія» .

4. В позові про зобов'язання ТОВ «Станіславська торгова компанія» повернути Міністерству оборони України все отримане по договору міни від 24.09.2004 р. - відмовити.

5. Стягнути з ТОВ «Станіславська торгова компанія» (вул..Щорса,7/9, оф.19 м.Київ, код ЄДРПОУ 32873692) на користь Міністерства оборони України (пр.-т Повітрофлотський ,6 м.Київ, код ЄДРПОУ 00034022) 85 грн. судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та 118 грн. витрат на інформаційно - технічне забезпечення судового процесу.

6. Стягнути з ТОВ «Станіславська торгова компанія» (вул..Щорса,7/9, оф.19 м.Київ, код ЄДРПОУ 32873692) на користь Міністерства оборони України (пр.-т Повітрофлотський ,6 м.Київ, код ЄДРПОУ 00034022 ) 609 грн. судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

7. Місцевому господарському суду видати відповідні накази.

8. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до ВГС України в порядку і строки встановлені ст.ст.109,110 ГПК України.

Повний текст постанови складено 01.02.16

Головуючий суддя Кордюк Г.Т.

Суддя Гриців В.М.

Суддя Давид Л.Л.