Рішення № 55402418, 28.01.2016, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 541/2572/14-ц Номер провадження 22-ц/786/363/16Головуючий у 1-й інстанції Куцин В.М. Доповідач ап. інст. Чумак О. В.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2016 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області в складі:

головуючого-судді: Чумак О.В.,

суддів: Дряниці Ю.В., Пилипчук Л.І.,

при секретарі: Лимар О.М.

з участю: позивача ОСОБА_2, представника позивача - ОСОБА_3

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_4 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3

на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 03 червня 2015 року

по справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_5, про вселення та зустрічним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_5 до ОСОБА_4, третя особа - Миргородська міська рада, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання недійсним та скасування реєстрації права власності на житлову квартиру, визнання особи такою, що втратила право на проживання в житловому приміщенні та зняття з реєстрації за місцем проживання.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача Апеляційного суду Полтавської області ОСОБА_1, -

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом про вселення в квартиру АДРЕСА_1, яка належала йому, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 на праві спільної сумісної власності, посилаючись на те, що він з 1985 року до січня 2009 року перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. В період шлюбу ним, дружиною та донькою була приватизована спірна квартира. Після розірвання шлюбу дружина залишилася проживати в квартирі разом із донькою, змінила замки на вхідних дверях та відмовляється передати йому ключі. Просив вселити його в спірну квартиру та зобов'язати відповідача передати йому дублікат ключів від вхідних дверей квартири.

Заочним рішенням Миргородського міськрайонного суду від 14 листопада 2014 року позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено в повному обсязі, ухвалено вселити ОСОБА_4 в житлове приміщення квартири АДРЕСА_1. Зобов`язано ОСОБА_2 передати ОСОБА_4 дублікат ключів від вхідних дверей квартири АДРЕСА_1.

На виконання вищезазначеного заочного рішення, яке набрало законної сили 13 січня 2015 року, місцевим судом було видано два виконавчих листи. Як вбачається з постанови державного виконавця від 06 квітня 2015 року, виконавче провадження з виконання вказаних виконавчих документів було закінчено у зв`язку із повним фактичним виконанням рішення суду.

27 березня 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду із заявою про перегляд заочного рішення від 14 листопада 2014 року. Ухвалою суду від 08 квітня 2015 року вищезазначене заочне рішення скасовано, справу призначено до розгляду в загальному порядку.

У квітні 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_5 звернулись до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1, визнання недійсним та скасування реєстрації права власності на вказану житлову квартиру, визнання ОСОБА_4 таким, що втратив право на проживання в житловому приміщенні та зняття його з реєстрації за вказаною адресою.

Свої вимоги позивачі за зустрічним позовом мотивували тим, що вони зареєстровані та постійно проживають в однокімнатній квартирі АДРЕСА_1, відповідно, ОСОБА_2 - з 1992 року, а ОСОБА_5 від моменту свого народження - з 1995 року. Вони вважали, що у 1998 році житлова квартира була приватизована разом із ОСОБА_4, який на той час був членом їх сім'ї. Однак, під час розгляду вказаної справи їм стало відомо, що спірна квартира належить ОСОБА_4 та невідомим особам - ОСОБА_2, ОСОБА_5. Однак, вказані особи не проживали за вказаною адресою та не були членами сім'ї ОСОБА_4 Неправомірними діями відповідача було порушено їх право на приватизацію житлового приміщення.

Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 03 червня 2015 року у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

З зазначеним рішенням місцевого суду не погодився позивач за первісним позовом, оскарживши його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі ОСОБА_4, який посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність відповідачем обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права, прохав скасувати рішення у частині відмови у задоволенні його первісного позову і ухвалити нове рішення по суті його позовних вимог, а в частині відмови у задоволенні зустрічного позову прохав залишити рішення без змін. Вказував, що вселення відбулося на підставі заочного рішення суду, а після його скасування він був позбавлений законних підстав на безперешкодне, з боку відповідача, проживання у спірній квартирі.

Із ухваленим рішенням також не погодився представник позивача по зустрічному позову ОСОБА_2 - ОСОБА_3, подавши апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування судом обставин справи, просив скасувати рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову, а в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_4 змінити підстави відмови.

В обґрунтування апеляційної скарги вказував, що міськрайонний суд підставами відмови у задоволенні позову ОСОБА_4 вказав виконання заочного рішення від 14 листопада 2014 року, за яким його вселено у спірну квартиру та передано дублікат ключів від вхідних дверей. Проте, апелянти вважають, що ОСОБА_4 разом із державним виконавцем було вчинено незаконні дії, які полягали у проникненні до житлового приміщення без її дозволу. Вважає, що підставою відмови у задоволенні позову має бути неможливість спільного проживання ОСОБА_4 разом з ОСОБА_2, через його неналежну поведінку, яка виникає через зловживання спиртними напоями, та з врахуванням хворобливого стану ОСОБА_2

Щодо відмови у задоволенні зустрічного позову, апелянти зазначили, що вказанням у свідоцтві про приватизацію інших осіб, які не були членами сім`ї ОСОБА_4, які не могли давати згоду на приватизацію, порушено їх права як членів сім`ї ОСОБА_4 на приватизацію спірного житлового приміщення. До того ж, вказали, що посилання суду першої інстанції на те, що ОСОБА_2, не надано доказів того, що саме вона давала згоду на приватизацію житлового приміщення, унеможливлює факт приватизації квартири АДРЕСА_1 взагалі.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 23 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині позовних вимог ОСОБА_4 та в цій частині ухвалено нове рішення про задоволення позову. Вселено ОСОБА_4 у житлове приміщення квартиру АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_2 передати ОСОБА_4 дублікат ключів від вхідних дверей квартири АДРЕСА_1. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 28 липня 2015 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Згідно ч. 4 ст. 338 ЦПК України, висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

У відповідності з ч.3 ст. 10, ч.1ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Згідно ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право на справедливий суд, зокрема кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим, ухваленим на основі повно і всебічно з'ясованих обставин. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, заслухавши пояснення сторін, вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_4 підлягає частковому задоволенню, з підстав, визначених п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України, а скарга ОСОБА_2 і ОСОБА_5 підлягає відхиленню з підстав, передбачених ст. 308 ЦПК України.

Судом першої інстанції встановлено, що 10 листопада 1998 року ВАТ «Миргородське АТП 15308» було видано свідоцтво про право спільної сумісної власності на житло, а саме: АДРЕСА_1, на ім`я ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_7, на підставі розпорядження № 927 від 10 листопада 1998 року /т. 1 а.с. 4/.

Шлюб, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2., 28 січня 2009 року було розірвано, на підтвердження чого до Книги реєстрації розірвань шлюбів зроблено відповідний актовий запис за № 12 / т. 1 а.с. 5/.

Згідно з довідкою дочірнього комунального підприємства «Миргород Техінвентаризація» ОСОБА_4, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 зареєстровані у АДРЕСА_1 з 23.12.1998 року /т. 1 а.с. 129/.

Міськрайонний суд, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 і ОСОБА_5, виходив з того, що ними не було доведено, що на час здійснення приватизації, в спірній квартирі проживали саме вони, а не інші особи, зазначені у Свідоцтві на право власності на житло від 10 листопада 1998 року.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками місцевого суду, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 65-1 Житлового кодексу України, наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених чинним законодавством.

Згідно до ч.1 ст.64 ЖК України, члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються на рівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму житлового приміщення.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (в редакції чинній на момент виникнення правовідносин), приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т.ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Згідно з ч. ч. 4, 5 ст.5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону.

Кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Згідно п.п. 5, 30 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Держжитлокомунгоспу України № 56 від 13 вересня 1992 року, приватизація квартир (передача їх у власність громадян) здійснюється в приватну (для самотніх наймачів) і в загальну (сумісну або часткову) власність всіх жителів квартири з письмової згоди всіх повнолітніх членів сім'ї, постійно проживаючих в даній квартирі.

Так, з матеріалів справи вбачається і підтверджено сторонами під час судового розгляду, з 21 грудня 1985 року по 28 січня 2009 ОСОБА_4 і ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу мають дочку - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Отже, на момент здійснення приватизації квартири АДРЕСА_1 Полтавської області, сім'ю ОСОБА_4 складали: ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5.

З наведеного вбачається, що місцевий суд прийшов помилкового висновку, що позивачами ОСОБА_2, ОСОБА_5 не було доведено, що на час здійснення приватизації, в спірній квартирі проживали саме вони, а не інші особи, зазначені у Свідоцтві на право власності на житло від 10 листопада 1998 року, які, за переконанням місцевого суду, й скористались своїм правом здійснити приватизацію на своє ім'я.

Такий висновок колегії суддів відповідає змісту заяви ОСОБА_4 до ВАТ «Миргородське АТТ 15308» про оформлення передачі в приватну власність спірної квартири, відповідно до якої позивач просить при оформленні квартири у спільну часткову власність, передбачити поділ долі власності між членами сім'ї у слідуючому співвідношенні: ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 Зазначена заява була підписана усіма повнолітніми членами сім'ї, що свідчить про згоду на приватизацію, яка є обов'язковою підставою для здійснення приватизації /т. 1 а.с. 8/.

Крім того, зазначена обставина підтверджується поясненнями ОСОБА_2, яка в суді апеляційної інстанції стверджувала, що особисто підписала заяву про згоду на приватизацію спірної квартири і весь цей час вважала себе її співвласником.

Однак, у свідоцтві на право власності на житло від 10 листопада 1998 року зазначено, що право спільної сумісної власності квартири АДРЕСА_1, належить ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 /т. 1 а.с. 4/.

Таким чином, з урахуванням зазначеної заяви ОСОБА_4, яка була підписана відповідачкою ОСОБА_2, а також тієї обставини, що, на момент здійснення приватизації спірної квартири, крім членів сім'ї ОСОБА_4 - ОСОБА_2 та ОСОБА_5, не було сторонніх осіб, які мали право спільної сумісної власності на вказане жиле приміщення, колегія суддів приходить до висновку, що під час здійснення видачі Свідоцтва на право власності на житло, уповноваженою особою органу приватизації, було допущено технічну помилку, внаслідок якої замість вірного «ОСОБА_2» по-батькові ОСОБА_2 зазначено - «ОСОБА_2», а також замість вірного ім'я ОСОБА_5 «ОСОБА_5» зазначено - «ОСОБА_5».

Виходячи з того, що колегія суддів прийшла до висновку, що згідно до оскаржуваного Свідоцтва, право спільної сумісної власності на спірну квартиру, крім ОСОБА_4, визнано саме за ОСОБА_2 та ОСОБА_5, а не іншими сторонніми особами, то підстави для задоволення позовних вимог зустрічної позовної заяви - відсутні, з огляду на наступне.

Зі змісту позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_5 убачається, що позивачі вимагають визнання Свідоцтва на право власності на житло недійсним для усунення неточності, яка виникла внаслідок невірного внесення до оскаржуваного Свідоцтва імені ОСОБА_5 і по-батькові ОСОБА_2, що позбавляє останніх їх законного права вільно володіти, користуватись і розпоряджатись своєї власністю.

Однак, колегія суддів зазначає, що чинним законодавством України не передбачено такого порядку усунення технічних помилок у правовстановлюючих документах, як визнання їх недійсними.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у разі зміни ідентифікаційних даних суб'єкта права, відомостей про об'єкт нерухомого майна, у тому числі зміни його технічних характеристик, виявлення технічної помилки в записах Державного реєстру прав чи документах, виданих за допомогою програмних засобів ведення цього реєстру (описка, друкарська, граматична, арифметична чи інша помилка), за заявою власника чи іншого правонабувача, а також у випадку, передбаченому підпунктом "в" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, вносяться зміни до записів Державного реєстру прав.

У разі якщо помилка в реєстрі впливає на права третіх осіб, зміни до Державного реєстру прав вносяться на підставі відповідного рішення суду.

Подання та отримання документів за заявою про внесення змін до записів Державного реєстру прав здійснюються у порядку, передбаченому для державної реєстрації прав.

Згідно до п. 6 ч. 1 ст. 256 ЦПК України, справи щодо встановлення юридичного факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті - розглядаються у судовому порядку.

Таким чином, ураховуючи що виправлення помилки в правовстановлюючому документі може вплинути на права третьої особа, а саме ОСОБА_4, то усунення зазначеної неточності може здійснитись лише шляхом звернення до суду, в порядку встановлення факту, що має юридичне значення.

Отже, на думку колегії суддів, у задоволенні позовної вимоги вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_5 про визнання недійсним Свідоцтва на право власності на житло від 10 листопада 1998 року - слід відмовити за безпідставністю, оскільки, з урахуванням встановлених судом обставин справи, помилкове внесення до оскаржуваного Свідоцтва замість вірного «ОСОБА_2» по-батькові ОСОБА_2 - «ОСОБА_2», а також замість вірного ім'я ОСОБА_5 «ОСОБА_5» - «ОСОБА_5» - є технічною помилкою і підлягає усуненню в законному порядку, а не зумовлює недійсність правовстанлюючого документу, як наполягає апелянт.

У зв'язку з тією обставиною, що колегія суддів прийшла до висновку, про відсутність підстав про задоволення вимоги позивачів ОСОБА_2 та ОСОБА_5 про визнання недійсним Свідоцтва на право власності на житло від 10 листопада 1998 року, то, так само не підлягають задоволенню похідні позовні вимоги про скасування реєстрації права власності за ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 на спірну квартиру і визнання ОСОБА_4 таким, що втратив право користування зазначеним жилим приміщенням.

Інші доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3, не містять нових фактів чи засобів доказування, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції та з їх оцінкою, а тому вона підлягає відхиленню.

Також, колегія суддів не погоджується з висновками місцевого суду і обґрунтуванням відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_4, враховуючи наступне.

Міськрайонний суд, відмовляючи у задоволенні первісного позову, послався як на підставу відмови у задоволенні його позовних вимог, на фактичне виконання державним виконавцем заочного рішення суду від 14 листопада 2014 року, вказавши, що у зв`язку із переданням ОСОБА_4 дублікату ключів від вхідних дверей та допуском в спірне житлове приміщення, відсутні і підстави для задоволення позову.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком місцевого суду, оскільки ним не було враховано, що ухвалою Лубенського міськрайонного суду від 08 квітня 2015 року зазначене заочне рішення було скасовано, тобто втратило законну силу, а тому під час розгляду справи в порядку загального судочинства, судом першої інстанції, в порушення вимог законності і обґрунтованості рішення суду, не було вирішено справу по суті позовних вимог ОСОБА_4

Статтею 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Статею 155 ЖК України передбачено, що жилі будинки (квартири), що є у приватній власності громадян, не може бути в них вилучено, власника не може бути позбавлено права користування жилим будинком (квартирою), крім випадків, установлених законодавством.

Відповідно до Свідоцтва на право власності на житло, а саме: АДРЕСА_1, ОСОБА_4 є співвласником зазначеної квартири.

Як було встановлено судом і не оспорюється сторонами, відповідач ОСОБА_2 чинить перешкоди в користуванні ОСОБА_4 спірною квартирою, оскільки останній вчиняє сварки, що негативно впливає на стан здоров'я ОСОБА_2

Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод, в тому числі, у здійсненні ним права користування своїм майном.

З огляду на доведеність того факту, що між сторонами існує конфлікт щодо володіння, користування і розпорядження майном, що перебуває у їх спільній сумісній власності, судова колегія, вважає, що перешкоджанням у доступі до спірного жилого приміщення, відповідачка ОСОБА_2 обмежує позивачу, встановлене Конституцією України, право особи на безперешкодне користування своїм майном, а тому таке перешкоджання підлягає усуненню в законному порядку.

З урахуванням наведеного колегія суддів приходить до висновку про необхідність задоволення вимог позивача про вселення в квартиру та зобов'язання ОСОБА_2 передати позивачу дублікат ключів від вхідних дверей квартири АДРЕСА_1

Таким чином, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги ОСОБА_4 і приходить до висновку про необхідність її задоволення.

Судова колегія критично відносить до висновків місцевого суду і обґрунтування відмови у задоволенні первісного і зустрічного позовів, оскільки вони є помилковими і такими, що прийняті з порушенням норм матеріального і процесуального права, а також невідповідністю обставинам справи.

З огляду на наведене, колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимоги сторін.

Керуючись ст.ст. 303, 308, п. 3, 4 ч. 1 309, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - задовольнити частково.

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - відхилити.

Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 03 червня 2015 року - скасувати. Ухвалити нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_5, про вселення - задовольнити в повному обсязі.

Вселити ОСОБА_4 в житлове приміщення квартири АДРЕСА_1

Зобов'язати ОСОБА_2 передати ОСОБА_4 дублікат ключів від вхідних дверей квартири АДРЕСА_1

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_5 до ОСОБА_4, третя особа - Миргородська міська рада, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання недійсним та скасування реєстрації права власності на житлову квартиру, визнання особи такою, що втратила право на проживання в житловому приміщенні та зняття з реєстрації за місцем проживання - відмовити за безпідставністю.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий: О.В.Чумак

Судді: Ю.В.Дряниця

Л.І.Пилипчук

Згідно з оригіналом:

Суддя Апеляційного суду

Полтавської області О.В.Чумак