Ухвала суду № 55326389, 26.01.2016, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

Провадження: № 22-ц-/790/990/16 Головуючий: 1 інстанції

Справа: № 640/7557/15-ц ОСОБА_1

Категорія: договірні Доповідач: Даниленко В.М.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 січня 2016 року м. Харків

Судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Харківської області в складі:

Головуючого: судді - Даниленка В.М.,

Суддів: Швецової Л.А., Піддубного Р.М.,

за участю: секретаря: Лотох І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 17 липня 2015 року у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

В С Т А Н О В И Л А:

У квітні 2015 року позивач - Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі: ПАТ «Укрсоцбанк») звернувся до суду з вищезазначеним позовом, у якому вказував на те, що 19 вересня 2008 року між банківською установою та відповідачем ОСОБА_2 був укладений Кредитний договір № 837/18-27/36/8-482, згідно якого останньому на умовах забезпеченості, строковості, платності та цільового використання - інвестування придбання житла було надано кредит у розмірі 345000,00 доларів США з кінцевим строком його повернення 15 вересня 2028 року та сплатою щомісячних процентів за користування кредитними коштами в розмірі 14,00 % річних.

Банківська установа свої договірні зобовязання за Кредитним договором № 837/18-27/36/8-482 від 19.09.2008 року виконала в повному обсязі, надавши позичальнику ОСОБА_2 кредит у зазначеному вище розмірі.

31 серпня 2009 року між сторонами було укладено Додаткову угоду № 1 до існуючого кредитного договору, згідно якої загальна сума наданого позичальнику ОСОБА_2 кредиту була визначена в розмірі 380932,97 дол. США з кінцевим строком його повернення 15 вересня 2033 року та сплатою щомісячних процентів за користування кредитними коштами в розмірі 14,54 % річних.

За умовами зазначеного Кредитного договору та Додаткової угоди до нього позичальник ОСОБА_2 зобовязався погашати заборгованість за кредитом та сплачувати проценти за користування кредитними коштами щомісячними платежами згідно з обумовленим сторонами графіком погашення кредитної заборгованості.

Однак, останній узяті на себе зобовязання належним чином не виконував та порушував умови кредитного договору щодо погашення заборгованості за кредитом, а також сплати відсотків за користування кредитними коштами, у звязку з чим ПАТ «Укрсоцбанк» був вимушений звернутися з позовом до суду за захистом своїх прав, як кредитора.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 14 лютого 2012 року, позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за Кредитним договором № 837/18-27/36/8-482 від 19 вересня 2008 року було задоволено.

Стягнуто з боржника ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» кредитну заборгованість за Кредитним договором № 837/18-27/36/8-482 від 19.09.2008 року в загальному розмірі 3618 949,96 грн.

Вказана кредитна заборгованість, яка складалась із: основної заборгованості за кредитом у сумі 378058,82 дол. США ( в еквіваленті за офіційним курсом НБУ - 2996153,95 грн.), заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитними коштами в сумі - 41227,33 дол. США (в еквіваленті за офіційним курсом НБУ - 326730,71 грн.), нарахованої банком пені за порушення позичальником своїх договірних зобовязань щодо своєчасного погашення кредиту, в розмірі - 10183,81 грн. та штрафу - 285881,48 грн., була встановлена та стягнута судом станом на 28.05.2010 року.

На виконання рішення Київського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2011 року було видано виконавчий лист № 2018/2-521/11/14, на підставі якого постановою державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Харківській області від 11 березня 2012 року було відкрито виконавче провадження за № 36938670 про стягнення з боржника ОСОБА_2 на користь стягувача ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості за Кредитним договором № 837/18-27/36/8-482 від 19.09.2008 року в загальному розмірі 3618 949,96 грн. та надано боржнику ОСОБА_2 відповідний строк для добровільного виконання цього судового рішення.

Проте, станом на 23 квітня 2015 року рішення Київського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2011 року про повернення банківській установі - ПАТ «Укрсоцбанк» кредитної заборгованості за Кредитним договором № 837/18-27/36/8-482 від 19.09.2008 року в загальному розмірі 3618 949,96 грн. ані відповідачем ОСОБА_2 в добровільному порядку, ані державною виконавчою службою в примусовому порядку так і не виконано, навіть частково.

При цьому відповідач ОСОБА_2 продовжує не виконувати узяті на себе зобовязання за укладеним між сторонами Кредитним договором зокрема, щодо сплати процентів за користування кредитними коштами, в звязку з чим станом на 16 березня 2015 року заборгованість позичальника ОСОБА_2 за Кредитним договором № 837/18-27/36/8-482 від 19.09.2008 року за період з 20.05.2010 року по 16.03.2015 року становить 180263,65 дол. США (в еквіваленті за офіційним курсом НБУ на вказану дату - 3924411,76 грн.) та складається з:

- заборгованості зі сплати процентів за користування кредитними коштами - 179109,78 дол. США (в еквіваленті - 3899291,55 грн.);

- нарахованої банком пені за несвоєчасне повернення кредиту - 266,18 дол. США (в еквіваленті - 5794,84 грн.);

- нарахованої банком пені за несвоєчасну сплату процентів - 887,69 дол. США (в еквіваленті - 19325,36 грн.).

Посилаючись на вказані обставини, а також на те, що позичальник ОСОБА_2 в добровільному порядку повертати банківській установі запозичені кредитні кошти не бажає, хоча неодноразово -24.02.2012 року та 18.03.2014 року визнавав свої зобовязання перед банком за кредитним договором, а наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобовязання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, позивач - ПАТ «Укрсоцбанк» просив суд у примусовому порядку стягнути з відповідача ОСОБА_2 на його користь кредитну заборгованість за Кредитним договором № 837/18-27/36/8-482 від 19.09.2008 року в зазначеному вище розмірі, а саме: 180263,65 дол. США (в еквіваленті - 3924411,76 грн.).

Сторони, будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи судом, у судове засідання між тим не зявились, а представник позивача - ПАТ «Укрсоцбанк» не заперечував проти розгляду справи в заочному порядку.

Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 17 липня 2015 року позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено в повному обсязі.

Стягнуто з відповідача ОСОБА_2 на користь банківської установи заборгованість за Кредитним договором № 1837/18-27/36/8-482 від 19 вересня 2008 року в загальному розмірі 180 263,65 доларів США, що в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ на 16.03.2015 року становить 3924 411,76 грн.

При цьому судом першої інстанції вирішено й питання щодо судових витрат по справі, стягнуто з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ПАТ «Укрсоцбанк» 3654,00 грн. судового збору, сплаченого ним при зверненні до суду.

Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 04 грудня 2015 року заяву представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про перегляд ухваленого судом першої інстанції по справі заочного рішення - залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 ставиться питання про скасування зазначеного рішення районного суду та ухвалення по справі нового рішення про відмову в задоволенні заявлених позивачем - ПАТ «Укрсоцбанк» вимог за їх безпідставністю.

В обґрунтування своєї скарги апелянт ОСОБА_3 посилається на неповне зясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального й процесуального права, що призвело до неправильного вирішення цивільно-правового спору по суті заявлених банківською установою вимог.

При цьому, не заперечуючи самого факту простроченої заборгованості позичальника ОСОБА_2 за Кредитним договором № 837/18-27/36/8-482 від 19.09.2008 року та наявності судового рішення про стягнення з відповідача на користь позивача кредитної заборгованості за цим Кредитним договором, визначеної станом на 28.05.2010 року, яке залишається невиконаним, апелянт ОСОБА_3 вказує на те, що згідно умов укладеної між сторонами Додаткової угоди № 1 від 31 серпня 2009 року про внесення змін до Кредитного договору № 837/18-27/36/8-482 щомісячний ануїтетний платіж позичальника становить 1350,00 дол. США, а відтак максимальна сума, яку мав отримати банк за період із 20.05.2010 року по 16.03.2015 року, тобто за 58 місяців, складає: 1350,00 дол. США х 58 місяців = 78300,00 дол. США.

Крім того, апелянт посилається на те, що позивач - ПАТ «Укрсоцбанк» предявив позов про стягнення грошових коштів за період, який виходить за межі трьох років, тобто з пропуском строку позовної давності для захисту свої порушених прав у судовому порядку.

Так, позивач заявив вимоги станом на 16.03.2015 року, в звязку з чим період стягнення в межах трирічного строку позовної давності починається з 17.04.2012 року, а відтак стягнення з відповідача ОСОБА_2 кредитної заборгованості за період з 28.05.2010 року є порушенням прав відповідача, передбачених ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Однак, суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення у справі, на зазначені обставини належної уваги не звернув, у звязку з чим безпідставно задовольнив заявлені позивачем - ПАТ «Укрсоцбанк» вимоги в повному обсязі.

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення районного суду відповідно до ст. 303 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія не вбачає підстав для її задоволення.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України суд апеляційної інстанції відхиляє апеляційну скаргу, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Як вбачається з матеріалів справи, вирішуючи цивільно-правовий спір по суті заявлених ПАТ «Укрсоцбанк» позовних вимог, суд першої інстанції повно й всебічно дослідив обставини справи, представлені докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин та закон їх регулюючий.

Задовольняючи заявлені банківською установою вимоги в повному обсязі, суд першої інстанції виходив із того, що позичальник ОСОБА_2 не виконує належним чином узятих на себе договірних зобовязань щодо своєчасного повернення банку запозичених кредитних коштів та процентів за користування ними, а відтак існуюча кредитна заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом, що виникла, починаючи з 28.05.2010 року, разом із нарахованими банком штрафними санкціями (пенею) за порушення відповідачем узятих на себе договірних зобовязань підлягає примусовому стягненню з останнього на користь позивача.

Судова колегія погоджується з таким висновком районного суду, оскільки цей висновок відповідає матеріалам цивільної справи та ґрунтується на законі.

За приписами ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ст.ст. 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст.ст. 10, 11 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється виключно на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд та мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведеності перед судом їх переконливості.

При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 61 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема є: справедливість, добросовісність та розумність, у тому числі й у судовому порядку.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту субєктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обовязки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обовязки.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку.

Зобовязання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договорів та інших правочинів.

Загальні умови виконання зобовязань передбачені ст. 526 ЦК України, за приписами якої зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобовязання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 599 ЦК України зобовязання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За приписами ст. 530 ЦК України, якщо у зобовязанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобовязання згідно зі ст. 610 ЦК України є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобовязання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобовязання (ч. 1 ст. 625 ЦК України).

Правові наслідки порушення зобовязань передбачені ст. 611 ЦК України, за змістом якої у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.

Відповідно до положень ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобовязання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобовязання за кожен день прострочення виконання.

Таким чином, пеня - це санкція, яка нараховується від першого дня прострочення виконання зобовязання й до того дня, доки зобовязання не буде виконане.

За змістом ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Згідно ст. 629 ЦК України договір є обовязковим для виконання сторонами.

Правовідносини з надання кредиту регулюються параграфом 2 главою 71 Цивільного кодексу України.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 «Позика» глави «Позика, кредит, банківський вклад», якщо інше не встановлено параграфом 2 «Кредит» і не випливає із суті кредитного договору. Викладене міститься у статті 1054 Цивільного кодексу України.

У відповідності до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобовязаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Таким чином, проценти, передбачені вказаною правовою нормою є платою за користування чужими грошовими коштами, яка за відсутності іншої домовленості сторін, сплачується боржником за весь період користування цими коштами, тобто проценти за договором позики (кредиту) нараховуються до моменту повного повернення запозичених грошових коштів та виконання всіх передбачених договором грошових зобовязань.

Крім того, виходячи із системного аналізу ст.ст. 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту укладеного між сторонами Кредитного договору № 837/18-27/36/8-482 від 19.09.2008 року слід дійти висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобовязання й не позбавляє права кредитора на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України.

Саме такі правові позиції висловлені в постановах Верховного Суду України від 01.04.2015 року у справі № 6-37цс15, від 02.09.2015 року у справі № 6-369цс15 та від 23.09.2015 року у справі № 6-1206цс15, які згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обовязковими для судів.

Приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції правильно керувався зазначеними нормами матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, умовами укладеного між сторонами Кредитного договору № 837/18-27/36/8-482 від 19 вересня 2008 року, а також Додаткової угоди № 1 до цього договору, а тому встановивши факт неналежного виконання позичальником ОСОБА_2 своїх договірних зобовязань, що підтверджується наданими банківською установою письмовими доказами, в тому числі й розрахунком заборгованості позичальника ОСОБА_2 зі сплати процентів за користування кредитними коштами за період із 20.05.2010 року по 16.03.2015 року, розмір якої останнім чи його представником жодним чином не спростований і будь-яких належних та допустимих, в розумінні ст.ст. 58, 59 ЦПК України, доказів, які б свідчили про інше, до суду не представлено, та даними виконавчого провадження з примусового виконання рішення Київського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2011 року станом на 14.04.2015 року, обґрунтовано задовольнив заявлені ПАТ «Укрсоцбанк» позовні вимоги, стягнувши з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача існуючу заборгованість зі сплати процентів за користування кредитними коштами у вищезазначеному розмірі та передбачену договором неустойку (пеню), нараховану банком за порушення боржником узятих на себе договірних зобовязань.

Що ж стосується доводів апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про те, що згідно умов укладеної між сторонами Додаткової угоди № 1 від 31 серпня 2009 року про внесення змін до Кредитного договору № 837/18-27/36/8-482 щомісячний ануїтетний платіж позичальника становить 1350,00 дол. США, а відтак максимальна сума, яку мав отримати банк за період із 20.05.2010 року по 16.03.2015 року, тобто за 58 місяців, складає 78300,00 дол. США, то ці доводи апелянта судова колегія оцінює критично та відхиляє, оскільки зазначений щомісячний ануїтетний платіж був передбачений графіком погашення поточної кредитної заборгованості, тобто виключно у разі належного виконання позичальником своїх договірних зобовязань, які як про це указувалось вище позичальником ОСОБА_2 не виконувалися, а за умовами п.п. 2.4., 2.4.1., 2.4.4., 2.4.5., 3.3.7. Кредитного договору № 837/18-27/36/8-482 від 19 вересня 2008 року нарахування процентів за користування Кредитом здійснюється на суму фактичної заборгованості за Кредитом у валюті Кредиту за методом факт/360, де факт - фактична кількість днів у періоді, за який здійснюється нарахування процентів, 360 - умовна кількість днів у році, в звязку з чим банківська установа правильно розрахувала розмір заборгованості позичальника ОСОБА_2 зі сплати процентів за користування кредитними коштами за період з 20.05.2010 року по 16.03.2015 року, виходячи із суми непогашеного тіла кредиту: 378058,82 дол. США (в еквіваленті за офіційним курсом НБУ - 2996153,95 грн.) та процентної ставки в розмірі 14,54 % річних, встановленої Додатковою угодою № 1 від 31.08.2009 року (а.с. 33-40, 46-48, 49-51).

Безпідставними є й доводи апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про те, що позивач - ПАТ «Укрсоцбанк» предявив позов про стягнення грошових коштів за період, який виходить за межі трьох років, тобто з пропуском строку позовної давності для захисту своїх порушених прав у судовому порядку, на що суд першої інстанції уваги не звернув та не застосував до спірних правовідносин положення ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у звязку з чим безпідставно задовольнив заявлені позивачем - ПАТ «Укрсоцбанк» вимоги в повному обсязі.

При цьому судова колегія виходить з наступного.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.

Чинне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності - загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Спеціальна позовна давність встановлена законом для окремих видів вимог. Так, спеціальна позовна давність тривалістю в один рік передбачена, зокрема, для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України.

Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі, позовна давність судом не застосовується.

Тобто цією нормою встановлені субєктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у звязку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі.

Таким чином, позовна давність, як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні судом.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності повязана лише з наявністю про це заяви сторони.

Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Разом із тим, Цивільний Кодекс України не передбачає заборони предявлення окремих вимог у звязку з пропущенням позовної давності.

Пункт 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», яким кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, у системному звязку з самою ч. 11 ст. 11 зазначеного Закону стосується позасудового порядку повернення споживчого кредиту і спрямований на те, щоб встановити судовий контроль за вирішенням таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача як слабшої сторони договору споживчого кредиту.

При цьому в матеріалах цивільної справи відсутня заява відповідача ОСОБА_2 чи його вповноваженого представника про застосування судом першої інстанції строків позовної давності, яка б була подана згідно вимог частини третьої статті 267 ЦК України до винесення районним судом оскаржуваного рішення у справі, хоча відповідач ОСОБА_2 належним чином повідомлявся, як про наявність на розгляді в суді ініційованого позивачем - ПАТ «Укрсоцбанк» цивільно-правового спору, його предмет та розмір і суть позовних вимог, так і про час та місце розгляду справи судом (а.с. 95, 96), а відтак з урахуванням наведеного вище та виходячи з основоположного принципу цивільного процесу, яким є диспозитивність цивільного судочинства (ст.. 11 ЦПК України), судова колегія вважає, що у суду першої інстанції не було жодних правових підстав для застосування до спірних правовідносин правил позовної давності з власної ініціативи.

Інші доводи апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3, що наведені на її обґрунтування, які фактично зводяться до незгоди з ухваленим районним судом по справі рішенням та субєктивної його переоцінки, в даному випадку є несуттєвими, носять формальний характер, рішення суду, прийняте по суті розглянутого цивільно-правового спору не спростовують, і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Таким чином, з огляду на викладене та керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313 - 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - відхилити.

Заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 17 липня 2015 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає чинності негайно, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів із дня її проголошення.

Головуючий:

Судді: