Ухвала суду № 55314772, 27.01.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

"27" січня 2016 р. м. Київ К/800/37310/14

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючого: Штульман І.В. (доповідач),

суддів: Олексієнка М.М.,

Рецебуринського Ю.Й., -

розглянувши в касаційній інстанції в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_2 до Івано-Франківської митниці Міністерства доходів і зборів України про визнання незаконним рішення та зобов'язання до вчинення дій, за касаційною скаргою ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 січня 2014 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 травня 2014 року, -

встановив:

У вересні 2013 року ОСОБА_2 звернулась в суд з позовом про: визнання незаконним пункту 1 наказу голови комісії з проведення реорганізації Івано-Франківської митниці від 13 серпня 2013 року № 257-к «Про звільнення з роботи», яким її, відповідно до пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України, в зв'язку із скороченням штатної чисельності митниці, звільнено з роботи інспектора митного поста «Івано-Франківськ-центральний» із вказаної дати; зобов'язання начальника згаданої митниці призначити її на посаду інспектора митного поста «Івано-Франківськ-центральний» Івано-Франківської митниці Міністерства доходів і зборів України. Позивач вважає, що її було звільнено без врахування переважного права залишення на роботі, без пропонування іншої роботи.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 жовтня 2013 року допущено заміну відповідачів належним відповідачем - Івано-Франківською митницею Міністерства доходів і зборів України.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 січня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 травня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 січня 2014 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 травня 2014 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. У касаційній скарзі зазначає, що на посаду його довірителя 16 липня 2013 року було переведено ОСОБА_4, який фактично працював у даній установі лише півтора року і не мав переваг над позивачем ОСОБА_2, як не мала таких переваг і ОСОБА_5, яку наказом виконуючого обов'язки начальника Івано-Франківської митниці Міністерства доходів і зборів України 1 червня 2013 року переведено на посаду інспектора митного поста «Івано-Франківськ-центральний».

Івано-Франківська митниця Міністерства доходів і зборів України надала заперечення на касаційну скаргу, просить таку залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 222 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України суд касаційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у разі неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Враховуючи те, що особи, які беруть участь у справі, в судове засідання не з'явились, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, то колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно частини 1 статті 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач ОСОБА_2 у 2003 році закінчила Київський національний торговельно-економічний університет і отримала повну вищу освіту за спеціальністю «Товарознавство та експертиза в митній справі» та здобула кваліфікацію товарознавця експерта (диплом НОМЕР_1). Згідно пункту 2.2.4. трьохсторонньої індивідуальної угоди, укладеної між позивачем, Івано-Франківською митницею та вказаним навчальним закладом, відповідач зобов'язався надати першій по закінченню навчання посаду інспектора. Відповідно до направлення на роботу № 65/463, наказом Івано-Франківської митниці Західної регіональної митниці Державної митної служби України від 23 липня 2003 року № 176-к була призначена на посаду інспектора вантажного відділу № 2 цієї митниці з 31 липня 2003 року. Наказом Державної митної служби України від 19 червня 2003 року № 404-к їй присвоєно персональне звання «Інспектор митної служби 2 рангу». Позивач під час роботи у Івано-Франківської митниці Державної митної служби України займала посади інспектора:

- відділу контролю митної вартості та номенклатури з 4 травня 2006 року (наказ № 111-к від 04.05.2006р.);

- загального відділу з 11 березня 2009 року (наказ № 72-к від 11.03.2009р.);

- відділу організаційного та документального забезпечення з 12 серпня 2009 року (наказ № 300-к від 11.08.2009р.);

- митного поста «Івано-Франківськ-центральний» (наказ № 22-к від 23 січня 2012р.).

Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_2 на час прийняття оспорюваного наказу № 257-к мала тривалий безперервний стаж роботи у відповідача (понад 10 років), будучи матір'ю двох малолітніх дітей, не мала інших працівників в своїй сім'ї з самостійним заробітком.

Відповідно до Положення про Міністерство доходів і зборів України, затвердженого Указом Президента України від 18 березня 2013 року № 141/2013, постанови Кабінету Міністрів України від 20 березня 2013 року № 229 «Про утворення територіальних органів Міністерства доходів і зборів», наказу Міністерства доходів і зборів України від 26 квітня 2013 року № 80 «Про затвердження чисельності працівників територіальних органів Міндоходів», затверджено та введено в дію структуру та штатний розпис Івано-Франківської митниці Міністерства доходів і зборів України, і 1 червня 2013 року ОСОБА_2 попереджено про наступне вивільнення, без жодних пропозицій переведення на іншу роботу. При цьому, Голова комісії з проведення реорганізації Івано-Франківської митниці запропонував позивачеві зареєструватися у державній службі зайнятості або самостійно працевлаштуватися, з чим ОСОБА_2 не погодилась (т.1, а.с.207).

Враховуючи тимчасовий штатний розпис Івано-Франківської митниці Міністерства доходів і зборів України на 2013 рік та попередження позивача про наступне вивільнення, Голова комісії з проведення реорганізації Івано-Франківської митниці Державної митної служби України 13 серпня 2013 року видав наказ № 257-к, яким відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України з 13 серпня 2013 року в зв'язку із скороченням штатної чисельності митниці звільнив ОСОБА_2 з роботи інспектора митного поста «Івано-Франківськ-центральний».

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 про поновлення на посаді, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач має низьку кваліфікацію та продуктивність праці, тривалий час була відсутньою на роботі у зв'язку із перебуванням у декретних відпустках та на лікарняному і її особисті якості не дозволили опанувати процес митного контролю та оформлення товарів.

Такий висновок судів для законності звільнення позивача відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України є передчасним.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема, у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною 2 статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами 1, 3 статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» містяться роз'яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, з нормативного тлумачення частини 1 статті 40, частин 1 та 3 статті 49-2 КЗпП України вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Положеннями статті 42 КЗпП України передбачено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

Отже, у першу чергу перевага на залишення на роботі надається особам, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці. Тому при вирішенні питання про звільнення працівника роботодавець зобов'язаний перевірити наявність у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці.

Для такої перевірки повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо. Однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці є дисциплінованість працівника. Тому при застосуванні положень статті 42 КЗпП України щодо переважного права на залишення на роботі слід враховувати в тому числі і наявність дисциплінарного стягнення.

Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині 2 статті 42 КЗпП України.

Для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом виготовлення у довільній формі довідки про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. Тобто, ці обставини повинен був з'ясовувати сам суб'єкт владних повноважень, приймаючи відповідне рішення.

Відповідно до частини 2 статті 72 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач не надав достатніх доказів щодо відсутності у позивача переваг для залишення на роботі, як і тих, чому при звільненні у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці не запропонував ОСОБА_2 наявні вакантні посади, які вона могла обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Таким чином, ухвалюючи рішення про відмову ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій не врахували всіх обставин цієї справи, поза увагою судів залишились вимоги статей 11, 159 КАС України, які зобов'язують суд до активного вжиття заходів щодо з'ясування обставин справи, та щодо законності і обґрунтованості ухваленого судового рішення.

У зв'язку із зазначеним колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції для з'ясування цих питань в судовому засіданні. Крім того, під час нового розгляду даної справи суду слід перевірити дотримання відповідачем вимог статті 39 Закону України від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» стосовно дотримання відповідачем порядку розгляду питання вивільнення позивача.

Відповідно до частини 2 статті 227 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 КАС України, суд, -

ухвалив:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_2 - задовольнити.

Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 січня 2014 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 травня 2014 року - скасувати, а справу за позовом ОСОБА_2 до Івано-Франківської митниці Міністерства доходів і зборів України про визнання незаконним рішення та зобов'язання до вчинення дій - направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.

Головуючий: Штульман І.В.

Судді: Олексієнко М.М.

Рецебуринський Ю.Й.