Ухвала суду № 55280288, 26.01.2016, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 січня 2016 року Справа № 876/11452/15

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Попка Я.С.

суддів Хобор Р.Б., Сеника Р.П.

за участю секретаря судового засідання Мартинишина Р.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року у справі за позовом Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,-

В С Т А Н О В И В:

У липні 2013 року позивач - Волинське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, в якому просить стягнути з відповідача на його користь адміністративно-господарські санкції в розмірі 11 200,00 грн. та пеню в розмірі 194,88 грн., а всього 11 394,88 грн.

Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року позов задоволено частково. Стягнено з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь Державного бюджету України адміністративно-господарські санкції у розмірі 8 400,00 грн. та пеню у розмірі 146,16 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що відповідачем, в порушення норм Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», не було виконано всі заходи по створенню робочих місць для інвалідів та їх працевлаштуванню та не дотримано вимог, встановлених статтею 19 вказаного Закону. Протягом квітня-грудня 2012 року відповідач не працевлаштовував інвалідів, що призвело до недотримання ним нормативу виходячи з середньооблікової кількості працюючих за рік. Адже, для того щоб досягти середньорічного нормативу, підприємець повинен був працевлаштувати хоча б одного інваліда протягом квітня-грудня 2014 року.

Таким чином, на думку суду першої інстанції, саме з квітня 2012 року розпочалася протиправна бездіяльність ФОП ОСОБА_1 стосовно недотримання нормативу з працевлаштування інвалідів, а тому, виходячи з принципу справедливості, розсудливості та пропорційності, слід стягнути адміністративно-господарські санкції та пеню пропорційно періоду квітень-грудень 2012 року.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, вважаючи її незаконною, прийнятою з порушенням норм матеріального та процесуального права, фізична особа-підприємець ОСОБА_1 оскаржив її, подавши апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Волинського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, апелянт зазначає що він щомісяця протягом 2012 року здійснював розрахунок кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів і суворо дотримувався нормативів такого працевлаштування. Зважаючи на те, що протягом 2012 року штатна чисельність найманих працівників ФОП ОСОБА_1 скоротилася з 48 чоловік станом на 01.01.2012 року до 2 чоловік станом на 31.12.2012 року, підприємцем протягом року виконано норматив з працевлаштування інвалідів у повному обсязі. Згідно Звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2012 рік, поданої ФОП ОСОБА_1, середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становила 9 осіб. Станом на 01.01.2012 року у ФОП ОСОБА_1 згідно штатного розпису передбачалося 63 штатних одиниці. Протягом першого кварталу 2012 року у ФОП ОСОБА_1 звільнено 58 працівників, з них по переводу на ТОВ «Негабарит-Сервіс» 54 найманих працівників.

Отже, протягом І кварталу 2012 року у ФОП ОСОБА_1 працювали 2 найманих працівники-інваліди.

Таким чином, поки у ФОП ОСОБА_1 згідно до законодавства існував обов'язок на працевлаштування інвалідів (у першому кварталі 2012 року) він його виконував у повному обсязі - було працевлаштовано 2 інваліди, а коли у зв'язку зі зміною виробництва у ФОП ОСОБА_1 залишилося лише 2 наймані особи (2-4 квартали 2012 року) ФОП ОСОБА_1 не повинен і об'єктивно не міг працевлаштовувати інвалідів.

Апелянт вважає, що оскільки він не вчинив жодного порушення чинного законодавства, нарахування позивачем адміністративно-господарських санкцій є безпідставним.

Крім того вказує на те, що доказів того, що ФОП ОСОБА_1 не створював робочі місця для інвалідів, відмовляв інвалідам у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавало державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, або несвоєчасно звітувало Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України позивачем не надано.

Вислухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Із змісту ст. 19 Конституції України вбачається, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Розглядаючи спір, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Статтею 4 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлено, що діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності. Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.

Згідно ч. 3 ст.18 вказаного Закону - підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до положень ч. 1, 2 ст. 19 зазначеного Закону для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості 1 робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною 1 цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення. Виконанням нормативу робочих місць відповідно до змісту ч. 5 статті 19 Закону, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.

Статтею 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлено обов'язок підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Відповідно до ч. 2 статті 20 Закону порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені.

Поняття робоче місце інваліда, спеціальне робоче місце інваліда визначено статтею 1 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» і розуміється як: робоче місце інваліда - місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях; спеціальне робоче місце інваліда - окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що передбачений статтею 19 Закону обов'язок по забезпеченню працевлаштування інвалідів не слід ототожнювати з обов'язком роботодавця здійснювати фактичний пошук інвалідів для їх працевлаштування на створених останнім робочих місцях, оскільки законом на роботодавця такий обов'язок не покладається.

Обов'язок по забезпеченню роботодавцем працевлаштування інвалідів буде виконаний останнім в передбаченому законом обсязі у випадку дотримання роботодавцем нормативних вимог статті 18 Закону (виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць; створення для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; забезпечення інших соціально-економічних гарантій, передбачених чинним законодавством; надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів; звітування Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України).

Отже, законодавство України в сфері соціальної захищеності інвалідів обов'язок з працевлаштування інвалідів покладає на орган державної влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів, але цьому мають передувати певні дії підприємств, установ і організацій зі створення робочих місць для інвалідів та з відповідного інформування зазначених органів з метою працевлаштування інвалідів. Обов'язок державних органів щодо працевлаштування інвалідів виникає після виконання підприємствами обов'язку щодо створення робочих місць і надання передбаченої законодавством про соціальну захищеність інвалідів інформації про наявність вільних робочих місць та вакантних посад, на яких може використовуватися праця інвалідів.

Як підтверджується матеріалами справи, в ході перевірки було встановлено, що відповідачем було подано звіт форми 10-ПІ про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2012 рік. Відповідно до якого середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу на підприємстві становить 9 осіб, кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України № 875, становить 1 особа, середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, становить 0 осіб.

Форму звітності № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій» та Інструкцію щодо заповнення форми звітності № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій» затверджено Наказом Міністерства праці та соціальної політики України № 420 від 19 грудня 2005 року. Звіти форми 3-ПН містять інформацію, необхідну для встановлення відповідачем факту виконання чи невиконання позивачем вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що в матеріалах справи відсутні докази того, що фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 щомісячно протягом 2012 року подавалися до центру зайнятості звіти за формою № 3-ПН.

Апеляційний суд вказує на те, що до обов'язків роботодавців стосовно забезпечення прав інвалідів на працевлаштування, крім створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, відноситься також обов'язок надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації такого працевлаштування.

Такі вимоги закону реалізуються відповідно до частини 4 статті 20 Закону України «Про зайнятість населення», за якою підприємства, установи і організації незалежно від форми власності реєструються у місцевих центрах зайнятості за їх місцезнаходженням як платники збору до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, щомісяця подають цим центрам адміністративні дані у повному обсязі про наявність вільних робочих місць (вакансій), у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів.

Крім того, в матеріалах справи відсутні докази, що відповідачем вживались додаткові заходи додатково щодо пошуку інвалідів для працевлаштування шляхом розміщення у засобах масової інформації оголошень про працевлаштування інвалідів на своєму підприємстві.

Встановлено, що з січня по березень 2012 року включно у підприємця працювали наймані працівники ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які мали статус інваліда.

З наявних в матеріалах справи трудових договорів слідує, що у січні 2012 року у відповідача працювало 62 особи, у лютому 2012 року - 27 осіб, у березні 2012 року - 11 осіб.

З квітня 2014 року кількість найманих працівників становила 4 особи, а з серпня 2012 року - 2 особи.

Тобто, протягом січня-березня 2012 року ФОП ОСОБА_1 дотримувався нормативу, який передбачений статтею 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Однак в подальшому, протягом квітня-грудня 2012 року, позивач не працевлаштовував інвалідів, що призвело до недотримання ним нормативу виходячи з середньооблікової кількості працюючих за рік. Адже для того щоб досягти середньорічного нормативу підприємець повинен був працевлаштувати хоча б одного інваліда протягом квітня-грудня 2012 року.

Отже, саме з квітня 2012 року розпочалася протиправна бездіяльність ФОП ОСОБА_1 стосовно недотримання нормативу з працевлаштування інвалідів.

Таким чином, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що відповідачем не вжито усіх залежних від нього заходів щодо утворення робочих місць для працевлаштування інвалідів та допущено правопорушення у сфері господарювання.

Враховуючи вищезазначене, апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції правомірно частково задоволено позовні вимоги Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій у розмірі 8 400,00 грн. та пені у розмірі 146,16 грн.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що постанова суду першої інстанції ґрунтується на повно, об'єктивно і всебічно з'ясованих обставинах, а доводи апелянта на правомірність прийнятої постанови не впливають та висновків суду не спростовують.

Згідно ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ч.3 ст.160, ст.ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд,-

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Волинського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року у справі №803/1559/13-а за позовом Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складання у повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя Я.С. Попко

Судді Р.Б. Хобор

Р.П. Сеник

Повний текст ухвали виготовлено та підписано 26.01.2016 року.