Рішення № 55168369, 22.01.2016, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/943/15-ц

провадження 2/201/367/2016

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2016 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

при секретарі - Дашкевич Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» і Товариства з обмеженою відповідальністю «Зручна оплата», треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючкова Тамара Віталіївна і Реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції про визнання договору купівлі-продажу недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 26 січня 2015 року звернулася до суду з позовом до відповідачів ПАТ «Комерційний банк «ПриватБанк» і ТОВ «Зручна оплата» про визнання договору купівлі-продажу недійсним, позовні вимоги доповнювалися і уточнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах, а його представник в ході судового засідання посилаються на те, що ОСОБА_3 26 листопада 2010 року уклав з банком (відповідач) кредитний договір і отримав кредитні кошти, в забезпечення вказаного договору 17 березня 2010 року з позивачкою цим же банком було укладено договір іпотеки, предметом цього договору іпотеки було нежитлове приміщення магазину ІНФОРМАЦІЯ_1 загальною площею 389.2 кв. м.; по кредитному договору утворилася велика заборгованість, яка в добровільному порядку не погашена і рішенням суду було звернуто стягнення на предмет іпотеки та право власності на вказаний магазин перейшло до ТОВ «Зручна оплата», договором купівлі-продажу між відповідачами від 16 січня 2015 року було продане вказане нежитлове приміщення магазину ІНФОРМАЦІЯ_1 загальною площею 389.2 кв. м., яке раніше належало позивачці ОСОБА_1. Вказаний договір купівлі-продажу, на думку позивача, укладено з порушенням вимог закону, оскільки про його вчинення позивачка не знала і належного повідомлення про це ні від відповідачів, ні від нотаріуса вона не отримувала, вона не знала ні про переоформлення права власності на вказаний об'єкт з неї, ні про подальші дії стосовно цієї власності, стороною позивача було з'ясовано, що банк при укладанні вказаного договору обманув іншу сторону і позивачку, не вказавши повністю всі дані договору про відчуження, попередніх власників та інша інформація (особисті дані клієнта та інш.), тобто фактично працівники банку і ТОВ при укладанні договору допустили обман стосовно умов і правил купівлі-продажу; тобто договір не містить всіх передбачених законодавством умом і правил, що вимагаються законодавством про захист прав споживачів для такого договору; внаслідок чого цей договір не відповідає його внутрішній волі, тому повинен бути визнаний недійсним. На її звернення до відповідача про з'ясування обставин вказаного та укладання договору, боргу, спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Вважає позивач дії відповідачів по укладанню спірного договору неправомірними, зобов'язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд визнати вказаний договір купівлі-продажу недійсним, задовольнивши позов в повному обсязі.

Представник відповідача ПАТ «КБ «ПриватБанк» позовні вимоги не визнав, вказавши, що дійсно укладали з ОСОБА_3 вказаний кредитний договір і з позивачкою договір іпотеки, оформлено все було вірно і видано кредитні кошти, ОСОБА_3 користувався цими коштами, має заборгованість по сплаті кредиту та відсоткам, з позивачкою було укладено договір іпотеки, цей договір іпотеки і анкету позивач добровільно особисто підписувала. Відчуження і переоформлення вказаного майна проведено у відповідності до вимог закону згідно рішень суду і договору. Всі істотні умови договору вони виконали, письмове роз'яснення цього позивачу було, порушень відносно позивача допущено не було, психологічного чи іншого тиску на позивача при укладанні договору не було, ніхто в оману його не вводив. Судові рішення стосовно цього питання набрали законної сили і діють. Ніяких інших зобов'язань відносно позивача на себе не брали і не беруть, будь-якої шкоди позивачу не завдавали. Вважають позовні вимоги безпідставними і не можливим їх задоволення. Просив в задоволенні позову відмовити.

Представник відповідача ТОВ «Зручна оплата» в судове засідання не з'явився, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суду не повідомив, в зверненні до суду позовні вимоги не визнав, не погодився з викладеними в основному і уточненому позові обставинами і заперечував проти задоволення позову, просив розглянути справу за їх відсутності. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності представника цього відповідача відповідно до ст. 169 ЦПК України.

Приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючкова Т.В. і представник третьої особи Реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції в судове засідання не з'явилися, про день та час розгляду справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили; в письмовому зверненні до суду просили справу розглянути без їх участі, фактично заперечували проти позову. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності вказаних третіх осіб відповідно до ст. 169 ЦПК України.

Вислухавши пояснення представників позивача і відповідача, з'ясувавши думку сторін і третіх осіб, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню в повному обсязі.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що 17 грудня 2007 року між позивачем ОСОБА_3 та відповідачем ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено кредитний договір. Відповідно до умов даного договору позивачу було надано кредит строком на десять років, в забезпечення вказаного договору 17 березня 2010 року з позивачкою цим же банком було укладено договір іпотеки, предметом цього договору іпотеки було нежитлове приміщення магазину ІНФОРМАЦІЯ_1 загальною площею 389.2 кв. м.; по кредитному договору утворилася велика заборгованість, яка в добровільному порядку не погашена і рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 липня 2013 року було звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом дозволу банку укладання договору та реалізації цього майна; вказане рішення ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 вересня 2014 року залишене без змін, а ухвалою касаційної інстанції від 18 грудня 2014 року рішення районного суду і ухвала апеляційного суду залишені без змін та мають законну силу. На підставі вказаних рішень суду банк реалізував своє право на відчуження вказаного майна, право власності на вказаний магазин перейшло до ТОВ «Зручна оплата». Позивачка стверджує, що 22 січня 2015 року їй стало відомо, що договором купівлі-продажу між відповідачами від 16 січня 2015 року було продане вказане нежитлове приміщення магазину ІНФОРМАЦІЯ_1 загальною площею 389.2 кв. м., яке раніше, начебто, належало позивачці ОСОБА_1. Вказаний договір купівлі-продажу, на думку позивача, укладено з порушенням вимог закону, оскільки про його вчинення позивачка не знала і належного повідомлення про це ні від відповідачів, ні від нотаріуса вона не отримувала, вона не знала ні про переоформлення права власності на вказаний об'єкт з неї, ні про подальші дії стосовно цієї власності, стороною позивача було з'ясовано, що банк при укладанні вказаного договору обманув іншу сторону і позивачку, не вказавши повністю всі дані договору про відчуження, попередніх власників та інша інформація (особисті дані клієнта та інш.), тобто фактично, на думку позивача, працівники банку і ТОВ при укладанні договору допустили обман стосовно умов і правил купівлі-продажу; тобто договір не містить всіх передбачених законодавством умом і правил, що вимагаються законодавством про захист прав споживачів для такого договору; внаслідок чого цей договір не відповідає його внутрішній волі, тому повинен бути визнаний недійсним. На її звернення до відповідача про з'ясування обставин вказаного та укладання договору, боргу, спірне питання вирішене не було, була відмова.

Відповідно до ст. 256 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного Кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Вважає позивач дії відповідача по укладанню спірного договору неправомірними, зобов'язання повинно бути законним і справедливим. В добровільному порядку питання не вирішене і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовну заяву не підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до пункту 8 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» «Відповідно до частини першої статті 215 ЦК (435-15) підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК (435-15) тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору: не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. (...) Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК (435-15)(набуття, збереження майна без достатньої правої підстави)

Статтею 1057-1 ЦК України визначено правові наслідки визнання кредитного договору недійсним: 1. У разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першою статті 216 цього Кодексу, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю.

Отже, у випадку задоволення позову про визнання договору недійсним, позивач має право заявити вимогу про застосовування наслідків недійсності правочину, передбачених частиною першою статті 216 ЦК України та визначення грошової суми, яка має бути повернута кредитодавцю. Але позивач на це не посилається і таких вимог не заявляє, не ставить навіть питання про визнання дій банку по відношенню до нього неправомірними. Це ще раз свідчить про безпідставність позову та неможливість його задоволення.

При укладенні кредитного договору сторони керувалися ч. 1 ст. 634 ЦК України. Згідно положень даної статті договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. В ст. 599 ЦК України зазначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Положення ст. 638 ЦК України визначають, що договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови визначені законом як істотні або є необхідними для даного виду договору, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При укладенні кредитного та іпотечного договорів дотримано всі передбачені законом істотні умови, котрі були обумовлені згодою сторін, як узгоджені сторонами, так і прийняті ними. На момент укладення зазначених договорів обидві сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, що підтверджено власноручними підписами та печаткою банку. Договори укладені на власний розсуд кредитора і позичальника та з урахуванням вимог цивільного та банківського законодавства. При укладенні договорів позичальнику було надано всю необхідну інформацію, про що свідчить власноручний підпис позивача на договорах. Крім того, про виконання умов додаткових угод, позивачем здійснювалась погашення іпотечного кредиту, що підтверджується розрахунком заборгованості.

Судом в судовому засіданні з'ясовано, що дійсно 17 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк») укладено кредитний

договір № DNHLGК00000814. В забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором 17 березня 2010 р. між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки №DNHLGК00000814/1. Також 26 листопада 2010 року укладено додатковий договір № 1 до договору іпотеки № DNHLGК00000814/1 від 17 березня 2010 року. Згідно п. 33.3 договору іпотеки предметом іпотеки є нежиле приміщення, магазин ІНФОРМАЦІЯ_1 у житловому будинку літ. А-5 у підвалі приміщення № 2 загальною площею 166.2 кв. м., на 1 поверсі приміщення № 1, загальною площею 223.0 кв. м., а, а 2 - приямки, а 1 - вхід у підвал, а З - сходи, а 4, а 5 - ганки, а 5-навіс, загальною площею 389.2 кв. м. реєстраційний номер 21089649, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська винесене рішення від 18 липня 2013 року, яким було звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом дозволу банку укладання договору та реалізації цього майна; вказане рішення ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 вересня 2014 року залишене без змін, а ухвалою касаційної інстанції від 18 грудня 2014 року рішення районного суду і ухвала апеляційного суду залишені без змін та мають законну силу.

Згідно ч. 1 ст. 38 Закону України «Про іпотеку» якщо рішення суду або договір про неволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі - продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків.

З аналізу вищенаведеної норми можна дійти висновку, що невиконання умови ст. 38 Закону України «Про іпотеку» тягне за собою відповідальність іпотекодержателя за відшкодування завданих збитків та не може бути підставою для визнання договору недійсним. На виконання вимог ст. 38 Закону України «Про іпотеку» 06 листопада 2014 року відповідач ПАТ КБ «ПриватБанк» направив на адресу позивача повідомлення від 06 листопада 2014 року № DNHLGK00000814, що підтверджується копіями повідомлення, опису вкладення до цінного листа та чеку Укрпошти. Вищевказане повідомлення було отримане позивачкою 14 листопада 2014 року, що підтверджується копією рекомендованого повідомлення про вручення, а також інформацією згідно з офіційного сайту Укрпошти, де зазначено, що лист з штрихкодовим ідентифікатором: 4902710990270 вручено адресату особисто 14 листопада 2014 року об 11:35.

Згідно ч. 2 ст. 38 ЗУ «Про іпотеку» протягом тридцятиденного строку з дня отримання такого повідомлення особа, яка має зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, вправі письмово повідомити іпотекодержателя про свій намір купити предмет іпотеки. З дня отримання іпотекодержателем цього повідомлення вказана особа набуває переважне право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя.

Однак позивачка не скористалася своїм правом та письмово не повідомила ПАТ КБ «ПриватБанк» про свій намір купити предмет іпотеки. 16 грудня 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Зручна оплата» укладено договір купівлі-продажу нежилого приміщення, згідно якого ПАТ КБ «ПриватБанк» передав у власність ТОВ «Зручна оплата», а останнє прийняло у власність та сплатило за нежиле приміщення, магазин ІНФОРМАЦІЯ_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, грошову суму у розмірі 10 605 000.00 грн.. Договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу 16 грудня 2014 року та зареєстрований в реєстрі за № 10400, що підтверджується копією договору купівлі-продажу від 16 грудня 2014 року та копією витягу № Ю535 від 16 грудня 2014 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, а тому доводи позивача про укладання договору купівлі - продажу 16 січня 2015 р. не відповідають дійсності.

Дійсно, ухвалою від 18 грудня 2014 р. Вищого спеціалізованого суду України зупинено виконання заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 липня 2013 року, додаткового рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 травня 2014 року та ухвали апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 вересня 2014 року до закінчення

касаційного провадження. Однак ухвала ВССУ від 18 грудня 2014 року винесена після укладення договору купівлі-продажу від 16 грудня 2014 року.

Згідно ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Обставини, встановлені судовим рішення у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду в справі про адміністратвине правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) Позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки.

Згідно статей 526, 527, 530 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Відповідно до п. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності вказаного кредитного договору є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою статті 203 ЦК України, а саме: 1. зміст правочину не може суперечити вказаному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2. особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3. волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4. правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. При вчиненні правочину сторонами було дотримано усіх передбачених ст. 203 ЦК України вимог. Посилання позивача на порушення його прав відповідачем при укладенні договору є безпідставними.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно ст. 627 ЦК України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 7 ЦК України за звичаєм ділового обороту ризик покладається на ту сторону в правочині, яка має невиконані зобов'язання по відношенню до іншої сторони правочину (ст. 526 ЦК України). Оспорюваним кредитним договором обов'язок по поверненню суми кредиту покладається на позичальника, тож валютні ризики несе позичальник як сторона, яка має невиконані зобов'язання за кредитним договором.

ОСОБА_3 і позивач свідомо звернулися до банку з метою отримання кредиту та згідно умов договорів кредиту і іпотеки підтвердили, що повністю розуміють всі умови договорів, свої права та обов'язки за договором і погоджуються з ними. Зміна обставин, на які може посилатися позивач ніяким чином не пов'язана з умовами виконання договору. Банк свої зобов'язання по договору виконав, позичальник, в свою чергу, отримав те, на що розраховував - грошових коштів для споживчих потреб.

Відсутність у позичальника необхідних коштів не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання у розумінні вимог статті 617 ЦК України. А стаття 625 ЦК України прямо вказує, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Договір є обов'язковим для виконання сторонами, оскільки це прямо передбачено статтею 629 ЦК України. Посилання позивача в якості підстави для визнання договорів недійсними є загальними, невизначеними та недоведеними. Дії ж позивача з такого фактично оскарження договору іпотеки і купівлі-продажу, за яким він тривалий час не виконував зобов'язання, не свідчать про те, що договір взагалі не тільки укладався, а і про посягання на моральні засади суспільства, які передбачають добросовісне здійснення прав та виконання взятих на себе в передбаченому законом порядку обов'язків. Щодо надання позивачу необхідної інформації, то відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» слід зазначити, що відповідач надавав позивачу повну відповідь на звернення позивача. До підписання договору іпотеки та складання вказаної угоди, позивач детально ознайомився з текстом даного договору та додатків до нього, він був ознайомлений та згодний і з умовами кредитування та іпотеки, які були йому надані у письмовій формі. Згідно цих документів підтверджено факт надання позивачу повної інформації про умови кредитування у ПАТ «КБ «ПриватБанк» і договору іпотеки, а саме: мету, для якої кредит може бути використаний; форми його забезпечення; наявні форми кредиту з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі обов'язками позичальника; тип відсоткової ставки; суму, на яку може бути наданий кредит; орієнтирна сукупна вартість кредиту та вартість послуги за оформлення договору (перелік розрахунків, пов'язаних з отриманням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, насамперед таких, як адміністративні розрахунки, розрахунки на страхування, юридичне оформлення та т.п.); строк, на який кредит може бути виданий; варіанти повернення кредиту, в тому числі кількість платежів, їх частоту та об'єми; можливість дострокового погашення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна, якщо така оцінка являється необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим оплати відсотків та про державних субсидіях, на які позичальник має право, та дані про те, від кого позичальник може отримати більш детальну інформацію; переваги та недоліки схем кредитування, які надаються.

В порушення ст. 60 ЦПК України позивачем не доведено обставини, на які він посилається, як на підставу своїх вимог щодо недійсності правочину

Договори про надання кредиту та іпотеки укладаються на власний розсуд кредитора і позичальника та з урахуванням вимог цивільного, банківського законодавства та вказаних правил.

Згідно частини 1 ст. 215 та ст. 217 ЦК України підставою недійсності окремої частини правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього кодексу, однак позивач та його представник підстави позову не уточнював і не змінював. За загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 235 ЦК удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правомірну, який сторони насправді вчинили.

Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином (наприклад договір купівлі-продажу квартири приховує договір застави в забезпечення повернення позики). При цьому позивач повинен довести, що правочин укладений з такою метою і довести, який правочин приховує укладений правочин. Позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу, який би свідчив, що спірний договір є недійсним чи удаваним, та не довів який саме правочин приховав банк, та з яких підстав, в чому полягає порушення законодавства і його особистих прав до чи після підписання договору. Відповідач вказує про те, що відповідні дані позивачеві були надані в письмовому вигляді разом з іншими документами передбаченими Законом України «Про захист прав споживачів», «Про іпотеку» та інш.,.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями відповідачів позивачу було завдано ушкодження здоров'я, майнової шкоди та прямих збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв'язку зі вказаними діями відповідачів і підлягають відновленню чи повному відшкодуванню за рахунок винної особи.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню а ні частково, а ні повністю.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідачі заперечують будь-які домовленості і зобов'язання стосовно позивача, а позивач цього не довів, відповіді позивачу на його звернення надавалися, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов'язань є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги позицію позивача і його представника стосовно наполягання на своїх позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об'єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ПАТ «Комерційний банк «ПриватБанк» і ТОВ «Зручна оплата» про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовити.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону, а тому в їх задоволенні слід відмовити в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 55, 124 Конституції України, ст. ст. 3, 5, 60, 22, 203, 607, 627, 629, 632, 651, 1051, 1054, 1057-1 ЦК України, ст. ст. 4, 47, 66 Закону України «Про банки та банківську діяльність», ст. ст. 6, 7, 55, 56 Закону України «Про Національний банк України», ст. ст. 1, 11, 15, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. ст. 3, 4, 10, 11, 57, 58, 60, 61, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» і Товариства з обмеженою відповідальністю «Зручна оплата» про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя -