Постанова № 55103060, 19.01.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

19 січня 2016 року № 826/15135/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Іщука І.О., вирішив у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1доГенерального прокурора України Шокіна Віктора Леонідовича, Генеральної прокуратури Українипровизнання незаконним наказу та зобов'язання вчинити дії

О Б С Т А В И Н И С П Р А В И:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Генерального прокурора України, в якому просить:

- визнати незаконним наказ Генерального прокурора України № 1170ц від 23.07.2015 р.;

- зобов'язати Генерального прокурора України поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України Управління нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України Генеральної прокуратури України;

- зобов'язати Генерального прокурора України розглянути рапорти позивача щодо призначення його прокурором міста Києва, заступником прокурора міста Києва, заступником прокурора Київської області від 20.07.2015 р.;

- зобов'язати Генерального прокурора України нарахувати та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу;

- стягнути з Генеральної прокуратури України на користь позивача моральну шкоду у сумі

300 000,00 грн.

Позовні вимоги мотивовані, тим що наказ Генерального прокурора України № 1170ц від 23.07.2015 р. про звільнення позивача було прийнято в порушення вимог чинного законодавства, а саме позивачу не запропоновано інших посад для працевлаштування. Позивач зазначає, що відповідно до норм ст. 49-2 Кодексу законів про працю України, відповідач повинен був запропонувати йому нові посади, оскільки він має переважне право на працевлаштування. Згідно ч.2 ст. 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у п. 1 цієї статті допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Позивач зазначає, що при його звільненні відповідач не запропонував йому жодної посади для працевлаштування.

Також в обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він має переважне право на залишення на роботі, оскільки має на утриманні малолітню дочку ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3.

В судовому засіданні 07.10.2015 р. судом залучено до участі у справі відповідача 2 - Генеральну прокуратуру України.

Представник відповідачів в судовому засіданні 10.09.2015 р. подав заперечення проти заявлених позовних вимог та просив суд відмовити в їх задоволенні. Обґрунтовуючи заперечення на позовні вимоги зазначив, що при звільненні позивача відповідачем не було порушено вимог чинного законодавства.

В судовому засіданні 07.10.2015 року за згодою представників сторін, відповідно до ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, судом було ухвалено здійснювати подальший розгляд справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,

В С Т А Н О В И В:

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 з 25 липня 2000 року по 23 липня 2015 року працював в органах прокуратури на різних посадах.

Відповідно до наказу Генерального прокурора України №43ц від 15.04.2013 р. позивача було призначено на посаду начальника відділу нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України управління нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України Генеральної прокуратури України.

Наказом виконувача обов'язків Генерального прокурора України А.Пришко від 10.10.2013 р.

№ 53 шц у структурі та штатному розписі Генеральної прокуратури України ліквідовано Головне управління міжнародно-правового співробітництва та європейської інтеграції, а його загальну штатну чисельність 56 одиниць з відповідним фондом заробітної плати зараховано до резерву Генеральної прокурори України. Цим самим наказом у структурі та штатному розписі Генеральної прокуратури України також ліквідовано управління нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України, а його штатну чисельність, 14 одиниць, з відповідним фондом заробітної плати зараховано до резерву Генеральної прокуратури України. Натомість у структурі та штатному розписі Генеральної прокуратури України утворено нове Головне управління міжнародно-правового співробітництва та європейської інтеграції у складі 6 відділів штатною чисельністю 62 одиниці.

Згідно з наказом виконувача обов'язків Генерального прокурора України Білоуса В.В. №1ц від 08.01.2014р. позивача було звільнено з займаної посади начальника відділу нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України управління нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України Генеральної прокуратури України, у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.06.2014 р. №826/1505/14 визнано протиправним та скасовано наказ №1ц від 08.01.2014р., виданий виконувачем обов'язків Генерального прокурора України Білоусом В.В., Позивача - ОСОБА_1 поновлено на посаді начальника відділу нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України управління нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України Генеральної прокуратури України.

Вказана Постанова суду набула законної сили відповідно до Ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.03.2015 р. К/800/5317/14.

На виконання зазначених судових рішень Генеральним прокурором України було видано наказ №649ц від 22.04.2015 р. про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України управління нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України Генеральної прокуратури України з 08.01.2014 р.

Однак, 29.04.2015 р. Генеральним прокурором України було видано попередження

№11/1-1177вих-15 про вивільнення ОСОБА_1 у зв'язку з тим, що посада, на яку позивача поновлено на виконання постанови суду, ліквідована відповідно до наказу в.о. Генерального прокурора України від 10.10.2013 р. № 53 шц.

При цьому, даним повідомленням позивач попереджається про те, що відповідно до п. 1 ст. 40, ст. 49-2 КЗпП України його звільняють із займаної посади у зв'язку з її скороченням з "__ 2015 року". Також зазначено, що вакантних посад у Генеральній прокуратурі України, які можливо запропонувати позивачу з урахуванням досвіду роботи та кваліфікації, на даний час немає.

Відповідно до Акту про неотримання попередження складеного 29.04.2015 р. начальником відділу роботи з кадрами центрального апарату управління роботи з кадрами Головного управління кадрового забезпечення Генеральної прокуратури України Шиш Л.П., заступником начальника вказаного відділу Павловою А.М. та старшим прокурором цього відділу Янківським С.В. про те, що у кабінеті № 603 Генеральної прокуратури України ОСОБА_1 усно ознайомлено з повідомленням про його звільнення, оскільки від отримання даного попередження у письмовій формі він відмовився.

Відповідно до наказу Генерального прокурора України від 23.07.2015 р. №1170-ц звільнено старшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади начальника відділу нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України управління нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України Генеральної прокуратури України у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці (п. 1 ч. 1ст. 40 Кодексу законів про працю України).

Управлінню планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку, звітності, внутрішнього контролю та аудиту Генеральної прокуратури України доручено провести остаточний розрахунок та здійснити всі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні, враховуючи вихідну допомогу в розмірі середньомісячного заробітку відповідно до ст. 44 Кодексу законів про працю України.

Підставою для такого звільнення зазначено наказ Генерального прокурора України №53 шц від 09.10.2013 р.

При цьому, суд відзначає, що тексту наказу Генерального прокурора України №53 шц від 09.10.2013 р. та доказів на підтвердження того, що такий наказ взагалі було прийнято Генеральним прокурором України, суду не надано.

Натомість в матеріалах справи наявна копія наказу № 53 від 10.10.2013 р. про зміни в організації Генеральної прокуратури України.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно із частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст.10 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року N 3723-XII (надалі - Закон N 3723-XII) основними обов'язками державних службовців є, у тому числі, додержання Конституції України та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина; сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість в роботі. Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень.

Відповідно до п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Частиною першою статті 42 Кодексу законів про працю України передбачено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №99 передбачено, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Проаналізувавши зміст наказу Генерального прокурора України №53шц від 10.10.2013 р., зокрема п. 3 та п. 3.1, судом встановлено, що у складі Головного управління міжнародно-правових зв'язків та європейської інтеграції було утворено: управління міжнародного права та європейської інтеграції, до складу якого входять: відділ міжнародних зв'язків, європейської інтеграції та протоколу; відділ забезпечення вимог законодавства Міністерством закордонних справ України; управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції, що складається з відділів екстрадиції та правової допомоги. При цьому, загальна штатна чисельність новоутвореного Головного управління дорівнює 62 одиницям, перенесених з ліквідованих Головного управління міжнародно-правового співробітництва та європейської інтеграції (56 одиниць) та управління з нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин (14 одиниць), в якому працював позивач.

При цьому, навіть назви новостворених відділів, зокрема, відділ забезпечення вимог законодавства Міністерством закордонних справ України свідчить про те, що завдання та функції - подібні до тих, що були у ліквідованих.

Відповідно до ст. 49 Кодексу законів про працю України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Представник відповідачів не надавши позивачу пропозицій щодо вільних вакансій посад для залишення на роботі у запереченнях на позов зазначив, що позивач має високий кваліфікаційний рівень та досвід роботи в органах прокуратури.

Так, в судовому засіданні представник відповідачів пояснив, що в обґрунтування пропозицій звільнення позивача з посади зазначалось про відсутність у останнього підстав, передбачених ст. 42 Кодексу законів про працю України, для застосування щодо нього переважного права на залишення на роботі при вивільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, оскільки відсутні вакансії посад для працевлаштування.

Зваживши на те, що станом на 20.07.2015 р. відповідачем не запропоновано позивачу жодної вакансії для залишення на роботі, маючи на меті продовжувати службу в органах прокуратури, позивач 23.07.2015 р. звернувся до Генерального прокурора України з клопотанням щодо переважного права на залишення на роботі, зокрема, позивач зазначив, що за період з 22.04.2015 р. по 20.07.2015р. Генеральним прокурором України в апараті Генеральної прокуратури України на вакантні посади було призначено більше 18 осіб, при цьому, позивачу не запропоновано жодної з цих посад. Також, позивач звернув увагу, що станом на день даного звернення, залишаються вакантними посади помічника та старшого помічника Генерального прокурора України, прокурора міста Києва, заступника прокурора міста Києва, заступника прокурора Київської області.

Враховуючи викладене, позивач звернувся до Генерального прокурора України з відповідними рапортами від 20.07.2015 р., в яких просив про призначення його прокурором міста Києва, заступником прокурора міста Києва, заступником прокурора Київської області від 20.07.2015 р.

Вказане звернення позивача до Генерального прокурора України підтверджується штемпелем вхідної кореспонденції від 23.07.2015 р. за вхідним № 33 (докази у справі).

Однак, в порушення вимог чинного законодавства відповіді на вказане клопотання та рішення прийняті за результатами розгляду зазначених рапортів відповідачем позивачу не надано.

Натомість, посилання представника відповідачів у запереченнях на позов про те, що усі працівники, що працювали в новостворених підрозділах, перепризначалися на новостворені посади насамперед за процедурою, передбаченою п. 10 наказу Генерального прокурора України від 15.09.2014 р. № 2гн "Про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України", відповідно до якого висунення на посади у центральному апараті проводиться за рекомендаціями керівників структурних підрозділів, узгодженими відповідно із заступником Генерального прокурора України. Отже, вказані призначення відбувалися на підставі рапортів працівників, узгоджених з відповідними працівниками.

Оскільки, від позивача не надходило відповідного рапорту, відповідач зазначає, що був позбавлений можливості запропонувати йому вакантні посади.

При цьому, суд відзначає, що в силу ч.2 ст. 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у п. 1 цієї статті допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Тобто, запропонувати позивачу вакантні посади для подальшої робот, це обов'язок відповідача, а не позивача. Позивач має висловити свою згоду, чи не згоду щодо запропонованих йому посад для працевлаштування, за результатами розгляду таких пропозицій відповідача.

Крім того, представник відповідачів посилаючись на вимоги наказу Генерального прокурора України від 17.09.2014р. № 100 "Про посади номенклатури Генерального прокурора України" та затвердженого ним Порядку підготовки матеріалів для призначення на посади, які входять до номенклатури Генерального прокурора України та які погоджуються з Генеральною прокуратурою України, зазначив, що призначення на вказані посади здійснюється на підставі подань прокурорів обласного рівня, в яких викладаються обґрунтування запропонованої кандидатури із зазначенням про перебування працівника у резерві та проведену роботу з його підготовки, а також інших характеризуючих матеріалів (особистого листка з обліку кадрів, автобіографії тощо.

Так, посилаючись на те, що від прокурорів обласного рівня рекомендацій щодо призначення позивача на посаду першого заступника чи заступника прокурора обласного рівня до Генеральної прокуратури України не надходило, самим позивачем характеризуючі матеріали, які враховуються при вирішенні питань щодо призначення на посади номенклатури Генерального прокурора України, до кадрового відділу не подавалися, а тому відповідач був позбавлений можливості вирішити це питання.

Однак, з вказаними доводами представника відповідачів, суд не погоджуються, з огляду на наступне.

Відповідно до витягу з наказу Генерального прокурора України від 15.09.2014 р. №2гн Про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України (зі змінами внесеними наказом Генерального прокурора України від 12.12.2014 р. №2гн-1) з метою забезпечення належного виконання покладених на органи прокуратури України завдань і функцій, визначення основних засад і напрямів в організації кадрового забезпечення, удосконалення роботи з добору, розстановки, професійної підготовки та виховання кадрів, Першому заступнику та заступникам Генерального прокурора України, ректору Національної академії прокуратури України, прокурорам обласного рівня, їх заступникам, головам атестаційних комісій усіх рівнів, керівникам структурних підрозділів апаратів, міським, районним, міжрайонним і прирівняних до них прокурорам розглядати забезпечення правильного добору, розстановки, професійної підготовки та виховання кадрів як ефективний засіб успішного виконання покладених на органи прокуратури завдань щодо утворення верховенства закону, зміцнення правопорядку, захисту прав і свобод громадян та інтересів держави наказано: при доборі, розстановці, професійній підготовці кадрів неухильно додержуватися Конституції України та законів України (п.1.1); стан організації роботи з кадрами вважати одним із основних критеріїв оцінки ефективної діяльності керівників прокуратур усіх рівнів (п.1.2); укомплектовувати прокуратури міст з районним поділом, апарати прокуратур обласного рівня та Генеральної прокуратури України, як правило за рахунок працівників, які до призначення на посаду - у прокуратурі міста з районним поділом мають стаж роботи в органах прокуратури не менше двох років; - в апарат прокуратури обласного рівня мають стаж роботи в органах прокуратури не менше трьох років; - в апарат Генеральної прокуратури України не менше п'яти років в органах прокуратури, у тому числі працювали у прокуратурах обласного рівня чи на посадах міськрайпрокурорів (п.3.4).

Призначення на прокурорські-слідчі посади вперше, а також колишніх працівників прокуратури здійснювати лише за погодженням із Генеральною прокуратурою України (п.4.1).

На вказані посади висувати найбільш підготовлених прокурорсько-слідчих працівників, які мають системні професійна знання, успішно виконують службові обов'язки, проявляють ініціативу, підвищують свій професійний рівень, володіють організаторськими здібностями, належними діловими та моральними якостями (п.12.1).

Рекомендувати на посади міських, районних, міжрайонних та прирівняних до них прокурорів переважно працівників, які мають досвід роботи в апаратах прокуратур (п.12.2).

З наданої представником відповідачів суду копії особової справи ОСОБА_1 вбачається, що позивач безперервно працював в органах прокуратури з липня 2000 року до липня 2015 року, тобто 15 років. Так, відповідно до матеріалів особової справи судом встановлено, що позивач поглиблюючи професійні знання та навички у продовж 15 років працював у прокуратурах міст та прокуратурах обласного значення, в том числі на прокурорсько-слідчих посадах та в апараті Генеральної прокуратури України.

Таким чином, позивач звернувшись до Генерального прокурора України з відповідними рапортами жодним чином не порушив, ані вимог законів України, а ні вказаних наказів, оскільки саме за погодженням з Генеральною прокуратурою України мають здійснюватися такі призначення.

При цьому, посилання представника відповідачів на те, що позивачем до вказаних рапортів не надано характеризуючі матеріали, як то особова картка, автобіографія та інші, стали підставою для залишення рапортів без розгляду, суд оцінює критично, оскільки позивач на момент звернення з вказаними рапортами був працівником відповідача, у кадровій службі якого і перебувала особова справа позивача.

Представник відповідачів у запереченнях на позов також зазначив, що відповідь на клопотання-пропозиції щодо вакантних посад та на рапорти позивача від 20.07.2015 р. було надано листом від 31.07.2015 р.

Суд відзначає, що доказів надсилання відповідачем листом від 31.07.2015 р. відповіді на клопотання-пропозицію щодо вакантних посад та на рапорти позивача від 20.07.2015 р., суду не надано. Не надано суду, ані доказів вручення позивачу листа відповідача від 31.07.2015 р., ані самого тексту такої відповіді.

Так, посилаючись на те, що позивач не отримав відповіді на клопотання-пропозицію щодо вакантних посад та на рапорти від 20.07.2015 р., ОСОБА_1 заявлено позовні вимоги про зобов'язання відповідача розглянути його рапорти щодо призначення його прокурором міста Києва, заступником прокурора міста Києва, заступником прокурора Київської області від 20.07.2015 р.

Враховуючи те, що відповідачем не надано суду доказів повідомлення позивача про результати розгляду рапортів позивача від 20.07.2015 р., позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Відповідачами не надано суду доказів на підтвердження того, що позивач ухилявся від виконання своїх обов'язків, має не погашені дисциплінарні стягнення, або має низький професійний рівень тощо.

На думку суду, відповідачі повинні були врахувати, що позивач має переважне право на залишення на роботі на підставі, п. 2 та п. 3 ч. 42 Кодексу законів про працю України.

Частиною першою ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

На підставі вищевикладеного суд приходить до висновку, що Генеральною прокуратурою України не доведено, що ОСОБА_1 має низьку продуктивність праці, або низький професійний рівень, а тому позивач мав переважне право щодо залишення на роботі в органах прокуратури.

Таким чином, на підставі вищевикладеного оскаржуваний наказ Генерального прокурора України від 23.07.2015 р. №1170-ц про звільнення ОСОБА_1 старшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади начальника відділу нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України управління нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України Генеральної прокуратури України у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці (п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України) прийнятий не на підставі та не у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України; не обґрунтовано, тобто не з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), а тому позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині підлягають задоволенню.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку щодо протиправності дій відповідачів при прийнятті наказу від 23.07.2015 р. №1170-ц, оскільки звільнення позивача було здійснено з порушенням законодавства про працю, а тому оскаржуваний наказ підлягає скасуванню, як протиправний.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Згідно частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 71 цього Кодексу передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Отже, враховуючи, що оскаржуваний наказ про звільнення підлягає визнанню незаконним, то поновлений позивач повинен бути на посаді з якої він незаконно звільнений, а саме - на посаді начальника відділу нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України управління нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України Генеральної прокуратури України.

Згідно ч.2 ст. 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. №100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи із виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

В матеріалах справи міститься довідка від 11 серпня 2015 року №18-1819вих-15 про доходи позивача за останні 2 календарних місяці роботи, видана відповідачем, з якої вбачається, що середня заробітна плата позивача за один місяць, яка належить до виплати після обов'язкових відрахувань складає 16 534,08 грн.

З врахуванням наведеного, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині щодо стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23.07.2015 р. до дня поновлення на посаді.

Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди у сумі 300 000,00 грн., суд вважає що позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають у зв'язку з їх не обґрунтованістю та не доведеністю, з огляду на наступне.

Відповідно до ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч.1 ст.1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Частиною 2 цієї статті встановлено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 1173 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі ст.23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Пунктом 2 даної статті визначено, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

У постанові Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.03.1995 року із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду №5 від 25.05.2001 року та від 27.02.2009 року під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Стверджуючи про те, що відповідачем позивачеві завдано моральну шкоду, останнім не обґрунтовано в чому полягає ця шкода, не доведено факту завдання моральних страждань, душевних переживань та психологічного розладу, наявність втрат немайнового характеру, що настали у зв'язку з прийняттям оскаржуваного розпорядження суб'єкта владних повноважень, не визначено, якими доказами це підтверджується. Будь-яких доказів, що підтверджують притягнення посадових осіб до відповідальності за невиконання чи неналежне виконання ними своїх обов'язків, що могло завдати шкоди, позивачем суду також не надано.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, та враховуючи, що докази, наведені відповідачем у запереченнях на позов, не спростовують доводи позивача, суд дійшов висновку, що адміністративний підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Пунктом 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено, що позивачі за подання позовів про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин від сплати судового збору звільняються.

Відповідно до наведеної норми звертаючись до суду з даним позовом, судовий збір позивачем не сплачувався.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 65, 69-71, 77, 94, ч. ст. 122, 137, 141, 160-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України від 23.07.2015 р. №1170-ц.

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України управління нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України Генеральної прокуратури України з 24.07.2015 р.

4. Зобов'язати Генеральну прокуратуру України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.07.2015 року до дня поновлення на посаді.

5. Допустити негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України управління нагляду за додержанням Міністерством закордонних справ України законодавства у сфері зовнішніх відносин України Генеральної прокуратури України та стягнення середнього заробітку за один місяць.

6. Зобов'язати Генеральну прокуратуру України розглянути рапорти позивача щодо призначення його прокурором міста Києва, заступником прокурора міста Києва, заступником прокурора Київської області від 20.07.2015 р., подані 23.07.2015 р.

7. В решті позовних вимог відмовити.

Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її отримання особою, яка оскаржує постанову, за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.О. Іщук