Рішення № 55074261, 12.01.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И[1]

12 січня 2016 року м. Київ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва у складі:

головуючого судді: Мазурик О.Ф.,

суддів: Махлай Л.Д., Корчевного Г.В.,

при секретарі: Калініній Я.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 28 жовтня 2015 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, про визнання договору недійсним, -

В С Т А Н О В И Л А:

В липні 2015 року ОСОБА_1, посилаючись на порушене право власності на грошові кошти у розмірі 12 000 доларів США, звернулась до Солом'янського районного суду м. Києва з позовом, уточненим в подальшому, про визнання недійними укладених між відповідачами договорів дарування частини будинку та земельної ділянки.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що укладені між відповідачами договори дарування є удаваними, та вчинено з метою приховання укладеного договору купівлі-продажу спірного майна за яким ОСОБА_4 отримала 12 000 доларів США, які належали на праві власності ОСОБА_1

Посилаючись на те, що фактично відповідачами укладено договори купівлі-продажу спірного майна з порушенням ст. 355 ЦК України, а саме без врахування переважного права інших співвласників на придбання частини майна у спільній власності, просила визнати укладені 25.04.2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договори дарування 1/10 частини будинку з надвірними будівлями і спорудами та 1/10 частини земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, недійсними та застосувати наслідки недійсності правочину, стягнувши з ОСОБА_2 на свою користь 12 000 доларів США.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 28 жовтня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач звернулася до суду з апеляційною скаргою в якій зазначила, що рішення є незаконним, необґрунтованим та ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Порушення судом норм процесуального права полягає в тому, що суд розглянув справу без врахування заявленої представником відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_5 усної заяви про визнання позову. Суд у своєму рішенні не навів мотивів з яких він не прийняв пояснення представника відповідача ОСОБА_2 та надав оцінку лише письмовим доказам, які містилися в матеріалах справи.

Вказувала, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для визнання правочинів недійсними та посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, просила рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 28 жовтня 2015 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

ОСОБА_1 в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримала, просила задовольнити з підстав наведених в ній.

Представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 в судовому засіданні пояснив, що відповідач ОСОБА_4 позов визнає.

Відповідач ОСОБА_3 просила апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду залишити без змін.

Третя особа належним чином повідомлена про день та час розгляду справи належним чином, в судове засідання свого представника не направила, причини неявки суду не повідомила. Відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника третьої особи.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження, дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, житловий будинок та земельна ділянка, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, станом на квітень 2013 року належали на праві власності декільком співвласникам, одним з яких була ОСОБА_4

ОСОБА_1, звертаючись до суду за захистом порушеного права, вказувала, що вона домовилась з ОСОБА_2, про придбання у неї її частки будинку та земельної ділянки, та, оскільки для продажу частки у майні, що є спільною власністю необхідна була згода інших співвласників, сторони оформили договір дарування на ОСОБА_6, яка змінила прізвище на «ОСОБА_6». Посилалася на те, що під час укладання договорів дарування нею було здійснено платежі за ОСОБА_3 (ОСОБА_6).

Як встановлено судом, 25 квітня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_6, укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_2, безоплатно передала у власність (подарувала), а ОСОБА_3 прийняла у власність (дар) 1/10 частини земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, площею 1/10 від 0,852 га, цільове призначення якої будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер: НОМЕР_1. Договір посвідчений державним нотаріусом П'ятої Київської державної нотаріальної контори ОСОБА_7

Також, 25 квітня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 було укладено ще один договір дарування, за умовами якого ОСОБА_2, безоплатно передала у власність (подарувала), а ОСОБА_3 прийняла у власність (дар) 1/10 частини житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Договір посвідчений державним нотаріусом П'ятої Київської державної нотаріальної контори ОСОБА_7

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, щодо порушення судом норм процесуального права, а саме ст. 174 ЦПК України, за приписами якої суд, у зв'язку з визнанням відповідачкою ОСОБА_4 позову, повинен був ухвалити рішення про задоволення позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 ЦПК України, відповідач може визнати позов, зробивши усну заяву або адресувавши суду письмову заяву, яка додається до матеріалів справи.

До ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення.

Відповідно до п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» № 2 від 12.06.2009 року у разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і якщо таке визнання не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з'ясування і дослідження інших обставин справи.

Суд першої інстанції обґрунтовано розглянув та не прийняв заяву представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 про визнання позову, оскільки така заява не є безумовною підставою для задоволення позовних вимог без урахування інтересів та думки другого відповідача ОСОБА_3, яка позов не визнала.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування, укладених між відповідачами, суд виходив з того, що позивачем не доведено, що оспорювані договори дарування були вчинені сторонами для приховання іншого правочину.

Проте колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду щодо підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільству, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частинами 1, 3 статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до роз'яснень викладених в п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 6 листопада 2009 року правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

В обґрунтування позовних вимог позивачка посилалась на те, що укладені між відповідачами договори дарування є удаваними, оскільки сторони насправді уклали договори купівлі-продажу та просила визнати укладені між відповідачами договори дарування недійсними.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

З аналізу ст. 235 ЦК України вбачається, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.

Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосовувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Для того, щоб суд визнав «справжній» (а не удаваний) договір укладеним, необхідно довести, що між сторонами на час укладення договірних відносин була досягнута домовленість щодо всіх істотних умов договору.

Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Саме така правова позиція висловлена Верховним Судом України в п. 25 постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Оскільки визнання правочину недійсним пов'язане з анулюванням майнових наслідків його вчинення і встановленням наслідків, передбачених законом, не зважаючи на те, що реституція не передбачена у ст. 16 ЦК як один із способів захисту, реституцію цілком можна вважати окремим способом захисту цивільних прав, які порушуються у зв'язку з недійсністю правочину.

Розглядаючи спір, суд першої інстанції не врахував вище зазначених положень закону та не звернув увагу на ту обставину, що позивач просить визнати недійсним договори, в яких вона не була стороною.

На підставі викладеного колегія дійшла висновку, що позивачем не вірно обрано спосіб захисту порушеного права власності на грошові кошти.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про невідповідність висновків суду обставинам справи.

Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 309 ЦПК України невідповідність висновків суду обставинам справи є підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

На підставі викладеного та керуючись ст. 218, 303, 307, 309, 313-315, 316, 317, 319, 325, 327 ЦПК України, колегія суддів,-

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 28 жовтня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, про визнання договору недійсним - відмовити з інших підстав.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до цього суду.

Головуючий:

Судді:

Справа № 760/12976/15-ц

№ апеляційного провадження: 22-ц/796/2152/2016

Головуючий у суді першої інстанції: Оксюта Т.Г.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Мазурик О.Ф.