Ухвала суду № 54990147, 15.01.2016, Апеляційний суд Рівненської області

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 січня 2016 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області у складі: головуючого Буцяка З.І.,

суддів Боймиструка С.В., Гордійчук С.О.;

секретар судового засідання Коробчук А.М.,

з участю прокурора, представників Рівненської ОДА та ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Рівненського районного суду від 16 червня 2014 року у справі за позовом прокурора Рівненського району в інтересах держави в особі Рівненської обласної державної адміністрації до ОСОБА_2 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення об'єкта самочинного будівництва,

в с т а н о в и л а :

8 січня 2014 року прокурор Рівненського району в інтересах держави в особі Рівненської обласної державної адміністрації звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення об'єкта самочинного будівництва.

Заочним рішенням Рівненського районного суду від 16 червня 2014 року позов задоволено. Відповідачку зобов'язано звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,0586 га із земель запасу оздоровчого призначення Жобринської сільської ради Рівненського району шляхом знесення за власний рахунок об'єкта самочинного будівництва та привести земельну ділянку до попереднього стану.

Вирішено питання про судові витрати.

В поданій на це рішення апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилалася на те, що 31 серпня 2013 року між нею, відповідачкою ОСОБА_2 та Орендним підприємством санаторієм „Червона калина" було укладено тристоронній договір про переведення боргу, за яким вона зі згоди кредитора Орендного підприємства санаторію „Червона калина" прийняла на себе зобов'язання нового боржника замість ОСОБА_2 за договором про інвестування коштів у будівництво будинку для лікування та відпочинку на території санаторію „Червона калина" Жобринської сільської ради Рівненського району Рівненської області, який 8 лютого 2004 року був укладений відповідачкою ОСОБА_2 з Орендним підприємством санаторієм „Червона калина".

Цього ж дня вона сплатила відповідачці за переуступку боргу 199 825 грн., натомість ОСОБА_2 передала їй необхідні документи, зокрема технічний паспорт на об'єкт інвестування - дачний будинок в с. Жобрин Рівненського району на АДРЕСА_1, 2008 року побудови, загальною площею 57,5 кв. м. Відповідно до умов укладеного тристороннього договору про переведення боргу від 31 серпня 2013 року зобов'язання відповідачки ОСОБА_2 перед санаторієм припинилися з дня укладення цього правочину. Власником проекту, матеріалів, робіт, послуг тощо на підставі договору про інвестування коштів у будівництво від 8 лютого 2004 року стала вона, ОСОБА_1, як інвестор-забудовник.

Проте незважаючи на це, суд першої інстанції без залучення її до участі у справі вирішив питання про її права та обов'язки та ухвалив у справі рішення щодо неналежного відповідача ОСОБА_2, яку зобов'язав учинити певні дії щодо об'єкта, який внаслідок укладеного тристороннього договору про переведення боргу від 31 серпня 2013 року та договору про інвестування коштів у будівництво від 8 лютого 2004 року їй вже не належав, оскільки право власності на нього перейшло до неї.

Покликаючись на ці обставини, ОСОБА_1 рішення місцевого суду вважав незаконним та необґрунтованим і просив апеляційний суд його скасувати й ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною 1 ст. 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

З матеріалів справи вбачається, що 8 лютого 2004 року між відповідачкою ОСОБА_2 та Орендним підприємством санаторієм „Червона калина" був укладений договір про інвестування коштів у будівництво будинку для лікування та відпочинку на території санаторію „Червона калина" Жобринської сільської ради Рівненського району Рівненської області (далі - договір про інвестування коштів у будівництво будинку), за яким ОСОБА_2 як інвестор-забудовник зобов'язалася проводити фінансування у будівництво будинку (дачного типу) на території санаторію на земельній ділянці площею 0,0586 га з метою організації відпочинку та лікування. Умовами цього правочину було визначено, що власником проекту, матеріалів, робіт, послуг, включаючи благоустрій території, а після будівництва об'єкту - всього будинку є інвестор-забудовник ОСОБА_2 (а. с. 71).

З актів перевірки дотримання вимог земельного законодавства, відповідних приписів та постанов про накладення адміністративних стягнень, складених працівниками Управління Держкомзему у Рівненській області та Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Рівненській області у 2010-2011 роках, безспірно вбачається, що відповідачка ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0586 га зайняла самовільно та самочинно збудувала на ній об'єкт нерухомості у вигляді дачного будинку без належного на те дозволу та належно затвердженого проекту (а. с. 6-19).

31 серпня 2013 року ОСОБА_1, відповідачка ОСОБА_2 та Орендне підприємство санаторій „Червона калина" уклали між собою тристоронній договір про переведення боргу, за яким ОСОБА_1 зі згоди кредитора Орендного підприємства санаторію „Червона калина" прийняла на себе зобов'язання нового боржника замість ОСОБА_2 за договором про інвестування коштів у будівництво будинку від 8 лютого 2004 року (а. с. 69).

У поданій апеляційній скарзі апелянт ОСОБА_1 визнала, що вона сплатила відповідачці за переуступку боргу 199 825 грн., натомість ОСОБА_2 при укладенні договору про переведення боргу від 31 серпня 2013 року передала їй необхідні документи, зокрема технічний паспорт на об'єкт інвестування - дачний будинок в с. Жобрин Рівненського району на АДРЕСА_1, 2008 року побудови, загальною площею 57,5 кв. м (а. с. 61, 72).

Таким чином, наведені вище обставини в їх сукупності дають апеляційному суду підстави для висновку про те, що дачний будинок в с. Жобрин Рівненського району на АДРЕСА_1, 2008 року побудови, був збудований відповідачкою ОСОБА_2 та є самочинним будівництвом, за яке апелянт ОСОБА_1 сплатила ОСОБА_2 199 825 грн.

Зі справи видно, що пред'явивши даний позов до відповідачки ОСОБА_2, прокурор просив суд постановити рішення про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та знесення об'єкта самочинного будівництва, покликаючись на те, що він збудований ОСОБА_2 незаконно на самовільно зайнятій земельній ділянці (а. с. 1-4).

Такі правовідносини врегульовані ст. 376 ЦК України та ст. 212 ЗК України.

Під підставами позову, які згідно зі ст. 31 ЦПК України може змінити лише позивач, слід розуміти відповідно до ст. 119 цього Кодексу обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може змінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини.

Тому колегія суддів вважає, що до спірних правовідносин сторін підлягають застосуванню правила ст. 376 ЦК України та ст. 212 ЗК України.

У постанові від 28 січня 2015 року у справі №6-225цс14, ухваленій за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах справі, Верховний Суд України зазначив, що відносини у сфері містобудівної діяльності регулюються Конституцією України, Цивільним, Господарським і Земельним кодексами України, законами України «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про Генеральну схему планування території України», «Про основи містобудування», «Про архітектурну діяльність», «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду», «Про землеустрій», іншими нормативно-правовими актами (стаття 3 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Поняття «будівництво» включає в себе нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт об'єктів будівництва (частина третя статті 10 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», стаття 4 Закону України «Про архітектурну діяльність»).

Для визнання будівництва самочинним воно має бути пов'язане з об'єктом нерухомості й порушувати одне з положень статті 376 ЦК України.

У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в частині першій статті 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Водночас згідно з частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Зазначена норма поширюється на випадки, коли самочинне будівництво здійснено на ділянці, що не була відведена для цієї мети (для будівництва відповідного об'єкта) незалежно від того, хто є власником цієї земельної ділянки (особа, яка здійснила самочинне будівництво, чи інша особа).

Суд може визнати право власності на самочинне будівництво тільки за умови надання земельної ділянки особі, що здійснила самочинне будівництво, у встановленому порядку, зокрема, у випадках: безоплатної передачі земельної ділянки громадянину із земель державної або комунальної власності (стаття 121 Земельного кодексу України); набуття особою, що здійснила самочинне будівництво, земельної ділянки, що надана для даної цілі іншій особі, у власність; укладення договору оренди, іншого цивільно-правового договору, що дає право забудови земельної ділянки; прийняття відповідним органом виконавчої влади чи місцевого самоврядування рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки тощо.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

Із контексту частин третьої та четвертої статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Аналіз норм частини третьої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є, та не являється забудовником. Зазначена умова є єдиною для визнання права власності на об'єкт нерухомості за такою особою.

Частина третя статті 376 ЦК України, на відміну від частини п'ятої цієї статті, не ставить набуття права власності особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, у залежність від відповідності виконаних робіт державним будівельним нормам і правилам та порушення прав третіх осіб або суспільних інтересів.

Відповідно до ст. 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

За змістом статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; 6) реєстрація права власності на об'єкт містобудування.

Оскільки відповідачкою ОСОБА_2 зазначених вимог закону дотримано не було, то з у рахуванням усього викладеного вище місцевий суд, на думку колегії суддів, прийшов до цілком правильного висновку про те, що відповідачка ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0586 га зайняла самовільно та самочинно збудувала на ній дачний будинок без належного на те дозволу і належно затвердженого проекту, а тому за таких обставин пред'явлений до неї прокурором в інтересах держави в особі Рівненської обласної державної адміністрації позов про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення об'єкта самочинного будівництва підлягає задоволенню.

Згідно з частинами 2 і 4 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

У зв'язку з викладеним колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, повно і всебічно з'ясувавши всі дійсні обставини спору сторін та виконавши інші вимоги цивільного судочинства, вирішив дану справу згідно із законом.

Достатніх підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, апеляційний суд не вбачає.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 303, 304, 307, 308, 312-315, 317 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Заочне рішення Рівненського районного суду від 16 червня 2014 року залишити без змін.

Ухвала Апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення. Вона може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий

Судді: