Ухвала суду № 54934834, 24.12.2015, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/10121/15

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Заїкін А. П.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.12.2015 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

- головуючого судді Заїкіна А.П.,

- суддів: - ОСОБА_2, ОСОБА_3,

за участю секретаря Желєзнова В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за скаргою ОСОБА_4 на дії Другого Малиновського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції та державного виконавця Другого Малиновського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції ОСОБА_5, за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 29 жовтня 2015 року про закриття провадження у справі,

встановила:

У серпні 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду зі скаргою на дії Другого Малиновського відділу виконавчої служби та державного виконавця, зазначивши, що заочним рішенням Южного міського суду Одеської області від 12.07.2011 року з неї, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 стягнуто солідарно на користь ПАТ «Ерсте банк» борг у розмірі 161 1679,00 грн. та в рівних частках судові витрати у розмірі 1730,00 грн.. Виконавчі листи були направлені за місцем її роботи.

Через 3 роки Другим Малиновським відділом державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції та старшим державним виконавцем винесені постанови від 29.05.2015 року про стягнення з неї виконавчого збору у розмірі 161341,00 грн. та витрат, повязаних з організацією та проведенням виконавчих дій у розмірі 50,00 грн..

Посилаючись на те, що їй не направлені постанови про відкриття виконавчого провадження та жодного виклику до державної виконавчої служби вона не отримала, заявниця просила суд визнати незаконними дії Другого Малиновського відділу виконавчої служби та старшого державного виконавця, зобовязати їх усунути порушення закону при прийнятті зазначених постанов.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 29.10.2015 р. провадження у справі закрито з підстав, передбачених ч. 1 ст. 205 ЦПК України, у звязку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4 просить ухвалу суду скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Посилається на те, що скарга з приводу оскарження постанов державного виконавця відповідно до ч. 2 ст. 384 ЦПК України подається до суду, який видав виконавчий документ, тому скарга повинна розглядатися судом загальної юрисдикції. Додатково надала копію ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 02.12.2015 р., якою їй відмовлено у відкритті провадження у справі про визнання постанови державного виконавця стосовно стягнення виконавчого збору протиправною, з посиланням на те, що постанови державних виконавців, їх дії, незалежно від того, судом якої юрисдикції вони видані, належать до юрисдикції адміністративних судів лише у разі завершення виконавчого провадження з виконання рішень немайнового характеру та в разі закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження». Тому, суд адміністративної юрисдикції прийшов до висновку про те, що у даному випадку скарга заявниці на дії державного виконавця підлягає розгляду судом загальної юрисдикції, оскільки виконання рішення не завершено.

Апелянт та її представник у судовому засіданні підтримали викладені у апеляційній скарзі доводи та вимоги.

Представник Другого Малиновського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції та державний виконавець Другого Малиновського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції ОСОБА_5 у судове засідання не зявилися. Про час і місце розгляду справи сповіщені належним чином. Причини неявки не повідомили, письмових заперечень на апеляційну скаргу, заяв та клопотань не надали.

Відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України, неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином сповіщених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення осіб, які прийняли участь у розгляді справи, обговоривши доводи апеляційної скарги , дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права при постановленні ухвали, колегія суддів зазначає наступне.

Питання стосовно юрисдикційного конфлікту між цивільними та адміністративними судами з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, повязаних з організацією та проведенням виконавчих дій, колегія суддів розглядає в контексті ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про забезпечення права на ефективний засіб юридичного захисту в національних судах.

Ці питання розглядались пленумами Вищого адміністративного суду України і Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Пленум Вищого адміністративного суду України у п. 6 своєї постанови від 13.12.2010 р. № 3 «Про практику застосування адміністративними судами у справах з приводу оскарження дій чи бездіяльності державної виконавчої служби», розяснив адміністративним судам, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

До юрисдикції адміністративних судів також належать справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

Таку ж думку висловив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 7 своєї постанови від 07.02.2014 р. № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця, чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», зазначивши, що за змістом п. 7 ч. 2 ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження» постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є окремими виконавчими документами. У зв'язку із цим, справи щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях стосовно примусового виконання судового рішення у цивільній справі, належать до компетенції адміністративних судів.

Питання щодо юрисдикції справ цієї категорії розглянуто Верховним судом України.

В своїй спільній постанові від 30 червня 2015 року за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Агроінвест-Борзна» до управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Чернігівській області про визнання протиправними та скасування постанов про стягнення виконавчого збору судові палати в адміністративних справах, у господарських справах та у цивільних справах Верховного Суду України звернули увагу на те, що частиною першою статті 181 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державних виконавців) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

За правилами статті 121-2 Господарського процесуального кодексу України про оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена.

Скарги на дії органів державної виконавчої служби розглядаються господарським судом, про час і місце якого повідомляються ухвалою стягувач, боржник чи прокурор та орган виконання судових рішень. Неявка боржника, стягувача, прокурора чи представника органу державної виконавчої служби в судове засідання не є перешкодою для розгляду скарги.

За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, яка надсилається стягувачеві, боржникові та органові виконання судових рішень. Ухвалу може бути оскаржено у встановленому ГПК України порядку.

Оскільки законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, Верховний суд України прийшов до висновку, що це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.

Переглядаючи рішення за виключними обставинами, Верховний суд України у ввищезазначеній постанові звернув увагу на те, що адміністративні суди усіх рівнів, які вважали, що спір у цій справі належить до юрисдикції адміністративних судів, не є «судом, встановленим законом», через те, що, не маючи юрисдикції, судили осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Верховний суд України, використовуючи у своїй практиці висновки, які містяться у рішенні Європейського Суду з прав людини від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria», які є джерелом права в Україні, зазначив, що відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) від 4 листопада 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Що стосується конфлікту юрисдикцій у даній справі, то колегія суддів вважає необхідним зазначити наступне.

Відповідно до ст. 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ ст. 384 ЦПК України.

Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судами за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими ст. 386 ЦПК України, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржується.

За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу ч. 1 ст. 387 ЦПК України.

Беручи до уваги правову позицію, що висловлена Верховним судом України в рішенні від 30.06.2015 р., колегія суддів приходить до висновку, що, оскільки Цивільно-процесуальним Кодексом України встановлено порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у справах про оскарження постанов стосовно стягнення виконавчого збору, витрат, повязаних з організацією та проведенням виконавчих дій, під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК УКраїни.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові судової палати у цивільних справах Верховного суду України від 11.11.2015 року.

Внаслідок конфлікту юрисдикцій ОСОБА_4 позбавлена права на ефективний засіб правового захисту, що є порушенням ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і втратила можливість вирішення її скарги по суті.

За правилами п. 4 ч. 2 ст. 307, п. 3 ч. 1 ст. 312 ЦПК України апеляційний суд за наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для розгляду по суті до суду першої інстанції у випадку порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

На підставі вищевикладеного, колегія судів вважає, що оскаржена ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права, а тому підлягає скасуванню з направленням справи до Малиновського районного суду м. Одеси для вирішення питання щодо забезпечення права на ефективний засіб правового захисту в контексті ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод розгляду справи по суті, іншим суддею, оскільки суд висловив свою думку щодо юрисдикції справи.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 311, 313, 315, 317, 319 ЦПК України колегія суддів,

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 29 жовтня 2015 року про закриття провадження у справі - скасувати. Справу направити до Малиновського районного суду м. Одеси для її розгляду по суті.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий суддя: А. П. Заїкін

Судді: Л. А. Гірняк

ОСОБА_3