Рішення № 54911713, 07.12.2015, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 466/1945/14 Головуючий у 1 інстанції: Ковальчук О.І.

Провадження № 22-ц/783/6180/15 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1 І. І.

Категорія:27

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2015 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого судді Кабаля І.І.,

суддів: Копняк С.М. Монастирецького Д.І.,

секретаря Юзефович Ю.І.,

з участю: представника апелянта -ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк» на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 25 червня 2015 року у справі за позовом ПАТ КБ «Приват Банк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, -

ВСТАНОВИЛА:

27 березня 2014 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» звернувся в суду з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме просив ухвалити рішення, яким, звернути стягнення на квартиру загальною площею 39.30 кв.м., житловою площею 10.40 кв.м., яка розташована за адресою: м. Львів, вул. Гайдамацька, 4/4 шляхом продажу вказаного предмету іпотеки (на підставі договору іпотеки №LVH9GK00000191 від 31.05.2007 року Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі - продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «Приватбанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки та виселити відповідача ОСОБА_3 та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі, розташованій за адресою: м. Львів, вул. Гайдамацька, 4/4.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що 31 травня 2007 року між Публічним акціонерним товариством КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 було укладено Кредитний договір №LVH9GK00000191, згідно якого позивачем було надано відповідачу кредит в розмірі 33300,00 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 10,08% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення 30.05.2017 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором №LVH9GK00000191 від 31 травня 2007 року між позивачем та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 31 травня 2007 року, згідно якого відповідач надав в іпотеку позивачу нерухоме майно разом з усіма його приналежностями, а саме: квартиру АДРЕСА_1. Загальна площа квартири становить 39,30 кв.м.

Посилаючись на те, що відповідач належним чином не виконав взяті на себе зобовязання та станом на 17 лютого 2014 року заборгованість з врахуванням нарахованих штрафних санкцій складає 63 293,11 доларів США, що складає 546 852,42 гривень. Відтак, в силу дії умов договору іпотеки позивач просить задовольнити позов.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 25 червня 2015 року в задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приват Банк» відмовлено за безпідставністю позовних вимог.

Вищезгадане рішення в апеляційному порядку оскаржив позивач Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк». Вважає рішення суду незаконним, оскільки таке ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вважає, що суд порушив порядок для вирішення даного питання, допустивши однобічність та неповноту судового розгляду. Зазначає, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи. Стверджує, що Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не можу бути підставою для відмови в захисті порушених прав. Просить заочне рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта -ОСОБА_2 на підтримання апеляційної скарги, вивчивши матеріали та обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і позовних вимог, колегія суддів приходить до наступного висновку.

Частиною 1 ст. 292 ЦПК України передбачено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обовязки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Згідно зі ст. 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справи з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 129 Конституції України визначено, що основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Відповідно до статті 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ст. ст. 15, 16 ЦК України, ст. 3 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних прав, свобод чи інтересів у спосіб, передбачений законом або договором.

Захист цивільних прав це передбачені законом або договором способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Частинами першою та другою ст. 303 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку, або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі виникає спір.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів (ст. 57 ЦПК України).

За загальними положеннями ЦПК України обов'язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Крім того, важливим є визначення правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин. ОСОБА_3 визначення цих правовідносин дає можливість суду остаточно визначитись, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким чином, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Виходячи з вимог ст. ст. 10, 214, 215 ЦПК України, суд повинен сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснювати особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджати про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяти здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом, та встановлювати у рішенні обставини справи (в тому числі пропущення позовної давності), характер правовідносин сторін, правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин, навести мотиви прийнятого рішення: встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог.

Однак зазначеним вимогам закону дане рішення не відповідає.

Відповідно ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Відмовляючи у задоволені вимог позивачу районний суд виходив з того, що квартиру відповідача виведено з кола предметів іпотеки, на які може бути звернено стягнення, у тому числі, за рішенням суду, Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого, як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Однак з таким висновком колегія суддів погодитись не може з таких підстав.

Встановлено, що 31 травня 2007 року між Публічним акціонерним товариством КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 було укладено Кредитний договір №LVH9GK00000191, згідно якого позивачем було надано відповідачу кредит в розмірі 33300,00 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 10,08% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення 30.05.2017 року (а.с 15-17).

У забезпечення виконання зобовязань за Кредитним договором №LVH9GK00000191 від 31 травня 2007 року між позивачем та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 31 травня 2007 року, згідно якого відповідач надав в іпотеку позивачу нерухоме майно разом з усіма його приналежностями, а саме: квартиру АДРЕСА_1 (а.с.21-24).

Отримання коштів не заперечується сторонами та підтверджується ордером розпорядженням №LVH9GK00000191 від 31 травня 2007 року (а.с. 18 (зворот)).

10 січня 2014 року Банком надіслано ОСОБА_3 листа, яким останього повідомлялось про невиконання ним умов Кредитного договору. Крім того ОСОБА_4 зазначав, що у випадку невиконанням Позичальником умов кредитного договору буде змушений вжити заходи щодо стягнення заборгованості в примусовому порядку шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відповідача з квартири (а.с.12).

Згідно кредитного договору лист про виконання зобов'язань за Кредитним договором повинен бути виконаний позичальником протягом 30 (тридцяти) календарних днів.

Однак, даний лист-вимога залишений відповідачем без належного реагування, повне чи часткове погашення заборгованості за кредитним договором відповідачем не проведено ні до подання позивачем позову (березень 2014 року), ні до цього часу.

Відповідно до розрахунку заборгованості станом на 17 лютого 2014 року заборгованість за кредитним договором становить 63293,11 доларів США, яка складається з наступного: 41070,99 доларів США заборгованість за кредитом, 4174.57 доларів США заборгованість за відсотками за користування кредитом, 539, 26 доларів США комісія за користування кредитом, 14466,77 доларів США пеня за несвоєчасність виконання зобовязань, 28.94 доларів США штраф (фіксована частина), 3012,58 доларів США штраф (процентна складова). Сума заборгованості відповідачем не спростована, а в суді першої інстанції не оспорювалася.

Матеріалами справи підтверджується неналежне виконання боржником кредитного договору.

Так, іпотечним договором передбачено, що іпотекодержатель має право у разі невиконання або неналежного виконання позичальником основного зобовязання, задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір іпотеки сторонами не оскаржується.

За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Правові наслідки порушення зобов'язання, забезпеченого іпотекою, передбачені Законом України «Про іпотеку».

Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (стаття 3 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Частиною першою статті 33 та статтею 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України), що повною мірою відповідає лексичному значенню відповідного слова, яке розкривається в тлумачному словнику української мови.

Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій» протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій» не підлягає виконанню.

ОСОБА_3 до цього зводяться правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду України у справах № 6-57цс15 та № 6-58цс15.

Суд першої інстанції, не врахував, що Закон № 1304-VII не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів та дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм ст. ст. 38, 39 Закону «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 цього Закону.

Згідно ч. 6 ст. 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Як встановлено з договору іпотеки, сторонами визначена погоджена заставна вартість предмета іпотеки в сумі 227250, 00 грн.

Зазначена оціночна вартість предмету іпотеки під час судового розгляду справи сторонами не оскаржувалася, жодною із сторін клопотання про визначення на час розгляду справи вартості предмету іпотеки не заявлялося, а тому апеляційний суд вважає, що початковою ціною предмета іпотеки, а саме - квартири АДРЕСА_2, для її подальшої реалізації слід вважати її оціночну вартість, зазначену в договорі іпотеки, яка становить 227250, 00 грн.

А відтак, колегія суддів, з урахуванням викладеного, приходить до висновку про задоволення вимог позивача в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, однак з урахуванням дії вищевказаного Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» рішення суду не підлягає до виконання.

Що стосується позовної вимоги про виселення відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі за адресою : м.Львів, вул.Гайдамацька,4/4, то колегія суддів приходить до наступного висновку.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку».

Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Відповідно до Конституції України - громадяни мають право на житло.

Вказана норма регламентована також і ст.1 ЖК України.

За приписами ч.4 ст.9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя статті 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Відтак, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у звязку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Така правова позицію зазначена у рішення Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі №6-39цс15.

Оскільки в іпотеку передано квартиру, яка була придбана не за рахунок отриманих кредитних коштів, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для виселення відповідача із зазначеної квартири без надання іншого постійного житла, а тому в частині позовної вимоги про виселення слід відмовити.

Таким чином, за наявності підстав, передбачених ч.1ст. 309 ЦПК, апеляційний суд скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове рішення. Зазначеними підставами є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення та неправильне застосування норм матеріального права.

При цьому, як розяснив Пленум Верхового Суду України у Постанові від 24.10.2008 року N 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» суд виходить з того, що неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, слід вважати неправильне визначення предмета доказування чи не з'ясування обставин, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, або інших фактичних даних, неправильну кваліфікацію правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин тощо; порушення або неправильне застосування матеріального чи процесуального права має місце у разі застосування закону, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню, унаслідок неправильної юридичної кваліфікації правовідносин або неправильного витлумаченого закону, який хоч і підлягав застосуванню, проте його зміст і сутність сприйнято неправильно через розширене чи обмежене тлумачення.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307 ч. 1 п. 2, 309, 313, 314 ч. 2, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приват Банк» задовольнити.

Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 25 червня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким:

Позов ПАТ КБ «Приват Банк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки задовольнити частково.

В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № LVH9GK 00000191 від 31.05.2007 року в розмірі 63293,11 доларів США, що за курсом 8,64 відповідно до службового розпорядження НБУ від 17.02.2014 року складає 546852,42 грн., звернути стягнення на квартиру загальною площею 39,30 кв.м., житловою площею 10,40 кв. м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_3, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки (на підставі договору іпотеки № LVH9GK 00000191 від 31.05.2007 року) Публічним акціонерним товариством ОСОБА_4 «Приват Банк» (49094, м. Дніпропетровськ. вул. Набережна Перемоги, 50, код ЄДРПОУ 14360570) з укладанням від імені відповідача договору купівлі - продажу будь - яким способом з іншою особою покупцем з визначенням вартості предмета іпотеки в сумі не нижче 227250 грн., з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі - продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно- правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки.

У виселенні ОСОБА_3 - відмовити.

Вказане рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає примусовому виконанню на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий : Кабаль І.І.

Судді: Копняк С.М.

ОСОБА_5