Рішення № 54790215, 22.12.2015, Сихівський районний суд м. Львова

Справа № 464/10598/14-ц

пр.№ 2/464/292/15

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22.12.2015 року

Сихівський районний суд м.Львова

в складі: головуючого Мички Б.Р.

при секретарі Янишин М.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 акціонерного товариства «Приватбанк», треті особи ОСОБА_5, ОСОБА_6, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_7, ОСОБА_8, про визнання удаваним договору купівлі-продажу квартири, визнання покупцем, визнання недійсним договору дарування та іпотечного договору, -

в с т а н о в и в :

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить: визнати удаваним з моменту укладення, в частині покупця, договір купівлі-продажу квартири, посвідчений 24 березня 2003 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_9, за реєстровим №1101; визнати його - ОСОБА_1 покупцем за договором купівлі-продажу квартири, посвідченим 24 березня 2003 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_9, за реєстровим №1101; визнати недійсним договір дарування квартири, посвідчений 01 жовтня 2007 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_7, за реєстровим №318; визнати недійсним іпотечний договір №LVH9GI0000002979, посвідчений 24 січня 2008 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_10, за реєстровим №132.

В обґрунтування своїх вимог покликається на те, що з 23 квітня 1998 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_2, та з 2006 року по даний час проживає в ІНФОРМАЦІЯ_1. Нещодавно він дізнався про те, що квартира в якій він проживає не належить йому на праві власності, єдиним власником такої є лише його дружина - відповідач ОСОБА_2. Підставою набуття права власності на дану квартиру для ОСОБА_2 став договір дарування від 01 жовтня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_7, за реєстровим №318. Згідно договору дарування дарувальником квартири була відповідач ОСОБА_3, яка набула право власності на дану квартиру на підставі договору купівлі-продажу квартири від 24 березня 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_9. З тим, що відповідач ОСОБА_2 є єдиним власником квартири він не погоджується, оскільки спірна квартира була придбана його тещею - відповідачем ОСОБА_3, не за її гроші, а за гроші, що належали йому та відповідачу ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, зароблені ними в період шлюбу, за час перебування в Республіці Португалія, в період з серпня 1999 по січень 2003 року. Стверджує, що станом на 01 лютого 2003 року він заробив 10072,11 Євро, які на момент укладення договору купівлі-продажу квартири 24 березня 2003 року, згідно курсу НБУ України, були еквівалентні 56806,70грн. Зазначає, що зароблені ним та відповідачем ОСОБА_2 в Республіці Португалія гроші вони відправляли платіжною системою «Western Union» матері останньої відповідачу ОСОБА_3 на зберігання. Перебуваючи за кордоном вони вирішили придбати квартиру, однак з огляду на неможливість частого виїзду в Україну та повернення в Португалію, а також тривалість процедури пошуку квартири вони вирішили доручити пошук та придбання такої квартири його тещі - відповідачу ОСОБА_3. В березні 2003 року остання знайшла для придбання на їхню користь двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, вони погодились на придбання такої, даючи ОСОБА_3 вказівку придбати квартиру на їхню користь. Однак, як йому нещодавно стало відомо, відповідач ОСОБА_3 за змовою з відповідачем ОСОБА_2, придбала квартиру не на користь подружжя ОСОБА_2, а на свою користь, вказавши себе покупцем квартири в договорі купівлі-продажу, посвідченому 24 березня 2003 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_9. Вартість квартири на момент укладення 24 березня 2003 року договору купівлі-продажу становила 71240грн., що еквівалентно 12631,20 євро. Зазначає, що у відповідача ОСОБА_3 не було правових підстав розпоряджатися грошовими коштами на свій розсуд, в тому числі шляхом укладення 24 березня 2003 року договору купівлі-продажу квартири від свого імені. Гроші, які він разом з ОСОБА_2 передавали ОСОБА_3 на зберігання, були розраховані на придбання квартири для них, а не для ОСОБА_3. Внаслідок обману зі сторони відповідача ОСОБА_3, він втратив право власності на грошові кошти та не набув права власності на квартиру. В подальшому, 01 жовтня 2007 року згідно договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_7, відповідач ОСОБА_3 подарувала спірну квартиру своїй дочці та відповідно його дружині - відповідачу ОСОБА_2, яка стала одноосібним власником спірної квартири. Зазначає, що факт придбання квартири за спільні гроші подружжя ОСОБА_2 стверджується показаннями свідків, низьким рівнем доходів відповідача ОСОБА_3, яка працювала прибиральницею та отримувала мінімальну заробітну плату, а тому не могла заощаджувати та за власні кошти купити спірну квартиру. Окрім цього, нещодавно йому стало відомо, що відповідач ОСОБА_2 на підставі іпотечного договору №LVH9GI0000002979, посвідченого 24 січня 2008 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_10, як іпотекодавець, передала спірну квартиру АДРЕСА_1 в іпотеку ПАТ «КБ «Приватбанк». А відтак, вважає, що неправомірними діями відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2, їх змовою спрямованою на позбавлення його права власності на гроші та квартиру, порушено його права. Вважає, що визнання договору купівлі-продажу квартири від 24 березня 2003 року удаваним в частині покупця, та визнання за цим договором покупцем квартири виключно його, не порушить права власності відповідача ОСОБА_2, оскільки у випадку задоволення позову дана квартира буде належати йому та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, оскільки набута за час шлюбу. Просить також визнати недійсними договір дарування квартири від 01 жовтня 2007 року та іпотечний договір №LVH9GI0000002979 від 24 січня 2008 року, оскільки їх існування є наслідком розпорядження квартирою особами, які не мали права на таке розпорядження. Крім того, вважає, що існування цих договорів перешкоджає реєстрації права власності на спірну квартиру за ним. Вважає, що на момент укладення договору дарування ОСОБА_3 не була законним власником квартири. А на момент укладення іпотечного договору ОСОБА_2 не мала права укладати такий договір, оскільки перебувала з ним у шлюбі, а згоди на передачу квартири в іпотеку він не давав. Враховуючи наведене, так як відповідачі не були законними власниками квартири, вважає договір дарування та іпотечний договір такими, що суперечать вимогам ст.ст.317, 318 ЦК України та ст.ст.5,6 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до ст.216 ЦК України, вважає, що недійсність договору купівлі-продажу квартири зумовлює недійсність договору дарування та іпотечного договору.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, надав пояснення аналогічні викладеним в позовній заяві, просить позов задоволити. Пояснив, що з 2007 року у квартирі, яка є предметом договорів, які оспорюються, без реєстрації проживають позивач ОСОБА_1, разом з дружиною відповідачем ОСОБА_2 та їх дочкою ОСОБА_11.

Представник відповідача ОСОБА_4 акціонерного товариства «Приватбанк» в судовому засіданні позовні вимоги заперечив в повному обсязі, надав суду пояснення аналогічні викладеним в письмових запереченнях, вважає вимоги позивача необґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення. Зазначає, що позивачем оспорюються договори купівлі-продажу, дарування та відповідно іпотечний договір, лише з метою ухилення від звернення стягнення на предмет іпотеки. Зазначає, що станом на 23 листопада 2015 року забезпечене зобов'язання позичальником перед кредитором не виконано, строк дії іпотечного договору до 24 січня 2038 року. Стверджує, що жодних підстав для визнання договору купівлі-продажу в частині покупця удаваним, а договорів дарування та іпотечного договору недійсними немає. Доручення в належній формі на придбання нерухомого майна між подружжям ОСОБА_11 та ОСОБА_3 не укладалось. Окрім цього, настоює на застосуванні строку позовної давності, оскільки позивачу ОСОБА_1 було достовірно відомо про те, за ким зареєстровано право власності на спірну квартиру, що стверджується актом ЛКП «Житловик-С» від 19.11.2012р., що міститься в матеріалах оглянутої судом цивільної справи №2-2713/11 за позовом ОСОБА_1 про визнання права власності, де зазначено ОСОБА_1 проживає у спірній квартирі з 2007 року, а тому повинен був знати за ким вона зареєстрована. З врахуванням наведеного просить в задоволенні позову відмовити.

Відповідач ОСОБА_2 в судове не з`явилася, подала суду письмову заяву в якій позовні вимоги визнає в повному обсязі та просить розглядати справу без її участі (а.с.140).

Відповідач ОСОБА_3 в судове не з`явилася, хоча належним чином була повідомлена про час та місце розгляду справи, причин своєї неявки суду не повідомила, а тому, суд вважає можливим розглядати справу у її відсутності, на підставі наявних у справі достатніх доказів.

Третя особа приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_7 в судове засідання не з'явилася, надіслала суду письмову заяву в якій просить розглядати справу без її участі. У вирішенні спору покладається на розсуд суду (а.с.149).

Треті особи ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_8 в судове засідання не з'явилися, хоча належним чином були повідомлені про час та місце розгляду справи, причин своєї неявки суду не повідомили, а тому, суд вважає можливим розглядати справу у їх відсутності, на підставі наявних у справі достатніх доказів.

Свідок ОСОБА_12 пояснив суду, що був сусідом сім'ї ОСОБА_2 в с.Сокільники Пустомитівського району Львівської області, разом з сім'єю ОСОБА_2 був на заробітках в Республіці Португалія. Йому відомо, що сім'я ОСОБА_2 купувала квартиру в м.Львові на ім'я матері ОСОБА_2 ОСОБА_3, яка постійно проживала в ІНФОРМАЦІЯ_2. Зазначив, що позивач ОСОБА_1 перебував на заробітках близько 7 років та заробляв до 1000 євро на місяць, ОСОБА_3 ж своїх коштів не мала, працювала у м.Львові в ресторані.

Свідок ОСОБА_13 пояснив суду, що знає ОСОБА_3 близько 15 років, вона працювала разом з його матір'ю. ОСОБА_3 розповідала йому про придбання квартири, гроші на яку присилали дочка та зять з Португалії.

Заслухавши пояснення учасників процесу, показання свідків, дослідивши матеріали справи, оглянувши матеріали цивільних справ №2-2713/11 та №2-633/11, зясувавши дійсні обставини справи та перевіривши їх доказами, суд приходить до висновку, що позов до задоволення не підлягає з наступних підстав.

Судом встановлено, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 23 квітня 1998 року по даний час перебувають у зареєстрованому шлюбі (а.с.9). Відповідач ОСОБА_3 являється матір'ю ОСОБА_2 та відповідно тещею позивача.

Як вбачається з пояснень наданих представником позивача в судовому засіданні та стверджується копією закордонного паспорта позивача ОСОБА_1, в період з 1999 року по 2006 рік він разом з своєю дружиною ОСОБА_2 їздили на заробітки в Республіку Португалія (а.с.11-67).

Згідно договору купівлі-продажу від 24 березня 2003 року, треті особи ОСОБА_5, ОСОБА_6 продали, а теща позивача - відповідач ОСОБА_3 купила квартиру АДРЕСА_2, яка складається з двох житлових кімнат площею 27,7кв.м, загальною площею 50,1кв.м. Продаж вчинено за 71240 гривень. Вказаний договір підписано сторонамиі посвідчено приватним нотаріусомЛьвівського міського нотаріального округу ОСОБА_9 Під час укладення даного договору були дотримані всі загальні вимоги встановлені законодавством, серед яких і форма, зміст правочину, вільне волевиявлення сторін правочину (а.с.70).

Як вбачається з витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №316057, 08 квітня 2003 року відповідачем ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_2 було зареєстровано ЛОДК «БТІ та ЕО» на підставі вищезазначеного договору купівлі продажу (а.с.71).

Зазначене вище свідчитьпро те, що сторони оспорюваного договору дійсно мали на увазі укладення договору купівлі - продажу та вчинили всі дії щодовиконання його умов погоджених приукладенні.

В подальшому, 01 жовтня 2007 року на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_7, зареєстрованого в реєстрі за №318, відповідач ОСОБА_3 подарувала, а відповідач ОСОБА_2 прийняла у дар квартиру АДРЕСА_2 (а.с.72).

Як вбачається з витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №16151242 від 03.10.2007р., право власності на квартиру АДРЕСА_2, було зареєстровано ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» на підставі вищезазначеного договору дарування за відповідачем ОСОБА_2 (а.с.73).

24 січня 2008 року між відповідачем ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником прав та обов'язків якого являється ПАТ «КБ «ПриватБанк» укладено іпотечний договір №LVH9GI0000002979, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_10, згідно якого ОСОБА_2 як іпотекодавець, з метою належного виконання зобов'язань ОСОБА_14 за іпотечним кредитом, передала іпотекодержателю ЗАТ «КБ «ПриватБанк», 2-ох кімнатну квартиру АДРЕСА_1 в іпотеку (а.с.74-80).

Відповідно до частини третьої статті 10, частини другої статті 59, частин першої та четвертої статті 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести допустимими та належними доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи те, що оскаржуваний договір купівлі-продажу квартири від 24 березня 2003 року укладено до набрання чинності Цивільним кодексом України, при наданні оцінки вказаному правочину слід застосовувати положення Цивільного кодексу Української РСР від 18.07.1963року.

Відповідно до ст.224 ЦК УРСР 1963 року (який був чинний на час укладання 24 березня 2003 року договору купівлі-продажу спірної квартири) за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч.2 ст.58 ЦК УРСР 1963 року (який був чинний на час укладання 24 березня 2003 року договору купівлі-продажу спірної квартири), якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Тобто, за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Пунктом 14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» №3 від 28 квітня 1978 року, зі змінами від 25 грудня 1992 року та від 25 травня 1998 року (чинної на час виникнення спірних правовідносин), роз'яснено, що суд встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч.2 ст.58 ЦК УРСР визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі. У тому разі, коли така угода суперечить законові, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі.

Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином.

А відтак, в силу приписів ст.ст.10, 60 ЦПК України позивач ОСОБА_1, заявляючи вимогу про визнання договору купівлі-продажу удаваним, має довести: факт укладання правочину, що за його думкою є удаваним, спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин, настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

За таких обставин, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди.

Разом з тим, позивач ОСОБА_1 не був стороною договору купівлі-продажу спірної квартири, та зі змісту заявлених ним позовних вимог не вбачається, що воля сторін правочину була направлена на приховання іншого правочину, а тому покликання позивача про необхідність застосування до спірних правовідносин положень ч. 2 ст.58 ЦК УРСР є помилковим.

Крім того, законом, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, не передбачено зміна суб'єктивного складу учасників шляхом переведення прав чи покладення обов'язків на осіб, які не були стороною угоди. Учасниками можуть бути лише одні і ті самі сторони, а не треті особи.

Стороною позивача чи показами свідків не було доведено, а судом не було встановлено, що обидві сторони оспорюваного договору купівлі-продажу діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, а їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди.

Так після укладення оспорюваного договору купівлі-продажу продавці отримавши кошти втратили будь-які права на відчужений обєкт нерухомості, а покупець відповідач ОСОБА_3 навпаки зареєструвала своє право власності на такий обєкт в ЛОДК «БТІ та ЕО», а в подальшому розпорядилася таким майном на власний розсуд подарувала своїй дочці відповідачу ОСОБА_2.

А відтак, суд вважає, що укладений договір купівлі-продажу виражав дійсну волю сторін угоди, та відповідає вимогам ЦК УРСР.

Позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що спірна квартира була придбана саме за його, або ж спільні з дружиною ОСОБА_2 кошти, й у відповідності до вимог ст.22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, який діяв до 1 січня 2004 року,є спільною сумісною власністю подружжя.

Доводи позивача ОСОБА_1 Романовимча про те, що саме він з Португалії передав гроші тещі - відповідачу ОСОБА_3 для придбання для нього та дружини квартири, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки дана обставина не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи. Факт перебування позивача та його дружини на заробітках в Португалії, його офіційне працевлаштування там, не може бути належним доказом придбання квартири відповідачем ОСОБА_3 для його сім'ї та за його особисті гроші. Посилання на покази свідків, у даному випадку, в силу вимог ст. 59 ЦПК України є недопустими доказами при визнанні договорів купівлі-продажу нерухомого майна удаваними.

Як роз'яснено у п.16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» №3 від 28 квітня 1978 року, зі змінами від 25 грудня 1992 року та від 25 травня 1998 року (чинної на час виникнення спірних правовідносин), при вирішенні питання про визнання угоди недійсною судові необхідно враховувати, що недійсність угоди може бути підтверджена будь-якими з передбачених ст.27 ЦПК засобами доказування, якщо інше не передбачено законом. Однак ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, крім випадків кримінально-караних діянь.

Згідно із ч.2 ст.59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

А відтак, достовірні та безспірні докази, які б підтверджували факт придбання квартири саме за кошти позивача ОСОБА_1 відсутні, а покликання позивача на пояснення свідків не обґрунтовує удаваність дій сторін при укладенні договору купівлі-продажу.

Суд не бере до уваги посилання позивача на відсутність у відповідача ОСОБА_3 грошових коштів на укладення спірної угоди, оскільки як вбачається з даного договору, він укладений саме відповідачем ОСОБА_3, як покупцем нерухомого майна за його умовами, яка діяла від свого імені, а не від імені позивача.

Безпідставними є покликання позивача ОСОБА_1 на те, що він усно доручив ОСОБА_3 укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна на його ім'я, оскільки за вимогами ст.65 ЦК УРСР, довіреність на укладення угод, що потребують нотаріальної форми, повинна бути нотаріально посвідчена, за винятком випадків, передбачених у цьому Кодексі, та інших випадків, коли спеціальними правилами допущена інша форма довіреності.

Враховуючи наведене, та виходячи з вищезазначених вимог ЦК УРСР, будь-яка домовленість сторін про доручення, без нотаріально посвідченої довіреності, не породжує юридичних наслідків для сторін.

Матеріали справидовіреності не містять, та сторони не заперечують, що будь-якої письмової довіреності на вчинення ОСОБА_3 дій від імені ОСОБА_1 не оформлялося. А відтак, позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували обставини щодо надання позивачем ОСОБА_1 відповідних повноважень відповідачу ОСОБА_3 придбати саме для нього спірну квартиру. Факт передачі ним грошових коштів з Республіки Португалія не може бути належним доказом того, що ОСОБА_3 повинна була укласти договір купівлі-продажу квартир на ім'я позивача та не є підставою для визнання його покупцем за спірним договором.

Так, згідно вимог ч.4 ст.174 ПК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Визнання відповідачем ОСОБА_2 позову не прийнято судом, оскільки таке порушує права ПАТ «КБ «ПриватБанк» як іпотекодержателя спірної квартири.

Як роз'яснено у п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» №3 від 28 квітня 1978 року, зі змінами від 25 грудня 1992 року та від 25 травня 1998 року (чинної на час виникнення спірних правовідносин), угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

А відтак, вимоги позивача про визнання договору купівлі-продажу удаваним, не ґрунтуються на нормах матеріального права і не доведені доказами по справі, а тому до задоволення не підлягають.

Щодо позовних вимог про визнання договору дарування квартири від 01 жовтня 2007 року та іпотечного договору №LVH9GI0000002979 від 24 січня 2008 року недійсними, то такі до задоволення не підлягають, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У силу вимог ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності відповідно до ст.317 ЦК України становлять три складові: право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_15 була законною та одноосібною власницею спірної квартири, а тому мала право на власний розсуд розпоряджатись належним їй майном. Укладений нею договір дарування не суперечить вимогам ч.1 ст.317, ч.2 ст.718 ЦК України. А відтак, відсутні підстави для визнання недійсним договору дарування квартири відповідачем ОСОБА_3 своїй дочці ОСОБА_2 від 01 жовтня 2007 року.

Відповідно до ст.ст.546, 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що в свою чергу є одним із видів забезпечення виконання зобовязання.

Так, у ст.1 Закону України Про іпотеку встановлено, що іпотека вид забезпечення виконання зобовязання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобовязання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Із змісту положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

Відповідно до положень п.2 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Судом достовірно встановлено, що на момент укладення 24 січня 2008 року договору іпотеки квартира АДРЕСА_3 належала ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 01 жовтня 2007 року, а тому не може вважатися спільною сумісною власністю подружжя та є особистою приватною власністю дружини, а тому отримувати згоду іншого з подружжя не було потрібно.

Окрім того, відповідно дост.256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За приписамист.257 ЦК Українизагальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно дост.261 ЦК Україниперебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Також, положеннями ст.ст.71, 76 ЦК УРСР, чинного на час укладення спірного договору купівлі-продажу квартири, передбачено, що загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Відповідно ж п.6Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, правилаЦК Українипро позовну давність застосовуються до позовів, строк предявлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Статтею 267 ЦК Українипередбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Як вбачається з матеріалів справи, оскаржуваний позивачем договір купівлі-продажу квартири укладений ще 24 березня 2003 року, зареєстрований у ЛОДК «БТІ та ЕО» 08 квітня 2003 року, з 2007 року позивач ОСОБА_1 разом із дружиною ОСОБА_2 та дочкою неповнолітньою дочкою ОСОБА_11 проживали в спірній квартирі, що стверджується актом ЛКП «Житловик-С» від 19.11.2012р. (справа №2-2713/11 а.с.124), довіреність відповідачу ОСОБА_3 на придбання квартири на ім'я позивача ОСОБА_1 останнім не видавалась. А відтак, позивачу ОСОБА_1 було достовірно відомо про те, що спірна квартира була оформлена на ім'я його тещі ОСОБА_3, а згодом подарована його дружині ОСОБА_2 Натомість, як вбачається з відмітки канцелярії Сихівського районного суду міста Львова, позивач звернувся з позовною заявою у даній справі 22.10.2014 року, тобто після сплину строку позовної давності, обумовленого як ст.257 ЦК України, так і положеннямиЦК УРСР.

Посилання позивача та його представника на те, що про порушення свого права він дізнався лише нещодавно, суд не бере до уваги оскільки вони спростовуються наведеним вище.

Враховуючи вище викладене, оцінюючи докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача про визнання удаваним договору купівлі-продажу квартири, визнання покупцем, визнання недійсним договору дарування та іпотечного договору не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, не ґрунтуються на нормах чинного законодавства та до задоволення не підлягають.

На підставі ст.ст.203, 215, 256, 257, 261, 267, 316, 317, 328, 546, 575, 718 ЦК України від 16.01.2003р., п.6Прикінцевих та перехідних положень ЦК України від 16.01.2003р., ст.ст.58, 60, 65, 71, 76, 224 Цивільного кодексу Української РСР від 18.07.1963року, ст.57 Сімейного кодексу України, Закону України Про іпотеку, та керуючись п.п.2, 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» №3 від 28 квітня 1978 року, зі змінами від 25 грудня 1992 року та від 25 травня 1998 року, Постановою Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», ст.ст. 3, 10, 11, 15, 57-60, 169, 174, 208, 209, 212-215, 218 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 акціонерного товариства «Приватбанк», треті особи ОСОБА_5, ОСОБА_6, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_7, ОСОБА_8, про визнання удаваним договору купівлі-продажу квартири, визнання покупцем, визнання недійсним договору дарування та іпотечного договору відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення, а особою, у відсутності якої таке було постановлено, - протягом того ж строку з дня отримання його копії.

Головуючий

Оригінал. Виготовлено в одному екземплярі.