Ухвала суду № 54682172, 23.12.2015, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 грудня 2015 р.м.ОдесаСправа № 815/2691/15

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Балан Я. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого Золотнікова О.С.,

суддів Осіпова Ю.В. та Скрипченка В.О.,

при секретарі Мадюді В.В.,

за участю перекладача ОСОБА_1 Абдули, позивача ОСОБА_2 Ахмада, представника позивача ОСОБА_3 та представника відповідача ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 2 червня 2015 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 Ахмада до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобовязання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У травні 2015 року ОСОБА_2 Ахмад звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі ДМС України) про визнання неправомірним та скасування рішення відповідача від 3 квітня 2015 року № 262-15, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобовязання ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_2 Ахмада біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позову зазначалось, що у 2014 році ОСОБА_2 Ахмад звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. Рішенням ДМС України від 3 квітня 2015 року № 262-15 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На думку позивача, вказане рішення є неправомірним та необґрунтованим.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 2 червня 2015 року адміністративний позов ОСОБА_2 Ахмада задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 3 квітня 2015 року № 262-15 та зобовязано відповідача прийняти рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з постановленим по справі судовим рішенням, представник ДМС України в апеляційній скарзі зазначає, що судом неповно зясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, і, крім того, судом порушено норми матеріального та процесуального права. Так, на думку апелянта, судом не прийнято до уваги, що офіційні позиції УВКБ ООН носять лише рекомендаційний характер та не можуть бути підставою для прийняття рішення по суті. Під час повторного звернення іноземець не вказав жодної обставини, яка б змінилась з часів 2012 року, а звернення за захистом до управління відбулося лише після закінчення легального строку перебування на території України, більш ніж через рік після початку військового конфлікту в ОСОБА_5. Крім того, визнаючи рішення субєкта владних повноважень протиправним, судом першої інстанції не зазначено жодної норми національного законодавства, які були порушені відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення. У звязку з викладеним в апеляційній скарзі ставиться питання про скасування постанови суду першої інстанції з винесенням нової постанови про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В запереченнях на апеляційну скаргу представник позивача просить залишити постанову суду першої інстанції без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, виступ представника відповідача в підтримку апеляційної скарги, а також позивача та його представника про залишення оскарженого судового рішення без змін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Судом встановлено, що у травні 2014 році громадянин ОСОБА_5 ОСОБА_2 Ахмад звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.

Рішенням ДМС України від 3 квітня 2015 року № 262-15 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 Ахмада, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість прийнятого рішення щодо позивача.

Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до пунктів 1 та 13 ч. 1 ст. 1 названого Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 4 названої статті Закону визначено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Виходячи з буквального тлумачення статті 1 Закону, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване обєктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

Згідно ч. 1 ст. 7 названого Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Як встановлено матеріалами справи, у червні 2012 року ОСОБА_2 Ахмад звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак наказом ГУ ДМС України в Одеській області від 3 липня 2012 року за № 50 позивачу відмовлено в оформлені документів для вирішення названого питання.

Матеріалами справи також встановлено, що вказане рішення ГУ ДМС України в Одеській області було оскаржено позивачем до суду, проте постановою Одеського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2013 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 квітня 2013 року, ОСОБА_2 Ахмаду відмовлено у задоволенні позовних вимог (а. с. 88-94).

У травні 2014 року ОСОБА_2 Ахмад повторно звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а. с. 31-33).

Частиною 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом пятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Матеріалами справи встановлено, що 6 червня 2014 року ГУ ДМС України в Одеській області прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а. с. 52).

Крім того, наказом Управління по роботі з іноземцями та біженцями ГУ ДМС України в Одеській області від 6 червня 2014 року № 100 здійснено оформлення необхідних документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або додаткового захисту (а. с. 53).

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч. 2 ст. 13 названого Закону особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобовязана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.

Виходячи з наведених положень ст. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік), апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням названого статусу, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті обєктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Відмовляючи у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач виходив з того, що ситуація військового конфлікту та масові порушення прав людини в ОСОБА_5 підтверджені міжнародною спільнотою, однак при аналізі підстав для отримання додаткового захисту слід врахувати також можливість внутрішнього переміщення або отримання захисту у сусідніх країнах, ситуацію з близькими родичами заявника, які залишаються проживати на батьківщині та не зазнають переслідувань. Крім того, у якості фактів необґрунтованості клопотання в контексті надання додаткового захисту заявникові відповідач зазначив наступне: під час повторного звернення іноземець не вказав жодної обставини, яка б змінилась за часів 2012 року; звернення за захистом в Україні відбулось лише після закінчення легального строку перебування в Україні та більш ніж через рік після початку військового конфлікту в ОСОБА_5. Також, відповідач посилається на те, що ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, політичними переконаннями, відношення до певної соціальної групи. Таким чином, будь-яких підстав для отримання в Україні статусу біженця або додаткової форми захисту станом на даний час у позивача не має (а. с. 71-80).

Проте, як правильно зазначив суд першої інстанції, наведені доводи відповідача не є достатніми доказами для винесення рішення про відмову позивачу у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відповідачем достовірно не перевірені наведені позивачем обставини, що не відповідає приписам ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» щодо всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, у матеріалах особової справи та висновку від 12 лютого 2015 року відсутнє спростування можливості застосування до позивача нелюдського поводження у разі його повернення на батьківщину, як і відсутнє посилання на можливість спокійного проживання позивача у разі повернення на територію країни громадянського походження у даний час, коли на території ОСОБА_5 загострився військовий конфлікт.

Як вбачається з матеріалів особової справи громадянина ОСОБА_5 ОСОБА_2 Ахмада, звертаючись до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні іноземець зазначив про побоювання повернення на територію країни громадянської належності тим, що із ОСОБА_5 позивач виїхав в 2012 році, після початку військового конфлікту, оскільки побоювався, що Сирійська розвідка забере його на війну, брати участь у якій проти свого народу не мав бажання.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, відповідач при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинен був врахувати, що не зважаючи на факт прибуття ОСОБА_2 Ахмада в Україну легально на підставі паспорта, на теперішній час він має побоювання повернення у ОСОБА_5, у звязку з можливим призовом його на військову службу, оскільки не зважаючи на будь-які обставини, на війну забирають усіх чоловіків, крім того, через те, що може бути вбитим, оскільки на території країни його походження відбуваються бойові дії, які загрожують цивільному населенню.

При цьому судом обґрунтовано взято до уваги, що у липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хреста визнав конфлікт у ОСОБА_5 збройним конфліктом не міжнародного характеру. Кількість осіб, які постраждали під час конфлікту на даний момент дуже висока та продовжує зростати. ООН постійно інформує про акти насилля та вбивства у ОСОБА_5. З початку березня 2011 року постійно надходять відомості щодо порушення прав людини та основних свобод, у тому числі страти без суду, тортури, арешти, застосування тяжкої зброї проти мирного населення.

Крім того, в Рекомендаціях Управління Верховного комісара ООН у справах біженців з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (редакція ІІ) від 27 жовтня 2014 року, зазначено, що ситуація щодо захисту прав людини в ОСОБА_5 погіршується, і в країні вчиняються порушення, рівносильні злочинам проти людяності, що підкріплюються повною відсутністю відповідальності. До групи ризику належать, зокрема, противники сирійського уряду та особи, які такими вважаються, учасники протестів, активісти та інші особи та їх родичі, яких вважають прихильниками опозиції; цивільні особи та їх родичі, які проживають в міських районах, селах та селищах, які вважаються противниками уряду.

У Доповіді незалежної міжнародної комісії Ради з прав людини з розслідування подій в Сирійській Арабській Республіці від 12 лютого 2014 року зазначено, що урядові війська і проурядові ополченці продовжують здійснювати масштабні напади на цивільних осіб, та систематично скоюють злочини проти людяності у формі вбивств, тортур, зґвалтувань і насильницьких зникнень.

Таким чином, на момент повторного звернення позивача до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні та прийняття відповідачем оскарженого рішення, в країні громадянського походження позивача та, зокрема, у його рідному місті склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.

Європейський суд з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п. п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які були переміщені в результаті боротьби.

Отже, ситуація в ОСОБА_5 за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну, оскільки сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.

З огляду на викладене, апеляційний суд знаходить обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що відповідач, який є субєктом владних повноважень, при прийнятті оскаржуваного рішення діяв без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), та без дотримання принципу верховенства права, що є підставою для визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 3 квітня 2015 року № 262-15.

Стаття 6 Конституції України передбачає поділ державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобовязати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобовязати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи з наведеного та встановлених обставин справи, всупереч доводам апеляційної скарги, суд першої інстанції обґрунтовано зобовязав відповідача прийняти рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Оскільки судом першої інстанції повно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції на підставі ст. 200 КАС України залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову окружного адміністративного суду без змін.

Керуючись ст. ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 2 червня 2015 року - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Повний текст ухвали складено 28 грудня 2015 року.

Головуючий: О.С. Золотніков

Судді: Ю.В. Осіпов

ОСОБА_6