Постанова № 54579347, 23.12.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" грудня 2015 р. Справа№ 910/19650/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Агрикової О.В.

суддів: Рудченка С.Г.

Чорногуза М.Г.

секретар судового засідання: Білецький Л.І.,

за участю представників сторін:

від позивача - Жигалюк Ю.С. (дов. №б/н від 21.07.2015 року);

від відповідача - не з`явились;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю "Круїз Продукт"

на рішення Господарського суду м. Києва від 13.10.2015 року у справі №910/19650/15 (суддя Ломака В.С.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ітак", м. Київ

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Круїз Продукт", м. Київ

про стягнення штрафних санкцій (471 500, 28 грн.) -

ВСТАНОВИВ:

У липні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Ітак" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Круїз Продукт" про стягнення 471 500, 28 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.10.2015 року частково задоволено позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Круїз Продукт", вирішено стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Круїз Продукт" 54 633, 78 грн. пені, 177 703, 64 грн. інфляційних втрат та витрати по сплаті судового збору у розмірі 4 646, 74 грн.; в іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем доведено, а відповідачем не спростовано порушення строків оплати за поставлений товар, внаслідок чого виникла заборгованість. Здійснивши перерахунок заявленої до стягнення суми, судом першої інстанції частково задоволено позовні вимоги про стягнення пені та інфляційних втрат. У задоволенні позовних вимог в частині стягнення 0,2% річних користування грошовими коштами судом відмовлено, оскільки вказані штрафні санкції, враховуючи спосіб їх обчислення за кожен день прострочення, підпадають під визначення пені, яка вже нарахована позивачем.

Не погодившись з вказаним рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 13.10.2015 скасувати, постановити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права.

Також, до апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Круїз Продукт" додано клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку на подання апеляційної скарги на рішення господарського суду міста Києва від 13.10.2015 року у справі №910/19650/15.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.12.2015 року клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Круїз Продукт" про відновлення пропущеного процесуального строку для подання апеляційної скарги на рішення господарського суду міста Києва від 13.10.2015 року у справі №910/19650/15 задоволено; відновлено пропущений процесуальний строк для подання апеляційної скарги; прийнято апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Круїз Продукт" на рішення господарського суду міста Києва від 13.10.2015 року у справі №910/19650/15 до провадження у складі колегії суддів: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Рудченко С.Г., Чорногуз М.Г. та призначено розгляд справи на 23.12.2015 року.

10.12.2015 року до канцелярії Київського апеляційного господарського суду надійшли заперечення позивача на апеляційну скаргу, у відповідності до яких останній просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого суду в частині задоволення вимог позивача без змін.

В судове засідання, призначене на 23.12.2015 року, представник відповідача не з'явився, був належним чином повідомлений про час та дату судового засідання, причини неявки суд не повідомив.

В судове засідання, призначене на 23.12.2015 року, з'явився представник позивача, не заперечував щодо розгляду апеляційної скарги за відсутності представника відповідача.

Представник позивача надав усні пояснення по суті спору, підтримав вимоги апеляційної скарги.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Застосовуючи згідно з ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989 року).

Враховуючи те, що відповідач був належним чином повідомлений про час та дату судового засідання, докази чого наявні в матеріалах страви, зважаючи на те, що наявні матеріали справи є достатніми для всебічного, повного і об'єктивного розгляду справи, судова колегія визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу у відсутності представника відповідача.

Статтею 101 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, 18.02.2013 року між позивачем (постачальник) та відповідачем (покупець) було укладено Договір поставки № 44 (далі за текстом - Договір) (т.1, а.с. 17-19).

У відповідності до п. 1.1. вказаного Договору постачальник на замовлення покупця зобов'язується виготовити флексографічним способом та передати у власність покупця друковану продукцію, а покупець зобов'язується прийняти і оплатити продукцію на умовах даного Договору.

Згідно з п. 1.2. Договору передбачено, що асортимент, ціни та найменування продукції зазначаються у рахунках - фактурах та/або Специфікаціях на кожну окрему партію продукції, що оформляються додатками та є невід'ємною частиною Договору.

Відповідно до п. 1.3. Договору постачальник на замовлення покупця також виготовляє фотополімерне кліше, яке оплачується покупцем окремо від продукції згідно рахунку-фактури у формі 100% передоплати до початку виконання робіт.

Власником фотополімерного кліше є покупець (п. 1.4. Договору).

За умовами п. 1.5. Договору вважається, що постачальник належним чином виконав взяті на себе зобов'язання по виготовленню фотополімерногокліше і воно повністю відповідає вимогам покупця та є належної якості з моменту підписання акту приймання-передачі виконаних робіт сторонами.

У відповідності до п. 2.2. Договору оплата за окрему партію продукції здійснюється в національній валюті України на підставі рахунку-фактури наступним чином:

- 50% передплата вартості продукції до початку виготовлення, але не пізніше трьох банківських днів з моменту виставлення рахунку-фактури;

- 50% протягом 10-ти (десяти) календарних днів після отримання продукції покупцем шляхом перерахування коштів на рахунок постачальника.

Згідно з п. 11.1. Договору даний Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2014 р., проте у будь-якому випадку до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань за Договором.

Колегією суддів встановлено, що 21.02.2013 року між сторонами було укладено Додаткову угоду №1 (т.1, а.с. 20) до Договору, у відповідності до якої сторони змінили п. 2.2. Договору та виклали його в наступній редакції:

"Оплата за окрему партію продукції здійснюється в національній валюті України на підставі рахунку-фактури наступним чином:

- 100% вартість продукції протягом 60 календарних днів після отримання продукції покупцем, шляхом перерахування коштів на рахунок постачальника".

Судом першої інстанції встановлено, з чим погоджується колегія суддів, що на виконання умов Договору позивач передав відповідачу продукцію на загальну суму 1 187 284, 40 грн., що підтверджується наявними видатковими накладними (т.1, а.с. 21-183).

З метою оплати поставленого товару та виконаних робіт позивач виставив відповідачу відповідні рахунки-фактури (т.1, а.с. 21-183).

Спір у справі, на думку позивача, виник у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань в частині своєчасної оплати товару у відповідності до умов Договору, внаслідок чого виникла заборгованість зі сплати штрафних санкцій.

Згідно зі ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Статтею 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За своєю правовою природою укладений між сторонами договір є договором поставки.

У відповідності до ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Частиною 1 статті 663 Цивільного кодексу України передбачено, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Згідно ст. 689 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний прийняти товар, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або має право відмовитися від договору купівлі-продажу. Покупець зобов'язаний вчинити дії, які відповідно до вимог, що звичайно ставляться, необхідні з його боку для забезпечення передання та одержання товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Згідно з п. 2.2. Договору, в редакції Додаткової угоди №1 до нього, сторони передбачили, що оплата за окрему партію продукції здійснюється в національній валюті України на підставі рахунку-фактури наступним чином: 100% вартість продукції протягом 60 календарних днів після отримання продукції покупцем, шляхом перерахування коштів на рахунок постачальника.

За приписами статей 509, 526 Цивільного кодексу України, статей 173, 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач прийняв замовлений ним товар, однак в обумовлені строки не сплатив позивачеві їх вартості, прострочивши грошові зобов'язання. Докази зворотнього в матеріалах справи відсутні.

Враховуючи викладене, позивач отримав право застосувати до відповідача заходи відповідальності, передбачені Договором та чинним законодавством.

Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань, зокрема, стягнення пені та порядок її нарахування, передбачено статтею 549 Цивільного кодексу України, статтями 230-232 Господарського кодексу України, а також Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання, або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України).

Частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

За приписами частини 6 вказаної статті штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

У відповідності до статей 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» вiд 22.11.1996 № 543/96-ВР платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.

Крім того, відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, якщо інше не встановлено законом або договором.

Згідно з п. 6.2. Договору сторони визначили, що за порушення покупцем п. 2.2. або п. 4.2. Договору останній сплачує постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості партії продукції за кожний день прострочення, а також суму відсотків за користування грошовими коштами за кожний день прострочення оплати.

Перевіривши розрахунок пені, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про часткове задоволення пені на суму 54 633, 78 грн.

Щодо позовних вимог в частині стягнення інфляційних втрат, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця (Рекомендації Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України №62-97р від 03.04.1997 року).

Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.

Здійснивши перерахунок стягуваної суми, колегія суддів зазначає, що позивачем невірно нараховано інфляційні втрати, а саме помісячно, а не за періоди існування відповідної суми боргу шляхом перемноження місячних індексів інфляції.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про задоволення позовних вимог в цій частині у сумі 177 703,64 грн., зважаючи на відсутність клопотання про вихід за межі позовних вимог.

Щодо позовних вимог в частині стягнення 0,2% річних за користування грошовими коштами, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про відмову у задоволенні позову в цій частині враховуючи наступне.

Пунктом 2.3. Договору сторони встановили, що у разі несвоєчасної оплати продукції, з дати виникнення простроченої заборгованості, на суму заборгованості нараховуються відсотки за користування грошовими коштами по ставці 0, 2 % за кожний день користування. Сплата відсотків здійснюється в строк протягом трьох банківських днів після їх нарахування та проводиться в гривнях на поточний рахунок постачальника.

Вiдповiдно до ч. 3 ст. 692 Цивільного кодексу України у разi прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентiв за користування чужими грошовими коштами.

Ця правова норма є спецiальною i поширює свою дiю лише на правовiдносини, пов'язанi з купiвлею-продажем товару, або на правовiдносини, до яких згiдно з чинним законодавством застосовуються положення про купiвлю-продаж.

Частиною 3 ст. 692 Цивільного кодексу України конкретизовано визначений ст. 536 цього Кодексу обов'язок боржника сплачувати встановлений договором або законом розмiр процентiв за користування чужими грошовими коштами та передбачене ст. 625 цього Кодексу право продавця вимагати вiд покупця сплати 3% рiчних за весь час прострочення, якщо iнший розмiр процентiв не встановлений договором або законом.

У розумiннi зазначених статей проценти є не вiдповiдальнiстю, а платою за час користування грошима, що не були своєчасно сплаченi боржником.

Зi змiсту цих статей випливає, що договором може бути встановлено iнший розмiр процентiв рiчних, а не iнший спосiб їх обчислення.

Згiдно з положеннями ст. 549 Цивільного кодексу України грошовою сумою, яку боржник повинен передати кредитору у разi порушення зобов'язання, що обчислюється у вiдсотках вiд суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, є пеня.

За своєю правовою природою проценти за користування чужими грошовими коштами, передбаченi п. 6.2 договору за кожен день прострочення охоплюються визначенням пенi.

Судом стягнуто з вiдповiдача 54 633,78 грн. пенi, нарахованої на пiдставi п. 6.2 договору, яким сторони погодили нарахування пенi.

Зазначене дає можливiсть дiйти висновку про те, що умовами договору передбачено подвiйне стягнення пенi за несвоєчасне виконання зобов'язання покупцем, що не узгоджується з приписами ст. 61 Конституцiї України , вiдповiдно до якої нiхто не може бути двiчi притягнений до юридичної вiдповiдальностi одного виду за одне й те саме правопорушення.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 01.07.2014 року у справi №5010/1575/2012-20/83.

Враховуючи викладене, стягнення 0,2% річних за користування грошовими коштами на підставі п.2.3. Договору є неправомірним та безпідставним, про що дійшов вірного висновку суд першої інстанції.

Посилання апелянта на те, що умовами договору не передбачено стягнення інфляційних втрат відхиляється колегією суддів, оскільки нормами чинного законодавства України стягнення штрафних санкцій, а саме 3% річних та інфляційних втрат, здійснюється на підставі ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України, а тому зазначення вказаних умов у Договорі не є обов'язковим.

Крім того, позивачем нараховано штрафні санкції за неналежне виконання грошового зобов'язання за Договором, а саме в частині своєчасного внесення грошових коштів за поставлений товар, що відповідає вимогам ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

Інші доводи скаржника, наведені в апеляційній скарзі, зводяться до намагань надати їм перевагу над встановленими судом першої інстанції обставинами, та переоцінити ці обставини, однак, які не впливають на результат розгляду справи.

Згідно зі ст.ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь - які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

З огляду на викладене вище, колегія суддів дійшла до висновку про те, що місцевий господарський суд, виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, в рішенні місцевого господарського суду повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Таким чином, колегія суддів встановила, що обставини, на які посилається скаржник, не можуть бути підставою для зміни або скасування рішення господарського суду міста Києва від 13.10.2015 року у справі №910/19650/15.

Керуючись статтями 33, 34, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Круїз Продукт" на рішення Господарського суду міста Києва від 13.10.2015 року у справі № 910/19650/15 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 13.10.2015 року у справі №910/19650/15 залишити без змін.

3. Справу №910/19650/15 повернути до Господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя О.В. Агрикова

Судді С.Г. Рудченко

М.Г. Чорногуз