Ухвала суду № 54359454, 10.12.2015, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 грудня 2015 р.м.ОдесаСправа № 815/2716/15

Категорія: 10.4.1 Головуючий в 1 інстанції: Стефанов С. О.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого Золотнікова О.С.,

суддів Скрипченка В.О. та Федусика А.Г.,

при секретарі Мадюді В.В.,

за участю представника позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Центру зайнятості Суворовського району міста Одеси на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року по справі за адміністративним позовом Центру зайнятості Суворовського району міста Одеси до ОСОБА_2 про стягнення коштів, -

В С Т А Н О В И В:

У травні 2015 року Центр зайнятості Суворовського району м. Одеси (далі Центр зайнятості) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив стягнути з відповідача на користь Центра зайнятості 24346 грн. 65 коп.. (а. с. 64-65).

В обґрунтування позову зазначалось, що 30 січня 2013 року ОСОБА_2 був зареєстрований як безробітний у Центрі зайнятості. 5 квітня 2013 року відповідачу призначено одноразову виплату допомоги по безробіттю в сумі 18312 грн. 46 коп.. Проте, в період перебування на обліку в Центрі зайнятості та отримання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності, а також проходження навчання в Державному навчальному закладі «Одеський центр професійно-технічної освіти державної служби зайнятості» з 4 по 18 березня 2013 року, відповідач працював по договору від 20 лютого 2013 року № 17105701 в ПАТ КБ «ПриватБанк» і отримав доходи, про що свідчить акт розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення від 30 грудня 2013 року № 228. За період з 1 лютого 2013 року по 31 січня 2014 року відповідачем була отримана допомога по безробіттю, у тому числі одноразова виплата для організації безробітними підприємницької діяльності, у сумі 24095 грн. 35 коп. та вартість навчання у сумі 251 грн. 30 коп., у звязку з чим на адресу ОСОБА_2 направлялась претензія щодо добровільного повернення вищезазначених коштів, однак вказана сума коштів відповідачем не сплачена.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року відмовлено Центру зайнятості Суворовського району м. Одеси у задоволенні адміністративного позову.

Не погоджуючись з постановленим по справі судовим рішенням, представник позивача в апеляційній скарзі зазначає, що при вирішенні справи судом першої інстанції неповно зясовано обставини, що мають значення для справи, і, крім того, порушено норми матеріального права. Так, на думку апелянта, ОСОБА_2, перебуваючи на обліку в Центрі зайнятості, не повідомив працівників служби зайнятості про укладання з ПАТ КБ «ПриватБанк» договору доручення від 20 лютого 2013 року № 17105701, що унеможливлює його перебування в статусі безробітного та отримання допомоги по безробіттю відповідно до ст. 43 Закону України «Про зайнятість населення». У звязку з викладеним в апеляційній скарзі ставиться питання про скасування постановленого по справі судового рішення з винесенням нової постанови про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, виступи представника позивача в підтримку апеляційної скарги, а також відповідача про залишення оскарженого судового рішення без змін, розглянувши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про необхідність її часткового задоволення.

Розглядаючи та вирішуючи справу по суті позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що даний спір є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись не можна.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших субєктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з частиною другою названої статті Кодексу до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність субєктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Таким чином, законодавець чітко визначив, що суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування в сфері дотримання прав та свобод громадян та юридичних осіб за допомогою процесуального закону з певними особливостями, зокрема, обовязку доказування правомірності своєї діяльності органами влади чи самоврядування. Тобто, однією з визначальних особливостей КАС України є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, чиї права, свободи чи інтереси вони вважають порушеними, а відповідачем - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи.

Відповідно до ч. 4 ст. 50 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх обєднання, юридичні особи, які не є субєктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом субєкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності обєднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) обєднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.

Апеляційний суд доходить висновку, що правовий аналіз пунктів 1-4 частини четвертої статті 50 КАС України свідчить про те, що всі наведені підстави, коли громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх обєднання, юридичні особи, які не є субєктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом субєкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб.

Однак і в цих випадках, водночас із перевіркою дій чи бездіяльності згаданих осіб, обставин, що стали підставою для втручання субєктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих субєктів владних повноважень.

Логічний спосіб тлумачення частини четвертої статті 50 КАС України дозволяє дійти висновку, що і пункт 5 частини четвертої статті 50 КАС України, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків «превентивного» судового контролю і має розумітися та застосовуватися судами саме в такому значенні, а не як норма, що давала би право для розширеного тлумачення права субєкта владних повноважень на адміністративний позов. Такий безпідставний підхід до розуміння змісту пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС України по суті призводить до відмови органів влади від виконання своїх функціональних обовязків та можливої дискреційної поведінки.

За пунктом 5 частини четвертої статті 50 КАС України субєкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх обєднань, юридичних осіб, які не є субєктами владних повноважень, для превентивного судового контролю своєї ж діяльності і у випадках, визначених законом.

У випадку, що розглядається, позов заявлений про стягнення грошових коштів, що стали власністю громадянина ОСОБА_2 і, на думку апеляційного суду, не підпадає під дію пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС України.

Аналогічний висновок щодо застосування наведених вище норм процесуального права міститься в постанові Верховного Суду України від 22 вересня 2015 року № п/811/3781/14. Відповідно до ч. 1 ст. 244-2 КАС України такий висновок Верховного Суду України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

На підставі ч. 1 ст. 203 КАС України постанова суду першої інстанції скасовується в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається з підстав, встановлених відповідно статтями 155 і 157 цього Кодексу.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Із врахуванням викладеного, апеляційний суд приходить до висновку про необхідність закриття провадження у справі, оскільки заявлені по справі вимоги підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Керуючись ст. ст. 195, 196, 198, 203, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Центру зайнятості Суворовського району міста Одеси задовольнити частково.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року скасувати, а провадження у справі закрити на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України, розяснивши позивачу право на звернення з позовом в порядку цивільного судочинства.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Повний текст ухвали складено 15 грудня 2015 року.

Головуючий: О.С. Золотніков

Судді: В.О. Скрипченко

ОСОБА_3