Рішення № 54258812, 11.11.2015, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/7719/15 Справа № 208/4883/13-ц Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1 Доповідач - Волошин М.П.

Категорія 32

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2015 року м. Дніпропетровськ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді - Волошина М.П.

суддів - Демченко Е.Л., Куценко Т.Р.

при секретарі - Прудченко В.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційної скаргою ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 05 липня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа Реєстраційна служба Дніпродзержинського міського управління юстиції про визнання права власності на довгострокову автомобільну стоянку,

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання права власності на довгострокову автомобільну стоянку.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 23 квітня 2010 року він з відповідачем уклали письмовий договір купівлі-продажу довгострокової автомобільної стоянки, розташованої у місті Дніпродзержинську по проспекту Аношкіна, 65«А», з послідуючим нотаріальним оформленням.

В рахунок купівлі автостоянки він заплатив відповідачу 105 200 грн.

ОСОБА_4 від нотаріального посвідчення правочину ухилився в зв'язку з чим позивач не має можливості зареєструвати право власності на це майно у встановленому законом порядку.

Рішенням Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 05 липня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_3, задоволені.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на довгострокову автомобільну стоянку, розташовану на земельній ділянці площею 0,3238 га та складається з А-1 - контрольно-пропускного пункту, загальною площею 16,4 кв. м, № 1 - огорожа, І - тротуар, яка знаходиться за адресою: Дніпропетровська область, місто Дніпродзержинськ, проспект Аношкіна, 65«А».

Зобовязано реєстраційну службу Дніпродзержинського міського управління юстиції зареєструвати право власності на вищезазначене нерухоме майно за ОСОБА_3

Вирішено питання про судовий збір.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне зясування обставин справи просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення яким відмовити у задоволенні позовних вимог позивача.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягають задоволенню, а рішення суду скасуванню з наступних підстав.

Статтею 213 ЦПК України визначено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак зазначеним вимогам закону ухвалене у справі рішення суду не відповідає

Так судом першої інстанції встановлено, що 23 квітня 2010 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали письмовий договір купівлі-продажу довгострокової автомобільної стоянки, розташованої в м. Дніпродзержинську по пр..Аношкіна, 65 «А», на земельній ділянці загальною площею 3238 кв. м, що складається з А-1 - контрольно-пропускний пункт, загальною площею 16,4 кв. м, № 1 -огорожі, І - тротуар.

Зазначений об'єкт нерухомості належить відповідачу на підставі рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 21 травня 2008 року, право власності було зареєстровано в реєстрі прав власності на нерухоме майно та в ОКП «Дніпродзержинське БТІ» в книзі 9, номер запису 1167.

Продаж стоянки за домовленістю з відповідачем був вчинений за 105 200 грн., які позивач сплатив відповідачу 23 квітня 2010 року, про що вказано в п. 2.1, 2.2 договору та чого не заперечує відповідач.

Відповідно до п. 3.1.5 договору, відповідач прийняв на себе зобов'язання на протязі 10 календарних днів, з дня підписання договору, з'явитися до нотаріуса за власним вибором з метою нотаріального посвідчення даного договору, але ухилився від вчинення цієї дії.

06.05.2010 р. позивач звернувся до відповідача з письмовою вимогою щодо нотаріального правочину, але останній не виконав прийнятті зобов'язання, в зв'язку з чим позивач звернувся до суду за захистом своїх цивільних прав та інтересів.

Задовольняючи позовні вимоги позивача, суд виходив з того, що відповідно до ст. 392 Цивільного Кодексу України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється чи не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Оскільки між позивачем та відповідачем був укладений письмовий договір купівлі-продажу нерухомого майна, позивач виконав зобов'язання по сплаті вартості придбаного майна перед відповідачем, відповідач ухилився від нотаріального посвідчення вказаного правочину, але визнав позовні вимоги та не заперечував проти задоволення позову, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Але з таким висновком суду погодитися не можна виходячи з наступного.

Згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч. 1ст. 11 ЦПК Українисуд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 вказував на те, що ОСОБА_4 не виконував прийняті на себе зобовязання відповідно до п. 3.1.5 договору купівлі-продажу спірного майна, щодо нотаріального посвідчення договору. При цьому позивач в обгроунтування своїх вимог посилалася на ст..ст. 328, 392 ЦК України.

Відповідно до ст. 392 ЦК Українивласник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

У зазначеній нормі передбачено, що особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: 1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальний відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права); 2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Передумовою для застосування ст.. 392 ЦК Україниє відсутність іншого, крім судового, шляху для відновлення порушеного права. Позивачем у позові про визнання права власності є особа, яка вже є власником.

Відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

У п. 37 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2002 року № 5«Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» передбачено, що з урахуванням положень ч. 1 ст. 15 ст. 392 ЦК України власник майна має право пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється.

Згідно з ч. 1ст 328 ЦК Україниправо власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Таким чином, ураховуючи, що відповідно до ст.. 328 ЦК Українинабуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи у який передбачений законом спосіб позивач набув права власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому ст.. 392 ЦК України.

Тобто, за вказаною нормою права, на підставі якої суд задовольнив позов, вимога про визнання права власності може бути пред'явлена лише власником спірного майна, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-244 цс 14 від 18 лютого 2015 року, яка згідно зіст. 360-7 ЦПК Україниє обов'язковою для судів.

Задовольняючи позовні вимоги, суд не навів жодного доказу щодо ухилення відповідача від нотаріального посвідчення спірного договору купівлі-продажу.

Крім того, суд не врахував, що право власності на спірне майно не може бути визнано на підставі 392 ЦК України з огляду на те, що за рішенням суду право власності не визнається, оскільки законом встановлений певний порядок набуття у власність нерухомого майна.

Відповідно до ч. 1ст 60 ЦПК Україникожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановленихст. 61 ЦПК України.

З матеріалів справи вбачається, що сторони уклали письмовий договір купівлі-продажу довгострокової автомобільної стоянки, ще у 2010 році, проте нотаріально не посвідчили.

Ст. 657 ЦК України встановлює, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

За таких обставин суд першої інстанції неправомірно застосував до спірних правовідносин ст.. ст.. 328,392 ЦК України.

З огляду не зазначене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню на підставі ч.ч.1, 3 ст. 309 ЦПК України, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 303, 309, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів,

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , задовольнити.

Рішення Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 05 липня 2013 року, скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа Реєстраційна служба Дніпродзержинського міського управління юстиції про визнання права власності на довгострокову автомобільну стоянку, відмовити.

Рішення апеляційного суду чинне з моменту проголошення та може бути оскаржене до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів.

Головуючий: М.П.Волошин

Судді: Е.Л.Демченко

ОСОБА_5