Рішення № 54247321, 08.12.2015, Святошинський районний суд міста Києва

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/15295/15-ц

пр. № 2/759/6417/15

08 грудня 2015 року Святошинський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді Коваль О.А. при секретарі Ярмощук К.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю, шляхом визнання особи такою, що втратила право користування квартирою,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю, шляхом визнання особи такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 Обгрунтовуючи вимоги тим, що 12.08.2015 року ОСОБА_1 отримала у власність від ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1, в якій, як стало відомо під час нотаріального посвідчення вказаного правочину, проживає та зареєстрована ОСОБА_2, яка в подальшому відмовилася добровільно знятися з реєстрації за вказаною адресою, та яка в ній фактично не проживає, але надає її у коритування інших осіб, залишає в ній свої речі, на вимогу припинити порушувати її права як власника такої квартири не реагує.

Представник ОСОБА_1 у судовому засіданні позовні вимоги свого довірителя підтримала, просила його задовольнити. Суду пояснила, що 12.08.2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, яка є матір»ю відповідачки ОСОБА_2, було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1, згідно якого ОСОБА_1 набула право вланості на вказану квартиру, з огляду на, що відповідачка, як член сім»ї колишнього власника втратила право на користування нею. Вказала представник і на те, що не дивлячись на вказану обставину відповідачка з квартири добровільно не висиляється, з реєстрації не знімається та навпаки чинить перешкоди в користуванні такою квартирою позивачу, зокрема змінила замки, встановила сигналізацію без її відома, в квартиру не впускає, чим порушує права позивача на користування та розпорядження своєю власністтю, коли позивач потребує такого житла в м. Києві в силу того, що поки проживає в м. Макіївка, Донецької області, де наразі не спокійно. Крім того, проживання та реєстрація відповідача в цій квартирі позбавить можливості позивача її продати, в ній самостійно жити, чи здати під найм, тощо.

Відповідачка ОСОБА_2 у судове засідання не з'явилася, про час та місце слухання справи повідомлена належним чином, направила суду свої письмові заперечення, згідно яких проти такого позову заперечує, вказуючи, що вона проживає в цій квартирі, сплачує всі комунальні послуги, зробила в ній капітальний ремонт, а тому є її співвласником, коли ОСОБА_3, яка є її матір подарувала цю квартиру її бабусі, тобто матері ОСОБА_3 без її на те згоди та без дотримання правил переважної купівлі.

Представник відповідача, який був присутнім в судовому засіданні 11.11.2015 року проти позову заперечував, проте з інших, а ніж викладених його довіриелем в письмовій формі підстав, зокрема тому, що відчуження вказаної квартири відбулося між матір»ю відповідачки та бабусею відповідачки, тобто матір»ю ОСОБА_3 з метою її подальшого позбавлення права на проживання в ній. Пояснив представник і те, що позивачу, яка є бабусею відповідачки достеменно було відомо про проживання та реєстрації ОСОБА_2 в цій квартирі, оскільки вони мали добрі та тісні стосунки між собою, а не так як, зазначено у позові, що про таке їй стало відомо лише у нотаріуса. Пояснив представник і те, що відповідачка дійсно проживає в цій квартирі, сплачує всі комунальні послуги, змінила замки та встановила сигналізацію, оскільки фактично нею користується та виключно з метою охорони самої квартири та її речей, які в ній знаходяться, а не для того щоб не впускати до неї свою матір та бабусю, які в свою чергу знають про це та жодного разу не намагалися жити в цій квартирі та не казали їй про це, щоб та надала їм екземпляр нових ключів. Вказав представник і на те, що саме відповідач доглядає за майном, саме вона сплачує всі комунальні платежі, зробила в ній ремонт, тобто здійснює догляд та утримання нерухомого майна. Пояснив, що відповідачка, вагітна, іншого житла не має, жодним чином не чинить, а ні матері, а ні бабусі перешкод у проживанн в цій квартирі, а тому на думку такого представника, відсутні правові підстави для задоволення такого позову.

В судовому засіданні 11.11.2015 року у справі судом було оголошено перерву задля можливого врегулювання спору мирним шляхом, проте в наступне судове засідання сторони не з»явилися.

Представник позивача направив листа в якому просив розглядати справу без його участі, зазначивши, що позовні вимоги свого довірителя підтримує, просить їх задовольнити в повному обсязі, повідомивши, що примирення між сторонами не відбулося, оскільки, а ні відовідачка, а ні її представник жодного разу на зв»язок чи-то із позивачем, чи-то із нею, як її представником не виходили, жодних інших дій для такого примирення не вчиняли.

Відповідач та представник відповідача в судове засідання призначене на 08.12.2015 року не з»явилися, хоча про розгляд справи повідомлялися належним чином, що підтверджується розпискою вказаного представника, яка міститься в матеріалах спарви (а.с. 58), причин неявки суду не повідомили.

Так, згідно ч. 5 ст. 76 ЦПК України вручення судової повістки представникові особи, яка бере участь у справі, вважається врученням повістки і цій особі.

Згідно ч. 2 ст. 169 ЦПК України неявка представника в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки не є перешкодою для розгляду справи.

Отже, враховуючи, що представник позивача письмово просить розглядати справу без його участі, а представник відповідача в судове засідання не з»явився, без повідомлення причин такої неявки, враховуючи норми ЦПК України, зокрема і ті, що регулюють строки розгляду справи, суд вважає за можливе розглядати вказаний позов без участі таких осіб, на підставі наданих доказів, з урахуванням раніше наданих пояснень сторін.

Так, заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, які ті надавали будучи присутніми в минулому судовому засіданні, вивчивши письмові пояснення відповідача, дослідивши матеріали справи та надані докази у їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані

права в порядку, встановленому законом (ч.ч.1,2 ст. 182 ЦК України).

Згідно ч.4 ст. 334 ЦК України якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

У судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1, згідно договору дарування квартири укладеного між нею та ОСОБА_3 12.08.2015 року, який було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шабінською А.В., зареєстровано в реєстрі за № 637 та який було відповідним чином зареєстровано в державному реєстрі речових прав нерухомого майна, про що свідчить витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права вланості.

Згідно довідки форми № 3 КП «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва» від 10.08.2015 року в зазначеній квартирі зареєстрована ОСОБА_2 з 07.11.2013 року.

Згідно ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю.

Відповідно до ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла не інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом ч.1 ст. 16 ЦК україни кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Оскільки, позивач є власником спірної квартири, тому має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права власності щодо особи, яка не є її співвласником, проте в ній зареєстрована, шляхом визнання її такою, що втратила право на користування цим жилим приміщенням, виселення.

Слід зазначити і те, що така ж позиція щодо способу захисту права власності, висловлена Верховним Судом України, рішення якого, згідно ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України, зокрема у справі за № 6-57цс11 від 16.01.2012 року.

Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом, зокрема ст. 156 ЖК України та ст. 405 ЦК України, які стосуються права проживання в житловому приміщенні члена сім»ї власника житлового будинку чи квартири.

Згідно ч.4 ст. 156 ЖК України до членів сім»ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

До членів сім»ї наймача належить дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім»ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство (ч.2 ст. 64 ЖК України).

Отже, серед членів сім»ї наймача законодавець в житлових правовідносинах виділяє дві категорії: 1. Безспірні члени сім»ї (дружина, чоловік, діти, батьки) та 2. особи, які проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. До таких осіб, можуть належати не тільки близькі родичі (рідні брат, сестра, онуки, тощо), але й інші родичі чи особи, які перебувають з наймачем у безпосередніх родинних зв»язках.

Слід вказати, що з метою тлумачення поняття «члена сім»ї» Конституційний Суд України прийняв рішення від 03.06.1999 року за № 5-рп/99 у справі за № 1-8/99, яке також враховується судом при вирішенні даного спору.

Тоді як, у судовому засіданні встановлено, що відповідач не є, а ні власником спірної квартири, а ні членом сім»ї теперішнього власника, згідно визначеного ч.2 ст. 64 ЖК України переліку та не може бути віднесена до інших членів сім»ї, оскільки з теперішнім власником не проживає, спільного господарства не ведуть.

Крім того, аналіз змісту вказаних вище правових норм свідчить про те, що права членів сім'ї власника будинку на об'єкт власності є похідними від прав самого власника, право члена сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно.

Із зазначеного слід дійти висновку, що виникнення права членів сім'ї власника будинку (квартири) на користування цим будинком та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку права власності на цей будинок, а відтак - припинення права власності особи на будинок припиняє право членів її сім'ї на користування цим будинком.

Передбачаючи право власника житлового будинку (квартири) на відчуження цих об'єктів, закон не передбачив при цьому перехід прав і обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом (житлового сервітуту) членів сім'ї колишнього власника у випадку зміни власника будинку (квартири).

Частина ж 4 ст. 156 ЖК України передбачає збереження такого права користування житлом лише для членів сім'ї, які припинили сімейні відносини з власником будинку, при умові збереження права власності на будинок цього ж власника, тобто при незмінності власника майна. Таким чином, з припиненням права власності особи на жиле приміщення, колишній власник, як і члени його сім'ї втрачають право користування цим приміщенням.

Отже, у зв'язку з відсутністю договірних відносин з новим власником квартири та припиненням права власності на таку попереднім її власником, членом сім»ї якої була відповідачка, тому остання втратила право користування цією квартирою.

Щодо заперечень сторони відповідача, то слід вказати таке.

Так, надаючи письмові пояснення відповідач зазначила, що проти такого позову заперечує, з огляду на те, що вона проживає в цій квартирі, сплачує всі комунальні послуги, зробила в ній капітальний ремонт, а тому вважає себе її співвласником, тоді як такі твердження є необгрунтованими з огляду на норми Закону, який регулює вказані правовідносини. Вище вказаним правочином дарування цієї квартири підтверджується право власності на таку саме за позивачем, як і реєстрація такого права у відповідних реєстраційних органах. Коли сам факт проживання в квартирі та оплата послуг не є підставою автоматичної зміни власника.

Щодо порушення позичаем та колишнім власником квартири правил переважної купівлі, то такі теж є голослівними, оскільки не відповідають нормам Закону, який регулює питання вланості та його переходу до інших осіб та з огляду на норму ст. 204 ЦК України, яка визначає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним, є необгрунтованими.

У правовій позиції Верховного Суду України у справі № 6-301цс 15 від 06.07.2015 року зазначено, що статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.

Як з»ясовано в судовому засіданні, договір дарування, на підставі якого відбувся перехід права вланості на квартиру АДРЕСА_1 до позивача є чинним.

Щодо заперечень представника відповідача, то такі також не впливають на зроблений вище судом висновок в частині втрати права відповідача на подальше користування власністтю позивача, з огляду на те, що питання власності захищено Конституцією України та нормами Цивільного кодексу України, Житлового, тощо.

Отже, підсумовуючи наведене, суд дійшов висновку, що вимоги позивача є обгрунтованими, доведеними, грунтуються на тих нормах, які підлягають застосуванню при даних правовідносина, а тому такими, що підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 41, 47 Конституції України, ст. ст. 16, 319, 321, 291, 405 ЦК України, ст. ст. 64, 156 ЖК України, ст.ст. 3, 11, 57-61, 209, 212, 213, 214, 215, 218, 223, 294 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування жилим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1

Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через районний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копій цього рішення.

Суддя