Ухвала суду № 54157165, 03.12.2015, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2015 р.Справа № 820/7046/15Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Тацій Л.В.

Суддів: Подобайло З.Г. , Григорова А.М.

за участю секретаря судового засідання Гришко Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні ОСОБА_1 апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 Мамаду на постанову ОСОБА_1 окружного адміністративного суду від 28.10.2015р. по справі № 820/7046/15

за позовом ОСОБА_2 Мамаду

до Державної міграційної служби України третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про скасування рішення та зобовязання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, ОСОБА_2 Мамаду, звернувся до ОСОБА_1 окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просив скасувати рішення Державної міграційної служби України від 22.06.2015 року №17-15 про відхилення скарги ОСОБА_2 Мамаду на рішення територіального органу Державної міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути скаргу ОСОБА_2 Мамаду на наказ Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 85 від 17.04.2015 року.

Постановою ОСОБА_1 окружного адміністративного суду від 28.10.2015р. по справі № 820/7046/15 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 Мамаду - відмовлено.

Позивач, не погоджуючись із постановою ОСОБА_1 окружного адміністративного суду від 28.10.2015р., подав апеляційну скаргу, відповідно до якої просить скасувати рішення суду першої інстанції, та прийняти нове, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, неповноту дослідження обставин у справі.

Відповідно до ч. 6 ст. 12 та ч. 1 ст. 41 Кодексу адміністративного судочинства України фіксування судового засідання 03.12.2015 року за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснювалось.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши суддю доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено судом апеляційної інстанції, що позивач, ОСОБА_2 Мамаду, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином ОСОБА_3, гвінеєць за національністю.

ОСОБА_2 Мамаду 30.03.2015 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області із заявою, в якій просив визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Працівником Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області 14.04.2015 року проведена співбесіда з позивачем, що підтверджується протоколом співбесіди та 17.04.2015 року та складено висновок за згаданою заявою.

Наказом Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 85 від 17.04.2015 року позивачу відмовлено у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що позивач був сповіщений повідомленням №26 від 17.04.2015 року.

Вказаний наказ територіального органу Державної міграційної служби України оскаржено позивачем в позасудовому (адміністративному) порядку до Державної міграційної служби України.

За наслідками вирішення згаданої скарги відповідачем прийнято рішення, яким подана скарга на рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту була відхилена, про що позивач був сповіщений повідомленням №33 від 26.06.2015 року.

З дослідженого наказу та рішення, прийнятого за результатами адміністративного оскарження, встановлено, що підставою для прийняття рішення про залишення адміністративної скарги без задоволення субєктом владних повноважень обрано положення ч.5 ст.12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", посилаючись на відсутність в матеріалах особової справи заявника фактичних даних, які б давали змогу кваліфікувати заявника як біженця.

Як слідує з матеріалів особової справи, під час співбесід з працівниками міграційної служби ОСОБА_2 Мамаду повідомив, що батьківщину він покинув легально. Для отримання вищої освіти позивач виїхав в Україну. Як зазначає, без будь-яких проблем 08.10.2007 року він прибув в Україну на запрошення Української медичної стоматологічної академії, але вступив на навчання до підготовчого факультету для іноземних громадян ОСОБА_1 національного університету радіоелектроніки. Однак, як повідомив на співбесіді, навчання не закінчив, у звязку зі смертю батька, та до ОСОБА_3 не повернувся, оскільки, на його думку, йому загрожує небезпека, а діюча влада в ОСОБА_3 не може забезпечити йому захист.

Інформація, викладена ОСОБА_2 Мамаду під час співбесіди в управлінні міграційної служби у Харківській області, показала, що його побоювання стати жертвою переслідування у разі повернення до ОСОБА_3 є необґрунтованими та необєктивними, що підтверджується крім того численними розбіжностями та неточностями відомостей, наданих ним до управління.

На підставі наданих ОСОБА_2 Мамаду відомостей, співробітники Державної міграційної служби України дійшли висновку, що заявник не потребує міжнародного захисту, як біженець у розумінні Конвенції 1951 року та Протоколу від 31.01.1967 року, а тому позивачу наказом від 17.04.2015 № 85 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, позивачем не надано до органу міграційної служби достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань.

До суду позивачем також не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації, доказів того, що він потребує захисту. Також, слід зазначити, що позивач покинув країну свого походження легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань за особистим паспортом.

Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, врегульовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі ОСОБА_4), відповідно до ст.1 Закону під біженцем розуміється особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ст.6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Згідно ч.13 ст.1 вказаного Закону, особа, яка потребує додаткового захисту ,- особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та вказаного Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Цим Законом визначені уповноважені органи, які приймають відповідні рішення щодо визначення статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, або ж відмови у наданні такого статусу.

Відповідно до ст. 27 вказаного Закону до повноважень Державної міграційної служби України належить прийняття рішень про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішень про втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; розгляд скарг на рішення органів міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та скасування цих рішень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства.

Статтею 28 вказаного Закону передбачено, що до повноважень обласних органів міграційної служби належить прийняття від іноземця та особи без громадянства заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрати або позбавлення статусу біженця чи додаткового захисту або скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; розгляд заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та підготовка письмового висновку щодо визнання або відмови у визнані біженцем або собою, що потребує додаткового захисту.

Практичні рекомендації Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справі біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають, що при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про притягнення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Судом встановлено, при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про притягнення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Однак, ні до органу міграційної служби, ні до суду жодних переконливих доказів, що свідчили б про переслідування позивача на своїй батьківщині надано не було.

Відповідно до положень Закону України Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соттunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств, біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту іншими причинами, а також суті захисту, що надається, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У цілому, позивач не приховує того факту, що головним критерієм того, ІНФОРМАЦІЯ_2, дешевна ніж в США чи інших країнах.

Відповідно до позиції УВКБ ООН Про обов'язки та стандарти доказів у біженців факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін не бажає відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою внаслідок таких побоювань. Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Позивач не виявив достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в ОСОБА_3. Надана ним інформація при викладені причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернення не надав, не довів жодного суттєвого факту заяви. Твердження позивача в заяві щодо небезпеки, яка йому загрожує в ОСОБА_3 особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя. Позивач не надав переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення на батьківщину.

Позивач користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання ним паспорта. Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує її права як громадянки, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняв захист від країни своє громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачами зроблено обґрунтований висновок, що у дійсності основною метою звернення позивача до органу міграційної служби є бажання легалізації перебування на території України, оскільки на території України він має більше можливостей знайти роботу. Однак, ця умова не відповідає критеріям поняття біженець, а підпадає під поняття мігрант, у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Також із Національної доповіді, представленої у відповідності з пунктом 5 додатка до Резолюції 16/21 Ради з прав людини вбачається, що станом на 31.10.2014 року вибори у ОСОБА_3 відбулися, крім того інформація щодо переслідування етнічної групи пель та взагалі про наявність збройного конфлікту в країні відсутня. Інших доказів переслідувань позивачем не надано.

Крім того, колегією суддів встановлено, що позивач у квітні 2011 року вже звертався до Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та рішенням відповідача йому відмовлено у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із вказаним рішенням, ОСОБА_2 Мамаду звернувся до суду із адміністративним позовом.

Так, Постановою ОСОБА_1 окружного адміністративного суду від 24.10.2012 року по справі №2а-9287/12/2070 адміністративний позов ОСОБА_2 Мамаду до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії - залишено без задоволення.

Ухвалою ОСОБА_1 апеляційного адміністративного суду від 27.02.2013 року вказану постанову залишено без змін, а скаргу ОСОБА_2 Мамаду - без задоволення.

Згідно ч.1 ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Відповідно до ч. 1 ст.72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказується про розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

У позивача не змінились підстави звернення до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таким чином, відповідачами наданими до суду документами доведено правомірність прийнятих рішень.

Позивачем не надано до органу міграційної служби нових достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань. Крім того, до суду позивачем також не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації, доказів того, що він потребує захисту. Також, слід зазначити, що позивач покинув країну свого походження легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачі, як суб'єкти владних повноважень, повністю довели правомірність своїх рішень.

Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.

Враховуючи викладене, колегія суддів відзначає, що суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, п.1 ч.1 ст. 199, ст.200, п.1 ч.1 ст.205, ст.ст.206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 Мамаду залишити без задоволення.

Постанову ОСОБА_1 окружного адміністративного суду від 28.10.2015р. по справі № 820/7046/15 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя ОСОБА_5Судді ОСОБА_4 ОСОБА_6 Повний текст ухвали виготовлений 08.12.2015 р.