Ухвала суду № 54119828, 03.12.2015, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 750/4282/15-ц Провадження № 22-ц/795/2008/2015 Категорія цивільнаГоловуючий у I інстанції Карапута Л. В. Доповідач - Онищенко О. І.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 грудня 2015 року м. Чернігів

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - суддіОСОБА_1,суддів:ОСОБА_2, ОСОБА_3, при секретарі:ОСОБА_4, за участю:представника позивача ОСОБА_5, представника відповідача ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 вересня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_7 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки, -

в с т а н о в и в:

В апеляційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 вересня 2015 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, порушення норм матеріального та процесуального права.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 вересня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції в порушення вимог ст. 212 ЦПК України були безпідставно відхилені численні письмові клопотання його представника: про витребування наявних у відповідача документів, про призначення почеркознавчої експертизи.

Крім того, суд першої інстанції в порушення вимог ст.11 Закону України « Про захист прав споживачів» в ході розгляду справи не звернув уваги на відсутність у тексті кредитного договору № 935/2-024 від 23 травня 2008 року відомостей : про загальну сукупну вартість кредиту; перелік всіх витрат, повязаних з одержанням вказаного кредиту; вартості його обслуговування та варіантів повернення; кількості платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови. Натомість суд послався в своєму рішенні на п.16 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду кримінальних та цивільних справ №5 від 30.03.2012 року « Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин», хоча в позові не заявлялась вимога про розірвання договору, а ставилося питання про визнання його недійсним в судовому порядку.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача ОСОБА_5, представника відповідача ОСОБА_6, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Судом встановлено, що 23.05.2008 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_7 було укладено генеральний договір про надання кредитних послуг № 935/2-024, згідно якого було надано грошові кошти у сумі 61363,00 долари США, зі сплатою 15% річних та кінцевим терміном повернення основної заборгованості за кредитом не пізніше 21.05.2013 року, на умовах, що визначені договором (а.с.6-11).

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором та Додатковими угодами до нього 23.05.2008 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_7 було укладено іпотечний договір, за яким ОСОБА_7 передано в іпотеку банку майнові права на нерухоме майно трикімнатну квартиру, що розташована в АДРЕСА_1 (а.с.12-14).

В процесі виконання Договору про надання споживчого кредиту позивач ОСОБА_7 уклав із Банком декілька додаткових угод, а саме:

23.05.2008 року ОСОБА_7 підписав додаток №1 до Договору №935/2-024, де міститься детальний розпис сукупної вартості кредиту, значення реальної процентної ставки та абсолютне значення подорожчання кредиту (а.с.51).

23.05.2008 року ОСОБА_7 підписав Додаткову угоду №1 до Генерального договору про надання кредитних послуг №935/2-024 (а.с.56).

06.02.2009 року між сторонами була укладена додаткова угода №1 про внесення змін до Додаткової угоди №1 до Генерального договору про надання кредитних послуг № 935/2-024 (а.с.57).

10.04.2009 року між сторонами була укладена Додаткова угода №2 про внесення змін до Додаткової Угоди №1 до Генерального договору про надання кредитних послуг № 935/2-024 від 23.05.2008 року (а.с.58).

Звертаючись до суду з позовом позивач зазначив, що кредитний договір, укладений між ним та банком, є недійсним, оскільки договір укладено під впливом помилки; договір містить несправедливі умови; оскаржуваний договір укладений із застосуванням відповідачем нечесної підприємницької практики; вказаний договір порушує принцип рівності сторін та не містить усіх істотних умов, зокрема: деталізованої загальної вартості кредиту для споживача із розрахунком остаточних сум його погашення в майбутньому, чіткої річної відсоткової ставки, порядку сплати кредиту і нарахованих відсотків; оскаржуваний договір суперечить положенням ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів».

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними відповідно до ст.ст. 203, 215, 230 ЦК України відсутні. Зокрема, суд зазначив, що перед укладенням кредитного договору, відповідач на виконання вимог Закону України „Про захист прав споживачів" надав споживачу повну та достовірну інформацію про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, а позичальник засвідчив особистим підписом про те, що він ознайомився з правилами надання кредиту (кредитної лінії) під заставу рухомого та нерухомого майна і був попереджений про те, що він несе валютні ризики під час зобов'язань за цим договором. Умовами Кредитного договору ОСОБА_7 та Банк зафіксували свою згоду з тим, що ними узгоджені всі істотні умови, і зобов'язуються надалі ніяких претензій одна до одної з цього приводу не мати. Кредитний договір відображає повне розуміння сторонами його предмету, зокрема сукупною вартістю кредиту, варіанти повернення кредиту. Суд першої інстанції також вказав, що позивачем не доведено тих обставин, на які він посилається в позовній заяві та не доведено, що при укладанні договору порушено його права, як споживача фінансових послуг. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що набрало законної сили рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 29.01.2013 року про стягнення з ОСОБА_7 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором в розмірі 664658 грн. 24 коп. та 3219 грн. у відшкодування понесених судових витрат, а всього 667877 грн. 24 коп., а тому обставини встановлені даним судовим рішенням, відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

З таким висновком суду першої інстанції погоджується і апеляційний суд, оскільки він відповідає зібраним у справі доказам, яким суд дав належну оцінку та відповідає вимогам законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, зважаючи на таке.

Так, відповідно до положень статей 6, ч.1 ст.626, ст.627, ч.1 ст.628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У ч. 1 ст. 638 ЦК України, зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору; істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні.

Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Певні особливості регулювання відносин за договорами про надання споживчого кредиту встановлено Законом України «Про захист прав споживачів».

Закріпивши на законодавчому рівні певний порядок і вимоги щодо укладення договорів, зокрема, і кредитних договорів, законодавець з метою захисту порушеного права учасників кредитних правовідносин визначив правові підстави визнання правочинів, в тому числі і кредитних договорів, недійсними у випадку недотримання вимог законодавства при їх укладенні.

За загальним правилом ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу, в силу яких особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а сам зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Статтею 229 ЦК України встановлено правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки, а статтею 230 ЦК України - під впливом обману, і, виходячи з аналізу зазначених норм права, як обман, так і помилка, є самостійними підставами для визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України замовчування стороною існування наявності обставин, які мають істотне значення і можуть перешкодити вчиненню правочину, є обманом. Визначення поняття обставин, що мають істотне значення, викладено в абз. 2 ч. 1 ст. 229 ЦК України, під якими розуміється помилка щодо природи правочину, прав та обовязків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків встановлених законом.

Крім того, відповідно до ст. 19 Закону України „Про захист прав споживачів будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману, є нечесною підприємницькою практикою, а тому встановлено заборону на таку діяльність. Пунктом 2 частини 1 ст. 19 вказаного Закону визначено, що практикою, яка вводить в оману стосовно основних характеристик продукції, зокрема, таких, як її наявність, переваги, очікувані результати споживання, є підприємницька практика, що спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Також згідно частини 2 вказаної статті Закону підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

За змістом ч. 2 ст. 11 Закону України „Про захист прав споживачів в редакції, яка діяла на час укладення договору (далі - Закон), перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобовязаний повідомити споживача у письмовій формі про: 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобовязаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Недотримання зазначених вимог відповідно до ч.6 ст. 19 Закону є підставою для визнання правочину недійсним, як такого, що укладений з використанням нечесної підприємницької практики.

Згідно частин 1 та 2, 5 та 6, 7 ст. 18 Закону Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення також підлягають зміні; або договір може бути визнаним недійсним у цілому. Положення, що було визнано недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення.

Таким чином, статті 18, 19 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII „Про захист прав споживачів передбачають різні взаємовиключні підстави визнання угод недійсними.

Аналізуючи положення ст.18 цього Закону, для кваліфікації умов договору як несправедливих необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п.6 ч.1 ст.3, ч.3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обовязків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві, а у випадку визнання окремого положення договору несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійним в цілому.

Положення ст. 18 Закону України „Про захист прав споживачів щодо необхідності доведеності порушення прав споживача узгоджується з положеннями і з вимогами норм цивільного та цивільно-процесуального права.

Так, відповідно до положень статей 15, 16 ЦК України, статей 1 та 3 ЦПК України в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, а тому під час розгляду спору в суді доказуванню підлягає не лише сам по собі факт порушення норм матеріального права, зокрема і в сфері договірних правовідносин під час укладення договору, а підлягають встановленню обставини доведеності порушення законних прав позивача, їх істотності та зясуванню, в чому саме полягає порушення його законних прав.

Необхідність встановлення причинно - наслідкового звязку у договірних правовідносинах порушення законних прав позивача в звязку з недотриманням вимог законодавства при укладенні договорів вбачається з правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України у справах № 6-27цс14 від 30 квітня 2014 року, №6-119цс14 від 10 вересня 2014 року та №6-110 цс14 від 10 вересня 2014 року, №6-121цс14 від 01 жовтня 2014 року.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009р. № 9, який детально регламентує порядок визнання правочинів недійсними, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом.

Згідно ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Як вбачається з матеріалів справи, при укладенні Договору кредиту сторони дійшли взаємної згоди щодо всіх істотних умов, зі змістом договору ОСОБА_7 був ознайомлений, про що свідчить його підпис. Крім того, перед укладенням договору він повідомлений про всі умови кредитування, передбачені ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 року. Таким чином, ОСОБА_7 була надана необхідна переддоговірна інформація, передбачена ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

ОСОБА_7 не звертався до банку із заявами про надання додаткової інформації або роз'яснення певних положень договору, не скористався правом на відкликання згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту згідно з ч. 6 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Зміст спірного договору не суперечить вимогам законодавства, а його умови відповідають ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що позивачем не доведено тих обставин, на які він посилається та не доведено, що при укладанні договору порушено його права, як споживача фінансових послуг.

Згідно зі ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Вимога щодо необхідності отримання індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями встановлена п. «в» ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавцем не визначено.

Згідно з п. 1.5 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 р. № 483, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09 листопада 2004 р. за №1429/10028, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких НБУ видав йому ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитів в іноземній валюті згідно зі ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

Враховуючи положення ст. 47 та 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність» та п. 3 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», належить виходити з того, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями на час укладення спірного кредитного договору мали право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті, тому суд дійшов обґрунтованого висновку про необґрунтованість позовних вимог.

Згідно з правовою позицією, викладеною Верховним Судом України у постанові від 11.07.2012 року у справі 6-63цс12 у спорі щодо дійсності кредитного договору, у кредитному договорі момент укладення договору законодавець повязує з моментом досягнення його сторонами у письмовій формі згоди з усіх істотних умов договору (ч.1 ст.638 та ч.1 ст.640 ЦК України), а не з моментом передання грошей у випадку укладення договору позики (ст. 1046 ЦК України). Передача грошей відбувається на стадії виконання кредитного договору, а не його укладення, відтак посилання позичальника на неотримання грошей не може бути підставою для визнання кредитного договору недійсним.

Згідно ст. 360-7 ЦПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обовязковим для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобовязані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

Аналогічна правова позиція відображена також у абзаці 4 пункту 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», згідно з якою виконання чи невиконання сторонами зобовязань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

Таким чином, посилання апелянта на порушення при видачі кредитних коштів, стосуються виконання кредитного договору, а не його укладення, а тому не можуть бути підставою для визнання кредитного договору недійсним.

Крім того, відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначення умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Позивачем ОСОБА_7 не надано суду доказів про те, що він при укладенні оспорюваних договорів діяв не на свій розсуд та не за власним бажанням.

Рішення суду постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування апеляційний суд не знаходить.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319, 324 ЦПК України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_7 відхилити.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 вересня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:Судді: