Рішення № 5407201, 02.06.2009, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 2/11502.06.09 За позовомВиконавчого комітету Ялтинської міської ради

ДоТовариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Буд-інвест»

Третя особаЯлтинська міська рада

простягнення 374 061,58 грн. та розірвання договору № 022-а від 12.06.2005р.

Суддя Домнічева І.О.

Представники:

від позивача Койков Д.Г.

від відповідача не зявився

Третя особаКойков Д.Г. ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Виконавчий комітет Ялтинської міської ради, позивач у справі, звернувся до Господарського суду Автономної республіки Крим з позовом про стягнення з відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Буд-інвест», заборгованості, пені, втрат від інфляції та 3%річних, всього в сумі 374 061,58 грн. та розірвання договору № 022-а від 12.06.2005р.

Ухвалою від 06.04.2009 року матеріали справи за підсудністю було передано до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою від 22.04.2009 року справу було прийнято до провадження в Господарському суді міста Києва.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві (розяснення Президії Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 № 02-5/289 із змінами “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України”).

Крім того, в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 14.08.2007р. № 01-8/675 “Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року”(пункт 15) зазначено, що відповідно до пункту 2 частини другої статті 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити, зокрема, місцезнаходження сторін (для юридичних осіб).

Згідно із статтею 93 Цивільного кодексу України місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

У пункті 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007р. N 01-8/123 “Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році” зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із згаданою статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

З матеріалів справи вбачається, що ухвали суду надсилались сторонам та третій особі за адресами, зазначеними в позовній заяві та документах, доданих до матеріалів справи.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Сторони та третя особа були належним чином повідомлені про призначення справи до розгляду в засіданні суду, про час і місце його проведення.

Представник позивача у судових засіданнях підтримував викладені у позові обставини, та просив позовні вимоги задовольнити.

Представник відповідача в судові засідання не зявлявся, клопотань про відкладення розгляду справи від відповідача не надходило. Про поважні причини неявки в судові засідання повноважного представника відповідача суд не повідомлений. Відзив на позов відповідач не подав.

Представник третьої особи у судових засіданнях підтримував викладені у позові обставини, та просив позовні вимоги задовольнити.

За таких обставин рішення по справі винесене на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення присутнього представника позивача та третьої особи, оглянувши надані оригінали документів, копії яких долучені до матеріалів справи, суд

ВСТАНОВИВ:

Статтею 1 Закону України «Про рекламу»визначено, що зовнішня реклама - це реклама, яка розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного устаткування, над проїжджою частиною вулиць і доріг.

Частиною 1 ст. 143 Конституції України встановлено, що територіальні общини сіла, селища, міста безпосередньо або через освічені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що знаходиться в комунальній власності.

Згідно статті 16 Закону України "Про рекламу" розміщення зовнішньої реклами в населених пунктах здійснюється на підставі дозволів, які надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, і в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, які затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Ухвалою Кабінету міністрів України № 20067 від 29.12.2003 року, затверджені Типові правила розміщення зовнішньої реклами (далі Типові Правила).

11 березня 2004 року, Виконавчий комітет Ялтинської міської ради ухвалив рішення № 234, пунктом якого затверджені правила розміщення зовнішньої реклами на території Ялтинської міської ради.

12.06.2005 року між Виконавчим комітетом Ялтинської міської ради (Позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія «Буд-інвест»(Відповідач) було укладено договір № 022-а (Договір) .

Відповідно до п.3.1 Договору за використання місць розміщення зовнішньої реклами Відповідач щомісячно сплачує на рахунок Позивача грошові кошти у розмірі, що затверджений в розрахунку (адресній програмі) до даного Договору.

Відповідно до п. 3.2. Договору Відповідач зобовязувався проводити оплату до 10 числа поточного місяця на р\р Позивача (до Місцевого бюджету м. Ялти), вказаний в даному пункті Договору.

Судом встановлено, що починаючи з вересня 2008 року Відповідач не проводить оплату за надані місця для розміщення зовнішньої реклами в повному обсязі та в строки встановлені Договором.

Станом на 10.02.2009 року заборгованість Відповідача складає 331 296,00 грн.

Згідно з вимогами ст. 193 Господарського кодексу України та ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України зобовязання має виконуватись належним чином у відповідності з умовами договору; одностороння відмова від виконання зобовязання і одностороння зміна умов не допускається.

В матеріалах справи відсутні докази сплати Відповідачем вищенаведеної заборгованості, а тому, зважаючи на все вищенаведене, суд вважає обґрунтованими вимоги про стягнення з Відповідача суми основної заборгованості

Стаття 549 ЦК України зазначає, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобовязання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобовязання за кожен день прострочення виконання.

Пунктом 2 ст. 551 ЦК України встановлено, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором, або актом цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Проте, відповідно до ст. 1 та ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобовязань», платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Аналогічна позиція викладена в п. 49 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 07.04.08р. №01-8/211, де зазначено, що згідно з частиною другою статті 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Тобто, відповідно до вимог чинного законодавства сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, тому встановлена сторонами у договорі відповідальність за прострочення виконання зобов'язання у більшому розмірі не суперечить матеріальному праву України та відповідно не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. Крім того, положення Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню.

Відповідно до п.3.3. Договору у випадку порушення строків оплати відповідач сплачує позивачу пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочки.

Позивач, відповідно до розрахунку пені, складеного у відповідності до положень Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", нарахував Відповідачу за несвоєчасне внесення платежів по Договору пеню в розмірі 20 900,04 грн.

В матеріалах справи відсутні докази сплати Відповідачем пені за порушення умов Договору, а тому суд вважає обґрунтованими вимоги Позивача про стягнення з Відповідача пені за порушення строків оплати за Договору в розмірі 20 900,04 грн.

Крім того позивач, посилаючись на статтю 625 Цивільного кодексу України, просить суд стягнути з Відповідача на свою користь інфляційні втрати в розмірі 19499,14 грн. та 3 % річних в розмірі 2 366,40 грн.

Згідно статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобовязання несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлене договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобовязання.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобовязання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобовязання, на вимогу кредитора зобовязаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Таким чином, частина 1 статті 625 Цивільного кодексу України встановлює виняток із загального правила статті 614 Цивільного кодексу України, що закріплює принцип вини як підставу відповідальності боржника.

Отже, відсутність у боржника грошей у готівковій формі або грошових коштів на його рахунку в банку, і як наслідок, неможливість виконання ним грошового зобовязання, якщо навіть у цьому немає його провини, не звільняють боржника від відповідальності за прострочення грошового зобовязання.

Слід зазначити, що передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу, враховуючи 3% річних та інфляційні витрати, є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Оскільки, матеріалами справи підтверджується прострочення відповідачем грошового зобовязання, з нього, на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, підлягають стягненню інфляційні втрати в розмірі 19 499,14 грн. та 3 % річних в розмірі 2 366,40 грн.. за весь час прострочення платежу, розмір яких визначений за обґрунтованим розрахунком позивача.

Разом з тим, позивач просив суд розірвати договір № 022-а від 12.06.2005 року.

Відповідно до п. 4.1.1 Договору у разі порушення Відповідачем умов договору відносно своєчасних розрахунків, Позивач має право розірвати цей договір в односторонньому порядку, без відшкодування збитків Відповідачу.

Згідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушення зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобовязання внаслідок односторонньої відмови від зобовязання, якщо інше не встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов договору; сплата неустойки; відшкодування неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

В силу положень статті 651 Цивільного кодексу України, договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Стаття 188 ГК України встановлює порядок розірвання господарських договорів.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 188 ГК України, зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Проте Позивачем на вимогу ухвали суду не надано суду доказів направлення Відповідачу пропозиції розірвати Договір оренди від 12.06.2005 року № 022-а, як цього вимагає ст. 188 ГК України.

Статтею 33 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача про стягнення з відповідач заборгованості за Договором та штрафних санкцій; позовна вимога Позивача про розірвання Договору від 12.06.2005 року № 022-а не підлягає задоволенню, оскільки Позивачем не дотримано порядку розірвання господарських договорів, встановленого ст. 188 ГК України.

Крім того, відповідно до Закону України "Про державний бюджет України на 2008рік", розмір ставки держмита із позовних заяв майнового характеру, що подаються до господарських судів України становить 1% ціни позову, але не менше шести неоподаткованих мінімумів доходів громадян (не менше 102 грн.) і не більше 1500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (не більше 25500 грн.).

Позивачем при зверненні до суду з позовом за майнові вимоги та немайнову вимогу разом було сплачено 1700 грн. державного мита, тоді як повинно було бути сплачено 1% ціни позову за майнову вимогу 3740,62 грн., та за немайнову вимогу 85 грн.

Зважаючи на вищенаведене, відповідно до ст. 49 ГПК України, з Відповідача на користь позивача підлягає стягненню 1615 грн. державного мита; та додатково судом достягується до державного бюджету України 2125,62 грн. державного мита.

В частині позовної вимоги про розірвання договору від 12.06.2005 року № 022-а, то судові витрати по сплаті державного мита в розмірі 85 грн. відносяться на позивача та йому не відшкодовуються

Керуючись ст.ст. 2, 12, 13, 16, 33, 34, 49, 64, 75, 82, 83, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Буд-інвест»(м. Київ, вул. Березнева, 10 кімн. 3; м. Київ, вул. Марини Раскової, 19; код ЄДРПОУ 33345075) на користь Місцевого бюджету міста Ялти 331 296 (триста тридцять одна тисяча двісті девяносто шість) грн. основного боргу, 20900 (двадцять тисяч девятсот) грн. 04 коп. пені, 19 499 (девятнадцять тисяч чотириста девяносто девять) грн. 14 коп. інфляційних втрат, 2 366 (дві тисячі триста шістдесят шість) грн. 40 коп. 3 % річних, 1 615 (одна тисяча шістсот пятнадцять) грн. державного мита та 118 (сто вісімнадцять) грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

В іншій частині в позові відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Буд-інвест»(м. Київ, вул. Березнева, 10 кімн. 3; м. Київ, вул. Марини Раскової, 19; код ЄДРПОУ 33345075) до Державного бюджету України 2125 (дві тисячі сто двадцять пять) грн. 62 коп. державного мита.

Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 цього Кодексу.

Суддя І.О.Домнічева

Дата підписання та виготовлення повного тексту рішення 26.06.09р.