Рішення № 54008691, 23.11.2015, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан ОСОБА_1, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" листопада 2015 р.Справа № 922/64/15

Господарський суд Харківської області у складі:

головуючий суддя Аюпова Р.М.

судді: Чистякова І.О. , Бринцев О.В.

при секретарі судового засідання Семенову О.Є.

розглянувши справу

за позовом Військового прокурора Харківського гарнізону, м. Харків в інтересах держави в особі 1. Міністерства оборони України, м. Київ, 2. Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова, м. Харків, 3-я особа 1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачів - Харківський університет Повітряних Сил ім. І. Кожедуба, м. Харків до 1. Харківської міської ради, м. Харків , 2. Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Триес", 3-я особа 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Управління Держземагентства у м. Харкові, 3-я особа 3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Управління Держгеокадастру у м. Харкові Харківської області про скасування рішення та повернення земельної ділянки за участю представників сторін:

Прокурор - Волик О.Г., посв. від 26.08.2015р.;

Представник першого позивача - ОСОБА_2, дов. від 18.05.2015р.;

Представник другого позивача - ОСОБА_1, дов. від 30.07.2015р.;

Перший відповідач - ОСОБА_3, дов. від 24.12.2014р.;

Другий відповідач - не з'явився;

Третя особа 1 - ОСОБА_4, дов. від 14.07.2015р.;

Третя особа 2 - ОСОБА_5, дов. від 19.12.2014р.,

Третя особа 3 - не з'явився.

ВСТАНОВИВ:

У січні 2015 року Військовий прокурор Харківського гарнізону звернувся до господарського суду Харківської області в інтересах держави в особі: 1. Міністерства оборони України, 2. Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова з позовною заявою, в якій просить суд визнати недійсними пункти 42.1, 42.2, 42.3 Додатку 1 рішення Харківської міської ради № 350/08 від 24.12.2008 року; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 465478 від 30.01.2009 року; зобов'язати Обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Триес" повернути державі в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків шляхом складання акту прийому-передачі земельну ділянку пл. 1,7463 га по вул. Білгородське Шосе, ріг вул. ОСОБА_6.

Рішенням господарського суду Харківської області від 20.03.2015р. (суддя Жигалкін І.П.) в задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків на користь державного бюджету України 3654,00 грн. судового збору.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20.05.2015р. рішення господарського суду Харківської області від 20.03.2015 р. у справі № 922/64/15 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 27.08.2015р., постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.05.2015р. та рішення господарського суду Харківської області від 20.03.2015 р. у справі № 922/64/15 скасовано, справу направлено на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

17.09.2015р. автоматизованою системою документообігу господарського суду Харківської області справу призначено для розгляду судді Аюповій Р.М.

Ухвалою господарського суду від 21.09.2015р. призначено справу до розгляду у судовому засіданні на 01.10.2015р. об 11:00 год.

Ухвалою господарського суду від13.10.2015р. для розгляду справи призначено судову колегію.

Відповідно до протоколу автоматичного визначення складу колегії суддів від 13.10.2015р., для розгляду справи № 922/64/15 визначено персональний склад колегії суддів: головуючий суддя Аюпова Р.М., судді Бринцев О.В., Сальнікова Г.І.

Ухвалою господарського суду від 13.10.2015р. справу призначено до розгляду на 09.11.2015р. об 11:45 год.

Розпорядженням керівника апарату господарського суду від 06.11.2015р., у зв'язку з відпусткою судді Сальнікової Г.І., призначено проведення повторного автоматичного розподілу справи.

Відповідно до протоколу автоматичного визначення складу колегії суддів від 06.11.2015р., для розгляду справи № 922/64/15 визначено персональний склад колегії суддів: головуючий суддя Аюпова Р.М., судді Бринцев О.В., Чистякова І.О.

Ухвалою господарського суду від 09.11.2015р. залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Управління Держгеокадастру у м. Харкові Харківської області.

Ухвалами господарського суду від 09.11.2015р., 19.11.2015р. розгляд справи відкладався.

У судовому засіданні 23.11.2015р. прокурор, представники позивачів позов підтримали, наполягали на його задоволенні. Представником військової прокуратури, першого та другого позивачів, через канцелярію суду, надані письмові пояснення по справі (вх. №№ 46732,46686, 47021), які судом долучені до матеріалів справи.

Представники першого відповідача та другої третьої особи у судовому засіданні 23.11.2015р. проти позову заперечували.

Представник другого відповідача у судове засідання 23.11.2015р. не з'явився, про причину неявки суд не повідомив. Матеріали справи містять докази належного повідомлення другого відповідача про розгляд даної справи, що підтверджується ухвалами господарського суду, які направлялись на адресу другого відповідача та повернулись на адресу суду з відміткою відділення зв'язку "за закінченням терміну зберігання".

Судом виконано процесуальний обов'язок щодо повідомлення учасників процесу про дату, час та місце розгляду справи відповідно до вимог Інструкції з діловодства в господарських судах України, погодженої листом Вищого господарського суду України від 19.02.2013 р. № 01-17/315/384/13 та затверджений наказом Державної судової адміністрації України від 20.02.2013 р. № 28, а тому суд вважає можливим розглядати справу за наявними в ній матеріалами, як це передбачено ст.75 ГПК України.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві (роз'яснення Президії Вищого Арбітражного суду України від 18.09.97 № 02 - 5/289 із змінами "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України").

Крім того, в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 14.08.2007р. № 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" (пункт 15) зазначено, що відповідно до пункту 2 частини другої статті 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити, зокрема, місцезнаходження сторін (для юридичних осіб).

У пункті 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007р. N 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України (надалі - ГПК України), не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із статтею 93 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Враховуючи те, що норми ст. 65 ГПК України щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розглянути справу за наявними у ній та додатково поданими на вимогу суду матеріалами та документами.

Розглянувши матеріали справи, повно та всебічно дослідивши обставини та докази на їх підтвердження, заслухавши учасників судового процесу, судом встановлено наступне:

Згідно з Державним актом на право користування землею серії Б № 045912 (1984 року), який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 2936 (далі - Державний акт № 2936), земельна ділянка площею 22,0018 га, яка розташована у м. Харкові по Білгородському Шосе, 2 була надана Квартирно-експлуатаційній частині Харківського району (далі - КЕЧ Харківського району) для розміщення учбових корпусів Харківського вищого військового командно-інженерного училища ім. Крилова.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 24 грудня 2008 року у справі № 22-а-5263/08 визнано правомірним висновок Харківського міського управління земельних ресурсів від 16.04.2007 № 144/07 в частині віднесення земельної ділянки по Білгородському шосе 2, ріг вул. ОСОБА_6, загальною площею орієнтовно 1, 9234 га до категорії земель оборони, і встановлено, що вказаний Державний акт не скасовувався, згода на припинення права постійного користування земельною ділянкою, яка розташована по Білгородському Шосе, 2 у м. Харкові (військове містечко № 18) Міністром оборони України не надавалась.

Вироком військового суду Харківського гарнізону від 08 вересня 2008 року, яким заступника начальника КЕВ м. Харків - начальника матеріально-технічного забезпечення майора ОСОБА_7 визнано винним у скоєнні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 366, ст. 424 КК України, встановлено, що 24 квітня 2007 року заступник начальника КЕВ м. Харків начальник матеріально-технічного забезпечення майор ОСОБА_7, будучи військовою посадовою особою, діючи в інтересах ТОВ "Сфера СТС", в порушення умов діючого законодавства, без згоди Міністра оборони України на відчуження земельної ділянки військового містечка № 18 за адресою: м. Харків, вул. Білгородське Шосе, 2, на якій знаходяться будівлі №№ 80 та 90, які перебувають на обліку в КЕВ м. Харків, та їх остаточна вартість складає 58636 грн., перевищуючи свої службові обов'язки, умисно, підготував та самостійно підписав від імені керівника КЕВ м. Харків лист № 733, в якому зазначив недостовірні відомості про те, що вищезазначені будівлі списані та зняті з обліку КЕВ м. Харків, та не маючи повноважень та відповідних рішень вищестоящого командування, надав дозвіл на відчуження земельної ділянки розміром 1,7463 га вартістю 2764798 грн.

На підставі вказаного листа від 24.04.2007 № 733 Харківською міською радою було припинено право КЕЧ Харківського району на користування земельною ділянкою по Білгородському Шосе, 2 у м. Харкові, а саме, у пункті 47 рішення 14 сесії Харківської міської ради 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва об'єктів" від 04.07.2007 № 131/07 було зазначено: "Припинено за КЕЧ Харківського району право користування земельною ділянкою загальною площею 1,7463 га (за його добровільною відмовою лист від 24.04.2007р. № 733) по Білгородському Шосе. Надати ТОВ "Сфера СТС" в оренду земельну ділянку загальною площею 2,2435 га, (у тому числі земельна ділянка площею 1,7463 га, за рахунок земель КЕЧ Харківського району та земельна ділянка площею 0,4972 га, за рахунок міської землі) по Білгородському Шосе, ріг вул. ОСОБА_6 для будівництва торгівельно-офісного комплексу до 01.08.2012 р. (але не пізніше прийняття об'єкту до експлуатації). КЕЧ Харківського району звернутися до Департаменту містобудування, архітектури та земельних відносин для внесення відповідних змін в державний акт на право постійного користування землею від 1984 р. № 2936).

Крім того, зі змісту листа-повідомлення начальника Південного територіального квартирно-експлуатаційного управління від 24 квітня 2008 року та листа-повідомлення Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 06 травня 2008 року вбачається, що інформація щодо прийняття рішень у Міністерстві оборони України про припинення права користування частинами земельної ділянки військового містечка № 18 (Білгородське шосе, 2) в період з 02 листопада 2004 року до теперішнього часу до Південного територіального управління не доводилась і будівлі №№ 80, 90 військового містечка № 18 згідно матеріалів інвентаризації казармено-житлового фонду КЕВ м. Харків обліковані у Південному територіальному квартирно-експлуатаційному управлінні.

Вищевказані обставини встановлені рішенням господарського суду Харківської області від 23 січня 2012 року по справі № 5023/9668/11 за позовом заступника військового прокурора Харківського гарнізону від 18 листопада 2011 року в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м. Харків до Харківської міської ради про визнання частково недійсним рішення 14 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 04.07.2007 № 131/07 Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва об'єктів в частині припинення за КЕЧ Харківського району право користування земельною ділянкою загальною площею 1,7463 га; надання ТОВ " Сфера СТС" в оренду земельної ділянки площею 1,7463 га по Білгородському Шосе, 2 у м. Харкові для будівництва торгівельно-офісного комплексу до 01.08.2012 р. (але не пізніше прийняття об'єкту до експлуатації) та зобов'язання КЕЧ Харківського району звернутися до Департаменту містобудування, архітектури та земельних відносин для внесення відповідних змін в державний акт на право постійного користування землею від 1984 р. № 2936

Вищезгаданим рішенням господарського суду Харківської області від 23 січня 2012 року, залишеним в силі постановою Вищого господарського суду України від 28 серпня 2012 року по справі № 5023/9668/11, визнано частково недійсним рішення 14 сесії Харківської міської ради 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва обєктів" від 04.07.2007 р. № 131/07, а саме, в частині припинення за КЕЧ Харківського району право користування земельною ділянкою загальною площею 1,7463 га; надання ТОВ " Сфера СТС" в оренду земельної ділянки площею 1,7463 га по Білгородському Шосе, 2 у м. Харкові для будівництва торгівельно - офісного комплексу до 01.08.2012 р. (але не пізніше прийняття об'єкту до експлуатації) та зобов'язання КЕЧ Харківського району звернутися до Департаменту містобудування, архітектури та земельних відносин для внесення відповідних змін в державний акт на право постійного користування землею від 1984 р. № 2936.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги прокурор та позивач посилаються на те, що спірна земельна ділянка відноситься виключно до земель оборони та не змінювала свого цільового призначення, а відтак відноситься виключно до державної власності. Передача органам місцевого самоврядування земель, що використовуються для потреб Збройних Сил України здійснюється лише за наявності згоди Міністра оборони України. Харківська міська рада не є належним власником спірної земельної ділянки і не має відповідних повноважень орендодавця землі у розумінні статті 4 Закону України "Про оренду землі", відповідно до якої орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом. Однак, незважаючи на це, Додатком 1 до оспорюваного рішення передано 2-му Відповідачу функції замовника на будівництво об'єкту зі зміною його функціонального призначення під житлову забудову по Білгородському шосе, ріг вул. ОСОБА_6 (пункт 42.1.); припинено ТОВ Сфера СТС право користування земельною ділянкою площею 2,2435 га по Білгородському шосе ріг вул. ОСОБА_6, за його добровільною відмовою, лист від 18.12.2008 р. б/№ (пункт 42.2.); надано 2-му Відповідачу у власність земельну ділянку, за рахунок земель житлової та громадської забудови, загальною площею 2,2435 га, в межах договору оренди землі від 11.03.2008 р. № 340867100029 для будівництва та подальшої експлуатації житлової забудови по Білгородському шосе ріг вул. ОСОБА_6, зі строком виконання будівництва до 31 грудня 2011 року (пункт 42.3); встановлено, що договір оренди землі від 11.03.2008 р. № 340867100029 втрачає чинність з моменту державної реєстрації державного акту на право власності на земельну ділянку з 2-м Відповідачем.

На підставі спірного рішення 2-м Відповідачем було отримано Державний акт на право власності на земельну ділянку (площею 2,2435 га за адресою: м. Харків, Білгородське шосе, ріг вул. ОСОБА_6 для будівництва та подальшої експлуатації житлової забудови) серії ЯЖ № 465478 від 30 січня 2009 року.

На думку прокурора, спірне рішення в цій частині суперечить законодавству України, чинному на момент виникнення спірних відносин, що є підставою для визнання недійсними пункти 42.1, 42.2, 42.3 Додатку 1 рішення Харківської міської ради № 350/08 від 24.12.2008 року; визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 465478 від 30.01.2009 року; та зобов'язання Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Триес" повернути державі в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків шляхом складання акту прийому-передачі земельну ділянку пл. 1,7463 га по вул. Білгородське Шосе, ріг вул. ОСОБА_6.

Перший відповідач заперечуючи проти позовних вимог посилається на те, що в контексті даного спору слід застосовувати загальну позовну давність, визначену статтею 257 ЦК України, що становить три роки, та обраховувати строк позовної давності за правилами, встановленими частиною 1 статті 261 ЦК України, починаючи від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Моментом початку перебігу позовної давності можна вважати день відкриття провадження по справі № 5023/9668/11 за позовом заступника військового прокурора Харківського гарнізону в інтересах держави в особі першого позивача: Міністерства оборони України, другого позивача: Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова, до Харківської міської ради, треті особи: ТОВ Сфера СТС, Обслуговуючий кооператив Житлово-будівельний кооператив Триес про визнання недійсним рішення, що означає обізнаність станом на 21.11.2011р. позивача про існування рішення Харківської міської ради № 350/08 від 24.12.2008, згідно з яким ОК ЖБК Триес була передана спірна ділянка, тобто 21.11.2011 р. За цих підстав перебіг строку позовної давності для звернення з позовом про визнання недійсним рішення Харківської міської ради № 350/08 від 24.12.2008, за правилами статті 253 ЦК України, розпочався 22.11.2011р. та закінчився 22.11.2014р. Згідно дати на штемпелі поштового відправлення, позовна заява військового прокурора Харківського гарнізону була передана до установи поштового зв'язку 26.12.2014, тобто вже після закінчення перебігу строку позовної давності. Таким чином, враховуючи положення статті 256 ЦК України, позов військового прокурора Харківського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, КЕВ м. Харків до Харківської міської ради, ОК ЖБК Триес подано поза межами строку позовної давності.

Враховуючи викладене перший відповідач просить суд застосувати до даного спору позовну давність та на підставі цього відмовити у позові.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно приписів частини 1 статті 14 Конституції України, частини статті 1 ЗК України, земля - є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Земельним кодексом України встановлюється порядок володіння, користування і розпорядження землями, що перебувають у комунальній та державній власності.

Згідно статті 148 ГК України, земля - є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається та реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до Земельного кодексу України та інших законів.

За статтею 2 ЗК України, земельними відносинами є суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, субєктами в яких виступають громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади, а обєктами землі в межах території України, земельні ділянки на права на них, у тому числі на земельні паї (частки).

В силу частини 1 статті 3 ЗК України, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами, Цивільним кодексом України, Законом України "Про оренду землі".

Відповідно до ст. 79 ЗК України, земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування з визначеними щодо неї правами.

Право власності на земельну ділянку поширюються в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні обєкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

Відповідно до ст. 13 Конституції України, ст. 373 ЦК України, ст. 1 ЗК України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією (ст. 14 Конституції України).

Згідно ст. 116 ЗК України (в редакції, що діяла станом на момент винесення першим відповідачем спірного рішення), громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Частиною 2 зазначеної правової норми встановлено, що набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом (ч.5 ст.116 ЗК України).

Відповідно до приписів статті 144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обовязковими до виконання на відповідній території.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

Відповідно до ст.152 ЗК України, держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Статтею 20 ГК України визначено, що одним із способів захисту порушених прав суб'єктів господарювання є, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання.

Статтею 16 ЦК України, серед способів захисту цивільних прав та інтересів судом визначено визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади та органу місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 21 ЦК України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Приписи ст. 13 Конституції України визначають, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Відповідно ст.ст. 142-145 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших обєктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальної громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень. Права органів самоврядування захищаються у судовому порядку.

Повноваження органів місцевого самоврядування по управлінню комунальною власністю безпосередньо випливають із ст. 3 Європейської хартії місцевого самоврядування від 15 жовтня 1985 року, як їх право і реальна здатність регламентувати значну частину державних справ і керувати ними , діючи в межах закону, під свою відповідальність в інтересах місцевого населення.

У межах цих повноважень органи місцевого самоврядування вправі передавати окремим громадянам та юридичним особам обєкти, що перебувають у комунальній власності у порядку і на умовах, що не суперечать чинному законодавству.

Ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено обов'язок органів місцевого самоврядування діяти тільки на підставах, у межах повноважень і способів, які передбачені Конституцією і законами України.

Частиною 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» встановлено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законом України визнаються незаконними в судовому порядку.

Акт державного чи іншого органу це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обовязків характер для цих субєктів цих відносин.

Зважаючи на ці норми, підставами для визнання акту недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

Відповідно до положень ст.77 ЗК України та ст.1 Закону України "Про використання земель оборони", землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Згідно ст.ст. 9, 14 Закону України "Про Збройні Сили України" земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю і належить їм на праві оперативного управління.

Відповідно до ст.. 1 Закону України «Про правовий режим майна в Збройних силах в Україні» військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать, зокрема: будинки та споруди.

Управління військовим майном, згідно статті 2 зазначеного Закону, здійснюють відповідні органи державної виконавчої влади. Так, до компетенції Кабінету Міністрів України належить вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям. Міністерство оборони України, як центральний орган управління Збройних Сил України, здійснює управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування

Ст.3 наведеного Закону вбачається, що військове майно, в тому числі і земельні ділянки, закріплюються за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління. З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною, воно набуває статусу військового майна, яке повинно використовуватись лише за його цільовим призначенням.

Рішення по відчуженню військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна, відповідно до вимог статті 6 вищезазначеного Закону, приймається виключно Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

Згідно Положення про відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 року № 1919 (в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Положення № 1919):

відчуження військового майна - вилучення військового майна із Збройних Сил у результаті його реалізації через уповноважені підприємства (організації) (абзац 5 пункту 2);

реалізація військового майна - господарська операція, що здійснюється уповноваженим підприємством (організацією) згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на військове майно іншим юридичним або фізичним особам на платній або компенсаційній основі (абзац 6 пункту 2);

уповноважені підприємства (організації) - суб'єкти підприємницької діяльності, яким в установленому порядку рішенням Кабінету Міністрів України надані повноваження на реалізацію військового майна на внутрішньому та/або зовнішньому ринку (абзац 7 пункту 2);

повноваження суб'єктам підприємницької діяльності на реалізацію військового майна, яке є придатним для подальшого використання, але не може бути застосоване у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна (крім майна, зазначеного у пункті 4 цього Положення), а також цілісних майнових комплексів, у тому числі військових містечок, та іншого нерухомого майна надає Кабінет Міністрів України у встановленому порядку (пункт 3);

для організації і проведення конкурсів (тендерів) утворюється комісія, до складу якої входять фахівці Міноборони, Мінекономіки; умови і порядок проведення конкурсів (тендерів) затверджуються Міноборони за погодженням з Мінекономіки та Фондом державного майна і реєструються Мін'юстом (абзаци 2, 3 пункту 5);

рішення про відчуження військового майна, зазначеного у пунктах 3 і 4 цього Положення, приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням за пропозицією Міноборони переліку рухомого військового майна за формою згідно з додатком 1 та переліку нерухомого військового майна Збройних Сил, яке може бути відчужено окремо від земельних ділянок за формою згідно з додатком 2, а у разі відчуження земельних ділянок разом із розташованими на них об'єктами нерухомого військового майна - за формою згідно з додатком 3 (абзац 1 пункту 6);

залишкова вартість військового майна визначається Міноборони за методикою, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Реалізація військового майна проводиться уповноваженими підприємствами (організаціями) за ринковими цінами, які склалися на відповідний період. Ціна реалізації військового майна визначається з урахуванням кон'юнктури ринку, залишкової вартості та витрат, пов'язаних з реалізацією майна, у тому числі з підготовкою його до продажу, маркетингом, спеціальним супроводом органами СБУ експортно-імпортних договорів, транспортуванням, страхуванням тощо (абзац 1 пункту 9);

Міноборони веде облік договорів, укладених з уповноваженими підприємствами (організаціями), а також облік коштів від реалізації військового майна і щокварталу подає Мінфіну та Мінекономіки звіт про обсяги відчуженого військового майна у кількісному та вартісному виразі (пункт 21).

Частиною 2 наведеної статті встановлено, що рішення по відчуженню військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймається виключно Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства оборони України у відповідності до Порядку вилучення та передачі військового майна Збройних Сил України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 № 1282.

14 липня 2004 року набрав чинності та на момент виникнення спірних правовідносин діяв Закон України від 05.02.2004 року «Про розмежування земель державної та комунальної власності», який визначає правові засади розмежування земель державної та комунальної власності і повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування (Преамбула) і регулює відносини, пов'язані з розмежуванням земель державної власності на землі комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст та землі державної власності (частина 1 статті 3), а також встановлює, що розмежування земель державної та комунальної власності полягає у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності (стаття 1); суб'єктом права власності на землі державної власності є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади; суб'єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування (стаття 5); при розмежуванні земель державної та комунальної власності не можуть передаватися до земель комунальної власності, зокрема, землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення (абзаци 1, 3 частини 1 статті 6); при розмежуванні земель державної та комунальної власності віднесення земельних ділянок, площа яких відповідає даним земельно-кадастрової документації, до земель державної чи комунальної власності, визначення меж цих ділянок проводяться на підставі цих даних (частина 1 статті 11).

Згідно з п.3 ст. 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність відносяться, зокрема, землі оборони.

З матеріалів справи вбачається, що згідно з Державним актом № 2936 від 1984 року на право користування земельною ділянкою, земельна ділянка площею 22,0018 га, яка розташована по Білгородському Шосе, 2 у м. Харкові (військове містечко № 18) надана квартирно-експлуатаційному відділу Харківського району для розміщення учбових корпусів Харківського вищого військового командно-інженерного училища ім. Крилова, отже відноситься до земель оборони.

Згідно зі ст. 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідно до ст. 141 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим кодексом; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та інші.

Згідно п. 45 "Положення про порядок надання в користування земель для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями", затвердженого наказом Міністерства оборони України № 483 від 22.12.1997р., передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України.

Згідно із ст.ст. 1, 10 Закону України "Про оборону України" Міністерство оборони України є Центральним органом виконавчої влади і військового управління в системі Збройних Сил України, які створені для озброєного захисту суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України.

Міністерство оборони України, згідно рішення Конституційного Суду України №З-РП/99, є уповноваженим державою органом здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. В свою чергу начальники вищевказаних структурних складових Збройних Сил України є органами виконавчої державної і військової влади на місцях в системі Збройних Сил України, а отже здійснюють відповідні функції у спірних правовідносинах.

Відповідно до ст. 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

За приписами статті 65 ЗК України землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Порядок використання земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення встановлюється законом.

Земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України "Про використання земель оборони".

Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно п. 4 Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 № 1282, передача військового майна органам, уповноваженим управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність проводиться за рішенням: Кабінету Міністрів України - щодо цілісних майнових комплексів; Міноборони - щодо: іншого окремого індивідуально визначеного майна; житлового фонду та інших об'єктів соціальної інфраструктури, які перебувають в оперативному управлінні військових частин і передаються не у складі цілісних майнових комплексів (пункт 4).

Відповідно до пунктів 19, 45 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22.12.1997 № 483, право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються відповідними радами; передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України.

Згідно п.п. «а» ч. 1 ст. 141, ч. 3 ст. 142 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.

Слід підкреслити, що відповідно до статті 12 ЗК України до повноважень міських рад в галузі земельних відносин на території міст належить розпорядження лише землями територіальних громад.

За таких умов згідно підпункту «а» частини 1 статті 13 ЗК України розпорядження землями державної власності в межах, визначених ЗК України, відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України, в тому числі щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача та передача земель місцевим органам влади, який реалізовує вказані повноваження через Міністерство оборони України.

Згідно абзаців 7, 8 пункту 4.2. Узагальнення судової практики розгляду господарськими судами справ у спорах, пов'язаних із земельними правовідносинами, за відсутності доказів зміни цільового призначення земельної ділянки, яка належить до земель оборони, така ділянка не може використовуватись у господарських цілях, у тому числі для житлової забудови, а укладені договори з визначеними умовами підлягають визнанню недійсними, а необхідною умовою передачі земель оборони, є згода на це Міністра оборони України або, за його дорученням, начальника Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України. Аналогічни правові висновки містяться у Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 № 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин (абзац 4 пункту4.2.).

Ст. 21 ЗК України встановлено, що порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

Скасовуючи постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.05.2015р. та рішення господарського суду Харківської області від 20.03.2015 р. у справі № 922/64/15 у постанові Вищого господарського суду України від 27.08.2015р., зокрема зазначено, що судами не зясовано чи змінювала спірна земельна ділянка своє цільове призначення у встановленому законом порядку, не встановлено чи вибувала земельна ділянка із земель оборони у встановленому законом порядку, чи мала Харківська міська рада на момент прийняття Додатку 1 до рішення Харківської міської ради № 350/08 від 24.12.2008р. необхідний обсяг повноважень для передачі в оренду спірної земельної ділянки.

Колегією суддів встановлено, що згідно з Державним актом на право користування землею серії Б № 045912 (1984 року), який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 2936 (далі - Державний акт № 2936), земельна ділянка площею 22,0018 га, яка розташована у м. Харкові по Білгородському Шосе, 2 була надана Квартирно-експлуатаційній частині Харківського району (далі - КЕЧ Харківського району) для розміщення учбових корпусів Харківського вищого військового командно-інженерного училища ім. Крилова.

Зазначеним Державним актом № 2936 встановлено, що земля в СРСР є власністю держави і надається в користування.

Аналогічне правова норма містилась в частині 2 статті 3 ЗК Української PCP (1970 рік), який був чинний на момент видачі відповідного акту.

У відповідності до директиви командувача військами Північного оперативного командування від 12.12.2002р. за № 16/1/016, КЕЧ Харківського району (код ЄДРПОУ 07923280) переформовано у Квартирно-експлуатаційний відділ м. Харкова, правонаступником якого був КЕЧ Харківського району, а теперішній час - Квартирно-експлуатаційний відділ м. Харків (код ЄДРПОУ 07923280), який відповідно до положень статей 3, 8, 10 Закону України «Про Збройні Силі України», ст.ст. 1, 10 Закону України «Про оборону України», Положення про КЕВ м. Харків, затвердженого наказом начальника Південно-Східного територіального квартирно- експлуатаційного управління від 15.04.13 № 6, є структурним підрозділом Збройних Сил України, що знаходяться в управлінні Міністерства оборони України, як центрального органу виконавчої влади, що реалізує політику у сфері оборони.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 24 грудня 2008 року у справі № 22-а-5263/08 визнано правомірним висновок Харківського міського управління земельних ресурсів від 16.04.2007 № 144/07 в частині віднесення земельної ділянки по Білгородському шосе 2, ріг вул. ОСОБА_6, загальною площею орієнтовно 1, 9234 га до категорії земель оборони, і встановлено, що вказаний Державний акт не скасовувався, згода на припинення права постійного користування земельною ділянкою, яка розташована по Білгородському Шосе, 2 у м. Харкові (військове містечко № 18) Міністром оборони України не надавалась.

Вироком військового суду Харківського гарнізону від 08 вересня 2008 року, яким заступника начальника КЕВ м. Харків - начальника матеріально-технічного забезпечення майора ОСОБА_7 визнано винним у скоєнні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 366, ст. 424 КК України, встановлено, що 24 квітня 2007 року заступник начальника КЕВ м. Харків - начальник матеріально-технічного забезпечення майор ОСОБА_7, будучи військовою посадовою особою, діючи в imrepecдx TOB "Сфера СТС", в порушення умов діючого законодавства, без згоди Міністра оборони України на відчуження земельної ділянки військового містечка № 18 за адресою: м. Харків, вул. Білгородське Шосе, 2, на якій знаходяться будівлі №№ 80 та 90, які перебувають на обліку в КЕВ м. Харків, та їх остаточна вартість складає 58636 грн., перевищуючи свої службові обов'язки, умисно, підготував та самостійно підписав від імені керівника КЕВ м. Харків лист № 733, в якому зазначив недостовірні відомості про те, що вищезазначені будівлі списані та зняті з обліку КЕВ м. Харків, та не маючи повноважень та відповідних рішень вищестоящого командування, надав дозвіл на відчуження земельної ділянки розміром 1,7463 га вартістю 2764798 грн.

Використовуючи вищевказаний лист від 24.04.2007 № 733 TOB "Сфера СТС" звернулось до Харківської міської ради для оформлення відведення та отримання в оренду земельної ділянки по Білгородському шосе 2, ріг вул. ОСОБА_6, на якій розташоване військове містечко № 18.

На підставі вказаного листа від 24.04.2007 № 733 Харківською міською радою було припинено право КЕЧ Харківського району на користування земельною ділянкою по Білгородському Шосе, 2 у м. Харкові, а саме, у пункті 47 рішення 14 сесії Харківської міської ради 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва об'єктів" від 04.07.2007 № 131/07 було зазначено: "Припинено за КЕЧ Харківського району право користування земельною ділянкою загальною площею 1,7463 га (за його добровільною відмовою лист від 24.04.2007р. № 733) по Білгородському Шосе. Надати TOB "Сфера СТС" в оренду земельну ділянку загальною площею 2,2435 га, (у тому числі земельна ділянка площею 1,7463 га, за рахунок земель КЕЧ Харківського району та земельна ділянка площею 0,4972 га, за рахунок міської землі) по Білгородському Шосе, ріг вул. ОСОБА_6 для будівництва торгівельно-офісного комплексу до 01.08.2012 р. (але не пізніше прийняття об'єкту до експлуатації). КЕЧ Харківського району звернутися до Департаменту містобудування, архітектури та земельних відносин для внесення відповідних змін в державний акт на право постійного користування землею від 1984 р. № 2936).

Крім того, зі змісту листа-повідомлення начальника Південного територіального квартирно- експлуатаційного управління від 24 квітня 2008 року та листа-повідомлення Головного квартирно- експлуатаційного управління Збройних Сил України від 06 травня 2008 року вбачається, що інформація щодо прийняття рішень у Міністерстві оборони України про припинення права користування частинами земельної ділянки військового містечка № 18 (Білгородське шосе, 2) в період з 02 листопада 2004 року до теперішнього часу до Південного територіального управління не доводилась і будівлі №№ 80, 90 військового містечка № 18 згідно матеріалів інвентаризації казармено-житлового фонду КЕВ м. Харків обліковані у Південному територіальному квартирно- експлуатаційному управлінні.

Отже, з зазначеного вбачається, що дозвіл на відчуження земельної ділянки військового містечка № 18 за адресою: м. Харків, вул. Білгородське Шосе, 2, розміром 1,7463 га надав не Міністр оборони України, а в порушення умов діючого законодавства посадова особа квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова.

Рішенням господарського суду Харківської області у справі №5023/9668/11, яке залишено без змін апеляційною та касаційною інстанціями встановлено, що спірна земельна ділянка не змінювала цільового призначення і відноситься до земель оборони, Харківська міська рада не є належним власником спірної земельної ділянки і не має відповідних повноважень орендодавця землі у розумінні ст. 4 ЗУ "Про оренду землі", відповідно до якої орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом. Таким чином, суди прийшли висновку, що рішення Харківської міської ради щодо припинення за КЕЧ Харківського району права користування земельною ділянкою площею 1,7463 га по Білгородському Шосе, 2 у м. Харкові суперечить вимогам чинного законодавства, у звязку з чим визнано в цій частині недійсним.

При прийнятті рішення, колегія суддів, враховує висновки по згаданій справі, оскільки вони ґрунтувались, зокрема, на матеріалах кримінальної справи щодо майора ОСОБА_7, в якій наявний вирок військового суду Харківського гарнізону від 08.09.2008р., яким ОСОБА_7 визнаний винним у скоєнні злочину передбаченого ч. 1 ст. 36, ст. 424 КК України, а відповідно ч. 3 ст. 35 ГПК України, вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов'язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені. Належним чином засвідчений вирок військового суду доданий прокурором до матеріалів та досліджений колегією суддів.

З матеріалів справи вбачається, що додатком № 1 до спірного рішення передано другому відповідачу у справі функції замовника на будівництво об'єкту зі зміною його функціонального призначення під житлову забудову по Білгородському шосе, ріг вул. ОСОБА_6 (пункт 42.1.); припинено TOB «Сфера СТС» право користування земельною ділянкою площею 2,2435 га по Білгородському шосе ріг вул. ОСОБА_6, за його добровільною відмовою, лист від 18.12.2008 р. б/№ (пункт 42.2.); надано другому відповідачу у власність земельну ділянку, за рахунок земель житлової та громадської забудови, загальною площею 2,2435 га, в межах договору оренди землі від 11.03.2008 р. № 340867100029 для будівництва та подальшої експлуатації житлової забудови по Білгородському шосе ріг вул. ОСОБА_6, зі строком виконання будівництва до 31 грудня 2011 року (пункт 42.3); встановлено, що договір оренди землі від 11.03.2008 р. № 340867100029 втрачає чинність з моменту державної реєстрації державного акту на право власності на земельну ділянку з другим відповідачем.

На підставі вищевказаного рішення другим відповідачем було отримано Державний акт на право власності на земельну ділянку (площею 2,2435 га за адресою: м. Харків, Білгородське шосе, ріг вул. ОСОБА_6 для будівництва та подальшої експлуатації житлової забудови) серії ЯЖ № 465478 від 30 січня 2009 року.

Колегією суддів встановлено, що частина спірної земельної ділянки площею загальною площею 1,7463 га входила до складу земельної ділянки площею 22,0018 га, яка розташована у м. Харкові по Білгородському Шосе, 2, на яку КЕЧ Харківського району було видано Державний акт № 2936 відноситься до військового містечка № 18 (військове містечко - майновий комплекс будівель, споруд, іншого нерухомого військового майна разом з казарменим фондом, житловим фондом, об'єктами соціально-культурного призначення, комунальними спорудами та інженерними мережами, які використовуються для його обслуговування, розміщений на відокремленій земельній ділянці).

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 року №18-рп/2004 поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 ЦК України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам

З аналізу матеріалів справи вбачається, що при прийняті спірного рішення в частині передачі другому відповідачу у власність спірної земельної ділянки під будівництво об'єкту зі зміною його функціонального призначення під житлову забудову по Білгородському шосе, ріг вул. ОСОБА_6 (пункт 42.1.) на підставі добровільної відмови тимчасового землекористувача TOB «Сфера СТС», передача у користування якому визнано судом незаконною, Харківська міська рада (другий відповідач у справі) перевищила повноваження щодо розпорядження земельною ділянкою, яка не належить на праві власності територіальної громаді м. Харкова, а є обєктом права державної власності та належить до земель оборони.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові ВСУ при розгляді справи № 6-664цс15.

Відповідно до пункту 1 Розділу «Спори, що виникають із земельних правовідносин» висновків ВСУ, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК України, за І півріччя 2012 р. від 01 серпня 2012 року, за змістом ст. 16, частин 2, 3 ст. 84, частин 3, 4 ст. 142, ч. 8 ст. 149 та п. 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) розпорядження земельною ділянкою державної форми власності здійснюється власником земельної ділянки - державним органом виконавчої влади, а не органом місцевого самоврядування. При цьому не враховується місцезнаходження земельної ділянки - у межах міста чи за його межами (постанова Верховного Суду України від 26 березня 2012 р. у справі № 3-18гс12).

Відповідно до ст. 4 ГПК України господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_8 України. Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Колегія суддів зазначає, що згідно зі статтею 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частиною 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. за № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначено, що:

- судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_8 України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.;

- зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України);

- відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Статтею 210 ЗК України визначено, що угоди, укладені з порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду.

Таким чином, колегія суддів вважає правомірною вимогу прокурора щодо визнання недійсними пунктів 42.1, 42.2, 42.3 додатку 1 рішення Харківської міської ради № 350/08 від 24.12.2008 року.

Що стосується вимоги про визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 465478 від 30.01.2009 року, колегія суддів зазначає наступне.

У п. 2.3. Постанови пленуму Вищого господарського суду України №6 від 17.05.2011р. "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" визначено, що Державні акти про право власності або право постійного користування на земельну ділянку є офіційними документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських, селищних, сільських рад, ОСОБА_8 Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій.

У спорах, пов'язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування.

Разом з тим господарським судам слід враховувати, що право, посвідчене державними актами, є похідним від відповідного рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи в користування, а тому з огляду на приписи частини першої статті 16 ЦК України та статті 152 ЗК України захист прав осіб на земельні ділянки не може здійснюватися лише шляхом визнання відповідного державного акта недійсним, якщо рішення, на підставі якого видано цей Державний акт, не визнано недійсним у встановленому порядку.

У постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013р. у справі № 6-33цс13 зазначено, що визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Слід зазначити, що у разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з непередбачених законом підстав особа не набуває права власності на неї, а тому не набуте право власності не може бути припинено.

Враховуючи, що підстави отримання другим відповідачем у власність спірної земельної ділянки пл. 1,7463 га по вул. Білгородське Шосе, ріг вул. Рудика у м. Харкові, визнано колегією суддів недійсним, то й Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 465478 від 30.01.2009 року, підлягає визнаню недійсним.

Колегія суддів також вважає, що підлягають задоволенню вимоги прокурора щодо зобов'язання Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Триес" ( другого відповідача у справі) повернути державі в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків (другому позивачу у справі) шляхом складання акту прийому-передачі земельну ділянку пл. 1,7463 га по вул. Білгородське Шосе, ріг вул. ОСОБА_6 з огляду на те, що дані вимоги є похідними від попередніх та відновлює становище, яке існувало до порушення прав власника на спірну земельну ділянку.

Водночас колегія суддів зазначає, що Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі Конвенція), Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Відповідно до ч.1 ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_8 України, є частиною національного законодавства України. Положеннями ст.17 ЗУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" закріплено обов'язок судів застосовувати при розгляді справ вказану Конвенцію і протоколи до неї та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Як зазначив Верховний Суд України в Постанові №6-92цс13 від 18 вересня 2013 року основною метою ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої особи (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" ("Sporrong and Lonnroth v. Sweden") від 23.09.1982 р., "Новоселецький проти України" від 11.03.2003 р., "Федоренко проти України" від 01.06.2006 р.). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі ст.1 зазначеного Першого протоколу. Зокрема, необхідно щоби була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагається досягти держава шляхом позбавлення особи її власності.

Особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності має бути дотримана справедлива рівновага між інтересами суспільства та правами власника.

Колегія суддів зауважує, що в даному випадку свавілля полягає якраз у недотриманні Харківською міською радою під час розпорядження землями державної власності вимогам земельного законодавства, в той час як земля є власністю народу України, а Харківська міська рада зобов'язана діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у справі "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року зазначив, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес.

У даному випадку при винесенні спірного рішення Харківською міською радою в частині передачі другому відповідачу у власність земельну ділянку, яка не є комунальною власність, та належить до земель оборони, якраз і не було дотримано вимог чинного законодавства.

Розглянувши надане першим відповідачем клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності, колегія суд зауважує наступне.

У відповідності до частини 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду № 10 від 29.05.2013 року Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність сплила і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" та статтею 29 ГПК України передбачено право прокурора, з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді, в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і, в такому разі, прокурор набуває статусу позивача (ст. 29 ГПК України).

Процесуальні права прокурора, як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 29 ГПК України.

Згідно зі ст. 29 ГПК України, прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

У разі звернення прокурора в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, строк позовної давності повинен обчислюватися з дати, коли саме позивачу (тобто органу, в інтересах якого звертається до суду прокурор), стало відомо про порушення його права, а не з моменту, коли про порушене право стало відомо прокурору.

При цьому Верховний Суд України зазначив, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності (стаття 261 ЦК України) поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду (постанови ВСУ від 25.03.2015 у справі № 11/163/2011/5003, від 22.04.2015 у справі № 916/2122/13, від 13.05.2015 у справі № 903/543/14).

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України у своїх постановах від 25 березня 2015 року, 23 грудня 2014 року та у постанові від 01.07.2015р. по справі № 6-178цс15.

Водночас слід зазначити, що за змістом ст. 261 ЦК України для визначення початку перебігу строку позовної давності має значення не тільки обізнаність особи про порушення її прав, а й обєктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому, норма ч.1 ст. 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх субєктивних прав, отже, обовязок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права та обовязки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин (Постанова ВСУ від 29.10.2014р у справі № 6-152цс14)

Колегією суддів встановлено, що на момент прийняття спірного рішення та видачі Державного акту № 465478, згідно пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) позовна давність не поширювалася на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Згідно підпункту 2 пункту 2 розділу І Закону № 4176, який набрав чинності з 15 січня 2012 року, пункт 4 частини 1 статті 268 ЦК України виключено. В той же час відповідно до підпункту З пункту 5 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176 встановлено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом, зокрема, про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.

Враховуючи, що спірні Рішення та Державний акт № 465478 були прийняті та видані відповідно 24 грудня 2008 року та ЗО січня 2009 року, тобто, до набрання чинності Законом № 4176 (15 січня 2012 року), то у відповідності до підпункту 3 пункту 5 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» позовна давність на оскарження даного Рішення сплинула лише 15 січня 2015 року.

З аналізу матеріалів справи вбачається, що згідно дати на штемпелі поштового відправлення, позовна заява військового прокурора Харківського гарнізону була передана до установи поштового зв'язку 26.12.2014р., тобто прокурором подано даний позов в межах строків позовної давності, у звязку з чим колегія суддів відмовляє в задоволені заяви про застосування строків позовної давності.

При вирішені спору колегія суддів враховує, що аналогічна правова позиція викладена у Постанові ВГСУ від 17 грудня 2014 року по справі № 908/2809/13.

Статтею 129 Конституції України зазначено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкорюються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією з основних засад судочинства.

Згідно з частиною другою статті 43 ГПК України та статтею 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Як визначено у Постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи. Суд обґрунтовує своє рішення лише тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Подані докази не можуть бути відхилені судом з тих мотивів, що вони не передбачені процесуальним законом.

Статтею 43 ГПК України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає позов прокурора є обґрунтованим, не спростованим матеріалами справи, тому таким, що підлягає задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ст. 49 ГПК України, враховуючи задоволення позову у повному обсязі, судові витрати покладаються пропорційно на відповідачів та підлягають стягненню в дохід держави.

Керуючись ст. ст. 1, 2, 4, 12, 22, 27, 29, 32, 33, 43, 44, 49, 65, 85-85 ГПК України, колегія суддів, одностайно, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити повністю.

Визнати недійсними пункти 42.1, 42.2, 42.3 Додатку 1 рішення Харківської міської ради № 350/08 від 24.12.2008 року.

Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 465478 від 30.01.2009 року.

Зобов'язати Обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Триес" (61022, АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ 36223953) повернути державі в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 61, код ЄДРПОУ 07923280) шляхом складання акту прийому-передачі земельну ділянку пл. 1,7463 га по вул. Білгородське Шосе, ріг вул. ОСОБА_8.

Стягнути з Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Триес", м. Харків (61022, АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ 36223953) на користь держбюджету України одержувач коштів - УДКС у Дзержинському районі м.Харкова Харківської області, № рахунку 31215206783003, код ЄДРПОУ 37999654, код платника 22030001, символ звітності банку 101, банк одержувача - ГУ ДКСУ у Харківській області, МФО 851011) судові витрати в розмірі 1827,00 грн.

Стягнути з Харківської міської ради (61003, м. Харків, л. Конституції, 7, код ЄДРПОУ 04059243) на користь держбюджету України одержувач коштів - УДКС у Дзержинському районі м.Харкова Харківської області, № рахунку 31215206783003, код ЄДРПОУ 37999654, код платника 22030001, символ звітності банку 101, банк одержувача - ГУ ДКСУ у Харківській області, МФО 851011) судові витрати в розмірі 1827,00 грн.

Видати накази після набрання рішення законної сили.

Повне рішення складено 30.11.2015 р.

Головуючий суддя Суддя Суддя ОСОБА_8 ОСОБА_9 ОСОБА_10

справа № 922/64/15