Рішення № 54001874, 30.11.2015, Апеляційний суд Сумської області

Справа №591/6141/15-ц Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1Номер провадження 22-ц/788/2160/15 Суддя-доповідач - ОСОБА_2 Категорія - 27

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2015 року м.Суми

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Сумської області в складі:

головуючого-судді - Сибільової Л. О.,

суддів - Лузан Л. В. , Околота Г. М.

за участю секретаря судового засідання- Назарової О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський ОСОБА_3» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_3»

на заочне рішення Зарічного районного суду м. Суми від 13 жовтня 2015 року

у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський ОСОБА_3» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_3» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

в с т а н о в и л а:

12 серпня 2015 року ПАТ «ВіЕйБі Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію цього банку ОСОБА_5 звернулось до суду з вказаним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 17 серпня 2011 року між ВАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № BLaЖГА00063630, згідно пунктів 1.1 1.6 якого банк надав відповідачу кошти в сумі 13 500 грн. грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15 % річних з кінцевим терміном повернення 17 серпня 2014 року.

У звязку із змінами у законодавстві, ВАТ «ВіЕйБі Банк» було перейменоване в ПАТ «ВіЕйБі Банк». 18 травня 2010 року у Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб-підприємців зареєстровано зміну найменування юридичної особи. ПАТ «ВіЕйБі Банк» є повним правонаступником ВАТ «ВіЕйБі Банк».

Позичальник від виконання зобовязань за кредитним договором щодо повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, які передбачені п. 2.4 кредитного договору, ухиляється, у звязку з чим станом на 13 серпня 2015 року у нього виникла заборгованість в сумі 52 231,17 грн., яка складається з: прострочена до повернення сума кредиту 7 111,62 грн.; прострочені відсотки за користування кредитом 2 564,83 грн.; комісія за РО 3951,71 грн.; плата за пропуск платежів 38 603,01 грн.

Посилаючись на положення договору та норми ЦК України, які передбачають умови виконання зобовязання та відповідальність за його порушення, банк просив стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором № BLaЖГА00063630 від 17 серпня 2011 року у розмірі 52 231,17 грн.

Заочним рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 13 жовтня 2015 року позов ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_3» задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ «ВіЕйБі Банк» заборгованість за кредитним договором, яка складається: з простроченої до повернення суми кредиту 7 111,62 грн., прострочених відсотків за користування кредитом 2 564,83 грн., комісії 3 951,71 грн., всього: 13 628,16 грн.

В задоволенні позову в частині стягнення плати за пропуск платежів в розмірі 38 603,01 грн. відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь держави судовий збір у розмірі 243,60 грн.

В апеляційній скарзі ПАТ «ВіЕйБі Банк», посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне зясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.

Банк вказує, зокрема, що суд першої інстанції зробив помилковий висновок про те, що плата за пропуск платежів, яка нарахована банком в розмірі 38 603, 01 грн., не передбачена умовами договору, не в повній мірі дослідив обставини справи, умови кредитного договору, не зробив висновку стосовно правової природи плати за пропуск платежів, не надав часу для пояснень, ухваливши заочне рішення в першому засіданні.

Кредитний договір передбачає два види відповідальності за невиконання обовязків за договором: штраф (п. 4.2 загальної частини та п. 8 спеціальної частини) та пеня (п. 4.3 загальної частини та п. 9 спеціальної частини).

П. 4.2 договору передбачено, що у випадку невиконання позичальником обовязку, передбаченого п. 3.3.3 загальної частини, при тому, що прострочення виконання боргових зобовязань за договором перевищило 60 календарних днів, банк має право вимагати від позичальника додатково сплатити штраф у розмірі, визначеному в п. 8 спеціальної частини договору, який складає 25 % від суми кредиту. В п.3.3.3 передбачено, що у випадку прострочення виконання будь-яких боргових зобовязань за договором не пізніше 10 календарних днів з дати отримання письмової вимоги банку надати до банку документальне підтвердження отриманого поточного доходу за останні півроку.

Згідно п. 4.3 договору, у випадку прострочення позичальником сплати або сплати не в повному обсязі чергового платежу за графіком, банк має право вимагати від позичальника додатково сплатити банку пеню, що розраховується від суми невиконаних боргових зобовязань (а саме неповерненої чергової частини кредиту та/або несплачених процентів та/або комісії за управління кредитом), строк виконання яких настав і які не були виконані на день прострочення виконання. Ставка, яка застосовується для обчислення пені, зазначена в п. 9 спеціальної частини договору. В цьому пункті зазначена ставка 0,5 % та визначено, що пеня розраховується за методом «факт/360» (метод «факт/360» передбачає, що для розрахунку використовується фактична кількість днів у місяці, але умовно в році 360 днів).

Суд не врахував, що кредитним договором передбачений штраф не за неналежне виконання позичальником грошових зобовязань, а за ненадання на вимогу банку довідки про доходи, в той час як пеня передбачена за неналежне виконання грошових зобовязань та за порушення строків вчинення позичальником платежів та має назву в розрахунку заборгованості як плата за пропуск платежів.

В іншій частині рішення суду не оскаржується.

Відповідач в засідання апеляційного суду не зявився, сповіщений про час і місце розгляду справи відповідно до положень ч. 5 ст. 74 ЦПК України за адресою його місця проживання, зареєстрованою у встановленому законом порядку.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, яка підтримала скаргу з мотивів, в ній викладених, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним та обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення суду в оскаржуваній частині не відповідає вказаним вимогам процесуального закону.

Вирішуючи спір та відмовляючи в задоволенні позову банку про стягнення 38 603, 01 грн. - як зазначив в позовній заяві банк, плати за пропуск платежів, суд першої інстанції виходив з того, що ні спеціальна частина, ні загальна частина кредитного договору не передбачають такого виду відповідальності та такої умови договору, позивач не надав достатнього обґрунтування вказаної суми, а з розрахунку банку не зрозуміло, чи є вказана сума пенею чи штрафом і яким чином вона нарахована.

Проте з таким висновком суду погодитись не можна, оскільки він не відповідає обставинам справи та вимогам матеріального та процесуального права.

З матеріалів справи вбачається, що згідно договору № BLaЖГА00063630 від 17 серпня 2011 року ВАТ «Всеукраїнський ОСОБА_3», правонаступником якого є ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_3», надав ОСОБА_4 кредит у розмірі 13 500 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15 % річних, комісії за управління кредитом 1,75% від суми кредиту з кінцевим терміном повернення 17 серпня 2014 року (а.с.6-13).

Відповідно до п. 2.5.2 загальної частини кредитного договору, позичальник зобовязується не пізніше дати, встановленої в графіку, поповнювати рахунок банку, вказаний у п. 6 спеціальної частини договору, у валюті кредиту, шляхом внесення готівкових коштів через касу банку або безготівковим перерахуванням, у сумах не менших за суми платежів, встановлені в графіку, а також в сумах комісії за управління кредитом.

Відповідно до п. 4. 2 загальної частини договору, у випадку невиконання позичальником обовязку, передбаченого п. 3.3.3 загальної частини договору, при тому, що прострочення виконання боргових зобовязань за договором перевищило 60 календарних днів, банк має право вимагати від позичальника додатково сплатити банку штраф у розмірі, зазначеному в п. 8 спеціальної частини договору.

В п. 3.3.3 загальної частини договору передбачено, що з врахуванням інших умов договору позичальник зобовязаний у випадку прострочення виконання будь-яких боргових зобовязань за договором, не пізніше 10 календарних днів з дати отримання письмової вимоги банку надати до банку документальне підтвердження отриманого поточного доходу за останні півроку.

В п.8 спеціальної частини договору визначено, що штраф, передбачений п. 4.2 загальної частини договору, складає 25 % від суми кредиту.

Відповідно до п. 4.3 загальної частини договору, у випадку прострочення позичальником сплати або сплати не в повному обсязі чергового платежу за графіком, банк має право вимагати від позичальника додатково сплатити банку пеню, що розраховується від суми невиконаних боргових зобовязань (а саме неповерненої чергової частини кредиту та/або несплачених процентів та/або комісії за управління кредитом), строк виконання яких настав і які не були виконані на день прострочення виконання. Ставка, яка застосовується для обчислення пені, зазначена в п. 9 спеціальної частини договору. Банк може використати право на застосування пені, починаючи з наступного дня, рахуючи з дати порушення позичальником терміну виконання свого грошового зобовязання, передбаченого цим договором, а якщо така дата порушення припадає на вихідний, святковий або неробочий день, то рахуючи з першого робочого дня, що слідує за таким вихідним, святковим або неробочим днем, та закінчуючи днем, що передує даті повного виконання всіх прострочених грошових зобовязань.

П. 4.4 загальної частини договору передбачає, що застосування або незастосування пунктів цього договору, якими встановлюються порядок нарахування та розміри неустойки (штраф, пеня) за невиконання та/або неналежне виконання позичальником умов договору, є правом банку. Позичальник зобовязаний сплатити нараховану йому на умовах цього договору суму штрафів на першу письмову вимогу банку за реквізитами, що будуть зазначені в такій вимозі.

В пункті 9 спеціальної частини договору передбачено, що пеня, передбачена п. 4.3 загальної частини договору, складає 0,5 % і розраховується за методом «факт/360» (метод «факт/360» передбачає, що для розрахунку використовується фактична кількість днів у місяці, але умовно в році 360 днів).

Згідно рішення №63 від 20 березня 2015 року виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_3» з відшкодуванням з боку Фонду гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами фізичних осіб з 20 березня 2015 року. Призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» ОСОБА_5 строком на 1 рік з 20 березня 2015 року по 19 березня 2016 року (а.с.24).

Згідно наданих позивачем розрахунків, внаслідок неналежного виконання відповідачем зобовязань за кредитним договором щодо своєчасного повернення кредиту, сплати відсотків за користування грошовими коштами та інших платежів, станом на 13 серпня 2015 року відповідач мав загальну прострочену заборгованість в розмірі 52 231,17 грн., з яких: 7 111,62 грн. заборгованість за кредитом; 2 564,83 грн. заборгованість за відсотками; 3 951,71 грн. заборгованість за комісією по розрахунковому обслуговуванню; 38 603,01 грн. плата за пропуск платежів (а.с.4-5).

Отже, з матеріалів справи вбачається, що між сторонами виник спір, що випливає з виконання умов кредитного договору, укладеного між позивачем та відповідачем, який має борг перед банком.

Згідно ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобовязання це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст. ст. 525, 526, 530 ч.1 ЦПК України одностороння відмова від зобовязання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом; зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; якщо у зобовязанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ст. 610, п. 3 ч. 1 ст. 611, ст. 615 ЦК України, порушенням зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання (неналежне виконання); у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені умовами договору або законом, зокрема, сплата неустойки; одностороння відмова від зобовязання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобовязання.

Ст. 1054 ЦК України передбачає, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046, ч.1 ст. 1048 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Позикодавець має право на отримання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором або законом.

Ч.1 ст. 1049 ЦК України передбачає, що позичальник зобовязаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно ст. ст. 10, 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (принцип диспозитивності цивільного судочинства).

Ч. 4 ст. 10 ЦПК України визначено, що суд сприяє всебічному і повному зясуванню обставин справи: розяснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обвязки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відмовляючи в задоволенні позову з посиланням на те, що кредитний договір не передбачає такого виду відповідальності та такої умови договору як плата за пропуск платежів, і банк не надав достатнього обґрунтування вказаної суми та з розрахунку заборгованості не зрозуміло, чи є вказана сума пенею чи штрафом і яким чином вона нарахована, суд не виконав вимоги зазначених норм процесуального закону.

Як вбачається зі змісту апеляційної скарги банку та наданих банком апеляційному суду розрахунків, спірна сума 38 603,01 грн., названа банком в позовній заяві як плата за пропуск платежів, нарахована банком як пеня на підставі п. 4.3 загальної частини договору та пункту 9 спеціальної частини договору, яку банк має право вимагати сплатити у випадку прострочення позичальником сплати або сплати не в повному обсязі чергового платежу за графіком, що розраховується від суми невиконаних боргових зобовязань (а саме неповерненої чергової частини кредиту та/або несплачених процентів та/або комісії за управління кредитом), строк виконання яких настав і які не були виконані на день прострочення виконання, у розмірі 0,5 %, і розраховується за методом «факт/360» (метод «факт/360» передбачає, що для розрахунку використовується фактична кількість днів у місяці, але умовно в році 360 днів).

Посилання суду першої інстанції на те, що не відомо, чи є спірна сума пенею чи штрафом, безпідставні, оскільки за умовами договору не передбачений штраф за прострочення виконання боргових зобовязань у вигляді сплати платежів, і банк не посилався в позові та не надавав суду доказів про те, що він в звязку з простроченням відповідачем будь-яких боргових зобовязань вимагав від нього відповідно до п. 3.3.3 загальної частини договору надати банку документальне підтвердження отриманого поточного доходу за останні півроку, з метою застосування до відповідача штрафу, передбаченого п. 8 спеціальної частини відповідно до п. 4.2 загальної частини, у розмірі 25% від суми кредиту.

Ст.549 ЦК України передбачає, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобовязання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежного виконаного зобовязання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобовязання за кожен день прострочення виконання.

Ч. 1, 2, 3 ст. 551 ЦК України передбачають, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Таким чином, висновки суду про наявність правових підстав для відмови в задоволенні стягнення вказаної спірної суми є помилковими.

П. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України передбачає, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач припинив сплачувати тіло кредиту, відсотки за користування кредитом та комісію за розрахункове обслуговування кредиту, починаючи з квітня 2013 року, сплативши, зокрема, за минулий період з тіла кредиту 6388, 38 гр., процентів 2527,24 гр., в звязку з чим йому з червня 2013 року почала нараховуватись пеня, відповідно до п. до п. 4.3 загальної частин та п. 9 спеціальної частини договору.

З наданого банком апеляційному суду розрахунку вбачається, що банк просив стягнути з відповідача у вигляді плати за пропуск платежів саме пеню в розмірі 38 603,01 грн.

Згідно правової позиції Верховного Суду України, висловленої в постанові від 3 вересня 2014 року у справі N6-100цс14, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов'язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.

Колегія суддів вважає, що відповідно до принципів розумності і справедливості на кредитора покладається обов'язок вживати необхідних заходів щодо зменшення розміру збитків, завданих йому порушенням зобов'язання, і, у будь-якому разі, не сприяти їх збільшенню. Невиконання кредитором цього обов'язку може бути підставою для зменшення судом розміру збитків та неустойки, що стягуються з боржника, що передбачено ч. 2 ст. 616 ЦК України, згідно якої суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення.

Враховуючи наведене, колегія суддів, виходячи з засад цивільного судочинства, а саме, розумності та справедливості, вважає можливим на підставі ч. 2 ст. 616 ЦК України та ч. 3 ст. 551 ЦК України зменшити розмір пені, нарахований відповідачеві за період з 18 червня 2013 року по 13 серпня 2015 року в розмірі 38603,01 гр. до 10 000 гр.

Такого висновку апеляційний суд дійшов, враховуючи, в тому числі, висновки Конституційного Суду України, викладені в рішенні від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», згідно яких вимога про нарахування та сплату неустойки за договором споживчого кредиту, яка є явно завищеною, не відповідає передбаченим у пункті 6 статті 3, частині третій статті 509 та частинах першій, другій статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Конституційний Суд України вважає, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема, у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення у поверненні кредиту.

Цей висновок узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 9 квітня 1985 року № 39/248, в якій наголошено: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності; принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.

Як зауважив Конституційний Суд України, межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).

У наведених Керівних принципах для захисту інтересів споживачів визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями. Захист від цих зловживань базується на положеннях законодавства, зокрема, ч.3 ст. 551 ЦК.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Виконання державою конституційно-правового обов'язку щодо захисту прав споживачів вимагає від неї спеціального законодавчого врегулювання питань, пов'язаних із забезпеченням дії зазначених принципів у відносинах споживчого кредитування, зокрема, щодо встановлення справедливого розміру неустойки за прострочення виконання грошових зобов'язань позичальниками - фізичними особами.

Вбачається, що банк сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, та не вжив заходів щодо їх зменшення. До такого висновку колегія суддів приходить з огляду на те, що банк звернувся до суду, нарахувавши пеню, більше чим через два роки після припинення відповідачем платежів та через рік після закінчення строку дії договору.

П. п. 3.2.2, 3.2.3 договору надають право банку вимагати від позичальника надання документів, які підтверджують виконання умов цього договору, безперешкодно отримувати від позичальника дані про його платоспроможність, у тому числі про належність йому на праві власності майна, про розмір заробітної плати та іншу інформацію, з метою аналізу спроможності позичальника своєчасно виконати грошові зобовязання; у разі погіршення рівня кредитоспроможності позичальника скористуватися своїм правом відповідно до п. 2.7.1 загальної частини договору або вимагати надання достатнього за вартістю забезпечення виконання позичальником своїх зобовязань за цим договором.

П. 2.7.1 договору передбачає, що, не зважаючи на інші положення цього договору, банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобовязань в цілому або у визначеній ним частині, у випадку невиконання позичальником своїх боргових та інших зобовязань за цим договором або правомірних вимог банку. При цьому позичальником виконання боргових зобовязань повинне бути вчинено протягом 30 календарних днів з дати отримання позичальником відповідної письмової вимоги банку.

Між тим, з часу припинення виконання відповідачем зобовязань по сплати кредиту банк не вживав заходів, передбачених вищенаведеними умовами договору, що сприяло збільшенню суми нарахованої ним пені.

Таким чином рішення суду у оскаржуваній частині підлягає скасуванню з частковим задоволенням позову банку.

Згідно п/п 6 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», в редакції, яка діє на час подання апеляційної скарги, ставка судового збору за подання до суду апеляційної скарги на рішення суду становить 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

При зверненні з позовом до суду банку слід було сплатити, виходячи з оспорюваної суми 38 603,021 гр., судовий збір в сумі 386, 03 гр. х 1,1 = 424, 63 гр., сплата якого була відстрочена до ухвалення апеляційним судом рішення у справі.

Оскільки на користь банку стягується 10000 гр. пені, банку задоволений позов на 26%, з відповідача в доход держави підлягає стягненню судовий збір в сумі 424,63 гр. х 0,26 = 110,4 гр.

Решта судового збору в доход держави ( 74%) за апеляційне оскарження рішення суду підлягає стягненню з банку: 424, 63 гр. 110, 4 гр. = 314, 23 гр.

Згідно п. п. 3, 4 ч.1, ч. ч. 2, 3 ст. 309 ЦПК України, підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права; невідповідність висновків суду обставинам справи, норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський ОСОБА_3» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_3» задовольнити частково.

Заочне рішення Зарічного районного суду м. Суми від 13 жовтня 2015 року в даній справі в частині відмови в задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський ОСОБА_3» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_3» про стягнення «плати за пропуск платежів», тобто пені за прострочення виконання боргових зобовязань, скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення.

Позов публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський ОСОБА_3» в частині стягнення «плати за пропуск платежів», тобто пені за прострочення виконання боргових зобовязань, задовольнити частково.

Стягнути на користь публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський ОСОБА_3» з ОСОБА_4, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, пеню за прострочення виконання боргових зобовязань за кредитним договором № BLaЖГА00063630 від 17 серпня 2011 року в сумі 10 000 гр.

В іншій частині вказаних позовних вимог публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський ОСОБА_3» в задоволенні відмовити.

Стягнути судовий збір за апеляційне оскарження рішення суду в доход держави на рахунок 31211206780002, МФО 837013, ЄДРПОУ 37970593, отримувач УК у м. Сумах (м. Суми), 22030001, банк отримувача ГУДКСУ у Сумській області: з ОСОБА_4, ідентифікаційний номер НОМЕР_1. 110, 4 гр., з публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський ОСОБА_3» - 314, 23 гр.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий -

Судді -