Ухвала суду № 53930830, 23.11.2015, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/9914/15 Справа № 202/1775/14-ц Головуючий у 1 й інстанції - Зосименко С. Г. Доповідач - Петешенкова М.Ю.

Категорія 27

У Х В А Л А

23 листопада 2015 року м. Дніпропетровськ

У порядку ч.3 статті 19 ЦПК України висловлюю окрему думку і прошу додати її до справи.

23 листопада 2015 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області за розглядом апеляційної скарги публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 травня 2015 року по справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк», ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, - ухвалила нове рішення, яким задовольнила частково апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк», скасувавши заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 травня 2015 року та частково задовольнивши позов про стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника та поручителя.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з того, що судом неправильно застосовано строк позовної давності без заяви відповідача про його застосування.

Вважаю, що такі висновки є помилковими, оскільки судом першої інстанції ухвалено рішення суду про відмову у задоволенні позову по суті позовних вимог, за їх безпідставністю, а не за спливом строку позовної давності, тобто судом першої інстанції не було застосовано до спірних правовідносин позовну давність.

Спірні правовідносини між сторонами виникли щодо стягнення заборгованості за кредитним договором.

Відмовляючи у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором суд керувався положенням п. 7 ч.13 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів».

З Рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 року N 15-рп/2011вбачається, що положення п. п. 22, 23 ст. 1, ч. 8 ст. 18, ч. 3 ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" від 12.05.91 року, з наступними змінами у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України(справи про захист прав споживачів кредитних послуг) треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають, як під час укладання, так і виконання такого договору.

Та обставина, що предметом спору є споживчий кредит підтверджено матеріалами справи і не заперечується позивачем.

Відповідно до п. 7 ч.13 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», - кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув.

Пунктом 31 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року N 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" судам роз'яснено, що при застосуванні положення пункту 7 частини одинадцятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", яким кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, суди мають виходити з того, що у системному зв'язку з частиною одинадцятою статті 11 зазначеного Законуця вимога стосується позасудового порядку повернення споживчого кредиту і спрямована на те, щоб встановити судовий контроль за вирішенням таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача як слабшої сторони договору споживчого кредиту. У зв'язку із цим та враховуючи, що ЦКне передбачає заборони пред'явлення окремих вимог у зв'язку з пропущенням строку позовної давності, при вирішенні таких спорів, суди повинні враховувати положення ЦК про позовну давність. Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), положення пункту 7 частини одинадцятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів"та вимоги ЦКщодо позовної давності застосовуються й до додаткових вимог банку (іншої фінансової установи).

Із вказаного роз'яснення випливає, що суд не має право застосовувати сплив строку позовної давності без заяви про застосування якої заявлено стороною у спорі.

Оскільки суди за розглядом таких справ мають виходити з того, що у системному зв'язку з частиною одинадцятою статті 11 зазначеного Законуця вимога стосується позасудового порядку повернення споживчого кредиту і спрямована на те, щоб встановити судовий контроль за вирішенням таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача як слабшої сторони договору споживчого кредиту, то в даному разі за встановленими обставинами справи судом першої інстанції здійснено судовий контроль за вирішенням таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача як слабшої сторони договору споживчого кредиту.

Отже, ті дії, які заборонено законом в позасудовому порядку, не можуть бути реалізовані в судовому порядку, тобто, не можна використовувати судовий порядок для захисту прав кредитодавця, які він втратив в позасудовому порядку відповідно до вимог вищезазначеного Закону.

Таким чином, суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин Закон України «Про захист прав споживачів» та дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором є безпідставними, оскільки п. 7 ч.13 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», - кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, а судом правильно встановлені обставини пропуску позивачем строку в межах якого він має право вимагати повернення споживчого кредиту.

Встановлення обставин звернення позивача до суду в межах строку позовної давності є обов'язком суду відповідно до вимог п.2 ч.1 ст. 214 ЦПК України.

Відповідно до вимог статті 214 ЦПК України, - при ухваленні рішення суд зобов'язаний вирішувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Відповідач у судових засіданнях участі не приймав. За такими обставинами, відповідач не міг надати свої заперечення на позов або визнати позов, не міг надати заяву про застосування строку позовної давності, не міг надати суду докази, які мають значення для справи.

Суд першої інстанції правильно не застосував до спірних відносин сплив строку позовної давності, оскільки заява відповідача про застосування строку позовної давності відсутня у справі.

Щодо висновків суду першої інстанції про припинення поруки відповідно до вимог ч.4 ст. 559 ЦК України, то вони також є правильними, оскільки в договорі поруки не встановлено строку, після якого порука припиняється, а тому до цих правовідносин застосовується ч. 4 ст. 559 ЦК України.

Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Згідно Правовим позиціям Верховного Суду України (у справі 6-78цс12), які є обов'язковими для застосування їх судами, - якщо в договорі поруки не встановлено строку, після якого порука припиняється, умова договору поруки про його дію до повного виконання боржником своїх зобов'язань перед банком за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

З урахуванням того, що договір поруки з ПАТ «А-Банк» було укладено після закінчення строку виконання основного зобов'язання та кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив вимоги до поручителя, тому відсутні підстави для стягнення боргу за цим договором поруки.

Таку мотивацію суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову до поручителя вважаю правильною, оскільки порука є забезпеченням виконання основного зобов'язання і банк мав право вимагати у поручителя виконання цього зобов'язання протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, однак договір поруки був укладений поза межами зазначеного строку виконання основного зобов'язання та без визначення строку припинення поруки, а тому ці позовні вимоги є безпідставними.

Посилання суду першої інстанції на попередню редакцію п. 31 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року N 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" не впливає на висновки суду про відмову у позові за безпідставністю заявлених вимог, у зв'язку з чим не має підстав для скасування або зміни рішення суду, яким правильно вирішено спір по суті.

Ураховуючи зазначене не можна погодитися з мотивами викладеними в рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 листопада 2015 року за розглядом апеляційної скарги публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 травня 2015 року по справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк», ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

Суддя Л.А. Черненкова