Рішення № 53903626, 30.11.2015, Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра (до 25.04.2025 - Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська)

Справа № 199/5591/15-ц

(2/199/2667/15)

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

30 листопада 2015 року м. Дніпропетровськ

Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

Головуючий суддя Сенчишин Ф.М.

При секретарях Карабань А.Є.

ОСОБА_1

За участю позивача ОСОБА_2

представників позивача ОСОБА_3

ОСОБА_4

представників відповідача ОСОБА_5

ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7 та ОСОБА_8, співвідповідач ОСОБА_9, треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_10 та Четверта дніпропетровська державна нотаріальна контора про встановлення фактів родинних відносин, прийняття спадщини, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, за яким в остаточній редакції (т. 1 а.с. 235) просить суд:

-встановити факт того, що ОСОБА_11, яка померла 23 червня 1996 року, є рідною матірю ОСОБА_12;

-встановити факт того, що ОСОБА_12, який помер 07 грудня 1998 року, є рідним батьком ОСОБА_2;

-встановити факт того, що ОСОБА_12 прийняв спадщину після смерті своєї матері ОСОБА_11;

-встановити факт того, що ОСОБА_2 прийняла спадщину після смерті свого батька ОСОБА_12;

-визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу від 06 червня 1994 року житлового будинку за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21 з надвірними будівлями, укладений між ОСОБА_11 та ОСОБА_7;

-витребувати у ОСОБА_8 на користь ОСОБА_2 житловий будинок, що розташований на земельній ділянці 880 метрів квадратних за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21, з надвірними будівлями;

-визнати за ОСОБА_2 право власності на житловий будинок за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21, з надвірними будівлями, розташованими на земельній ділянці 880 метрів квадратних.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 12 вересня 1980 року право власності на домоволодіння за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, 21, зареєстровано за ОСОБА_11. Остання померла 23 червня 1996 року і після її смерті відкрилась спадщина на зазначене домоволодіння. Єдиним спадкоємцем першої черги був син померлої ОСОБА_13, який прийняв спадщину, оскільки був зареєстрований та проживав разом зі своєю матірю у зазначеному домоволодінні та фактично вступив в управління спадковим майном. Свідоцтво про право на спадщину він не отримував. 07 грудня 1998 року ОСОБА_13 помер і після його смерті єдиною спадкоємицею першої черги є позивачка, яка є донькою останнього. Вона прийняла спадщину після свого батька, оскільки була зареєстрована та проживала разом з ним у зазначеному вище домоволодінні та фактично вступила в управління спадковим майном. В липні 2015 року позивачка подала до нотаріальної контори заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину на домоволодіння і постановою від 07 липня 2015 року державний нотаріус Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори ОСОБА_14 відмовила у його видачі через неможливість встановлення родинних відносин між ОСОБА_11, її сином ОСОБА_13 та позивачкою - ОСОБА_2 у звязку з тим, що в документах, які посвідчують особу зазначених осіб наявні різні прізвища («Михеєва», «Міхєєв» та «Михеєва» відповідно), а також те, що свідоцтво про народження ОСОБА_13, згідно довідки архівної установи, не збереглося. Крім цього, право власності на домоволодіння за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, 21 зареєстровано за іншою особою. Згідно з інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на домоволодіння зареєстроване за ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу від 09 липня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО ОСОБА_10 Як вдалося встановити позивачці, відчуження домоволодіння ОСОБА_8 було проведене ОСОБА_7, якому воно ніби то ще за свого життя, 06 червня 1994 року, продала ОСОБА_15 Разом з тим, ОСОБА_15 ніколи не хотіла продавати домоволодіння. Вона завжди казала, що будинок буде її спадком сину та онуці. Крім того, жодних пропозицій ОСОБА_15 продати домоволодіння ніколи не надходило. ОСОБА_15 ніколи не підписувала жодних договорів про відчуження свого житла, а тому договір купівлі-продажу домоволодіння від 06 червня 1994 року, ніби то укладений між нею та ОСОБА_7 є сфальсифікованим. Додатковим обґрунтуванням зазначених вимог є те, що ОСОБА_7, який ніби то придбав домоволодіння ще у 1994 році, жодного разу туди не навідувався, не проживав у ньому, не використовував його жодним чином. Натомість позивачка та її родина все своє життя жили в цьому будинку. З урахуванням того, що договір купівлі-продажу домоволодіння від 06 червня 1994 року є недійсним, ОСОБА_7 не мав права його відчужувати на користь ОСОБА_8 Оскільки ОСОБА_15 не мала наміру відчужувати домоволодіння та не підписувала спірний договір, домоволодіння вибуло з її володіння поза її волею, а, отже, є всі підстави для витребування майна на підставі п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України (віндикація). З урахуванням того, що позивачка прийняла спадщину у вигляді домоволодіння після свого батька ОСОБА_16, який в свою чергу прийняв спадщину після своєї матері - ОСОБА_11 власницею цього майна є позивачка. Позивачка наголошує на тому, що про існування оскаржуваних договорів їй стало відомо лише з постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 07 липня 2015 року, отже строк позовної давності нею не пропущений.

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_2 та її представники ОСОБА_3 і ОСОБА_4 підтримали в повному обсязі позовні вимоги та доводи позовної заяви, на яких вони ґрунтуються.

ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які є представниками відповідача ОСОБА_8, в суді заперечили проти задоволення позовних вимог в повному обсязі. Заперечення обґрунтували тим, що ОСОБА_8 09 липня 2015 року за 440000 грн. придбав будинок за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, 21, та зареєстрував своє право власності на будинок у встановленому законом порядку. Вважають очевидним факт того, що відповідач є добросовісним набувачем житлового будинку і будинок не може бути у нього витребуваний на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України. Наполягають на тому, що вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння може заявляти тільки власник майна, а позивачка таким не є.

Відповідач ОСОБА_7, а також треті особи приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_10 та Четверта дніпропетровська державна нотаріальна контора, належним чином та завчасно сповіщені про час та місце розгляду справи, в судове засідання не зявилися.

ОСОБА_7 про причини неявки суд не повідомив.

Четверта дніпропетровська державна нотаріальна контора надала письмову заяву про розгляд справи за відсутності свого представника.

Приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_10 також надала суду заяву про розгляд справи за її відсутності.

За ухвалою суду справа розглянута за відсутності вказаних відповідача та третіх осіб.

На підставі досліджених доказів судом встановлені наступні фактичні обставини.

За копією довідки КП «Дніпропетровське МБТІ» ДОР (т. 1 а.с. 18), право власності на домоволодіння по вул. Обухівська, 21 було зареєстроване за ОСОБА_11 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 12 вересня 1980 року, посвідченого 4-ю ДДНК за реєстром № 1-1920.

Копія зазначеного свідоцтва про право на спадщину за законом, за яким ОСОБА_17 успадкувала домоволодіння після смерті батька ОСОБА_18, надана КП «Дніпропетровське МБТІ» ДОР та долучена до матеріалів цивільної справи (т. 1 а.с. 85).

До позову додана копія Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо обєкта нерухомого майна (т. 1 а.с. 26), за якою зареєстрованим власником нерухомого майна за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21, станом на 21 липня 2015 року є ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 09 липня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_10 за реєстровим № 658.

Приватним нотаріусом ДМНО ОСОБА_10 надана копія посвідченого нею 09 липня 2015 року за реєстровим номером 658 договору купівлі-продажу житлового будинку (т. 1 а.с. 64), за яким ОСОБА_7 продав, а ОСОБА_8 придбав за 440000 грн. житловий будинок, розташований за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21. За змістом договору, житловий будинок належить продавцеві на праві приватної власності та був отриманий ним на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 06 червня 1994 року Четвертою дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстром № 1-833; зареєстроване в Дніпропетровському міжміському бюро технічної інвентаризації 16 липня 1994 року, записано в реєстрову книгу за № 112-88. Витяг з державного реєстру прав власності на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 33419593, виданий 10 лютого 2015 року Реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції, реєстраційний номер обєкта нерухомого майна № 570849812101, номер запису про право власності: 8678439.

Крім цього, з тексту договору вбачається, що продавець ОСОБА_7 повідомив покупцю про те, що під час набуття вищевказаного житлового будинку він в зареєстрованому шлюбі не перебував, вищезазначене майно належить йому на праві особистої приватної власності. При цьому, на час укладення договору ОСОБА_8 перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_9, яка надала письмову згоду на укладення договору.

Також нотаріусом ДМНО ОСОБА_10 надана копія поданого продавцем ОСОБА_7 при укладенні вказаного договору правовстановлюючого документа договору купівлі-продажу (т. 1 а.с. 134-135).

За змістом вказаного договору, 06 червня 1994 року ОСОБА_15 продала а ОСОБА_7 за 16000 карбованців купив жилий будинок, що знаходиться за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, 21.

Документ містить підписи від імені сторін а також запис від імені державного нотаріуса Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори про його нотаріальне посвідчення та реєстрацію в реєстрі за № 1-833.

Документ також містить запис здійснений від імені Дніпропетровського міжміського Бюро технічної інвентаризації про реєстрацію зазначеною установою права власності на вказане домоволодіння за ОСОБА_7 на підставі цього договору 16 липня 1994 року, про що здійснений запис в реєстрі за № 112-88. У звязку з нечіткістю запису передостанньої цифри в номері запису в реєстрі, можливі варіанти читання реєстрового номеру «112-58», або «112-98».

Згідно копії свідоцтва про смерть (т. 1 а.с. 19), ОСОБА_11 померла 23 червня 1996 року.

Як передбачено ч. 2 ст. 524 ЦК України (1963 року), спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Заповіту ОСОБА_11 після себе не залишила, що підтверджується витягом зі спадкового реєстру «Заповіти/спадкові договори» (т. 1, а.с. 75, 210).

За повідомленням Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори (т. 1 а.с. 66) та згідно інформаційної довідки зі спадкового реєстру «Спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину» (т. 1 а.с. 209), щодо ОСОБА_11 спадкова справа не заводилась.

Згідно копії свідоцтва про смерть (т. 1 а.с. 20), 07 грудня 1998 року помер ОСОБА_12.

Останній заповіту після себе також не залишив, що підтверджується витягом зі спадкового реєстру «Заповіти/спадкові договори» (т. 1, а.с. 76).

Четвертою дніпропетровською державною нотаріальною конторою надана копія спадкової справи до майна ОСОБА_19 (т. 1 а.с. 68-82).

З матеріалів спадкової справи вбачається, що єдиним спадкоємцем після смерті останнього, який звернувся до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, є позивачка ОСОБА_20. Остання 10 листопада 2005 року подала до нотаріальної контори заяву (а.с. 69), за якою повідомила, що вона є донькою померлого та спадкове майно прийняла постійним проживанням зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Згідно запису державного нотаріуса ОСОБА_21 на вказаній заяві, факт прийняття спадщини спадкоємцем проживання разом зі спадкодавцем на час смерті та протягом шести місяців, підтверджується домовою книгою.

На запит нотаріуса Філією «Лівобережне відділення № 8420» ВАТ «Державний ощадний банк України» була надана інформація (т. 1 а.с. 81, зворот) про те, що на імя «Михеева Ольга Дмитриевна» (російскою) наявний компенсаційний рахунок з залишком коштів та поточний рахунок з залишком коштів, які заповідані 15 лютого 1983 року на користь «Михеева Виктора Николаевича» (російською).

10 листопада 2005 року державним нотаріусом Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори позивачці ОСОБА_20 було видане свідоцтво про право на спадщину за законом (т. 1 а.с. 78), за яким остання як дочка є спадкоємцем майна померлого ОСОБА_12. Спадкове майно, на яке видане зазначене свідоцтво, складається з грошових коштів з належними відсотками, компенсаційними, індексаційними і іншими виплатами у відділенні Ощадного банку м. Дніпропетровська, які належать ОСОБА_11, померлій 23 червня 1996 року, спадкоємцем якої був ОСОБА_12, за заповідальним розпорядженням в установі банку, який спадщину прийняв, але не оформив своїх спадкових прав.

22 листопада 2011 року ОСОБА_2 звернулася до нотаріуса із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину після смерті батька, яка складається з домоволодіння за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21 (т. 1 а.с. 80).

07 липня 2015 року державним нотаріусом Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори винесена постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії (т. 1 а.с. 24, 81), якою ОСОБА_2 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на домоволодіння, розташоване за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21, що належить ОСОБА_11, померлій 23 червня 1996 року, спадкоємцем якої за законом був її син ОСОБА_19 (який спадщину прийняв, але не оформив своїх спадкових прав), та який помер 07 грудня 1998 року.

Постанова обґрунтовується тим, що встановлення факту родинних відносин між спадкодавцем ОСОБА_22 та ОСОБА_19 має визнати суд, оскільки документи, які підтверджують ступінь споріднення між зазначеними особами нотаріусу не надані, а актовий запис про народження ОСОБА_19 не зберігся. Крім цього, згідно даних витягу за результатом пошуку інформації про зареєстровані речові права, право власності на зазначене домоволодіння в цілому зареєстроване за іншою особою, тобто право власності на імя спадкодавиці ОСОБА_11, відсутнє.

Позивачка стверджує що ОСОБА_12 був рідним сином ОСОБА_11 та просить суд встановити відповідний факт.

Відповідна вимога позивачки кореспондується з приписами ч. 1 ст. 529 ЦК України (1963 року), за якою при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.

Вирішуючи позовні вимоги в цій частині, суд виходить з того, що за вимогами п. 1 ч. 1 ст. 256 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами, за приписами ч. 2 ст. 256 ЦПК України, судом встановлюються факти у разі, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення

Згідно довідки Амур-Нижньодніпровського відділу державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції (т. 1 а.с. 73 зворот), актовий запис про народження ОСОБА_19, ІНФОРМАЦІЯ_1, в архіві відділу відсутній. Актові записи за зазначений рік збереглися частково.

Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області також повідомлено про відсутність актового запису про народження ОСОБА_20 (ОСОБА_19, ОСОБА_2, ОСОБА_20, ОСОБА_12, Михеева) ОСОБА_23, ІНФОРМАЦІЯ_2, в архівах відділів державної реєстрації актів цивільного стану територіальних управлінь юстиції у Дніпропетровській області та відділу державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області. Одночасно повідомлено про те, що архіви за даний період час збереглися частково (т. 1 а.с. 217).

Таким чином, наявні обліки підрозділів реєстрації актів цивільного стану не можуть ані підтвердити, ані спростувати факт кровного споріднення між ОСОБА_11 та ОСОБА_12, а оскільки відповідний факт має для позивачки юридичне значення, з урахуванням фактичних обставин справи наявний спір, який підлягає вирішенню судом.

Допитані в судовому засіданні за клопотанням позивачки у якості свідків ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26 та ОСОБА_27 показали, що ОСОБА_12 був рідним сином ОСОБА_11. Останні мешкали разом однією сімєю, піклувалися один про одного, зверталися один до одного саме як мати та син.

Показання свідків узгоджуються з тим фактом, що за копією домової книги для прописки громадян, що мешкають в будинку № 21 по вул. Обуховській в м. Дніпропетровську (т. 1 а.с. 21-23), «Михеева Ольга Дмитриевна» (російською) була зареєстрована за вказаною адресою постійно з 25 липня 1944 року до дня смерті, «Михеев Виктор Николаевич» (російською) з 25 березня 1967 року до дня смерті.

Вищевказані фактичні обставини також узгоджуються з тим фактом, що, як вище встановлено судом, саме на ОСОБА_12 було зроблено заповідальне розпорядження ОСОБА_11 на кошти, що знаходилися на банківському рахунку, а також з різницею в віці ОСОБА_11 та ОСОБА_12, яка становить 21 рік.

Наведені докази, що узгоджуються між собою як в цілому, так і в деталях, з урахуванням того факту, що відповідачами докази на спростування цього факту суду взагалі не надавалися, підтверджують той факт, що ОСОБА_12 є рідним сином ОСОБА_11 і за таких обставин відповідні позовні вимоги про встановлення факту родинних відносин підлягають задоволенню.

На підставі встановленого судом факту, ОСОБА_12 згідно вимог ч. 1 ст. 529 ЦК України є спадкоємцем ОСОБА_11 за законом першої черги.

Інші спадкоємці за законом першої черги або такі, що мають право на обовязкову частку у спадковому майні дослідженими судом доказами не встановлені.

Як передбачено ст. 548 ЦК України (1963 року), для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв.

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 549 ЦК України (1963 року), вважається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.

Як вище встановлено судом на підставі копії домової книги для прописки громадян, що мешкають в будинку № 21 по вул. Обуховській в м. Дніпропетровську, ОСОБА_12 постійно мешкав у вказаному будинку як на час смерті ОСОБА_11, так і після цього до своєї смерті.

Наведена обставина також підтверджується копією довідки квартального комітету № 19 Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпропетровську ради від 17 липня 2015 року (т. 1 а.с. 25), згідно якої за вказаною адресою проживала бабуся «Михеева Ольга Дмитриевна» (російською) з 25 липня 1944 року. На день смерті останньої разом з нею був прописаний її син «Михеев Виктор Николаевич» (російською).

Фактичне постійне проживання ОСОБА_12 з ОСОБА_22 на час її смерті підтвердили не тільки свідки, допитані за клопотанням позивачки (ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26 та ОСОБА_27П.), а й допитаний за клопотанням представника відповідача свідок ОСОБА_28

Таким чином, ОСОБА_12 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 549 ЦК України (1963 року) є таким, що прийняв спадщину після смерті ОСОБА_11, оскільки вступив у володіння спадковим майном.

Позивачка просить суд встановити факт того, що ОСОБА_12 прийняв спадщину після смерті своєї матері ОСОБА_11.

Зазначений факт має юридичне значення лише для оформлення спадщини після смерті ОСОБА_11

Позивачка має достатній обсяг письмових доказів, що підтверджують зазначений факт, і нотаріусом при видачі позивачці свідоцтва про право на спадщину у вигляді грошових коштів з належними відсотками, компенсаційними, індексаційними і іншими виплатами у відділенні Ощадного банку м. Дніпропетровська, які належать ОСОБА_11, померлій 23 червня 1996 року, було встановлено що ОСОБА_12 спадщину після її смерті прийняв, але не оформив своїх спадкових прав.

На підставі викладеного, прийняття спадщини ОСОБА_12 після смерті ОСОБА_29 є не фактом, що має юридичне значення, а фактичною обставиною, яка встановлена судом та на підставі якої будуть вирішені інші позовні вимоги.

Суд, керуючись вимогами ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, враховує правовий висновок, викладений Верховним судом України у постанові № 6-78цс13 від 25 грудня 2013 року, згідно якого відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України та статті 3 Цивільного процесуального кодексу України у порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право.

Оскільки права позивачки в цій частині не потребують судового захисту, відповідні позовні вимоги задоволенню не підлягають.

З цих же правових підстав не підлягають задоволенню і позовні вимоги, за якими ОСОБА_2 просить:

- встановити факт того, що ОСОБА_12, який помер 07 грудня 1998 року є її рідним батьком;

- встановити факт того, що вона прийняла спадщину після смерті свого батька ОСОБА_12.

Так, з копії паспорту позивачки (т. 1 а.с. 16) вбачається, що її прізвище, імя та по батькові українською мовою зазначені як «Міхеєва Тетяна Вікторівна» і вона народилася 05 червня 1968 року м. Дніпропетровську.

Позивачкою до позову додана копія свідоцтва про народження (т. 1 а.с. 17), заповненого російською мовою, за якою «Михеева Наталья Викторовна» народилася 05 червня 1968 року в м. Дніпропетровську від батька «Михеева Виктора Николаевича» та матері «Михеевой Аллы Иосфовны».

За копією домової книги для прописки громадян, що мешкають в будинку № 21 по вул. Обуховській в м. Дніпропетровську (т. 1 а.с. 21-23), «Михеев Виктор Николаевич» (російською) був зареєстрований за вказаною адресою постійно з 25 березня 1967 року до дня смерті, а «Михеева Татьяна Викторовна» з 17 липня 1984 року та залишається зареєстрованою в житловому будинку і на час розгляду справи в суді.

Аналогічні відомості щодо реєстрації позивачки містяться і в копії її паспорту (а.с. 16) та підтверджені довідкою ГУ ДМС України в Дніпропетровській області.

Згідно копії довідки квартального комітету № 19 Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпропетровську ради від 17 липня 2015 року (т. 1 а.с. 25), «Михеева Татьяна Викторовна» (російською) мешкає та зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3, б. 21. За вказаною адресою проживала бабуся «Михеева Ольга Дмитриевна» (російською) з 25 липня 1944 року. На день смерті останньої разом з нею був прописаний її син «Михеев Виктор Николаевич» (російською). На день смерті батька була прописана та проживала його донька «Михеева Татьяна Викторовна» (російською).

Фактичне постійне проживання ОСОБА_2 з ОСОБА_12 на час смерті останнього підтвердили не тільки свідки допитані за клопотанням позивачки (ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26 та ОСОБА_27П.), а й допитаний за клопотанням представника відповідача свідок ОСОБА_28

Крім цього, позивачкою надані квитанції про сплату комунальних послуг за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21 в 2005, 2008 та 2009 роках (т. 1 а.с. 183, 213, 214).

Наведені докази доводять той факт, що ОСОБА_2 є рідною донькою ОСОБА_12, отже остання згідно вимог ч. 1 ст. 529 ЦК України є спадкоємцем ОСОБА_12 за законом першої черги, яка на підставі п. 1 ч. 1 ст. 549 ЦК України (1963 року) є такою, що прийняла спадщину після смерті ОСОБА_12, оскільки вступила у володіння спадковим майном.

Встановлення вказаних фактів необхідне позивачці для реалізації своїх спадкових прав, разом з тим, нотаріусом при видачі позивачці свідоцтва про право на спадщину у вигляді грошових коштів з належними відсотками, компенсаційними, індексаційними і іншими виплатами у відділенні Ощадного банку м. Дніпропетровська, було встановлено що позивачка як донька ОСОБА_12 є спадкоємцем за законом першої черги і є такою що прийняла спадщину, оскільки вступила у володіння спадковим майном.

На підставі викладеного, кровне споріднення між ОСОБА_2 та ОСОБА_12 а також прийняття спадщини ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_12 є не фактами, що мають юридичне значення, а фактичними обставинами, які встановлені судом та на підставі яких будуть вирішені інші позовні вимоги. Оскільки права позивачки в цій частині не потребують судового захисту, відповідні позовні вимоги також задоволенню не підлягають.

Вирішуючи позовні вимоги в частині визнання недійсним з моменту укладення договору купівлі-продажу від 06 червня 1994 року житлового будинку за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21 з надвірними будівлями, укладеного між ОСОБА_11 та ОСОБА_7, суд враховує, що позивачка не є стороною вказаного правочину.

Також суд, керуючись вимогами ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, враховує правовий висновок, викладений Верховним судом України у постанові № 6-164цс12 від 23 січня 2013 року, згідно якого в спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (ч. 2 ст. 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Відповідно до ст. 548 ЦК України (1963 року), прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Не дивлячись на те, що ОСОБА_12 за життя не оформив свої спадкові права, прийнята ним після смерті ОСОБА_11 спадщина на підставі ст. 548 ЦК України (1963 року) належала йому з моменту відкриття спадщини.

Оскільки позивачка ОСОБА_2 прийняла спадщину після смерті батька ОСОБА_12, який в свою чергу прийняв спадщину після смерті його матері ОСОБА_29, у позивачки незалежно від отримання свідоцтва про право на спадщину та реєстрації права власності на спадкове майно, виникли майнові права, які згідно вимог ч. 1 ст. 15 ЦК України підлягають судовому захисту у випадку їх порушення, невизнання або оспорювання.

Позивачка стверджує, що домоволодіння № 21 по вул. Обухівській м. Дніпропетровська увійшло до складу спадкового майна після смерті бабусі та в подальшому після смерті її батька, отже ОСОБА_2 є належною позивачкою за вказаними позовними вимогами.

За ч. 1 ст. 153 ЦК України (1963 року), договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.

Згідно ст. 227 ЦК України (1963 року), договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

У відповідності до приписів ст. 225 ЦК України (1963 року), право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

Як передбачено ч. 1 ст. 48 ЦК України (1963 року), недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

За ч. 1 ст. 47 ЦК України (1963 року), нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Як розяснив Верховний Суд України у п. 5 своєї постанови № 3 від 28 квітня 1978 року «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», за правилами ст.48 ЦК угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції. Стаття 48 ЦК застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45-47, 49-58 ЦК). Правила зазначеної статті застосовуються також до наслідків визнання недійсною угоди при недодержанні форми, в якій угода під страхом недійсності має бути укладена. У разі визнання угоди недійсною за ст.48 ЦК суд повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає.

На запит суду Четвертою дніпропетровською державною нотаріальною контрою надана відповідь (т. 1 а.с. 155), згідно якої ними договір купівлі-продажу житлового будинку № 21 по вул. Обухівська в м. Дніпропетровську 06 червня 1994 року за реєстровим № 1-833 не посвідчувався.

Згідно довідок КП «Дніпропетровське МБТІ» ДОР від 20 серпня 2015 року (т. 1 а.с. 84, 179, 181), станом на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21, містяться відомості щодо реєстрації права власності за ОСОБА_11. В матеріалах інвентаризаційної справи відсутні відомості станом на 31 грудня 2012 року про реєстрацію права власності на вказане домоволодіння за ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу від 06 червня 1994 року, а також відсутні відомості про внесення БТІ відомостей про реєстрацію права власності за ОСОБА_7 до реєстру № 112-58, № 112-88 або 112-98.

Позивачем надана довідка Управління національного банку України в Дніпропетровській області (т. 1 а.с. 182), за якою офіційний курс українського карбованця до долара США, встановлений Національним банком України станом на 06 червня 1994 року становив 15100 укр.крб. за 1 долар США.

Отже зазначена у договорі купівлі-продажу ціна домоволодіння за офіційним курсом НБУ була еквівалентною 1,06 доларів США (16000 / 15100).

ОСОБА_7 у фактичне володіння вказаним домоволодінням не вступав, оскільки за вищезазначеними копією домової книги для прописки громадян, що мешкають в будинку № 21 по вул. Обуховській в м. Дніпропетровську (т. 1 а.с. 21-23), довідкою квартального комітету № 19 Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпропетровську ради від 17 липня 2015 року (т. 1 а.с. 25), в будинку після зазначеної в договорі дати його укладення залишилися зареєстрованими ОСОБА_29, ОСОБА_12 та ОСОБА_2, які продовжували фактично в ньому мешкати.

Допитані судом свідки ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26 та ОСОБА_27 показали, що ОСОБА_29 ніколи не висловлювала наміру щодо продажу будинку, який був єдиним житлом її самої, а також її сина та онуки.

Ці ж свідки, а також допитаний за клопотанням представника відповідача свідок ОСОБА_28 показали, що ОСОБА_7 в будинку ніколи не мешкав.

Крім цього, як зазначено судом вище, позивачкою доведено, що нею від свого імені сплачувалися комунальні послуги за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21 в 2005, 2008 та 2009 роках (т. 1 а.с. 183, 213, 214).

Наведені обставини в своїй сукупності та взаємозвязку поза всяким розумним сумнівом доводять той факт, що вищевказаний договір купівлі-продажу ОСОБА_29 не укладався, цей договір нотаріусом не посвідчувався, а право власності в КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» ДОР на підставі зазначеного договору за ОСОБА_7 не реєструвалося.

На підставі викладеного, оспорюваний договір купівлі-продажу є недійсним з підстав, передбачених ч. 1 ст. 47 ЦК України (1963 року) у звязку з недотриманням нотаріальної форми цього договору, а також з підстав, передбачених ст. 48 ЦК України (1963 року), оскільки оспорюваний договір не відповідає вимогам закону через порушення встановленого порядку вчинення дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків. Зокрема, договір не відповідає вимогам ст. 225 ЦК України (1963 року) через здійснення відчуження житлового будинку без відповідного волевиявлення його власника.

З огляду на викладене, позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Вирішуючи позовні вимоги в частині витребування у ОСОБА_8 на користь ОСОБА_2 житлового будинку, що розташований на земельній ділянці 880 метрів квадратних за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21, з надвірними будівлями, суд, керуючись вимогами ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, враховує правовий висновок, викладений Верховним судом України у постанові № 6-140цс14 від 17 грудня 2014 року, згідно якого за положеннями статей 330, 387, 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом предявлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.

Також суд, керуючись вимогами ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, враховує правовий висновок, викладений Верховним судом України у постанові № 6-95цс13 від 18 вересня 2013 року, згідно якого не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Оскільки перший правочин з двох правочинів щодо відчуження спірного домоволодіння визнаний судом недійсним, що тягне за собою недійсність наступних правочинів, позивачкою обраний правильний спосіб захисту порушеного права предявлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна ОСОБА_8 з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України.

За ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За запереченнями представників відповідача ОСОБА_8, останній є добросовісним набувачем житлового будинку, і тому будинок, на їх дімку, не може бути в нього витребуваний.

Суд враховує розяснення Пленуму Верховного Суду України, викладені у п. 10 постанови № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», за якими відповідно до частини пятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Суду не надавалися докази на підтвердження того, що ОСОБА_8 знав, чи міг знати про те, що ОСОБА_7 не мав права відчужувати домоволодіння. Таким чином судом встановлено, що ОСОБА_8 дійсно є добросовісним набувачем спірного домоволодіння.

При цьому, суд, керуючись вимогами ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, враховує правовий висновок, викладений Верховним судом України у постанові № 6-619цс15 від 01 липня 2015 року, згідно якого установивши, що позивачка не мала наміру відчужувати належний їй житловий будинок, повноваженнями щодо його відчуження представника не наділяла, дії останнього не відповідали її волі та що вона не схвалила в подальшому вчинений від її імені правочин, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належне їй на праві власності майно вибуло поза її волею, а відтак спірний житловий будинок підлягає витребуванню в добросовісного набувача на користь позивачки відповідно до статті 388 ЦК України.

Судом встановлено, що спірне домоволодіння вибуло з володіння ОСОБА_11 поза її волею, і за таких обставин, позивачка, як спадкоємиця, яка прийняла спадщину у вигляді зазначеного домоволодіння, на підставі п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України має право витребувати домоволодіння від набувача.

Станом на день винесення рішення по справі за Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна (т. 2 а.с. 34-36), зареєстрованим власником домоволодіння є відповідач ОСОБА_8

З огляду на викладене, позовні вимоги в цій частині є підставними.

При цьому, згідно результатів технічної інвентаризації станом на 18 серпня 1980 року (т. 1 а.с. 236-241) домоволодіння складалося з житлового будинку літ. А-1, сараю літ. Б, вбиральні літ. В.

На час придбання домоволодіння ОСОБА_8 воно також складалося з житлового будинку літ. А-1, сараю літ. Б, вбиральні літ. В.

Разом з тим, сторонами визнаний той факт, що на час розгляду справи в суді на території домоволодіння за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21, залишився лише житловий будинок літ. А-1, що узгоджується з наданими сторонами світлинами домоволодіння (т. 1 а.с. 96-104, 120, 140, 141).

Отже витребуванню на користь позивачки підлягає лише те спадкове майно, яке залишилося в натурі на час розгляду справи в суді житловий будинок літ. А-1.

При цьому судом витребування житлового будинку не повязується з площею земельною ділянки, як про це просить позивачка, оскільки площа земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок, не є ідентифікуючою ознакою житлового будинку.

Згідно довідки Дніпропетровської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» (т. 1 а.с. 79 зворот), будь яка інформація щодо державної реєстрації права власності або користування на земельну ділянку за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, 21 в Державному земельному кадастрі м. Дніпропетровська станом на 25 жовтня 2011 року відсутня.

Станом на день винесення рішення по справі за Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна (т. 2 а.с. 32-33), право власності на земельну ділянку площею 0,088 га з кадастровим номером 1210100000:01:045:0025, за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21, з 12 жовтня 2015 року зареєстроване за ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно № 45469174, виданого 12 жовтня 2015 року, реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції.

Правомірність набуття ОСОБА_8 права власності на зазначену земельну ділянку позивачкою за цим позовом не оспорюється.

На підставі викладеного, відповідні позовні вимоги ОСОБА_2 у визначених нею межах підлягають частковому задоволенню і порушене право позивачки в цій частині підлягає захисту шляхом витребування від ОСОБА_8 на її користь житлового будинку літ. А-1, розташованого за вищевказаною адресою.

Вирішуючи позовні вимоги в частині визнання за позивачкою права власності на житловий будинок за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21, з надвірними будівлями, розташованими на земельній ділянці 880 метрів квадратних, суд виходить з наступного.

Як розтлумачив Пленум Верховного Суду України у постанові № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.

Суд виходить з того, що нотаріусом вже було обґрунтовано відмовлено позивачці у видачі їй свідоцтва про право на спадщину у вигляді спірного домоволодіння і на цей час наявні обєктивні перешкоди для реалізації спадкових прав позивачки через органи нотаріату, оскільки з наявних відомостей про здійснення будівництва ще одного житлового будинку за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21, нотаріус позбавлений можливості вирішення питання щодо належності наявного на території домоволодінні майна спадкодавцям.

Як було встановлено судом, ОСОБА_12 як спадкоємець за законом першої черги прийняв спадщину після смерті ОСОБА_29 у вигляді зазначеного домоволодіння, однак не оформив своїх спадкових прав.

Після його смерті успадковане ним домоволодіння увійшло до складу спадкового майна та було прийняте позивачкою, яка є спадкоємицею за законом першої черги.

На час смерті ОСОБА_12, останній у шлюбі з матірю позивачки не перебував, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу (т. 1 а.с. 212), за яким розірвання шлюбу між «Михеевым Виктором Николаевичем» (російською) та «Михеевой Аллой Иосифовной» (російською) зареєстроване 25 березня 1977 року.

Інші спадкоємці після смерті ОСОБА_12 за законом першої черги або такі, що мають право на обовязкову частку у спадковому майні дослідженими судом доказами не встановлені.

Відповідно до ст. 548 ЦК України (1963 року), прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Таким чином, прийнята позивачкою спадщина після смерті батька на підставі ст. 548 ЦК України (1963 року) належить ОСОБА_2 з моменту відкриття спадщини.

За ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

При цьому суд, керуючись вимогами ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, враховує правовий висновок, викладений Верховним судом України у постанові № 6-32цс13 від 12 червня 2013 року, згідно якого суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Визнання права є способом захисту права, передбаченим п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Суд вважає, що ефективним захистом порушеного права позивачки, необхідним та достатнім для відновлення її порушеного права, є визнання за нею права власності на житловий будинок літ. А-1, загальною площею 68,4 кв.м., житловою площею 49,5 кв.м.

При цьому площа земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок, не є ідентифікуючою ознакою житлового будинку і не підлягає зазначенню в рішенні суду.

З огляду на викладене, позовні вимоги в цій частині також підлягають частковому задоволенню.

Ухвалами суду від 03 серпня 2015 року та від 03 вересня 2015 року були вжиті заходи забезпечення позову у вигляді:

-накладення арешту на домоволодіння за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21;

-заборони ОСОБА_8 вчиняти будь які дії, спрямовані на руйнування житлового будинку та господарчих будівель на території домоволодіння за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21, а також здійснювати будь які будівельні роботи на території зазначеного домоволодіння.

Відповідно до ч. 6 ст. 154 ЦПК України, суд може одночасно з ухваленням судового рішення або після цього постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення позову.

Оскільки з часу набрання рішенням законної сили потреба у подальшому застосуванні заходів забезпечення позову відпадає, відповідні заходи підлягають скасуванню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з того, що розподілу між сторонами підлягають судові витрати зі сплати судового збору за позовні вимоги майнового характеру у розмірі 243,60 грн., який був попередньо визначений судом (т. 1 а.с. 1) та за позовні вимоги немайнового характеру у розмірі 121,80 грн. (т. 2 а.с. 2).

Такі судові витрати зі сплати судового збору за позовні вимоги майнового характеру на підставі ст. 88 ЦПК України піддягають стягненню на користь позивачки з відповідача ОСОБА_8 як з останнього набувача спірного житлового будинку, який заперечував проти його повернення позивачці.

Крім цього, з копії договору купівлі-продажу (т. 1 а.с. 64) вбачається, що оціночна вартість житлового будинку за звітом про незалежну оцінку нерухомого майна, здійснену 23 червня 2015 року становить 119676 грн.

Таким чином, при поданні позову до суду позивачкою, з урахуванням вимог п. 2 ч. 1 ст. 80 ЦПК України, не був доплачений судовий збір у розмірі 953,16 грн. (119676 х 1% - 243,60 грн.), який підлягає стягненню з ОСОБА_8 в дохід Держави.

Розподіляючи судові витрати за позовні вимоги немайнового характеру, суд виходить з того, що такі позовні вимоги задоволені частково.

Суд враховує розяснення, викладені у п. 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», за якими якщо вимогу пропорційності розподілу судових витрат при частковому задоволенні позову точно визначити неможливо (наприклад, при частковому задоволенні позову немайнового характеру), то судові витрати розподіляються між сторонами порівну.

На підставі викладеного, відповідні судові витрати підлягають розподілу порівну між ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у розмірі по 40,60 грн. (121,80 / 3).

Крім цього, оскільки судовий збір за позовні вимоги позивачкою був сплачений не в повному обсязі (121,80 грн. при належних до сплати 243,80 грн.), різниця у розмірі 121,80 грн. підлягає стягненню з ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в дохід Держави у розмірі по 40,60 грн. (121,80 / 3).

Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 88, 212, 214 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_7 та ОСОБА_8, співвідповідач ОСОБА_9, треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_10 та Четверта дніпропетровська державна нотаріальна контора про встановлення фактів родинних відносин, прийняття спадщини, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності - задовольнити частково.

Встановити факт того, що ОСОБА_11, яка померла 23 червня 1996 року, є рідною матірю ОСОБА_12.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 06 червня 1994 року житлового будинку за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21 з надвірними будівлями між ОСОБА_11 та ОСОБА_7, який містить запис про його нотаріальне посвідчення та реєстрацію в реєстрі за № 1-833 Четвертою дніпропетровською державною нотаріальною конторою.

Витребувати з володіння ОСОБА_30 на користь ОСОБА_2 житловий будинок літ. А-1 розташований за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21.

Визнати за ОСОБА_2 право власності на житловий будинок літ. А-1 розташований за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21, загальною площею 68,4 кв.м., житловою площею 49,5 кв.м., в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_12, який помер 07 грудня 1998 року.

У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_2 відмовити.

Скасувати захід забезпечення позову у вигляді накладення арешту на домоволодіння за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21, вжитий ухвалою суду (справа № 199/5591/15-ц, провадження № 2/199/2667/15) від 03 серпня 2015 року.

Скасувати захід забезпечення позову у вигляді заборони ОСОБА_8 вчиняти будь які дії, спрямовані на руйнування житлового будинку та господарчих будівель на території домоволодіння за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Обухівська, б. 21, а також здійснювати будь які будівельні роботи на території зазначеного домоволодіння, вжитий ухвалою суду (справа № 199/5591/15-ц, провадження № 2/199/2667/15) від 03 вересня 2015 року.

Стягнути на користь ОСОБА_2 судові витрати з оплати судового збору:

- з ОСОБА_8 у розмірі 284 (двісті вісімдесят чотири) гривні 20 (двадцять) копійок;

- з ОСОБА_7 у розмірі 40 (сорок) гривень 60 (шістдесят) копійок.

Стягнути до доходу Держави судовий збір:

-з ОСОБА_8 у розмірі 993 (девятсот девяносто три) гривні 76 (сімдесят шість) копійок;

-з ОСОБА_7 та ОСОБА_2 у розмірі по 40 (сорок) гривень 60 (шістдесят) копійок з кожного.

На рішення може бути подана апеляційна скарга у Апеляційний суд Дніпропетровської області через Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Головуючий :