Рішення № 53681230, 17.11.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/10119/14-ц 17.11.2015 17.11.201511 17.11.2015

Провадження №22-ц/784/2078/15

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/784/2078 Головуючий І інстанції - Кузьменко В.В.

Категорія 7 Доповідач - Темнікова В.І.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 листопада 2015 року Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Миколаївської області в складі :

головуючого - Темнікової В.І.,

суддів - Яворської Ж.М., Кушнірової Т.Б.,

при секретарі - Горенко Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 липня 2015 року за позовом прокурора Миколаївської області до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа без самостійних вимог - Реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції про визнання незаконним і скасування рішення міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування реєстраційного запису щодо права власності на земельну ділянку, -

В С Т А Н О В И Л А :

16 жовтня 2014 із зазначеним позовом до суду звернувся Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Державної інспекції сільського господарства України, в якому посилався на те, що рішеннями Миколаївської міської ради від 19.06.2009 р. № 35/51 та № 36/61 від 04.09.2009р. затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1000 кв. м. по АДРЕСА_1, грошовою оцінкою в 206797,82 грн. з цільовим призначенням будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. На підставі зазначеного рішення ОСОБА_2 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1. В подальшому, за договором купівлі-продажу від 01.06.2012р. передана ОСОБА_2 у власність земельна ділянка була нею відчужена ОСОБА_3 (1/5 частка) та ОСОБА_1 (4/5 часток). Дана земельна ділянка розташована в прибережній захисній смузі Бузького лиману, тобто відноситься до земель водного фонду, тому не може передаватись у власність громадянам. Посилаючись на зазначене, а також на те, що оскільки надання земельної ділянки ОСОБА_2 відбулось з порушенням вимог чинного законодавства, то незаконним є і подальше відчуження нею земельної ділянки, прокурор просив суд визнати незаконним і скасування рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04.09.2009р., визнати недійсними договір купівлі-продажу земельної ділянки, державний акт та скасувати реєстраційний запис щодо права власності на земельну ділянку та повернути земельну ділянку у комунальну власність.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 липня 2015 року позовні вимоги прокурора Миколаївської області було задоволено. Судом визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009р. в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 1000 кв.м по АДРЕСА_1. Договір купівлі продажу земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_2) від 01.06.2012р., укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_1, та державний акт серії НОМЕР_1 про право власності ОСОБА_3 (1/5 частка) та ОСОБА_1 (4/5 частки) на земельну ділянку визнано недійсними, скасовано його державну реєстрацію. Також повернуто до комунальної власності земельну ділянку площею 1000 кв. м по АДРЕСА_1 (кадастровий номер НОМЕР_2), грошовою оцінкою 206797 грн. 82 коп. Стягнуто судовий збір.

Не погодившись із зазначеним рішенням, відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з апеляційними скаргами, в яких просять рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Представники відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підтримали доводи апеляційних скарг, просили їх задовольнити, надавши суду пояснення, аналогічні змісту апеляційних скарг.

Представник прокуратури не визнала доводи апеляційних скарг, просила їх відхилити, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Представник відповідача Миколаївської міської ради просив задовольнити апеляційні скарги.

Відповідачка ОСОБА_3 до судового засідання не з'явилася, хоча про час і місце розгляду справи була повідомлена належним чином.

Заслухавши доповідача, учасників процесу, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав:

Згідно ст. 10 ЦПК України обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і ухваленні рішення суд незалежний від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог або заперечень.

Як убачається з матеріалів справи, судом під час розгляду цієї справи дані вимоги закону в повній мірі виконані не були.

Приймаючи рішення по справі, суд виходив з того, що рішенням Миколаївської міської ради № 35/51 від 19.06.2009 р. затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22156 кв. м, у тому числі 55 кв. м під капітальною забудовою, 99 кв. м під спорудами, 1766 кв. м під проходами, проїздами та площадками, 20236 кв. м під зеленим насадженням, за рахунок земель міста не наданих у власність або користування, з віднесенням їх до земель комерційного використання, товариству з обмеженою відповідальністю «Миколаївбудпроект» для обслуговування придбаного майна по вулиці Леваневців, 25 в м. Миколаєві та передано вказану земельну ділянку площею 22156 кв. м товариству з обмеженою відповідальністю «Миколаївбудпроект» в оренду строком на десять років. 04.09.2009 року рішенням Миколаїської міської ради № 36/61 затверджено проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1000 кв. м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням їх до земель житлової забудови, для будівництва житлових будинків по АДРЕСА_1, в тому числі відповідачці ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1000 кв. м по АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 було видано державний акт про право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1.

Згідно акту державного інспектора з ОНПС Держекоінспекції від 14 березня 2013 року, земельна ділянка по АДРЕСА_1 площею 12424 кв. м знаходиться на відстані дев'яти метрів від урізу води Бузького лиману.

Відповідно до ч.1 ст. 58 ЗК України та ст.4 ВК України землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів, належать до земель водного фонду. Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, ст. 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої ст. 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин). Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта ст. 59 ЗК України). Отже, за змістом зазначених норм права, землі під водними обєктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними обєктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. Крім того, за положеннями ст. 60 ЗК України та ст. 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних обєктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається ст. ст. 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України. Відповідно до ст. 60 ЗК України , стю 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водоймів уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього середовища України № 434 від 05.11. 2004р., у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних обєктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час установлення водоохоронної зони. Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку.

Проаналізувавши зазначені обставини по справі та нормативні акти у їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що рішення Миколаївської міської ради №31/61 від 04.09.2009 в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 1000 кв.м (1.0 га) є незаконним і підлягає скасуванню, а державний акт про право власності на зазначену земельну ділянку серії НОМЕР_1, як наслідок недійсним. А враховуючи те, що надання земельної ділянки ОСОБА_2 відбулося з порушенням вимог чинного законодавства, є незаконним і подальше відчуження нею земельної ділянки.

Крім того, приймаючи рішення по справі, суд виходив з того, що в ході судового розгляду, Наказом Генерального прокурора України від 05.12.2014 р. № 151ш Миколаївську міжрайонну прокуратуру з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері у структурі та штатному розписі прокуратури Миколаївської області було ліквідовано, її функції в сфері нагляду за додержанням законів у вказаній сфері було передано прокуратурі Миколаївської області. При цьому суд дійшов висновку про те, що ствердження відповідачів про те, що позивачем пропущено строк позовної давності, є хибним, так як з наданих в судовому засіданні пояснень прокурора, помічник прокурора міста Миколаєва дійсно був присутнім на 36 сесії Миколаївської міської ради 5 скликання, проте оскаржуване рішення приймалось Миколаївською міською радою наступного дня, за його відсутності, а про обставини, які стали підставою для звернення до суду із вказаним позовом прокуратурі стало відомо лише після перевірки, що проводилась у 2013 році. Вказане є поважною причиною пропуску встановленої ст. 257 ЦК України позовної давності, а порушене право з огляду на положення частини п'ятої ст. 276 ЦК України підлягає захисту.

Висновок суду першої інстанції про необхідність визнання незаконним та про скасування рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009р. в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 1000 кв.м по АДРЕСА_1, а також про визнання недійними державного акту серії НОМЕР_1 про право власності ОСОБА_3 (1/5 частка) та ОСОБА_1 (4/5 частки) на земельну ділянку в цілому відповідає як обставинам справи, так і вимогам законодавства, зазначеного в рішенні суду. Крім того, колегія суддів враховує і те, що ст. 83 ЗК України визначено, що землі водного фонду перебувають виключно у державній та комунальній власності, їх надання у приватну власність заборонено.

При цьому апеляційний суд враховує те, що право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом (ч.1 ст. 126 ЗК України в редакції, яка була чинною на момент виникнення правовідносин). Відповідно до частини першої статті 125, частини першої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на момент прийняття радою рішення) право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку виникло з моменту отримання нею державного акта та його державної реєстрації. Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта, який посвідчував його право власності, то суд на підставі зазначених норм дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним і державного акта, виданого ОСОБА_2 на підставі незаконного рішення Миколаївської міської ради №31/61 від 04.09.2009р., так як вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий.

В той же час, дійшовши правильного висновку про необхідність визнання недійсним державного акту, суд некоректно виклав зроблений ним висновок в резолютивній частині рішення.

Як убачається з матеріалів справи державний акт серії НОМЕР_1 був виданий на ім'я ОСОБА_2 на підставі рішення Миколаївської міської ради №31/61 від 04.09.2009р., тобто він первісно посвідчував право власності ОСОБА_2 на дану земельну ділянку. В подальшому на ньому була зроблена відмітка приватним нотаріусом про посвідчення нею договору купівлі - продажу земельної ділянки від 01.06.2012р., на підставі якого право власності на цю земельну ділянку перейшло до ОСОБА_3.(1/5частка) та ОСОБА_1.(4/5 часток). За діючим на той час законодавством державний акт, що посвідчував виникнення права власності на земельну ділянку, залишався документом, який мав супроводжувати земельну ділянку протягом всього часу її існування, проте набуття права власності на земельну ділянку посвідчувалося не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, а в акті на ім'я первісного власника тільки робилася відповідна відмітка про це.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає можливим відповідно до вимог ч.3 ст. 303 ЦПК України вийти за межі доводів апеляційних скарг та викласти абзац четвертий резолютивної частини рішення в новій редакції, а саме: визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_1, виданий 23 жовтня 2009р. на ім'я ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 1000 кв. м, розташовану по АДРЕСА_1 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_3 у розмірі 1/5частки та до ОСОБА_1 у розмірі 4/5 часток.

Проте, висновок суду стосовно скасування державної реєстрації даного державного акту в межах заявлених позовних вимог є необґрунтованим, виходячи з наступного.

Державний акт на право власності на земельну ділянку є правовстановлюючим документом, який видається на підставі рішення відповідного органу місцевого самоврядування, тому вимога про скасування його державної реєстрації є похідною й дійсно залежить від доведеності незаконності рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого виданий оспорюваний державний акт. Однак, відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Положення «Про державну реєстраційну службу України», затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 401/2011, органом виконавчої влади, до повноважень якого входить скасування державної реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку є Державна реєстраційна служба України. Не зважаючи на це, суд першої інстанції скасовуючи державну реєстрацію державного акта на право власності на земельну ділянку, не звернув належної уваги на те, що даний орган державної влади не був залучений до участі у справі у якості відповідача і фактично вирішив питання про права та обов'язки органу державної влади, який до участі у справі в якості співвідповідача не був залучений та позовних вимог до якого заявлено не було. Тому рішення суду про задоволення позовних вимог в цій частині слід скасувати та ухвалити нове про відмову у їх задоволенні з зазначених вище підстав.

Помилковим є також висновок cуду про необхідність задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі продажу земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_2) від 01.06.2012р., укладеного між ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 і повернення земельної ділянки площею 1000 кв. м по АДРЕСА_1 з кадастровим номером НОМЕР_2 до комунальної власності, виходячи з наступного.

Вирішуючи спір в частині вимог щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом повернення земельної ділянки у комунальну власність, судом першої інстанції не було враховано, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 ,124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом, зокрема таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням. Миколаївська міська рада не була стороною договору купівлі-продажу, а спірна земельна ділянка, яка була предметом оспорюваного правочину, вибула з володіння Миколаївської міської ради у зв'язку з порушенням вимог діючого законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України. Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Ст. 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Проте суд першої інстанції, приймаючи рішення про визнання недійним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1, і щодо повернення земельної ділянки у комунальну власність, не врахував, що реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Частинами 1,2 ст. 116 ЗК України визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Тобто, рішення органу, на підставі якого видано державний акт на право власності на земельну ділянку, за своєю правовою природою є одностороннім правочином, що випливає з ч.3 ст. 203 ЦК України, відповідно до якої односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Отже, після визнання недійсним та скасування правочину про передачу у власність земельної ділянки, яка в подальшому на виконання даного недійсного правочину була передана шляхом відчуження третй особі, належним способом захисту порушеного права власності є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред'явлення віндикаційного позову. Аналогічна правова позиція висловлена й у постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року № 6-170цс14, від 25 червня 2014 року № 6-67цс14 та від 13 травня 2015 року № 6-67цс15.

Відповідно до принципу диспозитивності (стаття 11 ЦПК України) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб із зазначених ними підстав та в межах заявлених ними вимог (стаття 31 ЦПК України).

Як убачається з тексту позовної заяви, позивачем не було заявлено вимог про витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України). Положення ст. 215 та 216 ЦК України, на які посилався позивач в позові, як на підставу для повернення спірної земельної ділянки у комунальну власність, не можуть в данному випадку застосовуватися як підстава для задоволення позову, а тому обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону. Не підлягає задоволенню з урахуванням викладеного і позов про визнання недійсним договору купівлі - продажу, укладеного між ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1, який був вчинений після недійсного правочину.

Крім того, під час розгляду справи було встановлено, що після придбання у ОСОБА_2 земельної ділянки відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_1 відповідно у розмірі 1/5 та 4/5 частин, вони придбали ще земельні ділянки. Так, ОСОБА_1 на підставі договору від 01.06.2012р. придбав у ОСОБА_5 ? частину земельної ділянки АДРЕСА_1 площею 499 кв.м. Після об'єднання ОСОБА_1 придбаних ним часток зазначених вище земельних ділянок, вони були об,єднані в одну нову земельну ділянку, площа об'єднаної земельної ділянки стала становити вже 1299 кв. м. Даній об'єднаній земельній ділянці площею 1299 кв. м по АДРЕСА_2 рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради № 1115 від 26 жовтня 2012р. була надана нова адреса: АДРЕСА_1. Крім того, на підставі договорів купівлі - продажу від 01.06.2012р. № 1226 та 1231, а також рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради № 1115 від 26 жовтня 2012р. ОСОБА_1 28 грудня 2012 р. був виданий новий державний акт серія НОМЕР_3 на земельну ділянку площею 1299 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Згідно даного державного акту земельна ділянка за даною адресою має інший кадастровий номер, по зрівнянню з кадастровим номером, який було зазначено в державному акті, виданому на ім'я ОСОБА_2, а саме - НОМЕР_4. Право власності зареєстровано ОСОБА_1 в реєстрі речових прав на нерухоме майно.

ОСОБА_3 на підставі договору від 01.06.2012р. придбала ще 4/5 частини земельної ділянки АДРЕСА_3 площею 798 кв. м. Після чого ОСОБА_3 об'єднала придбані нею частки в одну нову земельну ділянку і об'єднаній земельній ділянці площею 998 кв. м по АДРЕСА_4 рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради № 1115 від 26 жовтня 2012р. була надана нова адреса: АДРЕСА_3.

Як убачається з тексту позовної заяви, позивач в позові на дані обставини не посилався, не зважаючи на їх наявність, і просив повернути у комунальну власність земельну ділянку площею 1000 кв. м з кадастровим номером НОМЕР_2 по АДРЕСА_1, якої фактично на даний час за даною адресою не існує. Можливість усунути дані розбіжності в межах заявлених позовних вимог, а отже і виконання в майбутньому рішення суду, без попереднього приведення у первісний правовий стан спірної земельної ділянки відсутня. Не посилався позивач також на те, хто саме має повернути земельну ділянку у комунальну власність.

Проаналізувавши зазначені обставини по справі у їх сукупності, апеляційний суд вважає, що у суду першої інстанції не було достатніх правових підстав для задоволення позовних вимог про повернення земельної ділянки у комунальну власність ще і з цих підстав.

З урахуванням викладеного рішення суду в частині визнання недійсним договору купівлі - продажу спірної земельної ділянки та повернення її у комунальну власність в межах заявлених позовних вимог по даній справі слід скасувати та ухвалити нове про відмову у їх задоволенні.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що суд невірно дійшов висновку про те, що прокурор не пропустив строк позовної давності, так як органам прокуратури було відомо про прийняте 04.09.2009р. Миколаївською міською радою рішення № 36/61 в момент його прийняття, оскільки на пленарному засіданні під час прийняття даного рішення був присутній помічник прокурора м. Миколаєва, а копія рішення була направлена на адресу прокуратури м. Миколаєва, крім того, прокурор згідно ст. 21 Закону України «Про прокуратуру» мав можливість здійснити перевірку правомірності прийнятого міською радою рішення з власної ініціативи у межах строку позовної давності, прокурор звернувся до суду лише в жовтні 2014р. не заслуговують на увагу, як на підставу для скасування рішення суду, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється у три роки. Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно ст. 13 Закону України «Про прокуратуру» систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. До органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських). Штатну чисельність органів прокуратури України в межах фонду заробітної плати затверджує Генеральний прокурор України. Для ефективного виконання співробітниками прокуратури своїх обов'язків встановлено певну систему їх розподілу. Правоохоронна діяльність прокуратури, яку побудовано на чіткій системі, має внутрішню організаційну логіку, підпорядкована закономірностям, що дозволяють адекватними формами й методами виявляти порушення закону та відповідно на них реагувати. Діяльність органів прокуратури здійснюється на умовах централізаціі органів прокуратури та вертикального підпорядкування прокурорів нижчого рівня. Це означає, що підпорядкованість органів прокуратури відбувається тільки по вертикалі - кожен нижчий за рангом прокурор підпорядкований вищому, а всі прокурори Генеральному прокуророві України. Подвійного підпорядкування чи підпорядкування іншим органам державної влади чи місцевого самоврядування немає. Крім того певний час у системі органів прокуратури діяли також спеціальні прокурори (на правах районних), що підпорядковувалися обласному прокуророві. До спеціальних прокуратур, за принцип організації діяльності яких було узято виокремлення найбільш специфічних сфер, що потребують особливої правоохорони, належали природоохоронні, транспортні, прокуратури з питань нагляду за додержанням кримінально-виконавчого законодавства. В структурі прокуратури Миколаївської області також діяла як Миколаївська міжрайонна прокуратура з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері, так і прокуратура м. Миколаєва. І тільки наказом Генерального прокурора України № 151ш від 05 грудня 2014 року Миколаївська міжрайонна прокуратура з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері була ліквідована у структурі та штатному розписі прокуратури Миколаївської області ( а. с. 77). Тобто, до цього часу Миколаївська міжрайонна прокуратура з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері та прокуратура м. Миколаєва були самостійними структурними підрозділами прокуратури Миколаївської області з самостійними повноваженнями, кожна з яких була безпосередньо підпорядкована прокуратурі Миколаївської області.

В пленарному засіданні Миколаївської міської ради 3-4 вересня 2009 року дійсно приймав участь помічник прокурора м. Миколаєва. Однак, з позовом до суду первісно звернувся Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері, а не прокурор м. Миколаєва. Доказів того, що Миколаївському міжрайонному прокурору з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері було відомо про прийняте Миколаївською міською радою 3-4 вересня 2009 року рішення до 2013 року суду надано не було. Крім того, сама по собі присутність помічника прокурора м. Миколаєва на сесії Миколаївської міської ради не може впливати на перебіг позовної давності у вказаній справі, оскільки з самого тексту рішення, прийнятого Миколаївською міською радою не вбачається порушення законодавства, а аркуш направлення копії рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04.09.2009р. свідчить тільки про те, кому необхідно було направити копії даного рішення. Однак в матеріалах справи відсутні дані про отримання прокуратурою м. Миколаєва копії даного рішення.

Порушення законодавства було встановлено лише при здійсненні ретельної перевірки матеріалів щодо порушень Миколаївською міською радою земельного законодавства, яка була здійснена на підставі постанови Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері від 11 березня 2013 року, яка була винесена після розгляду повідомлень в засобах масової інформації про проведення підготовчих будівельних робіт та масове знесення зелених насаджень в зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману в Заводському районі м. Миколаєва( мікрорайон «Леваневців») та завдання Генеральної прокуратури України від 26.04.2013р. «Про проведення перевірки додержання органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог закону при наданні у власність і користування, продажу, зміні цільового призначення земель прибережних захисних смуг уздовж Азовського та Чорного морів, використання і забудови прибережних територій, а також законності судових рішень з цих питань та їх виконання». За результатами даної перевірки на адресу Генеральної прокуратури України була направлена доповідна записка Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері від 12.06.2013р., де серед інших виявлених порушень було зазначено також про виявлення міжрайонною прокуратурою незаконного рішення Миколаївської міської ради та про пред'явлення до Заводського районного суду 19 позовів про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсними договорів купівлі - продажу земельних ділянок, визнання недійсними 19 державних актів на право власності на землю та повернення до комунальної власності 19 земельних ділянок загальною площею 1,8га та загальною вартістю 3,7 млн. грн., які розташовані в межах м. Миколаєва на узбережжі Бузького лиману на відстані 9м від урізу води. Крім того, за результатами перевірки 15.03.2013р. було зареєстроване кримінальне провадження про неналежне виконання службовими особами Миколаївської міської ради своїх службових обов'язків.

До суду з позовом по даній справі Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся в жовтні 2014р., тобто в межах строків позовної давності, оскільки позовну давність слід рахувати з березня 2013 року, а не з вересня 2009 року, що і було зроблено судом першої інстанції.

Доводи апеляційних скарги відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про те, що раніше рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 вересня 2013 року було відмовлено у задоволенні позову Миколаївському міжрайонному прокурору з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері як по суті заявлених позовних вимог щодо визнання недійсним та скасування рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04.09.2009р., так і через те, що ним був пропущений строк позовної давності для звернення до суду, а тому обставини, встановлені даним рішенням, згідно ч.3 ст. 61 ЦПК України не повинні були встановлюватися судом по даній справі, на що суд першої інстанції не звернув уваги, є необґрунтованими, так як відповідно до ч.3 ст. 61 ЦПК України саме обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. В той же час висновки суду, зроблені на підставі встановлених обставин по таким справам, не мають преюдиціального значення для вирішення іншої справи, у розгляді якої беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. В даному випадку рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 вересня 2013 року встановлено обставини стосовно того, що в роботі 36 сесії Миколаївської міської ради 5 скликання приймав участь помічник прокурора м. Миколаєва, і дані обставини не повинні доказуватися при розгляді інших справ. На підставі даних обставин суд дійшов висновку про те, що органам прокуратури про прийняте рішення стало відомо в день його прийняття, а отже і Миколаївській міжрайонній прокуратурі з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері, оскільки органи прокуратури відповідно до ст. 6 Закону України «Про прокуратуру» становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України. Проте дане ствердження є висновком суду, який не має преюдиціального значення для вирішення даної справи.

Не заслуговують на увагу, як на підставу для скасування рішення, також доводи апеляційної скарги відповідачки ОСОБА_2 про те, що суд дійшов необґрунтованого висновку про те, що на момент прийняття спірного рішення Миколаївською міською радою спірна земельна ділянка перебувала у прибережній зоні, що до такого висновку суд дійшов без урахування містобудівної документації та без урахування конкретних умов, що склалися в населеному пункті, а також правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України у справі № 6-14 цс14 від 21 травня 2014р., так як такої постанови не існує. Є постанова Верховного Суду України у справі № 6-16 цс14 від 21 травня 2014р., однак апелянтом із тексту даної постанови вихоплені тільки її уривки без урахування всього контексту даної постанови. Проте, як убачається з тексту даної постанови, Верховний Суд України, приймаючи рішення по справі, виходив з того, що за системним аналізом законодавства, яке діяло на час виникнення правовідносин, відповідно до положень статті 88 ВК України, Порядку № 434, Постанови № 486 розмір та межі прибережних захисних смуг встановлювались за проектами землеустрою (термін та зміст за статтями 50-54 Закону України «Про землеустрій»), а на землях населених пунктів відповідно до існуючих на час встановлення конкретних умов забудови. Але при цьому у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів, збереження водних об'єктів при наданні в користування земельних ділянок навколо зазначених та інших водних об'єктів, повинно бути досягнуто шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Постанови № 486 з урахуванням конкретної ситуації. Судом апеляційної інстанції по справі, яка перегладалася, було встановлено, що територія навколо струмка та джерела на генеральному плані, позначена як заболочена, передбачає відведення водоохоронної зони та прибережних захисних смуг і не передбачає її забудову. Тому Верховний Суд дійшов висновку, що з огляду на зазначені конкретні обставини по справі, суд касаційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин положення статей 3, 4 ВК України та статтю 83 ЗК України й не звернув уваги на положення статей 19-21 ЗК України, 58-60 ЗК України та статті 88 ВК України, Порядок № 434 і Постанови № 486 (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) та дійшов висновку про законність рішень ради про надання земельних ділянок у власність без урахування порядку їх цільового призначення та використання, а тому судове рішення касаційної інстанції по даній справі було скасовано.

Отже,аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги при наданні земельної ділянки необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон. Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-193цс14.

Як убачається з матеріалів справи, рішенням Миколаївської міської ради № 35/51 від 19 червня 2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22156 кв.м., у тому числі 55 кв.м. під капітальною забудовою, 99 кв.м. під спорудами, 1 766 кв.м. під проходами, проїздами та площадками, 20236 кв.м. під зеленими насадженнями за рахунок земель міста, ненаданих у власність або користування, з відведенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна по вул. Леваневців,25. Пунктом 54.1 вказаного рішення зазначену земельну ділянку передано в оренду ТОВ «Миколаївбудпроект» строком на 10 років для обслуговування придбаного майна та зобов'язано землекористувача укласти договір оренди земельної ділянки. 10 серпня 2009 року ТОВ «Миколаївбудпроект», в особі директора Врядника О.В., надано заяву, яка посвідчена приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С.А., до компетентних органів, або до усіх кого це стосується, відповідно до якої ТОВ «Миколаївбудпроект» надало згоду, керуючись протоколом №6 від 25 червня 2009 року загальних зборів засновників товариства, на вилучення земельних ділянок орієнтованою площею до 1000 кв.м для будівництва індивідуальних житлових будинків по АДРЕСА_3 громадянам, за рахунок земельної ділянки площею 22156 кв.м, яка надана рішенням Миколаївської міської ради за №35/51 від 19 червня 2009 року для обслуговування придбаного майна. Рішенням Миколаївської міської ради від 4 вересня 2009 р. № 36/61 (п. 38 - 56) затверджені проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1000 кв.м., за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням їх до земель житлової забудови, для будівництва житлових будинків по АДРЕСА_1, в тому числі відповідачці ОСОБА_2 площею 1000 кв.м. по АДРЕСА_1.

Проте, як зазначено в позові, п.3.3 глави 3 Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради № 15/41 від 17.10.2003р., було визначено, що ландшафтно-рекреаційна територія м. Миколаєва представлена системою озеленених територій, яка в поєднанні з водними просторами і іншими елементами природного лагшафту створює сприятливі умови для відпочинку населення. До складу цієї території входять, у тому числі, озеленені території загального користування. Рішенням Миколаївської міської ради від 18 червня 2009р. № 35/18 було затверджено Генеральний план м. Миколаєва. Генеральним планом спірна земельна ділянка на 2009р. відносилась до перспективної зони ландшафтно - рекреаційного призначення. Згідно довідки Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 04.09.2014р. земельні ділянки по АДРЕСА_1, відносяться до території зелених насаджень загального користування. Дані ствердження прокурора не спростовані матеріалами справи. Не містять матеріали справи і доказів про те, що стосовно спірної земельної ділянки Миколаївською міською радою приймалися рішення щодо зміни її з категорії земель рекреаційного призначення та водного фонду на землі забудови з дотриманням встановленого Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, затвердженого Постановою КМУ № 502 від 11 квітня 2002 року.

Крім того, матеріалами справи встановлено, що як на час виділення спірної земельної ділянки, так і на даний час фактично відсутній належним чином затверджений проект землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги. А за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги при наданні земельної ділянки необхідно було виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон. Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-193цс14.

Таким чином, встановивши, що спірна земельна ділянка розташована на відстані 9 м від урізу води Бузького лиману , суд першої інстанції дійшов вірного висновку про визнання незаконним і скасування рішення міської ради від 04 вересня 2009 року №36/61 в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 1000 кв.м. по по АДРЕСА_1.

В рішенні апеляційного суду Миколаївсьвої області від 18 березня 2014 року дійсно зазначено, що відповідно до висновку начальника управління-головного архітектора міста земельні ділянки по АДРЕСА_1 відносяться до території садибної житлової забудови та території зелених насаджень і не входять до території, яка передбачена для збереження озеленення схемою генерального плану розміщення основних планувальних зон території мкр. «Леваневці» м. Миколаєва. Однак, доказів того, що даний висновок узгоджується з Генеральним планом, суду надано не було. В тому ж рішенні було зазначено і те, що тільки рішенням Миколаївської міської ради від 31 травня 2012р. № 17/4 було затверджено робочий проект «Встановлення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг річок Інгул, Південний Буг і Бузького лиману на території землекористування м. Миколаєва», що свідчить про те, що на час виділення земельної ділянки його ще не було. А тому висновок суду про те, що спірна земельна ділянка розташована поза межами визначеної робочим проектом водозахисної смуги, а отже належить до земель житлової забудови і знаходиться за межами водозахисної смуги, був зроблений з урахуванням документації, яка була прийнята значно пізніше, й відображає стан на час прийняття рішення суду, а не на час передачі земельної ділянки у власність. Із постанови ж Одеського апеляційного адміністративного суду від 10.03.2015р. та ухвали Вищого Адміністративного Суду України від 17.06.2015р. вбачається, що рішенням Миколаївської міської ради від 31 травня 2012р. № 17/4 «Про затвердження робочого проекту «Встановлення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг річок Інгул, Південний Буг і Бузького лиману на території землекористування м. Миколаєва» визнано протиправним та скасовано. Що тільки підтверджує відсутність належним чином затвердженого проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги як на час виділення спірної земельної ділянки, так і на даний час. Крім того, приймаючи рішення по справі, колегія суддів враховує і те, що висновки суду, зроблені в рішенні, не мають преюдиціального значення для вирішення іншої справи, у розгляді якої беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Обставини ж, встановлені в рішенні апеляційного суду Миколаївсьвої області від 18 березня 2014 року, суттєво не відрізняються від обставин, встановлених судом по даній справі.

Посилання апелянта ОСОБА_2 на правовий висновок, зроблений в постанові Верховного Суду України по справі № 6-25цс 13 від 22.05.2013р. є некоректним, так як в даній постанові йшла мова про передану в оренду земельну ділянку, а не у власність і предметом дослідження по даній справі було не дотримання обмежень в користуванні земельною ділянкою, яка знаходиться в прибережній захисній смузі відповідно до її цільового призначення, а не можливість взагалі передачі такої земельної ділянки у приватну власність особи. Отже, спірні правовідносини у даній справі та у вищезазначеній справі не є подібними.

Не обґрунтованими є також доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що рішення суду не відповідає вимогам ст.ст. 3, 41 Конституції України, ст.1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Рішенню Європейського суду з прав людини від 24 червня 2003 року у справі «Стрейч проти Об,єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії», ст.. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст.3 ЦК України, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права. Основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності. Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника. Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства» від 7 грудня 1976 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 січня 1986 року). Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

Згідно рішення Європейського суду з прав людини від 24 липня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства», на яке послається апелянт, заявник в 1969 році уклав договір оренди земельної ділянки строком на 22 роки. Відповідно до умов цього договору він за власні кошти побудував на цій земельній ділянці кілька будівель для легкої промисловості, які здав в суборенду. Договір оренди також надавав йому право в подальшому продовжити оренду ще на 21 рік. У 1990 році заявник повідомив місцеву владу про намір продовжити договір оренди, в процесі переговорів він погодився на збільшення орендної плати. Однак, орган місцевої влади повідомив заявника, що продовження договору оренди відбутися не може, оскільки, погодившись з умовою договору про можливість його пролонгації орган місцевої влади перевищив свої повноваження. Застосовуючи положення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції до обставин цієї справи Європейський суд з праві людини вказав на те, що заявник погодився з умовами договору оренди з огляду на те, що надалі він зможе продовжити термін його дії, і жодна із сторін не знала, що існувала якась юридична перешкода цій умові. У ситуації, яка склалася, заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати - в цілях застосування положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції - складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди. Дії місцевої влади Європейський суд з прав людини розцінив як порушення права заявника на законне очікування виконання певних умов і, таким чином, вони утворювали акт втручання у реалізацію його права власності. Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами заявника Європейський суд з прав людини відзначив, що місцева влада отримала узгоджену з заявником орендну плату і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони, або що продовження терміну оренди могло бути всупереч з якою-небудь передбаченою законом функцією органу влади. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право продовжити термін його дії, то заявник міг на розумних підставах сподіватися на виконання цих умов. Він не тільки мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень, але можливість продовження терміну дії договору оренди була важливим елементом його підприємницької діяльності з огляду на зобов'язання, взяті ним на себе у зв'язку з експлуатацією побудованих будівель, і взагалі періоду часу, що скоротився, за який він міг розраховувати на відшкодування своїх витрат. За таких обставин цієї справи Європейський суд з прав людини виніс рішення на користь заявника.

Однак у справі, яка переглядається, обставини справи є істотно відмінними. Так, як зазначав прокурор, відповідачка ОСОБА_2 набула право власності на земельну ділянку незаконно, адже діючим на час передачу їй у власність земельної ділянки законодавством було визначено, що землі водного фонду перебувають виключно у державній та комунальній власності і їх надання у приватну власність заборонено. Не знати про це органи місцевої влади не могли. Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільнозначимого питання про безоплатну передачу земельної ділянки з комунальної власності у приватну та повернення у власність територіальної громади землі, яка вибула з її власності незаконно. Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п. 54 рішення).

Отже, обставини справи «Стретч проти Сполученого Королівства» та справи, яка переглядається, істотно різняться, а тому доводи апелянта щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не можуть бути тотожними, а висновок Європейського суду з прав людини про порушення прав заявника у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним прецедентом при розгляді справи, яка переглядається.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-932цс13.

Крім того, обгрунтування непропорційності втручання у право апелянта на мирне володіння своїм майном, посиланням на рішення у справі «Стретч проти Сполученого Королівства», є безпідставним ще й з тих мотивів, що у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» заявник у зв'язку з не продовженням оренди земельної ділянки за діючим в країні законодавством позбавлявся права на експлуатацією побудованих на цій земельній ділянці будівель та отримання від цього доходу для відшкодування своїх витрат на зведення цих будівель. В справі ж що переглядається, суду не було надано доказів зведення капітальних споруд на переданій у власність земельній ділянці. При цьому, колегія суддів враховує і те, що принцип справедливої рівноваги між інтересами держави ( суспільства), пов'язаних з втручанням у право власності, і інтересами особи, яка так чи інакше страждає від такого втручання, передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, несе індивідуальний і надмірний тягар, чого не відбулося з урахуванням викладених вище обставин по даній справі. Натомість передача у власність конкретній особі земельної ділянка в даному випадку порушила права всіх членів громади на користування землями водного фонду.

Що стосується доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо порушення судом ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то слід зазначити, що як зазначено в тексті рішення Європейського Суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі Проніна проти України, на яке посилається апелянт, п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дійсно зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. "Руїз Торія проти Іспанії" ). Судом по даній справі були надані відповіді в рішенні суду на основні аргументи позову.

Інші доводи апеляційних скарг не впливають на правильність прийнятого судом рішення, так як фактично містять суб'єктивний аналіз апелянтів як матеріалів справи, так і діючого законодавства і направлені на переоцінку доказів, яким була дана належна оцінка в рішенні суду.

На підставі викладеного та керуючись ст. 303, 307, 309, 314, 316, 16 ЦПК України, судова колегія, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційні скарги ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 липня 2015 року в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі - продажу земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_2) від 01.06.2012р., укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і ОСОБА_1, скасування державної реєстрації державного акту серії НОМЕР_1, виданого 23 жовтня 2009р., та повернення до комунальної власності земельної ділянки площею 1000 кв. м по АДРЕСА_1 ( кадастровий номер НОМЕР_2), грошовою оцінкою 206797 грн. 82 коп. скасувати та ухвалити по справі в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову прокурора Миколаївської області в цій частині позовних вимог відмовити.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 липня 2015 року в частині визнання недійсним державного акту серії НОМЕР_1, виданого 23 жовтня 2009р., змінити, виклавши абзац четвертий резолютивної частини рішення в новій редакції, а саме визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_1, виданий 23 жовтня 2009р. на ім'я ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 1000 кв. м, розташовану по АДРЕСА_1 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_3 у розмірі 1/5 частки та до ОСОБА_1 у розмірі 4/5 часток.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили негайно після його проголошення, але може бути оскаржене безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів після його проголошення в касаційному порядку.

Головуючий

Судді