Рішення № 53596397, 18.11.2015, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 308/971/14-ц

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

18 листопада 2015 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області в складі:

судді-доповідача - Кеміня М.П.,

суддів - Боднар О.В., Джуги С.Д.

при секретарі: Маринець Д.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на Мукачівського міськрайонного суду від 26 лютого 2015 року по справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення та зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживача, визнання недійсним кредитного договору, -

в с т а н о в и л а :

У січні 2015 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі по тексту - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення.

Позов обґрунтовано тим, що 07.12.2007 року між позивачем та відповідачем укладено кредитний договір згідно якого остання отримала кредит в розмірі 233 000 грн. під 15% річних.

Відповідно до заяви відповідача від 21.07.2008 року вказаний кредитний договір переведено з валюти гривня в валюту Долар США. Розмір кредиту після проведення конвертації становить 50 364,72 долари США зі сплатою відсотків в розмірі 14,04 % на рік.

В забезпечення виконання зобов'язань за даним кредитним договором між позивачем та ОСОБА_2 07.12.2007 року укладено договір іпотеки предметом якого є нерухоме майно, а саме квартира за адресою АДРЕСА_1.

Оскільки позичальник не виконували своїх зобов'язань належним чином, то виникла заборгованість за кредитним договором на загальну суму 126 374,66 доларів США, що еквівалентно 1 009 733,53 грн.

За таких обставин, просив суд: 1) в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу вказаного предмету іпотеки з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем; 2) виселити ОСОБА_2 та інших осіб, які зареєстрована та/або проживають в квартирі, що є предметом іпотеки.

В свою чергу ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживача та визнання недійсним кредитного договору.

В обґрунтування позову зазначала, що по даному кредитному договору 14.08.2008 року укладена додаткова угода, яку вважає незаконною з наступних підстав: 1) додаткова угода укладена у формі, що суперечить кредитному договору, так як її кожен аркуш не пронумеровано та не засвідчено підписами сторін, в ній не визначено розмір щомісячного платежу; 2) позичальник не отримував кошти в розмірі 50 364,72 долари США згідно додаткової угоди; 3) банк одноосібно змінив дату укладення кредитного договору, валюту кредитування, цільове призначення кредиту, виключив певні умови щодо уступки, не надав для підписання графік погашення кредиту та розрахунок сукупної вартості; 5) умови щодо неустойки протягом трьох років та встановлення позовної давності тривалістю 5 років є дискримінаційними і суперечать ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів».

Зважаючи на викладене просила суд визнати недійсною Додаткову угоду від 14.08.2008 року до кредитного договору від 07.12.2007 року, що укладена між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк».

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 26 лютого 2015 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №МКМОGІ0000002204 від 14.08.2008 року в розмірі 126 374,66 доларів США, що еквівалентно 1 009 733,53 грн., звернуто стягнення на квартиру загальною площею 65,20 кв.м., житловою площею 39,70 кв.м., яка розташована за адресою АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем, отриманням для цього всіх необхідних повноважень. Виселено ОСОБА_2 та інших осіб, які зареєстрована та/або проживають в квартирі за адресою АДРЕСА_1. Відстрочено виконання рішення суду на час дії ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 - відмовлено.

Не погоджуючись з даним рішення, ОСОБА_2 оскаржила його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. На обґрунтування апеляційної скарги вказує, що суд не звернув уваги на те, що додаткова угода від 14.08.2008 року не забезпечена іпотекою. Посилається на те, що згідно іпотечного договору заставна вартість складає 316 165,33 грн., а суд звернув стягнення на значно більшу суму. Зазначає, що 50 364,72 долари США позичальнику за угодою від 14.08.2008 року не видавалася. Щодо зустрічного позову посилається на те, що не дотримана форма укладення додаткової угоди, з обґрунтуванням аналогічним викладеному в позовній заяві з цього приводу. Вказує на те, що в даному випадку мав місце обман зі сторони банку адже в договорі зафіксоване приховане зростання відсоткової ставки. Посилається на дискримінаційність умов угоди від 14.08.2008 року, а саме змінено дату укладення договору, збільшено розмір відсоткової ставки з 14,04 до 17,04, збільшено строки позовної давності.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що така підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно ч.ч.1, 3 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Встановлено, що 07.12.2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір згідно якого остання отримала кредит в розмірі 233 000 грн. під 15% річних (а.с.23-30).

Відповідно до заяви ОСОБА_2, 14.08.2008 року між сторонами укладено додаткову угоду до вказаного кредитного договору, якою договір викладено в іншій редакції. Зокрема кредитний договір переведено з валюти гривня в валюту Долар США. Розмір кредиту після проведення конвертації становить 50 364,72 долари США зі сплатою відсотків в розмірі 14,04 % на рік (а.с.34-40).

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та ОСОБА_2 07.12.2007 року укладено договір іпотеки предметом якого є нерухоме майно, а саме квартира за адресою АДРЕСА_1 (а.с.41-45).

Оскільки позичальник не виконували своїх зобов'язань належним чином, то виникла заборгованість за кредитним договором, яка згідно розрахунку банку становить 126 374,66 доларів США, що еквівалентно 1 009 733,53 грн. (а.с.13-16). Правильність такого розрахунку відповідачем фактично не оспорюється.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, оскільки з підстав вказаних у зустрічному позові, додаткова угода від 14.08.2008 року не може бути визнана недійсною.

Підлягають відхиленню і посилання апелянта на те, що не дотримано форму укладення додаткової угоди зважаючи на наступне.

Відповідно до ст. 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Згідно ч.1 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. При цьому письмова форма правочину може бути простою або з нотаріальним посвідченням.

В даному випадку сторонами повністю дотримано простої письмової форми укладення додаткової угоди від 14.08.2008 року, адже така складена одним документом, що підписаний сторонами та скріплений печаткою банку.

Та обставина, що п.10.7 Кредитного договору сторони домовилися оформляти договір шляхом нумерації кожного аркушу та засвідчення його підписами сторін (і така вимога була дотримана під час складання кредитного договору від 07.12.2007 року), не свідчить про встановлення сторонами якоїсь особливої форми правочину (такою є виключно проста форма), а лише слід розцінювати як визначення сторонами певного способу оформлення кредитного договору.

Тобто, сама по собі та обставина, що під час укладення додаткової угоди від 14.08.2008 року не було повністю дотримано вимог п.10.7 Кредитного договору, не свідчить про недотримання сторонами вимог щодо форми угоди про зміну умов договору, а відтак не є підставою для визнання такої угоди недійсною.

Щодо твердження апелянта про не підписання ОСОБА_2 графіку погашення кредиту, то таке спростовується матеріалами справи в яких наявний такий графік підписаний позичальником (а.с.71, 72).

Не може братися до уваги й посилання апелянта на обман, оскільки з підстав передбачених ст. 230 ЦК України, даний позов не пред'являвся, судом першої інстанції вказаним обставинам оцінка не давалася, а в суді апеляційної інстанції позивач не вправі змінювати підстави свого позову.

Щодо твердження апелянта про дискримінаційні умови додаткової угоди колегія суддів констатує наступне.

Згідно ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Колегія суддів вважає, що умови додаткової угоди від 14.08.2008 року не є несправедливими в розумінні вищезазначеної норми.

Зокрема, дата укладення кредитного договору фактично не змінювалася. Так само як і не змінювалася відсоткова ставка. Вона визначена в розмірі 1,17 на місяць, що еквівалентно 14,04 % річних, і саме по такій відсотковій ставці розрахована заборгованість. Стосовно змін розміру строків позовної давності до п'яти років, то вказане не свідчить про несправедливість наслідком якого є істотний дисбаланс прав та обов'язків сторін угоди. При цьому можливість збільшення строків позовної давності прямо передбачена ст. 259 ЦК України. Не свідчить про несправедливість і зміна валюти кредиту, так як право вибору валюти кредитування належить стороні, і на такий вибір ОСОБА_2 виразила свою волю підписавши не тільки додаткову угоду від 14.08.2008 року, а й окрему заяву від 21.07.2008 року (а.с.33).

Узагальнюючи наведене колегія суддів констатує, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновку суду в частині відмови в задоволенні зустрічного позову, а відтак в цій частині рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.

Стосовно первісного позову ПАТ КБ «ПриватБанк» колегія суддів констатує наступне.

Суд першої інстанції дійшов загалом вірного висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки відповідачем допущено порушення зобов'язань по кредитному договору, внаслідок чого виникла заборгованість правильність розрахунку якої не оспорюєтсья.

Такий висновок суду ґрунтується на приписах ст. 33 ЗУ «Про іпотеку».

При цьому колегія суддів відхиляє посилання апелянта на те, що угода від 14.08.2008 року не забезпечена іпотекою, так як дана угода є фактично угодою по внесення змін до кредитного договору від 07.12.2007 року (вона укладена у формі додаткової угоди), а п.п. 1, 2 Договору іпотеки від 07.12.2007 року передбачено, що іпотекою забезпечується зобов'язання, яке випливає з Договору про іпотечний кредит до якого відноситься сам кредитний договір від 07.12.2007 року, а також усі додаткові угоди , додатки зміни та доповнення до нього.

Також безпідставним є посилання апелянта на те, що вартість предмета іпотеки становить 316 168,33 грн., а суд звернув стягнення на значно більшу суму, оскільки та обставина. що заборгованість за кредитним договором є більшою ніж вартість предмета іпотеки не є перешкодою для можливості звернення стягнення на предмет іпотеки. В такому випадку виконання судового рішення здійснюється шляхом продажу предмета іпотеки відповідно до його вартості, і на вказану суму підлягає зменшення загальний розмір заборгованості. При цьому зазначення в резолютивній частині розміру заборгованості є обов'язковим згідно ст. 39 ЗУ «Про іпотеку».

Підлягає відхиленню і посилання ОСОБА_2 на неотримання нею грошових коштів в сумі 50 364,72 долари США., так як в додатковій угоді від 14.08.2008 року сторони чітко визначили, що вказана сума є фактично залишком заборгованості по кредитному договору від 07.12.2007 року в доларовому еквіваленті. В такому випадку, видача кредитних коштів і не повинна відбуватися так як сам борг у грошовому еквіваленті і переходить в суму кредиту за зміненим кредитним зобов'язанням (від 14.08.2008 року). Реальна видача грошових коштів є необхідною лише під час укладення абсолютно нового кредитного договору. Тобто, сама по собі відсутність факту отримання боржником грошових коштів за угодою від 14.08.2008 року, не свідчить, що між сторонами не існує кредитне зобов'язання.

Разом з тим резолютивна частина рішення суду не відповідає вимогам ст. 39 ЗУ «Про іпотеку».

Зокрема, при пред'явленні позову. позивач просив звернути стягнення у спосіб передбачений ст. 38 ЗУ «Про іпотеку». Така вимога є правомірно, оскільки в іпотечному договір є відповідне іпотечне застереження (п.4.3 Договору іпотеки).

Однак в резолютивній частині рішення суд зазначив «…шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу…». Вказане свідчить про невідповідність резолютивної частини рішення загальним вимогам, які ставляться до нього, адже в цій частині суд повинен чітко вказати повні назви осіб, стосовно яких вирішується питання щодо їх прав та обов'язків, та відповідно суд не вправі вживати зазначення процесуального статусу сторін, зокрема як «відповідач».

Крім того, згідно іпотечного застереження та ст. 38 ЗУ «Про іпотеку» слід надавати право продажу з укладенням від імені іпотекодержателя, яким є позивач ПАТ КБ «ПриватБанк», а не відповідач.

Також в резолютивній частині рішення не вказана початкова ціну продажу предмета іпотеки, яку колегія суддів вважає за необхідне встановити в розмірі погодженим сторонами в п.1.3.2 Договору іпотеки, а саме в сумі 316 165,3 грн. При цьому колегія суддів враховує правовий висновок викладений ВСУ в своїй Постанові № 6-61цс15 від 27.05.2015 року.

Стосовно висновку суду про поширення на дані правовідносини дії ЗУ Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», то з таким висновком суду колегія суддів погоджується.

Однак суд вказавши в резолютивній частині рішення про його відстрочку не врахував висновки викладені в Постанові ВСУ №6-57цс15 від 27.05.2015 року, а також в інших аналогічних Постановах, згідно якого в такому випадку в резолютивній частині слід зазначати про те, що рішення не підлягає виконанню на час дії вищевказаного Закону. Зазначена невідповідність підлягає виправленню.

Що стосується висновку суду першої інстанції щодо задоволення вимоги про виселення, то з таким не може погодитись колегія суддів виходячи з наступного.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя статті 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Відтак, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Оскільки з матеріалів справи вбачається, що в іпотеку передано житловий будинок, який був придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів, то відсутні передбачені законом підстави для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла, а дана вимога банку задоволенню не підлягає.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суду України в своїй Постанові №6-39цс15 від 18.03.2015 року, що є обов'язковою для всіх судів України (ч.2 ст. 214, ч.1 ст. 360-7 ЦПК України).

З договору іпотеки вбачається, що квартира за адресою АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 на підставі довідки ЖБК «Беркут» від 23.05.2005 року.

Тобто, квартира яка є предметом іпотеки не придбана за рахунок кредитних коштів, а тому відсутні передбачені законом підстави для виселення мешканців із зазначеної квартири без надання їм іншого постійного житла, у зв'язку з чим дана вимога задоволенню не підлягає

За таких обставин, відповідно до п.п.1, 4 ч.1 ст. 309 ЦПК України, рішення суду першої інстанції, в частині вирішення первісного позову підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про часткове задоволення позову ПАТ КБ «ПрвиатБанк».

Керуючись ст. 109 ЖК УРСР, ст. 39 ЗУ «Про іпотеку», ст.ст. 303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Скасувати рішення Ужгородського міськрайонного суду від 26 лютого 2015 року в частині вирішення позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення та ухвалити в цій частині нове рішення, яким даний позов задовольнити частково.

В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором №МКМОGІ0000002204 від 14.08.2008 року в розмірі 126 374,66 доларів США, що еквівалентно 1 009 733,53 грн. (один мільйон дев'ять тисяч сімсот тридцять три гривні п'ятдесят три копійки), звернути стягнення на квартиру загальною площею 65,20 кв.м., житловою площею 39,70 кв.м., яка розташована за адресою АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» з укладанням від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем, з можливістю здійснення Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмету іпотеки, за початковою ціною предмета іпотеки встановленою в розмірі 316 165,3 грн.

В решті вимог Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» - відмовити.

В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Дане рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону № 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті".

Рішення набирає законної сили з дня його постановлення і може бути оскаржене в касаційному порядку на протязі двадцяти днів з дня набрання ним законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Суддя-доповідач

Судді