Ухвала суду № 53489803, 29.10.2015, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2015 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва у складі:

головуючого - судді Гаращенка Д.Р.

суддів Соколової В.В., Білич І.М.

при секретарі П'ятничук В.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргоюпредставника ОСОБА_1 за довіреністю - ОСОБА_2 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 17 червня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

ВСТАНОВИЛА:

Справа № 758/3594/15-ц№ апеляційного провадження: 22-ц/796/11126/2015Головуючий у суді першої інстанції: Супрун Г.Б.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Гаращенко Д.Р.В березні 2015 року представник ПАТ «Всеукраїнський банк розвитку» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 в якому, з уточненням, просив стягнути з відповідача 26 591,11 грн. заборгованості за кредитним договором від 14.02.2012р., яка складається із: простроченої заборгованості по тілу кредиту - 11 152,45 грн., простроченої заборгованості за процентами 8 106,24 грн., пені - 7 868,45 грн.

Свої позовні вимоги обґрунтовували тим, що 14.02.2012р.між сторонами був укладений кредитний договір. Відповідач була належно повідомлена про умови кредитного договору, що підтверджується її особистим підписом в анкеті-заяві та кредитному договорі, проте, у зв'язку з несвоєчасним виконанням зобов'язань по сплаті кредиту та процентів, на підставі п.п.5.1-5.2 банком було здійснене нарахування у розмірі 27127,14 грн.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 17 червня 2015 року позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, представник ОСОБА_1 за довіреністю - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просив його скасувати та ухвалити нове про стягнення з відповідача загальної суми у розмірі 16 728,68 грн.

В обґрунтування своїх апеляційних вимог, апелянт посилався на те, що судом першої інстанції не вірно прийшов до висновку про те, що підписавши анкету-довідку відповідач була ознайомлена з умовами надання кредиту, оскільки вказана анкета-довідка не має ніякого відношення до кредитного договору, а заповнювалася та підписувалася для видачі картки на яку будуть нараховувати заробітну плату.

Також, апелянт зазначає, що списання заборгованості здійснювалося самим позивачем, шляхом списання конкретних сум, а тому відповідач вважала, що це належна і повна плата за користування кредитною карткою і не знала про виникнення заборгованості по процентам та пені, а будь яких вимог про погашення заборгованості від банку не отримувала.

Крім того, на думку апелянта, оскільки грошовий розмір відповідальності значно перевищує суму самого кредиту, то це суперечить вимогам п.5 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», є несправедливим та недійсним з моменту укладання договору, і з відповідача, окрім суми самого кредиту, підлягає додатковому стягненню тільки половина від суми боргу, а саме 5 576,23 грн. Зокрема, як приклад застосування вказаної норми права, апелянт приводить ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 11.03.2015р.

Представник ОСОБА_1 за довіреністю - ОСОБА_2 в судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги.

Представник Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» заперечував проти апеляційної скарги, просив її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Вислухавши доповідь судді доповідача, пояснення представника апелянта, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступного.

Судом першої інстанції було правильно встановлено, що 14.02.2012. року між ПАТ «Всеукраїнський банк розвитку» та ОСОБА_1 на підставі заяви позичальника укладено кредитний договір з випуску та обслуговування кредитної картки №ICKGMCU.22251.004, згідно якого банк зобов'язався, протягом 30 днів з моменту укладення договору, встановити кредит у вигляді відновлюваної кредитної лінії у розмірі 500,00 грн., шляхом встановлення кредитного ліміту на рахунок НОМЕР_1, який відкритий на підставі приєднання позичальника до Умов та Правил надання банківських послуг (а.с. 5-6).

Відповідно до п. 2.3 кредитного договору банк нараховує відсотки в розмірі 36% річних за користування кредитом, крім пільгового періоду.

Пунктом 5.1 кредитного договору встановлено, що за порушення строків погашення заборгованості за користування кредитом банк нараховує позичальнику проценти в розмірі подвоєної процентної ставки, що встановлена в п. 2.3.

Пунктом п. 3.4 кредитного договору встановлено, що підписання цього договору с прямою і безумовною згодою позичальника щодо прийняття будь-якого розміру кредитного ліміту встановленого банком, у період обслуговування кредитного договору.

Згідно п. 4.2.2 договору ОСОБА_1 зобов'язалася погашати заборгованість в порядку і строки, зазначені в кредитному договорі.

Пунктом 5.2. договору встановлено, що за порушення строків сплати процентів за користування кредитом, банк нараховує позичальнику пеню в розмірі 0,5% від суми простроченої заборгованості за кожний день прострочення.

Оскільки банк належним чином виконав свої зобов'язання, встановивши ОСОБА_1 кредитний ліміт у розмірі 11994,41 грн., а остання належним чином не виконувала своїх зобов'язань, в результаті чого виникла заборгованість, позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується і колегія суддів, виходив з того, що відповідач була належно повідомлена про всі умови кредитного договору, що підтверджується її особистим підписом в анкеті-заяві, проте не виконала умови кредитного договору належним чином, внаслідок чого виникла заборгованість, яку має право стягнути позивач.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не була ознайомлена з умовами надання кредиту, оскільки анкета-довідка стосувалася видачі заробітної картки, а не кредитної, виходячи з наступного.

Колегія суддів встановила, що після підписання анкети-договору на оформлення платіжної картки, банком на ім'я ОСОБА_1 було відкрито два рахунки: 25.01.2012р. НОМЕР_2 та 09.02.2012р. НОМЕР_1. (а.с.7, на звороті)

Як вбачається з п. 2.2 Кредитного договору між сторонами від 14 лютого 2012 року, відновлювана кредитна лінія для ОСОБА_1 встановлюється банком у виді кредитного ліміту на вищевказаний в анкеті рахунок НОМЕР_1. (а.с.5)

Крім того, ОСОБА_1 своїм особистим підписом підтвердила, що їй було надано інформацію про умови кредитування в ПАТ «Всеукраїнський банк розвитку». (а.с.7, на звороті)

Враховуючи викладене, доводи апеляційної скарги, як про ненадання інформації відповідачу про умови кредитування, так і про відсутність відношення між анкетою-договором і кредитним договором, є необґрунтованими.

Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги при те, що відповідач вважала автоматичне списання коштів з рахунку належною і повною платою за користування кредитною карткою і не знала про виникнення заборгованості по процентам та пені, оскільки, як вже було зазначено, позивач належним чином повідомив відповідача про умови кредитування, крім того вказані умови містяться і в укладеному між сторонами кредитному договорі.

Колегія суддів також вважає безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що стягнення вказаної у позові суми відповідальності, за неналежне виконання договору, є несправедливим, недійсним з моменту укладання договору та на підставі п.5 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» з відповідача, окрім суми самого кредиту, підлягає додатковому стягненню тільки половина від суми боргу, виходячи з наступного.

Згідно ч.1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 3 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено перелік умов договору, однією із сторін якого є споживач, є несправедливими.

Зокрема, згідно пункту 5 несправедливою умовою договору є встановлення вимог щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором.

Відповідно до ч.7 ст.18 Закону, положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналізуючи вказані норми права, вбачається, що умови, які згідно ч. 3 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є несправедливими підлягають визнанню судом недійсними, їх недійсність не встановлена прямо законом.

Цим спростовується посилання апелянта на те, що умови договору, за яким була нарахована вказаної у позові сума відповідальності, є недійсними з моменту укладання договору, оскільки їх недійсність прямо не встановлена законом та вони не визнавалися судом недійсними.

Відповідно до ч.1 ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

В справі що розглядається, відповідач не скористався своїм правом пред'явити зустрічний позов стосовно визнання певних умов кредитного договору недійсними, даних, що такий позов заявлявся та був задоволений судом раніше матеріали справи не містять.

Враховуючи викладене, рішення Подільського районного суду м. Києва від 17 червня 2015 року колегія суддів вважає обґрунтованим та таким, що ухвалене з додержанням вимог закону. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції не впливають.

Керуючись ст.ст. 218, 303-305, п. 1 ч. 1 ст. 307, ст.ст. 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 за довіреністю - ОСОБА_2 - відхилити.

Заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 17 червня 2015 року - залишити без змін

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена протягом 20 днів з дня набрання нею законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді