Постанова № 53450288, 11.11.2015, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

11 листопада 2015 року Справа № 903/668/15

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого судді Саврій В.А.

судді Огороднік К.М. ,

судді Тимошенко О.М.

при секретарі судового засідання: Німчук А.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги відповідачів - фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 та Луцької міської ради на рішення господарського суду Волинської області від 02.09.15 р. у справі №903/668/15

за позовом Прокурора міста Луцька

до відповідачів: 1. Луцької міської ради (м.Луцьк)

2. Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (м.Луцьк)

про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання договору недійсним та повернення земельних ділянок

За участю представників:

Прокурора - Ковальчук Інна Леонідівна (посвідчення №031264 від 12.01.2015 р.);

Відповідача 1 - не зявився;

Відповідача 2 - ОСОБА_2 (договір про надання правової допомоги №б/н від 07.10.2015 р.);

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Волинської області від 02.09.2015 р. у справі №903/668/15 (суддя Шум М.С.) задоволено позов прокурора міста Луцька до відповідачів: 1. Луцької міської ради; 2. Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання договору недійсним та повернення земельних ділянок.

Визнано незаконним та скасовано п.1, підпункт 2.1 п.2 та п.4 рішення Луцької міської ради №58/143 від 28.04.2010 "Про розміщення підприємцем ОСОБА_1 групи малих архітектурних форм та проведення комплексного благоустрою дитячого містечка "Диво" в Центральному парку культури і відпочинку імені ОСОБА_3 та укладення договору особистого строкового сервітуту".

Визнано недійсними договори про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми №32 від 12.05.2010, №33 від 12.05.2010, №34 від 12.05.2010 та №35 від 12.05.2010, укладені між територіальною громадою міста Луцька Волинської області від імені якої діє Луцька міська рада, з однієї сторони, та підприємцем ОСОБА_1 (іден.код НОМЕР_1), з іншої сторони.

Зобов'язано підприємця ОСОБА_1 звільнити та повернути земельні ділянки надані йому за договорами земельного сервітуту, що розташовані в Центральному парку культури і відпочинку імені ОСОБА_3 загальною площею 412, 1 кв.м., вартістю 551 379 грн. 60 коп. Луцькій міській раді.

Стягнуто з підприємця ОСОБА_1 в дохід Державного бюджету України 3 654 грн. 00 коп. судового збору.

Приймаючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги відповідають чинному законодавству і фактичним обставинам справи, підтверджені належними доказами. (арк.справи 80-83).

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, фізична особа - підприємець ОСОБА_1 подав через господарський суд Волинської області апеляційну скаргу (вх.№3047/15 від 21.08.2015р., арк.справи 89-91).

У скарзі, зокрема, зазначає, що суд першої інстанції, всупереч нормам ст.256, ч.1 ст.261, ч.3, 4 ст.267 Цивільного кодексу України не взяв до уваги клопотання Луцької міської ради про застосування строків позовної давності, так як прокуратурі міста Луцька стало відомо про прийняття спірного рішення 28.04.2010 року, оскільки на засідання 58 сесії Луцької міської ради був присутній представник прокуратури ОСОБА_4, що підтверджується протоколом відповідної сесії міської ради.

Посилаючись на п.12 Порядку розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26 серпня 2009 року №982, стверджує, що звернувся до Луцької міської ради з заявою про надання дозволу для розміщення групи малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності, а також, з заявою про укладення договору строкового сервітуту для того, щоб мати можливість проходу та обслуговування тих самих малих архітектурних форм, що передбачено чинним законодавством.

На підставі положень ст.ст.256, 261, 267, 404 Цивільного кодексу України, ст.ст.98, 99 Земельного кодексу України, Порядку розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності, просить скасувати рішення господарського суду Волинської області від 02.09.2015р. у справі №903/668/15, та прийняти нове рішення яким в позові відмовити.

Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 23.09.2015р. апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 прийнято до провадження та призначено до розгляду на 07.10.2015 р.

Відповідно до розпорядження голови Рівненського апеляційного господарського суду від 30.09.2015р. у справі №903/668/15 внесено зміни до складу колегії, окрім заміни головуючого судді. Визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Саврій В.А., суддя Крейбух О.Г., суддя Мамченко Ю.А.

Луцька міська рада також звернулася до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (вх.№3105/15 від 25.09.2015р.).

У скарзі зазначає, що при прийнятті спірного рішення Луцька міська рада керувалась Порядком розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.08.2009р. №982, в якій рекомендував органам місцевого самоврядування під час прийняття рішень щодо розміщення малих архітектурних форм враховувати встановлений цією постановою Порядок.

В рішенні від 02.09.2015р. суд мотивує свою позицію тим, що вищевказаний Порядок суперечить вимогам статей 98, 123, 124, 134 Земельного кодексу України, у звязку з чим до застосування підлягають норми, які на час прийняття спірного рішення мали вищу юридичну силу.

Скаржник стверджує, що згідно чинного законодавства, Луцька міська рада не наділена компетенцією правової оцінки законності нормативно-правових актів, зокрема постанов Кабінету Міністрів України. Це є виключною прерогативою суду. Оскільки на момент прийняття спірного рішення Луцької міської ради, жодних рішень суду щодо скасування законності постанови Кабінету Міністрів України від 26.08.2009 № 982, якою затверджено Порядок розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності не було. Тому, рішення Луцької міської ради від 28.04.2010 №58/143 прийняте в межах і на підставі чинного на той момент законодавства, і не може бути скасованим посилаючись на висновки Вищого господарського суду у постанові від 26.02.2015 року.

Також відповідач 1 звертає увагу, що у позовних вимогах позивач просить поновити строк на звернення до суду, мотивуючи тим, що прокурору міста Луцька дізнався про порушення законодавства під час вивчення стану законності у сфері земельних відносин лише у лютому 2015 року. Проте, судом не надано належної оцінки тій обставині, що прокурору міста Луцька було відомо про прийняття Луцькою міською радою рішення від 28.04.2010р. № 58/143 ще 28.04.2010р.

Згідно ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність становить три роки, тому скаржник вважає, що прокуратурою міста Луцька пропущено строк на оскарження спірного рішення Луцької міської ради.

На підставі викладеного просить скасувати рішення господарського суду Волинської області від 02.09.2015 року у справі №903/668/15 та прийняти нове, яким в позові прокурора міста Луцька до Луцької міської ради, ФОП ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання договору недійсним та повернення земельних ділянок відмовити повністю.

Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 30.09.2015 р. апеляційну скаргу Луцької міської ради прийнято до спільного розгляду з апеляційною скаргою фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 та призначено до розгляду на 07.10.2015 р.

Відповідно до розпорядження голови Рівненського апеляційного господарського суду від 06.10.2015 р. у справі №903/668/15 внесено зміни до складу колегії, окрім заміни головуючого судді. Визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Саврій В.А., суддя Огороднік К.М., суддя Тимошенко О.М.

07.10.2015р. від прокурора міста Луцька на адресу суду надійшов відзив на апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (вх.№24656/15, арк.справи 128, 129).

Прокурор у відзиві, зокрема, зазначає, що як вірно встановлено судом, прокуратурі міста Луцька саме обставини щодо порушення Луцькою міською радою вимог Земельного кодексу України (а не наявність спірного рішення) стали відомі лише у лютому 2015 року, що і стало підставою для звернення до суду за захистом цивільного права та інтересу держави.

Також вважає, що судом вірно встановлено, що прокуратурою міста досліджувалися обставини, чи може підприємець ОСОБА_1 бути суб'єктом договору сервітуту земельних ділянок на яких розміщені тимчасові споруди.

Прокурор стверджує, що не заслуговують на увагу доводи відповідача про те, що при винесенні рішення та укладенні договору ФОП ОСОБА_1 та Луцька міська рада керувались Порядком розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності затвердженим постановою Кабінету міністрів України №982 від 26.08.2009, а отже діяли в межах передбачених чинним законодавством.

З листа Виконавчого комітету Луцької міської ради №1.1-9/2674 від 18.05.2015 договори оренди землі, укладені між Луцькою міською радою та підприємцем ОСОБА_1 для розміщення групи малих архітектурних форм та проведення комплексного благоустрою дитячого містечка «Диво» у Центральному парку культури і відпочинку імені ОСОБА_3, відсутні.

Оскільки судом встановлено, що підприємець ОСОБА_1 не є ні власником, ні землекористувачем земельної ділянки, а матеріали справи не містять докази того, що потреби останнього в розміщенні тимчасових споруд, не могли бути задоволені іншим способом, прокурор вважає, що відповідно положень ч.1 ст. 207 Господарського кодексу України ст.ст.203, 215, 401 Цивільного кодексу України ст.98, 99 Земельного кодексу України, суд правильно дійшов висновку про те, що підприємець ОСОБА_1 не є суб'єктом правовідносин, що виникають з приводу встановлення земельного сервітуту.

На підставі викладеного прокурор просить залишити без змін рішення господарського суду Волинської області від 02.09.2015 у справі №903/668/15, а апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_1 - без задоволення.

У судових засіданнях 07.10.2015р., 11.11.2015р. представник відповідача-2 підтримав доводи та вимоги апеляційних скарг. Вважає, що рішення прийняте судом першої інстанції є незаконним та необгрунтованим, тому, просив суд його скасувати та прийняти нове, яким в позові відмовити.

Представник відповідача-1 у судовому засіданні 07.10.2015р. підтримав доводи та вимоги апеляційних скарг. Вважає, що рішення прийняте судом першої інстанції є незаконним та необгрунтованим, таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. Просив суд рішення господарського суду Волинської області від 02.09.15 р. у справі №903/668/15 скасувати та прийняти нове, яким в позові відмовити. У судове засідання 11.11.2015р. не зявився, причини неявки не повідомив, хоч про час та місце розгляду справи був повідомлений у встановленому законом поряду.

Прокурор у судових засіданнях 07.10.2015р., 11.11.2015р. заперечила доводи та вимоги апеляційних скарг, з підстав викладених у відзиві на апеляційну скаргу. Вважає, що рішення прийняте судом першої інстанції є законним та обгрунтованим, таким, що прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Просила суд рішення господарського суду Волинської області від 02.09.15 р. у справі №903/668/15 залишити без змін, а апеляційні скарги - без задоволення.

Враховуючи приписи ст. 101 ГПК України про межі перегляду справ в апеляційній інстанції, ст. 102 ГПК України про строки розгляду апеляційної скарги, заслухану позицію по справі відповідача-1 у судовому засіданні 07.10.2015р. та той факт, що неявка в засідання суду представників сторін, належним чином та відповідно до законодавства повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає перегляду оскарженого рішення, судова колегія визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності представника Луцької міської ради.

Розглядом матеріалів справи встановлено:

Рішенням Луцької міської ради від 28.04.2010 року №58/143 "Про розміщення підприємцем ОСОБА_1 групи малих архітектурних форм та проведення комплексного благоустрою дитячого містечка "Диво" в Центральному парку культури і відпочинку імені ОСОБА_3 та укладення договору особистого строкового сервітуту" вирішено, зокрема:

1. Дозволити підприємцю ОСОБА_1 розмістити групу малих архітектурних форм (торговий павільйон площею 30 кв.м. та літні кафе загальною площею 295.0 кв.м.) та провести комплексний благоустрій дитячого містечка «Диво» для провадження підприємницької діяльності строком на 10 років в Центральному парку культури і відпочинку імені ОСОБА_3.

2. Зобовязати підприємця ОСОБА_5 звернутися в управління земельних ресурсів департаменту містобудування Луцької міської ради для укладення з Луцькою міською радою в десятиденний строк з дня прийняття цього рішення, договору особистого строкового сервітуту на вищезгаданих умовах.

3. Встановити плату за користування підприємцем ОСОБА_1 особистого строкового сервітуту для розміщення групи малих архітектурних форм торгового павільйону та групи літніх кафе №1, №2, №3 в розмірі орендної плати за землю, яка справляється при розміщенні малих архітектурних форм згідно рішення Луцької міської ради від 24.06.2009 року №42/20 «Про впорядкування орендної плати за землю» (арк.справи 7).

12.05.2010р. територіальною громадою міста Луцька Волинської області від імені якої діє Луцька міська рада та підприємцем ОСОБА_1, керуючись постановою КМУ від 26.08.2009 року №982 «Про затвердження Порядку розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності», рішенням Луцької міської ради від 28.04.2010 року №58/143 укладено договори про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми №32, №33, №34, №35 (арк.справи 10-25).

Відповідно до п.1.1 зазначених договорів їх предметом є особистий строковий сервітут, встановлений виключно відповідачу на територію в м. Луцьку, на якій буде розміщуватись та використовуватись для провадження підприємницької діяльності мала архітектурна форма (торговий павільйон, літнє кафе №1, літнє кафе №2, літнє кафе №3) при умові проведення робіт з відновленням та комплексного благоустрою дитячого містечка «Диво» згідно з погодженим проектом протягом двох років з дати укладення даного договору.

Пунктами 1.3, 1.5, 2.2 договорів встановлено, що особистий строковий сервітут встановлено підприємцю ОСОБА_1 на умовах зазначених в цих договорах. Дані договори не є договорами оренди земельної ділянки чи будь-якими іншими договорами користування земельними ділянками. Строк дії договорів 10 років з моменту їх підписання повноважними представниками сторін.

Розглянувши доводи апеляційних скарг, відзиву, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, Рівненський апеляційний господарський суд прийшов до висновку про наступне:

Відповідно до ст.14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Незаконна передача у користування спірних земельних ділянок порушує інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання земельних ресурсів.

Згідно ст. 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Як встановлено ст. 99 Земельного кодексу України власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути.

Положеннями ст. 401 Цивільного кодексу України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Як вбачається з наявного в матеріалах справи листа Виконавчого комітету Луцької міської ради від 18.05.2015 року №1.1-9/2674, договори оренди землі, укладені між Луцькою міською радою та підприємцем ОСОБА_1 для розміщення групи малих архітектурних форм та проведення комплексного благоустрою дитячого містечка «Диво» у Центральному парку культури і відпочинку імені ОСОБА_3 відсутні (арк. справи 9).

Відповідні обставини, відповідачами не заперечувались.

Відтак, як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, підприємець ОСОБА_1 не є ні власником, ні землекористувачем земельної ділянки, а матеріали справи не містять докази того, що потреби підприємця ОСОБА_5 а саме, розміщення тимчасових споруд, не могли бути задоволені іншим способом, а тому, колегія суддів погоджується з висновком, що відповідач-2 не є суб'єктом правовідносин, що виникають з приводу встановлення земельного сервітуту.

Статтею 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч.1 ст.10 Закону України "Про місцеве самоврядування в ОСОБА_3" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Відповідно до положень ст.12 Земельного кодексу України, п.34 ч.1 ст.26 Закону України "Про місцеве самоврядування в ОСОБА_3" передбачено, що сільська, селищна, міська рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок виключно відповідно до закону та в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Приписами ст.ст.123, 124, 134, 135 Земельного кодексу України визначено порядок передачі в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній чи комунальній власності, права на які підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах).

Колегія суддів погоджується, що за відсутності у підприємця ОСОБА_1 права на земельний сервітут, Луцька міська рада мала можливість розпорядитися спірними земельними ділянками шляхом передачі в оренду, однак, при прийнятті рішення від 28.04.2010 року №58/143 Луцька міська рада діяла з порушенням вказаних вище норм чинного законодавства та всупереч інтересам територіальної громади.

Частиною 1 статті 21 Цивільного кодексу України встановлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Як було вірно зазначено судом першої інстанції, не приймаються посилання Луцької міської ради на Порядок розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.08.2009 року №982, згідно п.12 якого у разі відсутності у суб'єкта господарювання державного акта на право власності на земельну ділянку чи на право постійного користування земельною ділянкою або договору оренди такої земельної ділянки сільська, селищна, міська рада укладає з таким суб'єктом господарювання в десятиденний строк з дня прийняття передбаченого пунктом 10 цього Порядку рішення, договір особистого строкового сервітуту в порядку, визначеному законодавством з огляду на те, що вказаний Порядок суперечив вимогам ст.ст.98, 123, 124, 134 Земельного кодексу України, у зв'язку з чим до застосування підлягають норми, які на час прийняття спірного рішення мали вищу юридичну силу.

Вищий господарський суд України дійшов аналогічної правової позиції в постанові від 26.02.2015 року у справі №917/863/14.

Крім того, згідно п.12 вищезазначеного Порядку, як одну з підстав укладення договору сервітуту, встановлено - відсутність у суб'єкта господарювання договору оренди такої земельної ділянки.

Право оренди земельної ділянки, згідно ст. 93 Земельного кодексу України, - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідної орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Тому, як вірно зазначив суд першої інстанції, відповідачі не були позбавлені права оформити відносини щодо спірної земельної ділянки у вигляді договорів оренди в порядку, визначеному законом.

Згідно ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 404 Цивільного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Колегія суддів, враховуючи той факт, що зміст договорів про встановлення земельного сервітуту для розміщення малої архітектурної форми між територіальною громадою міста Луцька від імені якої діє Луцька міська рада та підприємцем ОСОБА_1 №№35, 34, 33, 32 від 12.05.2010 року суперечить нормам Цивільного кодексу, зокрема, ст.ст.401, 404, ст. ст. 98, 99 Земельного кодексу України, договір укладено на підставі незаконного рішення Луцької міської ради, вважає вірним висновок господарського суду Волинської області, що позовні вимоги про визнання недійсними вищезазначених договорів про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми, є обґрунтованими та підтверджені наявними в матеріалах справи доказами.

Оскільки чинним законодавством заборонено користування земельними ділянками, що належать до комунальної власності без відповідного рішення органу місцевого самоврядування, а також на підставі недійсного правочину, позовні вимоги про зобов'язання підприємця ОСОБА_1 звільнити та повернути земельні ділянки надані йому за договорами земельного сервітут, що розташовані в Центральному парку культури і відпочинку імені ОСОБА_3 загальною площею 412,1 кв.м., вартістю 551379 грн. 60 коп. Луцькій міській раді задоволено правомірно.

Крім зазначеного, відповідно до ч.3 ст.2 ГПК України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту.

Рішенням Конституційного Суду України від 08.04.1999 року у справі №1-1/99 визначено, що прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спільних відносинах.

Вказані обставини, у відповідності до п. 2 ст. 121 Конституції України, ч. 2 ст. 1, ч. 1 ст. 2 ГПК України, ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру", є підставою для захисту інтересів держави органами прокуратури шляхом пред'явлення позову.

Щодо твердження апелянтів про незаконність відмови у задоволенні клопотання про застосування строків позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.

Як вбачається з листа прокуратури міста Луцька від 02.02.2015 року №113-648вих15, що адресований Луцькому міському голові, прокуратурою міста Луцька вивчається стан законності у сфері земельних відносин, у звязку з чим прокуратура просить надати інформацію про укладені Луцькою міською радою договори земельного сервітуту для влаштування тимчасових споруд на території міста.

У листі відповіді від 06.02.2015 року прокуратурі надано перелік діючих договорів особистих строкових сервітутів станом на 05.02.2015 року, а також копію рішень Луцької міської ради про розміщення малих архітектурних форм та відповідних договорів про встановлення особистих строкових сервітутів.

Зазначені листи наявні в матеріалах справи.

Відповідно до ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Колегія суддів погоджується, що прокуратурі міста Луцька обставини щодо порушення Луцькою міською радою вимог Земельного кодексу України (а не наявність спірного рішення) стали відомі лише у лютому 2015 року, що і стало підставою для звернення до суду за захистом цивільного права та інтересу. При цьому, прокуратурою досліджувалися обставини, чи може підприємець ОСОБА_1 бути субєктом договору сервітуту земельних ділянок на яких розміщені тимчасові споруди.

А тому, оскільки прокуратурою міста Луцька здійснено вивчення стану законності у сфері земельних відносин Луцькою міською радою у лютому 2015 року, яким встановлено, що спірне рішення та спірні договори прийняті з порушенням вимог Цивільного та Земельного кодексів України, суд першої інстанції правомірно відмовив в задоволенні заяви Луцької міської ради про застосування строків позовної давності в порядку ст.257 ЦК України.

Статтею 33 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до ст.43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Доводи скаржників, зазначені в апеляційних скаргах, апеляційним судом не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст.104 Господарського процесуального кодексу України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення, тому суд апеляційної інстанції вважає, що рішення місцевого господарського суду прийняте у відповідності до норм матеріального та процесуального права і його слід залишити без змін, а апеляційні скарги без задоволення.

Керуючись, ст.ст. 33, 43, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Рівненський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 та Луцької міської ради на рішення господарського суду Волинської області від 02.09.15 р. у справі №903/668/15 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуючий суддя Саврій В.А.

Суддя Огороднік К.М.

Суддя Тимошенко О.М.